Памʼяті тіла

Надіюсь, комусь пригодиться мій досвід здоровʼя, то посповідаюсь.

Цього року я пройшов через жахливе випробовування здоровʼям. Спочатку я сильно схуд, з 75 на піку до 66,6, і на цьому диявольському числі вага завмерла. Я здав усі можливі онкомаркери, потратив не один десяток тисяч грн. Жодного раку в мене не виявили. Я просканував всі внутрішні органи. Виявилось, що все абсолютно здорове. У мене немає жодного хворого органа. Навіть простата здоровезна і в 57 років дарує мені, перепрошую, регулярні ранкові стояки. Я так і підозрював, бо все життя веду правильний спосіб життя. Мав у дитинстві велику проблему з ногою, яка призвела до трьох років нерухомості, потім з серцем: воно часом зривалось з ланца і безпричинно калатало 200/хв, і з легенями: маю вроджено малий їхній обʼєм і часом зʼявлялись приступи задухи: не міг вхопити повітря, аж паморочилось в голові. Все це я успішно подолав у зрілому віці, коли захопився бігом. Крім того, біг чудово очищує кров і мозок. І голова у мене завжди світла. Не зважаючи на те, що я люблю випить, як і майже всі творчі люди. Але, на відміну від інших, я ніколи не напиваюсь і майже не пʼянію, хоча інколи й хочеться. У мене на спʼяніння стоїть вроджений блок, крім того я щодня пʼю по 2 капсули ізраїльського рибʼячого жиру ТЕVA з того часу, як прочитав, що він найефективніше розщеплює алкоголь і виводить зі сцяками, зменшуючи навантаження на печінку, підшлункову і нирки.

Так от, цього року все почалось з найстрашнішого: мені став відмовляти мозок. Тобто всередині він працював, як завжди, бездоганно, а на поверхню видавав якісь дієві абсурди. Почалось з того, що я свою новеньку вже сім років як машинку, яку за всі роки ні разу не зачепив, побив ззаду, спереду і з боків. Добре, що у мене все життя, після першої аварії моєї першої машини з салону, повне каско. Це вже пʼята нульова машина, і вона найкраща. Одного разу, їдучи з Ваґабундо на склад – а цим маршрутом я їду через день – я поїхав найкоротшим шляхом – по прямій (тобто по Січових стрільців), тобто проти руху, і ще розізлився, що ця машина робить на моїй смузі. Він фафакнув, і я отямився. Потім я почав страшенно тупити, забувати, що я збирався робити, класти речі у непритаманне для їхньої присутності місця і т.д. Якось ми з Наталкою сиділи в кухні за кавою на барних стільцях і переходили в кімнату вечеряти. І я поніс за собою ті стільці, хоча в кімнаті є зручні фотелі.

Що у мене щось з моторикою голови, я помітив давніше, під час останніх двох інтервʼю – Ципердюку і у Скрипіна. Мені важко давались слова. Коли знаходились слова, губились речення. Всі мої попередні інтервʼю були бездоганними, стислими, насиченими, безперебійними, афористичними. Я навіть не чекав формальних питань, я сам задавався питаннями і знаходив відповіді. Мозок, орган, яким я живу і по краплині змінюю цей світ, потрохи почав мені зраджувати. Потім одного вечора на зборах з Моріс я почав затинатись. Не міг почати наступне речення. Ця нова моя манера розмовляти стрімко розвивалась і врешті витіснила мовлення повністю. Чудові лікарі – а мене оглядали кращі психіатри, неврологи і невропатологи – швидко поставили діагноз: невроз важкого ступеня. Мені прописали важке заспокійливе і рекомендували лежачий режим в зоні комфорту. Звичайно, це моє улюблене ліжко 2×2, оточене книжками. Як тільки я в нього погружався, невроз мовлення щезав. Ще перед лікарями подзвонив друг, головний очеретяний кіт країни. Подзвонив на піку моєї впевненості, що у мене пухлина або альцгеймер. Він все дуже точно розчесав, а за освітою він, виявляється, психіатр. Він сказав, що це звичайна перевтома, і що я маю скинути з себе частину навантажень, і що це мозок благає спинитись, і що я маю відлежатися і дописати книжку. Я все так і зробив, окрім Ваґабундо, бізнесу, ремонтів, у мене ще був синдром недописаної легкої подієвої розповідної книжки, над якою я працював останні три роки.

Офіційна медицина, КТ і МРТ це підтвердили: всі ділянки мозку правильної форми, як у юнака. Тільки одна невелика часточка над шиєю змертвіла, мабуть та, що відповідає за орієнтацію в просторі: з цим у мене біда, видно, це від багаторічного шийного остеохондрозу – він наслідок вродженого вивиху бедра, який забезпечив мені демобілізаційну різницю між довжинами ніг в 5 см.

