Рятівник

Передісторія така. У 5½ року я повернувся із трирічного заточення, з лікування вродженої травми ноги. Повернувся російськомовним, бо другу половину терміну мотав у Криму. У російської довгий гальмівний шлях, що залишає темний уїдливий липкий слід. Коли мама провідала мене наприкінці терміну, її горло стиснули мої слова «передай привет бабушке».

Санаторій був all-inclusive, бо медицина – безкоштовною, тобто вдавала, що вона по любові. Розташовувався він на першій береговій лінії Євпаторії, і на весь віконний екран ми цілорічно розглядали море у всіх станах, режимах і кольорах, з триметровими хвилями, що перед смертю робили останню добру справу: відмивали наші вікна. Це був повноекранний вікновічний серіал, який запамʼятався днями, що повільно наливались сонячними соками, а хмари швидко навшпиньках проходили мимо, майже не торкаючись неба, ніби зайшли не в той зал. Всі відтінки безмежно-сірого й небесно-червоного, хвилі й блискавки мені відкривались не через олійні мазки на полотні, а в натуральних пропорціях і повних порціях, і в не торкнутих розчинниками кольорах.

Влітку море ніжило, восени лякало, взимку заспокоювало чорно-білою безучасністю. Помітивши, що я чомусь боявся гроз, які його гучно бомбили, грімголові наглядачки наклали кару на мою неінклюзивну непосидючість: якщо буря приходила невдовзі за моїм нєпослушанієм, обмеженим лежачим положенням, пояснювали, що вона є його наслідком. І для наочності пояснення підвозили повнопривідну білу стальну койку на великих ґумових колесах до одного з вікон на всю висоту стіни, гартуючи мою небоязкість: нема сенсу боятись того, на що не маєш впливу і від чого нема спасу.

Зрідка приїздив на мотоциклі з великою коричневою валізою в колясці чарівник в темно-синьому комбінезоні і дарував нам справжнє, безвіконне, пригодницьке кіно.

Зранку нас вивозили на терасу грітися морем, купатись в промінчиках.

І хоча мало що памʼятаю з того періоду, бо не було що памʼятати, крім трепету, коли приносили хлібчик з маслом і маминим смородиновим варенням і його улюбленого смаку. Доставляла домашні передачки медсестра на ймення Августина. Коли вона зʼявлялась, яснішало. Я думав, що вона така добра й уважна до мене, бо я народився в августі, а з роками довідався, що батьки подарували їй якусь меблеву стінку, яка мала огородити й захистити мою самотність.

Нас підгодовували королем радянської ювенальної медицини – «рыбьим жиром». Я на нього казав риб’ячий жир, як перед тим вчили у Лисецькому санаторії, де я вступив у зв'язок з медициною вперше, на що інша медсестра відповідала: «может, ты потому и пьёшь мою кровь, что у вас среди бендеровцев принято пить ребячий жир».

Коли з грозою не складалось, ставила за кару на тумбу біля койки трилітрову перехідну банку з крабом, який невпинно домагався мене через її шкло, але весь час по ньому сповзав. Він мав дозорну функцію подавлення волі через переляк. Але замість переляку підносилась моя п’ятирічна уява, і я тоді зрозумів, що бєндєровєц – це краб, який смокче дитячий жир.

Хлопчиків відчутно старших карали пубертатніше. Вони вже не боялись блискавок, бо встигли їх набачитись, деякі з них, хворі на гнійний остеомієліт, проводили тут вже четвертий рік. Та і їхній інтерес до явищ природних стрімко витіснявся цікавістю до явлень тілесних, чимраз ударніших блискавок, бо власна сигнальна система вже починала сигналити на повну. Тому їхні геніталії обмазували зеленкою. А на позеленілі руки тих, кому і після цього не вдавалося не відгукуватись на сигнали з-під «одєяла», надягали спеціальні гамівні ∞-подібні кільця, просовували в отвори руки і за передпліччя прив’язували до металевого каркасу койки. На якийсь час хлопців було позбавлено свободи перевертання в ліжку, що мало б витравити тєрєбячєство назавжди.

Хоча я був ще допубертатним, з руками, далекими від тілесної гри, їм теж кілька разів випадало це бінґо – знак нескінченності – за вертлявість. Ця всепогодна трирічна нерухомість загартувала.

Ну все, я повернувся додому і зажив. Не одразу на повну, спочатку усамітнювався в садочку і майже не спілкувався. Зі слів мами, вихователька по секрету повідомила, що її син дикий, і пропонувала не поспішати зі школою, залишити тут ще на рік. Звичайно, це маму сильно засмутило, три роки неходячості загальмували комунікативний розвиток сина, у вирішальний період становлення особистості ніхто з ним не розмовляв про насущне, не читав казок, не давав розвиваючих іграшок і добрих слів. Єдиними можливістю і обовʼязком було лежати. Повернувшись, мені залишалось приглядатися.

Але одного дня вона почула, що я читаю вголос. Час усамітнення не змарнувався, садок закінчився тим, що вихователька, коли відлучалась від дітей, розсаджених на колову лавку для прослуховування казок, просила підмінити її мене. І я читав. Перше в житті визнання.

