За бабці Австрії в Галичині набули поширення ігри в карти, які прийшли до нас разом з австріяками. Тих ігор було зо два десятка, але перед спочатку вів віст. І якщо наприкінці ХVІІІ ст. на цілий Львів уміло його грати лише кілька осіб, то вже в 1840-х роках грали всі, хто носив сурдут.
«Що руска інтелігенція тратить дуже багато часу на гру в карти, то знає кождий. хто бував в рускім товаристві, – нарікав Осип Маковей в газеті "Буковина" (№29, 1896). – Можна на сю розривку дивитися з ріжних боків, ганити або оправдувати її, але годі її зачислити до розривок дуже розумних, особливо – як то у нас часто буває – коли гра в карти тягнеся цілими ночами і витягає також не одному гроші з кишені. Гра в карти розширена у нас так, що то аж зле свідчить о нашій інтеліґенції, котра настілько не єсть інтеліґентна, щоби придумати собі якусь иньшу розумнішу розривку».
У повісті Володимира Барвінського «Скошений цвіт» зображено цілонічну гру в карти в будинку священника в той час, як у сусідньому покої лежала у труні господиня.
Чеського етнографа Франтішка Ржегоржа теж дуже вразило, що в нас стільки картярів. Якось довелося йому бути в гостях в Рогатині у тамтешнього українського священника, який його дуже радо прийняв. Після вечері господарі й гості засіли за зелений столик і грали в преферанс. «Галицьке освічене товариство трудно собі уявиш без карт – шляхтич ти чи священник, поляк чи русин, – коли зійдуться з нагоди іменин або з якої іншої маловажної причини, то відразу сідають за карти, підсолоджуючи гру чаєм і парфумуючи димом папіросів».
Згадка про спостереження чеха в «Буковині» викликала реакцію священника з Тернопільщини: «Дивує мене, що Ф. Ржегорж найшов тілько картярів поміж нашими священниками. Наше священство може в дечім і дряхле, але все ліпше від загалу світської інтеліґенції. Підіть вечером по міських касинах (себто клубах, – Ю. В.) – там то цвіте картярство, а з священників ледве кого з приїжджих найдете. На цілу Борщівщину, повіт дуже великий, є лише двох священників картярів. Другі хіба чотири рази в рік грають в карти, і то як грають? просто за напасть. Більше говорять, диспутують, а вся виграна йде на Народний театр, послідними ж часами на Народний дім в Борщеві» («Буковина» №44, 1896).
На ці священницькі виправдовування не забарилася репліка отця Василя Калинина: «З власного досвіду мушу потвердити, що пан Ф. Ржегорж написав дійсну правду.
Я є син руського священника. Кілько я затямив від наймолодших літ, то видів я, що коли зійшлися наші священники, а як трафилося і миряни і свої і чужі, то иньшої забави межи ними не було, як лиш, що в карти грали. Коли я був студентом, то з моїми товаришами-русинами сходився і в нашій гімназії у Львові, і в вищій гімназії в Дрогобичі – і нашою найулюбленішою забавою була гра в карти.
Яко студент був я в домах священничих в Стрийщині і в Болехівщині – і там забавлялися наші люди інтеліґентні виключно лиш грою в карти. В Скільщині було так само з тою відміною, що на ріці Опорі грали лиш гри конверзацийні: преферанс, тарок і "низько" (малі ставки, – Ю. В.), а на ріці Ораві грали наші інтеліґентні люди "високо" в фербля.
Коли я восени 1863 прийшов на університет львівський і заходив до руської семінарії духовної між товаришів і знакомих, то все заставав питомців при грі в карти – помимо того, що славний учтивий віцеректор Ільницький, прозваний "пасатом", перешкоджав, як лиш міг, грі в карти.
Коли пару літ пізніше бував я в священничих домах під Львовом і в Бобреччині, ба й в подальшій Ходорівщині, то також видів, що наші інтеліґентні люди лиш картами забавлялися. Знаю з досвіду, що й тепер, як де зійдуться наші люди – духовні чи миряни, – то лиш в карти грають: иньшої благороднішої забави у них нема».