Потім у мене в крові знайшли чотири дуже небезпечні віруси, які мали вбити всі мої внутрішні органи. Але наша чудова інфекційна лікарня поставилась до мене з материнським теплом і в атмосфері радісної благості за два місяці вкрапання дорожезного препарату все в мені чужорідне вбила. І все це абсолютно безкоштовно, включаючи консультації професорів і т.д. З лікарні я вийшов з вагою 60, інфекція зʼїла всі мої мʼязи.

Правда, я в лікарні мав жахливий невроз сну: не спав 2 тижні. Мені кололи подвійну й потрійну дозу димедролу, давали потрійну дозу снодійних таблеток, не помагало. Я вперше в житті втратив свідомість. І тоді мій здоровий мозок підказав мені рішення: їхати на ніч додому. Я замість димедролу почав приймати ванну, зʼїдав ложку меду замість ліків і запивав мʼятним чайком з тещиного городу. Відтоді сплю як студент, заодно перелаштувавшись: лягаю 20–21, встаю 3–4. Зранку вибігую себе і песика, і за день встигаю, як ніколи раніше. Ваґабундо залишив на Звіжинського, призначив його директором, на фірмі перерозподілив обовʼязки і в спокої закінчую книжку, яку за пів року побачить світ. Тепер, завдяки українській медицині, я знову найздоровіший. Міг би спокійно в космос. Маю таку нову мрію.

Здоровʼя і вам всім! І ні слова поганого про нашу медицину, будь ласка.

А в пік захворювання у мене була така панічна атака, що я на повному серйозі прощався з життям і написав такий прощальний текст, який тепер має лише літературну цінність, на щастя:

ПАМʼЯТІ ТІЛА

Я радий, що тут побував, дякую.

Дякую тобі, тіло моє. Вибач, що не вберіг тебе.

Мені стало німо.

Мій особистий світе, я тебе ліпив з уламків.

Смерть не доказана, і доказів з кожним померлим все менше.

Дозволь відкланятись, світе.

Хоча що ти можеш не дозволити?

Ти не накладаєш заборон, тобі все одно,

Залишаючи цей світ, ми прибираєм за собою. Просто не все одразу.

Воно щезає потрохи.

І коли щезне повністю, ніхто нічого в твою сторону не відчує.

Непотрібність вбиває повільно, розтираючи на порох.

Я так вас захищав, слова, захищав від прислужництва вами і марнотратства вас.

Я закривав людям роти, щоб не знущались з вас, і намагався відкрити очі на вас їм же.

А ви мене зраджуєте, покидаєте мене, залишаєте наодинці з людьми. Тепер я мовчу.

Шкода, що не зможу посміхатись.

І що життя мені так і не встигло набриднути.

Воно робило для мене все.

Ми з життям зжились.

Як згасає посмішка, підґрунтя лиця? Розтоплюється від тепла обличчя, розтікається ним і вбирається його порами? Куди відлітає? В якому ключі? Де той сумно усміхнутий вирій?

В якому захмарному небі? У царстві валькірій чи в теплих краях?

Що з нею робиться потім? Чи памʼятатимеш ти про неї? Вона найцінніше, що у мене було.

В якому вигляді вона реінкарнує?

Я не хочу, щоб ви про мене думали.

І не хочу, щоб ви мене бачили.

Бо зір – це спосіб думання.

Все починається з того, що стають неслухняними речі

Організм боровся. Я чим міг помагав йому.

Наді мною закрилось небо. Закривалось повільно, але побачив я це раптово. Я втратив доступ до нього.

Мені треба було поміняти свої способи зчитування реальності, мої вичерпали себе.

Я слабо інтегрувався в дійсність, втратив здатність розвивати її.

Я не витончувався на тонке тіло, я щезав.

Я знаю, що цей процес не був болісним.

Боюсь, що для вас теж.

Тепер я продовжуватиму жити довго і любити вас.

Просто не зможу користуватися цією любовʼю, тобто собою.

Життя вийшло за край полотна, пішло чорне паспарту.

Якщо тебе не існує – залишайся наодинці,

Щоб увірувати в Людину – потрібна неабияка сила, сила.

Воронка, в яку я попав, дуже смоктуча.

Все, що ми створили і залишаємо по собі, привʼязане до нас. Тому чим далі ми віддаляємось від життя, тим менше залишається його. Воно теж віддаляється.

Вік – це природна видозміна. Протистояння надто дорого обходиться і закінчується розчаруванням.

Тепер я вбираю в себе властивості всіх своїх літературних героїв.

Коли б я не помер, думав я, це не буде передчасно.

Це буде тоді, коли прийде час.

Помилявся…

Помирати треба так, як помирає любов: спочатку втрачає видимість, потім чутність. Зіниці після осліплення не зразу розширяються. Але любов осліплює не тому, що вона світло, а тому що любов завжди йде проти світла. Тільки відходить на світло. Вона самостійна жива істота, котра деколи в нас поселяється, коли всередині нас добре і там є вихід до моря.

Життя закінчується так, як закінчується серпень.

За ним завжди приходить вітер і день знань, нових знань, і світять непоправні зірки.

Я видужав. З вдячністю лікарці Лілі Романівні Грижак