“Заметіль”, три порівняно тоненькі томи, писалася як автобіографічна повість про перші пів року Першої світової війни й досвід перебування у Легіоні українських січових стрільців. Автор, Роман Купчинський, відомий радше як поет-пісняр, автор багатьох стрілецьких пісень — включно з тими, що вже давно вважаються народними.
Сама повість складається з трьох частин: перша розповідає про події першого місяця війни, до від’їзду головного; третя — про зиму 1914/15 року, коли УСС виконували роль своєрідної розвідки і пересувалися так званими “стежами”, чиїм завданням був збір інформації про позиції та сили противника, тобто російської армії.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Закономірно, що росіяни (точніше “росіяни”) у книзі з’являються в останній — третій — частині, яка власне присвячена бойовим діям. І тут варто зауважити цікаву рису: складається враження, що автор, принаймні в описуваний період, не бачив інших російських підрозділів, крім козаків. Піхотні й інші частини фігурують у переказах інших героїв книги, але загалом здається, що вони не особливо цікавлять Купчинського. Позаяк складно припустити, що він за всю війну не мав справи зі середньостатистичною російською піхотою, виникає припущення про те, що без конструювання наративу, мабуть, не обійшлося.
І тут треба зважити на два моменти. Один широко відомий, інший знаний хіба тим, хто вникав у польські наративи, пов’язані з Першою світовою війною в Галичині (мені довелося, — О.І.).
Перший — на момент початку Першої світової війни козацький міф як базова частина національного міфу вже міцно вклався в голови українців. Наслідок — формувалося романтичне зацікавлення козаками як такими: їх уявляли носіями всіляких чеснот, козацької слави, зберігачами спадщини і так далі. Це підтверджує і сам автор, зокрема характеризуючи козаків як “визначних гостей з Великої України”.
Суть іншого моменту в тому, що на той час свій образ козаків склався також у поляків. І тут справа не тільки в Сенкевичі та його сюжетах — справа також у Росії, яка достатньо часто використовувала козаків як легкі каральні частини. Як наслідок — поляки, які мали на рахунку вже зо три антиросійські повстання, сприймали козаків передусім як “солдатів імперії”. Що коли йшлося про часи Першої світової, було таки більш реалістичним, аніж українські романтичні уявлення — попри те, що мову і звичаї на той час кубанці зберегли, а більшовицьке “розкозачування” та подальша “совєтизація” були попереду.
У будь-якому разі, козацькі наративи українців і поляків були тотально конфліктні. Дивлячись більш предметно, у польських спогадах про Львів часів Першої світової війни козак — це щось грубувате, абсолютно не обізнане з місцевими правилами доброго тону, але відносно добродушне і вайлувате — принаймні такими виглядають козаки з тексту Богдана Януша.
В українських спогадах про козаків як частину російської армії можна надибати, наприклад, уривок про те, як за один день козаки викупили весь тираж “Кобзаря” у книгарні НТШ, після чого відбулося закриття магазину. Вельми складно припустити, як те, що поляки тотально не стикалися з випадками бодай відносно наївних, але все ж проявів української ідентичності у кубанців, а українці впритул не помічали, що ті ж таки кубанці справно виконують накази аж ніяк не проукраїнського російського генерал-губернаторства. Отже, йдеться не про що інше, як про більш чи менш свідоме конструювання певного наративу відповідно до вже готового й укладеного колективного уявлення та стереотипу.
Очевидно, що без чогось подібного не обійшлося і в тексті Купчинського — точніше, на тих останніх кільканадцяти сторінках повісті, де власне розгортається тема кубанців. Сам по собі сюжет простий як двері: стрілецька стежа захоплює у полон із десяток козаків; позаяк “усусуси” сприймають кубанців як “своїх”, просто тимчасово очужілих, вирішено запросити їх на Святу Вечерю, позаяк усе відбулося буквально напередодні Різдва 1915 року.
Залишимо у спокої питання, чи різдвяна прив’язка сюжету — документальна деталь (все ж життя інколи — найкращий сценарист, символіст і все решта), чи плід більш чи менш свідомого авторського конструювання. Натомість спробуємо перепрочитати весь цей сюжет з точки зору протистояння “Україна — Росія”. При цьому слід пам’ятати, що коли основним адресатом Романа Купчинського були його колишні товариші по зброї та молодше покоління українців, а досвід Визвольних змагань не лише породив фрустрацію від програшу, а й посилив романтичний ореол навколо всього, пов’язаного з “Великою Україною”, то у сучасності козацький міф уже остаточно перекочував у націєтворчу легенду без особливих прив’язок до реальності (отже спроб формувати ті “прив’язки” ще десь поза суто символічними локаціями, на кшталт острова Хортиця). До того ж, події не тільки війни останньої половини року, а й загалом минулих двох десятиліть суттєво скоригували ставлення українців до колективної Кубані і колективного Півдня (який, власне, і був козацькими землями до кінця 18 століття). Мало того, колеса наративів покотилися у протилежну географічну сторону: уже не галичани порівнюють себе з козаками — навпаки, події на Херсонщині порівнюють з подіями на Галичині у 1940-х роках. Так-так, я про боротьбу УПА проти совєтської влади.