В журналі «Народ» у 1890 один семінарист помістив статтю «Як виховуються питомці греко-католицької головної семінарії ві Львові на проводирів народа», де зауважив, що семінаристи «не чуючися обов'язаними до якоїсь праці, по найбільшій часті за картами сидять. Від раня до вечора, коли тілько вільна хвиля від обов’язків, карти в їх руках. Лучилось і таке, що коли не було иньшого спокійного місця, питомці аж на стрих пішли з картами. Тим то з семінарії й виходять такі славні грачі в фербля».
Як згадував адвокат Євген Олесницький «королем фербля» називали пароха Тухлі Василя Давидяка, який довів свою майстерність до найвищої міри і рідко коли програвав.
Цікаво, що картярство не припало до ґусту не лише чехові, а й українцям з-за Збруча. Про атмосферу Народного Дому 1872 залишив спогади Михайло Драгоманов. Кожен покій там був приписаний за конкретною публікою, і хоча Драгоманов горнувся до студентства, то так йому й не вдалося з ними поспілкуватися. У тій кімнаті, де збиралося поважне товариство, «була одна така річ, що мене з душі вернула: столи з картами, до котрих майже зараз і засідали мої собесідники… Зараз же обривалась і розмова про різні речі, цікаві для мене, ради котрих я й заїхав у Галичину, і, думалось мені, цікаві й для галицьких моїх знайомих, котрих я й пізнав через газети. А треба сказати, що моє життя змолоду розвило в мене трохи навіть ригористичний погляд на карти. У нас у Гадячі за мого дитинства пани та чиновники картьожили. "Ну, господа, не будем терять драгоценного времени, пожалуйста за преферанс", – говорить було хазяїн гостям після першої шклянки чаю. Але в мого батька картьож був не часто.
У Полтаві перший світський круг, куди я ввійшов, був кружок ліберальних учителів, так там карт не було, бо вважалося, що карточний стіл – це свідчення духовного убозтва. В часи, коли піднялась справа емансипації, не раз говорено, оповідаючи про яку вечоринку: "Не пізнаєш Полтави! Без карточного стола цілий вечір пройшов!" У Києві за мого студентства я бачив щось тільки два-три рази карти між товаришами, а потім, проживаючи серед гімназіяльних учителів і професорів університету, я теж карт майже не бачив і так і звик думати, що вони зостались тільки серед повітових панків та чиновників.
Коли це бачу у Львові, в університетському місті, в столиці вільнішої частини нашої Русі столи з картами і за ними сидять звісні патріоти, професори, літерати, політики, для них покидають усяку розмову про найбільше пекучу справу патріотичну, народну, літературну. "Та це ж старий Гадяч. Повітове місто миколаївської доби! – думалось мені, коли я вертавсь у свій готель після першого вечора в «Бесіді». – Ось куди я вернувсь, об'їхавши стільки світу!"»
Отак нам Драгоманов втер зарозумілого носа. Згодом те саме побачив видатний етнограф Федір Вовк: «Вражіння мої од сієї інстітуції були такі ж самісінькі, як у Драгоманова. Тая ж кімната з газетами і "академіками", ті ж столи з рутенцями, які ganc bürgerlich грали собі у карти».
У 1890 році в «Народі» опублікував «Кілька критичних думок про житє та розвій галицко-рускої інтеліґенції» Володимир Охримович.
