25 червня мер Івано-Франківська оголосив про те, що громада собору Різдва Христового (вул. Довженка) перейшла до ПЦУ, оскільки Івано-Франківська ОВА отримала всі необхідні документи для реєстрації нового статуту церкви. За ЗУ “Про свободу совісті та релігійні організації” вирішувати питання про зміну підлеглості церкви та внесення відповідних змін до статуту можна не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади. Тобто дві третіх прихожан собору Різдва Христового зібрались і вирішили перейти до ПЦУ, а влада міста їх підтримала. Останній храм Франківська, який належав до УПЦ московського патріархату, нарешті отямився на п'ятому місяці повномасштабної війни росії проти України.
Та не все так однозначно. 26 червня після недільних відправ громада собору Різдва Христового підтвердила вірність УПЦ на чолі з митрополитом Онуфрієм, яка від 27 травня проголосила себе “незалежною”. Мовляв, незаконно церква перейшла до ПЦУ, бо за її статутом парафіяльні збори собору на чолі з намісником вирішують питання зміни церковної конфесії, а такі збори не сходились і ніяких змін не ухвалювали. Тому настоятелі храму, обурені самодіяльністю громади, пішли далі та звернулися до правоохоронних органів з проханням відкрити кримінальне провадження і розпочати досудове розслідування. Подібні звернення від попів вже були щодо Спасо-Преображенського храму, який у результаті виселили з будівлі на вул. Чорновола, а саму будівлю мерія перебазує на садочок для дітей.
І все б нічого, якби не 496 підписів прихожан собору Різдва Христового, які хочуть залишитись в УПЦ “колишнього” МП. Колишнього в лапках, бо після Собору від 27 травня УПЦ не проголосила себе ні автокефальною, ні автономною, оскільки не має таких повноважень. Собор лише прийняв зміни до статуту, “що свідчать про повну самостійність і незалежність Української православної церкви”. Але в канонічному праві немає такого поняття, як "незалежна церква". Вони ніби формально порвали з москвою, але не до кінця, бо інакше втратять легітимність. Крім цього, прийняті на Соборі заяви з проханням “продовжувати переговорний процес між росією та Україною”; вираження лише незгоди з московським патріархом; запрошення на Собор попів з окупованих Криму та Донбасу, які категорично відмовилися розірвати зв'язки з Москвою, – чи не вказують такі заяви та вчинки УПЦ на “подвійні стандарти” чи то пак позицію десь посередині між двох вогнів?
Та важливіше інше – чи може 496 людей бути сліпими до церкви, на яку уповають? Питання вже більше чотирьох місяців є не риторичним. Чіткий поділ на біле і чорне відбувся 24 лютого. І ми живемо щодня у цьому дні. В тривозі, з болем, страхом, та все ж вірою у перемогу України. Але пів тисячі людей вирішило не приймати сторону та не бачити наслідків чорноти, бо так насправді легше і вірогідніше при будь якому кінці бути переможцем. Вичікувати, з проханням “шукати сильного і розумного слова, яке б змогло зупинити кровопролиття”. Якби слова зупиняли війни ще до тисяч загиблих людей, ще до сотень зруйнованих вщент міст та сіл, чи були б тоді війни? І справа тут не в “сильному слові”, а в тому, що ці люди досі не розуміють чи не хочуть зрозуміти, що це не просто війна за територію чи сфери впливу – це війна за виживання української нації та держави. Бо кожного українця кожен російський солдат бажає вбити. Ми побачили це у Краматорську, ми бачимо це в Києві та Кременчуку – “високоточна зброя” направлена на українських дітей та жінок. Тож чи може слово зупинити геноцид народу? Лише перемога і смерть ворогам.
УПЦ – це не лише ієрархія священнослужителів, верхній щабель яких завжди закінчувався у москві, це джерело російської пропаганди, яка останні вісім років ще намагалась якось вистояти. І невже 496 людям настільки потрібні попи, які лише 2 березня, за тиждень після повномасштабного вторгнення в Україну, за 8 років війни з росією та окупації Криму, перестали поминати патріарха московського на богослужіннях. Того самого, який благословляє своїх прихожан-солдат вбивати українців. Невже ці люди за останні 8 років не зрозуміли, що священники, які називали війну братовбивчою, ховали в церквах зброю та зачиняли двері храмів перед військовими, які загинули від рук москви, не можуть за один Собор змінити свої переконання та порвати всі зв'язки з росією.
Більше 300 парафій аосковського патріархату перейшло до ПЦУ після 24 лютого – добровільно чи під тиском громади. Але небажання зробити це у 496 прихожан собору Різдва Христового в Івано-Франківську, християнському оплоті Галичини, має викликати питання вже, як мінімум, у Служби безпеки.
Наталія ФЕДОРИШИН