Тож про що оповідає Купчинський, коли пише про “усусусів” та кубанців? Досвідченому читачеві відразу впаде в око своєрідна конкуренція ієрархій. З одного боку, кубанці “вище” на символічній драбині, позаяк вони — прямі спадкоємці “козацької слави”, як би її не тлумачити. З іншого боку, галичани явно претендують на вище місце “свідоміших”. У принципі, опис першої зустрічі виглядає аргументом на те, що галицькі претензії мають таки більше підстав:
...— А ви звідки? — питають хлопці козаків.
Не відповідають. Насуплені, як сичі, дивляться мовчки з-під лоба.
— Не розумієте нас? То ви москалі!
— Ні, ми козаки! — промовив один крізь зуби.
— Козаки, але москалі.
— Не москалі, а кубанські козаки.
— Українці, значить?
— Козаки!
— З давніх запорожців!
На звук цього слова всі п’ять піднесли голови. Насуплені брови вигладжуються, очі якось приязніше дивляться.
— Невже ж ви знаєте про запоріжців?! — дивується один.
— Знаємо, бо ми українці. Такі самі, як ви. «Хахли», як кажуть москалі”.
Але тільки виглядає. Бо цей своєрідний “намацувальний” неймінг — насправді про дві дуже важливі речі. Насамперед, добре видно, що момент упізнавання настав після згадки про запорожців. Запорожці тут не стільки реальна спільнота людей, скільки об’єднуючий елемент, причім не тільки завдяки присутності у свого роду символьній карті у головах обох сторін. Є тут іще один момент: запорожці — це те, що було присутнім в історії і сходу, і заходу України до поділу між двома імперіями. Це спільний знаменник, ознака, за якою впізнають своїх. Не так важливо, наскільки глибоко запхана ота спільність: не випадково усусуси вживають слово “хахли” — це не тільки свого роду “додаткова перевірка зв’язку”, це ще й позначення, хто є ким відносно чужинської номенклатури, від якої хоч-не-хоч доводиться відштовхуватися.
Ця історія також про конфронтацію уявлень і реальності. Романтичні герої на практиці виявляються відчутно таки русифікованими і замкненими у локальній соціальній ідентичності “козаків”. Саме ця локальна ідентичність потім парадоксальним чином сприятиме русифікації при штучно обмежених, а то й узагалі обрубаних можливостях українців вступити у рівноправну боротьбу проти росіян за українську Кубань.
Антураж кульмінації сюжету припадає на вельми цікавий момент — це Свята Вечеря, час, який у принципі вважається символічним у контексті народження чогось нового. Враховуючи регіональний склад учасників Вечері, очевидно, що йдеться про народження навіть не стільки соборної України, а радше про знайомство “двох Україн” між собою — а цей процес триває по сей день, і не без проблем, зате з посильною поміччю москалів, чия агресія вчергове зірвала з місця мільйони українців і погнала їх на Захід.
Станом на кінець книги, тобто власне на момент розгортання “кубанського” сюжету, зі сторінок повністю зникає не тільки Росія, а й Австрія. Отож символіка Різдва передбачає також прочитання як народження свого роду україноцентричності. А народженню належить відповідна атмосфера і власна логіка. Тому-то оповідач і усуває всіх “сильних світу цього” — і насамперед обидві імперії, з чиєї сумнівної ласки українці опинилися у ворожих арміях по два боки фронту. Таким чином галичани і кубанці залишаються наодинці з собою.
Також ця історія фіксує одну прикметну, хоч малопомітну історію — а саме кочування фольклору. Фахівці знають, як складно розібратися, що звідки примандрувало. А от пісня “Летіла куля через гору” примандрувала на Галичину, за окремими даними, саме з Кубані — і саме у процесі знайомства “усусусів” із кубанцями. Так-от, на останній дослівно сторінці один з полонених кубанців затягує саме “Летіла куля...”. Зараз її можна почути на окремих записах Кубанського козацького хору — втім, я сама чула мелодію цієї пісні від покійної прабаби родом зі Стрийщини.
Таким чином “російські” сюжети “Заметілі” стають насправді сюжетами про повернення свого — того, що Росія свого часу загарбала. Невипадково практично що другий контакт із російськими вояками супроводжується своєрідним ритуалом: стрільці виправляють “салдата” у вимові його імені — з російського варіанта на український. З одного боку, враховуючи, що однією з місій усусусів була просвіта народу, яка включала й українізацію (а вояків-українців у царській армії не бракувало), це не дивно. З іншого — справді важко уявити, що серед боїв комусь прийде в голову стабільно і вперто займатися таким свого роду “перейменовуванням”. Але це не тільки про мовні правила — це про процес “із селян у націю” та про те, що на фронтах Першої світової війни, а потім і війни за Незалежність вирішувалося, до якої нації належатимуть селяни Центральної та Східної України.
09.09.2022