Хто б тебе не виховував, останнє слово у цьому процесі – за тобою самим.

Знявши питання річного прогулу школи, я розгулявся по домашній шафі. Для цього підтягувався на ній і застрибував на поверхню. Одного дня останнього дошкільного літа я зробив це на вузькій секції, пеналі «Гуцулки», він не витримав, втратив стійкість і впав. Просто на голову. З нори черепа виповзла червона звивиста змія, а свідомість перелякано відплила. Мама лежала в лікарні, її сестра вхопила мене на руки і в бігудях помчала у найближчу лікарню на Дзержинського. Я знову опинився у клініці, але ненадовго, мене відкачали, притомність повернулась, видно летіла за нами, і з того часу не покидала. Зате топ-питання «на тебе що, шафа впала?» мені можна не ставити.

Невдовзі, бігаючи в грі у війнушку на будові останнього корпусу педінституту зі сторони вул. Герасимова, я провалився у глибоку вигрібну яму, прикриту трухлявим ДСП, котре тут чекало на мене довгими роками – і, дочекавшись, провалилось. Яма виявила нестерпно вʼязкий і смердючий вміст, я почав тонути, бо руки, покриті слизькою емульсією, втрачали щеплення з береговою твердю.

Це навіть не грьобана вигрібна яма, зрозумів я, це вʼязке старовинне гімно, воно дуже засмоктує – я це перевірив – багатьох невидимо, не вбиваючи. Яма сисуче тягнула на підступно недоступне ногам дно. На мій крик підбігло двоє з нашої численної шобли. Один спинився, рукою затуливши носа, а другою втримуючи рота від блювотного прориву, бо я з невтомністю яйцещемкої яйцезбивалки розбудив дрімучий вміст ями, він згадав, звідки його взято, і почав з усією непосидючістю смердіти, занюхавши аудиторію. Яка жахлива принизлива смерть, – думав я, – газети напишуть, що хлопчик Шпук потонув, купаючись в гімні. Невже це поклик предків? – адже приблизно тут колись ріс сад мого прадіда, що донедавна обʼєднавчим інтернаціональним мостом пролягав між вулицями Шевченка і Пушкіна. Люди, які ходили в ту яму, давно відлетіли, залишивши тут щось по собі. Мене цей небесний ключ, погрозливо помахавши крилом, все ж оминув, вдалось не приєднатись до їхнього вирію. Бо другий товариш, що підбіг, на рік молодший за мене Олег, не побридився, вмить дав руку, поки ще моя була доступною. Я виліз. Це було всього в 50 кроках від мого дому. Я біг до нього, залишаючи гидкий слід, і навіть вітер, що обтікав мене, кидався навтьоки.

Мій рятівник завжди вражав безстрашністю: граючись на будовах, ми всі вилазили на самий верх, який стрімко віддалявся в небо, доганяли одні одних по несучих стінах на рівні 4–6 поверхів, а цей миловидний, невисокий, неговіркий хлопець запросто біг по тонких перестінках. Все ж безстрашність – це здатність не вважати на себе. Потім, казали, його підвело поєднання її зі скритністю: в зрілому віці він по не менш тонкому простінку дійшов, за дивними чутками, до зони, попавшись на організованих крадіжках. Багато років більше нічого про нього я не чув.

А сьогодні ввечері, коли ми сиділи з друзями в моєму дворі, рішуче зайшов сивий невисокий міцний дядечко і впевнено, ігноруючи обурення відвʼязаних псів, попрямував до нас. На питання «ви до кого?» відповів твердженням «тут колись жив Ростик». Я зізнався, що я – це він. – Так я Олег! Не памʼятаєш? – мене вразив домішок раптового смутку до здивування цього немолодого незнайомого чоловіка, тому я сконцентрувався на очах, відкинувши з поля зору все навколо них, і одразу його впізнав: для цього важливо заглибитись в очі. Це був той же точний, гострий, прицільний, різкий погляд, тільки з-під зовсім вже не патлатого лоба. Обнялись. Згадали епізод з порятунком, і він ще додав деталей, які не запамʼятались мені через шок: я від сорому заліз в якусь трубу, поки він біг до мого дому по одяг. Не знайшовши, що сказати переляканій мамі, він отримав на заміну лише сорочку, але мене не здав. В такому віці все приховуєш в першу чергу від батьків.

За кілька хвилин за ним прийшла велика юрба різновікових симпатичних людей у вишиванках. Мене струсонув вигук "пішов десь дідо і пропав". Я навіть окинув оком двір, але діда не було. Виявилось, що це він. А поза дідівством – офіцер ЗСУ, танкіст у відпустці з Донецької передової, його сміливість і зріст знайшли собі вірне застосування. А три милі дівчинки й хлопчик – це його внуки, і решта великої родини. Вони тягнуться за ним вервечкою, бо відпустка воїна для родини – як друге пришестя. Просто проходили мимо, і щось його потягнуло знову простягнути мені руку. Чутки не справдились.