Голоси

Був у горах. Чув голоси.

Перший належав йому, невтомному екзальтанту, що піднімаючи коліна до підборіддя, бігав весь день навколо оздоровчого басейну, розбавленого протиковідними домішками. Біг переривав на раптові стрибки у воду за системою “викидень”: він ніби не пірнав, а зненацька на воду налітав, абортувався, прокручуючись в повітрі навколо осі непосидючого хребта. У воді після такого вгвинчування з’являлись стійкі сліди іклистої різьби, а слинява піна басейнового шторму спінювала всі лежаки, ґаджети і книжки навколо, оздоровлюючи їх протиковідною хлоркою з домішками манливої блакиті.

На зауваження відповідав, що в невиїзний час, коли життя є щезаючим видом розваг, «смисл басейну в тому, щоб розбудить у ньому море». А в пляжниках він будив моряків, бо вміння плавати відтепер їм було потрібно навіть для того, щоб залишатись лежати на твердому.

Цими кількома словами відповіді він розімнув свою еластичну радість, а поза тим, голос його генерував лише якісь неоформлені попереджувальні сигнали і самовдовольнявся простою наявністю себе.

Другий голос – теж. Він належав їй. І заливав пляж шумовинням сміху, демонструючи, що всі ці стрибки – подарунки їй, що вона їхня володарка і розпорядниця. Жодна інша піна, окрім цієї вдячної любовної піни днів і ночей, не сходила з її мочалистих уст. Але гірська передосіння тиша робилась невловимою.

Під вечір я застав його за столом перед нашим котеджем, але розвернутим лицем до проходу. На столі за його спиною не було нічого зайвого, лише дві запітнілі карафки: з чимось червоним і з чимось прозорим.

Його голос розговівся і, підстерігаючи тих, хто проходив мимо, пропонував жінкам випити з червоного, а чоловікам – з прозорого. Він сидів у купальних трусах, весь в татушках, мов у кущах: якийсь графікоман залив його чорнилом, набив щось графічне на третину тіла такою щільною стіною, що навіть зблизька там неможливо розгледіти нічого, крім кольору. Об цю стіну билось м’якою головою останнє сонце, не в змозі залишити ані сліду засмаги. Але те, що він потребує знесинення, читалось не по синьому графіті, а по червоних очах. Коли поряд ніхто не проходив, він потуплено завмирав, як замінований, увібравши поверхнею лиця здивування. Потім здійснював акт різкого сприйняття дійсності: зривався і біг, щоб потріпати руками і словами якусь дитинку чи собачку, що наблизилась. Розмови з собакою односторонні, але іноді не менш ефективні, ніж з людиною, – думав я, сидячи неподалік.

– Кожному своє, але всім – моє. Я тебе не анґажирую, лише прошу скласти компанію! – благально збадьорився він, зіткнувшись палким поглядом зі мною. – Пожалуста, склади компанію!

Я складав її, як складають зброю, обережно і з застереженням, що я ненадовго. Щоб не пити сумнівного, приніс вино. Щоб не мовчати, сказав, що пляшка вина – це закрутка з сонцем, пляшка червоного – з передзахідним, солодкого – з пізньосхідним. Розмову підхопили рожева і біла різьблені карафки. Сяючи кожна по-своєму, вони ніби насмішливо сонце перекривляли: зараз воно остаточно сяде, а їм тут ще стояти і стояти. На нього сьогодні вже ніхто не може мати планів, а у них все лише починається.

Сказане мною про пляшки він піддатливо перетворив на тему розмови:

– Випивка – це спосіб зближення і наближення. Коли п'єш – все под руками – всі люди і всі думки, і пріключєнія, і ситуації, і будь-яке состояніє, в яке ти можеш впасти. Ускоряється життя, але ж як ефектно! Краще прожити скорочену його версію, ніж сколочену. Воно все одно є системою проїздів, але бухло робить цю систему развєтвльонною. З ним фатальні помилки робляться на драйві. А зроблені без драйву, вони жалкі і невирішальні. Даже позерські: не фатальні, а фронтальні. Тому нема кращої трєніровки для мозку, ніж користуватись ним, коли він бухий. Щось вспоминати ним, щось аргументувати, робити ним собі лице. Ефективність оп'яніння в тому, як ти витрачаєш сили для сопротівлєнія його окупації, як умієш рєзко найти з цього загону виход. Я так і п’ю: рєдко, но єдко, шоб не просто випить, а напитись. Випивання – ворог напивання: прозріння наступає, якщо зумів перепить сам себе.

– Просріння! – ніби за сценарієм, на ці слова прийшла вона. І тут же зачитала йому моральний кодекс, з якого єдине, що випливало, – правдивість його слів. Зробила це, вловивши момент пікової присутності людей навколо. І говорила, здається, для них, хоча до нього. Я люблю вухами, і ось нарешті отримав змогу пригледітись до її голосу. Від пляжної променистості у ньому не залишилось ані нотки. Він виявився неперебивким, цільним, але неприцільним, неадресним: вона говорить до когось так, щоб поширити звук позаду нього, позаду себе і з боків. Видно, колись слабкий, потім цей голос-кар‘єрист довго і зглибока пробивав собі дорогу, качався, нарощував ноту і випещував у собі вчителя. За ним висить дошка, він постійно хоче повідомити щось вирішальне. Але нічого не залишає по собі, все сказане стирається само. Він усиновлює слухача, але інтонації його суперечать сказаному. Сам він може бути народженим хіба що голосовими зв'язками, що схожі на сухожилля. Їх легко надірвати, з них просто видобувається біль. Це голос червоної стрілки фонозашкалу. Він ідеально годився би для обліку і порядкового перерахунку всього сущого.

