Повертаючись в Україну, мусили переночувати десь у центрі Будапешта. Ми кинули букінгу євро, він у відповідь нам кинув шпильку в ґуґл-мапсі, то ми на неї і помчали.
Домчали пізно, по 22-й, точно за адресою Rózsa utca, 22. З-за огорож красивих віллочок нас відраджували залишатися тут збуджені велетенські пси. Але недовго, бо ми вміємо викликати звикання. Трохи дивувало, що все це було схоже радше на приватну околицю, ніж на центр. Але зараз то не мало значення – ми хором подумали, що центр десь за рогом і проявиться на світанку.
Ми тиснули кнопку домофона, але там не реагували. Мох доброю англійською закинув у глуху домофонну прірву пояснення, що ми приїхали поселятись.
Ми телефонували за номером з букінгу, але там не відповідали. Перестали відповідати навіть пси навколо, зловтішаючись мовчки.
Ми вчотирьох оторопіло стояли в напівтемряві незворушною мовчазною стіною – такою, об яку розбиваються надії. Ніщо не хотіло порушувати густу тишу – таку, на яку в фільмах тривожно накладають звуки нічних цвіркунів.
Але раптом тиша з болем зойкнула, в неї прилетіло і вибухнуло. Це було різке російське слово з нашого домофона: «Ану пошли отсюда! Я сейчас полицию вызову!» У відповідь на нашу коректну спробу знайти поломку в сервісі голос з московськими хвилями у вимові демонстрував, що в жіночому горлі можуть сидіти замість слів лише криваві укуси.
«Быстро вызывай! Звони в полицию!» – командував він до когось там поряд.
Знаючи, що в умовах поселення дозволено лише до 00:00, ми чіплялись за цей день, боячись його розгнівати, щоб він не минув прискорено, згарячу гримнувши дверима. Тому Мох стримався від хриплого вигуку з темряви «доброго вечора, ми з України! відчиняйте!» і продовжував шукати порозуміння англійською.
Але домофон явно жодної іншої мови не знав і знати не хотів. Лише крикливо погрожував поліцією. Ми подумки просили його: не можеш не спілкуватись російською, то хоча б не кричи нею. І врешті змушені було його правоохоронний порив підхопити: мовляв, викликай швидше – будемо з’ясовувати, хто тут нелегал. Це його трохи насторожило.
Всі пси вже мовчали за своїми присадибними огорожами, соромлячись беззлобності власних голосів порівняно з цим домофонним.
Бо злими й нерозумними бувають лише пси, які все життя, змалечку і до скону, просиділи на ланці. Їм ні для чого розум, і він не має з чого розвинутись: такий звір ніколи в житті не приймав жодного рішення, крім того, з якої сторони вкусити шмат м’яса.
Так-от, русcкі – це пси на прив’язі, яких спускають лише на чужу територію.
Але поліції дочекатися нам не вдалося. Раптом один букінг-номер відповів і попросив відеочат, бо не може зрозуміти. І тоді ми побачили операторів-китайців. Їм потрібне було відео, щоб порозумітись на міґах, бо англійська – мова непевна.
Побачивши місцевість, вони відповіли напіванглійською, що ми мали ввести ще індекс, бо у Будапешті кілька вулиць Rózsa. А того, що ми взагалі нічого не набирали, а лише клікнули на посилання в підтвердженні, вони зрозуміти не змогли.
Врешті все закінчилось добре. І, як завжди, здавалося, що все буде добре. Але дорогою додому я раптом почув протяжне виття з заднього сидіння: це ридала Наталя, якій у цю мить повідомляли, що кілька годин тому загинув наш товариш, син наших друзів Остап Бринський, ніжний, розумний, витончений хлопець, навіть обережний на вид. Але неможливо воювати обережно. Почуте не приймалось мозком і виливалось через очі.
Очі, які щойно за цю 3000-кілометрову поїздку бачили, наскільки чудесним є світ, привітним і просторим, як він несподівано вміє поєднувати кольори, лагідно опускати небо і поселяти одинокі модрини на неприступних, здавалось мертвих скелястих схилах, просто аби показати, що дає місце всім і всьому, жити можна будь-де – тільки, будь ласка, живи.
Але нє, не вийде. Бо є людиновидні, виховані ланцами. Які раптом вирішили, що краса, блакить, зелень і людська тілесність – це зайвість, на яку вони не давали нікому права. І що непотрібно стільки кольорів – світ має бути багровим. І що замилування – стан заборонений. І що всі почуття мають бути замінені ненавистю. Спецоперація давно закінчилася видаленням у них природних навичок, і наслідки цього готові пожирати все.
І тому воювати з ними повинні не лише ми ціною дітей на вулицях та інтелігентної молоді на передовій. Ще з ними має воювати сама природа, тобто все людство природного типу.
Наш шваґро, який опікувався відправкою тіла додому без черги, тобто ще впізнаваним, прислав непублічне фото. На ньому – фактично Христос, молодий, красивий і тонкий, і готовий воскреснути. З дуже помітним білим хрестиком на білій вервичці на грудях – мабуть, оберіг, подарований кимось із найрідніших. Які його чекають з усіх сил і чиє кохання регочучи роздерла русня.
Захистити світ від істот, яким не боляче втрачати і не боляче вбивати – завелике навантаження на одну невелику націю.
Але вона стоїть. Хоча й плаче – як за кілька днів після цього одна дівчинка. Вона стоїть на похороні героя. Вона співає з усіма Гімн. Притримує рукою серце, щоб не вискочило. Бо герой – її татко.
Вона ще не знає, що робити з такою новою реальністю, яка вивертає, гірко кривить їй ротик і зв’язує вимову. Але дитина не здається, вона співає, проштовхує спів крізь прихований плач. Котрий ніхто не повинен розпізнати – бо це її біль, це її ніжний татко, це її стосунки з ним, вони не для оприлюднення.
І вона знайшла спосіб: намагається зобразити з плачу усмішку, татову неодмінну усмішку, яка залишається, бо дівчинка мусить її зберегти і нестиме її далі. І доношуватиме биття його нелегкого серця – бо великого настільки, що осколок одразу знайшов його, влетівши точно між бронежилетом і рукою, піднятою на мить. Ось такий фатальний дартс, ніби хтось на небі вирішив зібрати ангельський полк, що відвойовуватиме у темряви майбутнє і відстоюватиме свою землю, не торкаючись землі.
Тим, хто вижив, залишатиметься проживати за них – тобто кілька життів у своєму одному, з надлюдською концентрацією переживань на 1 кв. см часу.
Тим часом виявляється, що наскрізними бувають не лише кулі: всіх пронизує “усмішка” дівчинки, вона тремтить і неслухняно зісковзує. Втримуючи її, дівчинка вище піднімає голову, бо зараз їй дуже потрібно доспівати Гімн до кінця.
І в цьому квінтесенція українськості: у здатності високо тримати голову проти тих, хто тримає гранатомет і для кого твоє життя – це просто підвид краденої зернини, яким вони хочуть даровито розпоряджатися з кулака. Проти них українськість завжди була майже беззбройною. Але вижила завдяки цій безсилій на вид всесильності. І завдяки музиці у серцях героїв, яку наші дітки здатні дослухати до кінця.
29.08.2023