– Вже ледве сидить, але при цьому ще вийобується, – завершила вона свій викривальний, але протічний монолог. У відповідь лише невтопна усмішка блукала кліткою його обличчям, як ув’язнена.

– Ну не йож твою мать? Вона хоче обілечувати кожен мій глоток, – він відповідав не їй, а мені, ніби коментуючи радіовиставу. – До війни такого не було. Це вона сирену імітірує, нахапалась її манер. Хоче, щоб я в случай чого був напоготові. – Цього вона чути не хотіла, тому зникла завчасно, за тим же непрописаним сценарієм. – А мене мобілізує бухло. З ним чувствую себе, як на війні. А йти в армію я не рішаюсь. Чогось жду. Людина розчленувала все на хвилини, години, на час. Видумала його. Відтоді чекання – основна її біологічна функція. Людина завжди на часі, як на чемоданах. В чеканні ти завжди один, нема на кого покластись. Само по собі одіночєство взагалі не є болючим. Болі причіняє людині її занудство, котре і привезло до нього. Чим довше я зі своєю вмєстє, тим більше є речей, від яких можу покайфувать тільки наєдінє. Двоєдрочєство хуже, чєм одіночєство.

В розмові він виявився не такий швидкий, як на пляжі, але дуже стрімкий.

– Ти ізвиняй, шо у мене проізношеніє. Я ж українську почав осваювати лише недавно, як вибрався з Ірпеня. Я ще нею не балакаю, а займаюсь імпортозаміщенням російських слів. Бо мова транспортіровання думки у мене російська. А мова думки – це вид пального мозку. То мій поки ще на газі. Тому російські слова неуйомно прокрадаються в розмові – проворовуються по-їхньому, як і все їхнє. Ти мене виправляй, як рєбьонка. Я теж себе виправив: тут раньше був стіх російською, – і поплескав себе по великому синьо-чорному квадрату на всю печінку. – Я колись читав книжки, але перестав, бо так і не відкрив у собі талант читача. Краще шось напишу. Тепер для мене кожне вивчене українське слово як новий нейрон. А між ними треба створити сінапс, сигнал, щоб його заживити і оживити. От я і спілкуюсь за стопаріком, щоб сінапсам помагати. Таке пиття – раді мовної логістики. А моя цього не понімає. Варто вірити навіть не однин одному, а однин в одного – і тоді цілий світ повірить у вас і понадіється на вас. Довіра – це першородний гріх надії. А за першородні гріхи нас уже наказали, значить можна їми пользоватись. І щастя близьких людей повинні вміти солідарізіруватись. На цьому тримається долговічність близості. Навіть ті, хто любить страдати, хочуть страдати не просто, а від того, від кого страдати їм в кайф.

Але добре, шо вона хвилюється, хвилювання – це дітородне явлєніє. Я взагалі щітаю, що спочатку з'явилось лібідо, а тоді людина, а тоді людство. І раньше я взагалі думав, що прожите мною життя можна буде колись назвати колекцією любовей. А після Ірпіня бачу, що ні, воно буде парадом нелюбовей. Ворог завжди обирає себе сам і робить вигляд, що обраний нами.

Він вскрив смерть, як гнойнік брудними руками. У мене на очах, можна сказать. Тепер ми всі – в активному очікуванні її, а очікування смерті – найгірша з її причин. Ніколи не варто анонсірувати смерть, особливо власну, це применшує її значення. Все одно наш возраст вимірюватиметься тепер не кількістю прожитого, а досвідом виживання.

І знаєш шо? Я більше не знаю, чого від себе чекати. Якшо я зараз праведний мудрець, то не факт, шо за мить не буду тупим нєгодяєм, а ще за мить – знову добрим умніком, а дальше – знову злостивим нічтожеством. І те, ким я залишусь в пам'яті, і чи залишусь взагалі, залежить від того, на яку з митей припаде смерть моя або слава моя. Така от рулєтка колотиться над нами.

Тут заграв його смартфон. Він довго вдивлявся у ясну безодню екрану і таки відповів. Там щось пронявчало і він підвівся:

– Всьо, у мене на сьогодні з’явився план. Таки хороша річ мобіла, це ж фактічєскі пульт управління найближчим майбутнім…

Зранку я продовжив чути голоси. Голос його побруднішав, і він взявся відмивати наліт клейкої хрипоти пивом.

Біля басейну хлопчик з’ясовував:

– Папа, а если я устроюсь в охрану путина, я же смогу его убить?

Поки тато прикидав варіанти такого розвитку подій та передумов, до них підійшов хлопчик з надувним колом на плечі. Представився позивним Снайпер і запитав:

– А ти з якої країни?

– Из Украины! – з гордим здивуванням відповів Охоронець. Снайпер замислився. Видно, теж почав прикидати варіанти розвитку подій та передумов.