«Вистарчить тілько поїхати на перший літний празник, весілє, вечорниці або яку-небудь нагоду, де є більший з'їзд нашої інтелігенції, щоби наглядно переконатися о поражаючій недостачі інтелігенції у нашої інтелігенції. Застанете там значне число священників і кількох світських інтелігентів. Увесь час празника, іменин, вечерниць чи іншого там торжества всі вони нічого іншого не роблять, тілько грають в карти. Слова ті треба брати дослівно: як тілько приїде піп і злізе з воза, зараз сідає за карточний стіл; на віз сідає також, вставши просто від карточного стола. Очевидно, я відчислюю тут тоті хвилі, котрі проводяться в церкві, на постелі або за обідом. Тогди вже вони в карти не грають; однак хвилі ті то тілько короткі перестанки, призначені на те, щоби грачі відзискали силу і гумор та щоби могли відтак з подвоєним завзятєм молотити карти на столі. Такі перерви конечні, єсли три дни і три ночи зарядом неустанно гримаєся кулаками по столі.
Який вплив мають карти на моральну сторону грачів і на економічне положенє родин, про те я говорити не стану. Я знаю тілько, що серед нашої суспільности чимало одиниць, що прихожан дре, про вихованє дітей не дбає, жінка від роботи ледви жива, а немає навіть в чім межи люде показатися, а він поїде до міста і програє всі гроші. Многі попи, вибираючися в гостину, забирають з собою карти, щоби, єсли би борони Боже, не було в гостині карт, не нудитися. Я свого часу дивувався, як можна так много і так неустанно грати в карти і завів на ту тему розмову з одною попадянкою. "Я зовсім не дивуюся, – сказала вона. – Прошу вас, скажіть, що ж попи будуть робити на празнику або вечерницях, як не будуть в карти грати? Та ж вони би на смерть позануджувалися".
Скажете: нехай би дискусію краще завели. Отож то й є, що наші попи понайбільшій части майже до ніякої дискусії не спосібні і не охочі. Ту мушу додати, що і в картолюбстві і в спосібности до дискусії люде світські зовсім недалеко утекли від попів: вони ж "кость от їх кости і кров от їх крови". Зайдіть до першого-ліпшого касина руського чи в столиці чи в провінціяльнім місті, а застанете там всегда місто оживленої дискусії оживлену гру в карти».
Богдан Лепкий теж, згадуючи про батькові іменини, занотував, що гості грали у віст, бо «без карт не знали забави».
Та навіть ще й у 1936 Мелянія Нижанківська в газеті «Назустріч» нарікала, що «одна велика болячка нашої балевої салі це ті, які прийшли на бал карти грати. Чи вони всі вже дійсно такі втомлені житям, так зовсім пізнали його, що ані танець ані товариство їх не забавить? Коли так, то чого шукають вони, на балевій салі?»
З середини ХІХ ст. з'явилися підручники гри в карти. Письменниця Ґабрієля Запольська навіть назвала свою віллу «Skiz», себто «джокер», бо була прихильницею тарока. Хоч характер цієї гри, важкої та доволі поважної, ніколи не сприяв її поширенню. Тарок був не таким популярним, як старий класичний віст, з якого на переломі XIX і XX ст. вийшов брідж.
Так збіглося, що коли відбулося знайомство з вістом за зеленим столиком, на бальовій залі з'явився танець бостон. На одній забаві став перед юною панною відомий жартун анатом, а згодом ректор Львівського університету Генрик Кадий (1851–1912). Він глибоко вклонився, мовби запрошуючи до танцю, і запитав:
– А панна що танцює? Бостона чи бріджа?
Заклопотана дівчина, почувши вперше про брідж, а знаючи лише танець бостон, хоча була й така гра в карти, відказала:
– Я – тільки бостона.
– Шкода, ніц з того не буде, бо я – тільки бріджа, – сказав Кадий і, вклонившись ще раз, відійшов.
У преферанс грали переважно в приватних будинках. На позір невинний, він став небезпечним газардом. З інших газардових ігор покер належав до новачків. Однак його, як і, здавалось, невмирущого улюбленця дам, гру в лабет, випередив широко відомий і культивований фербель, також відомий як «фербуля» або «круцюткий», як подає у своїх спогадах отець О. Пристай. У фербля грали урядники, священники і семінаристи, грали кельнери і візники, школярі і гімназисти.
Вищим класом був баккара або бак, він же «мучка». В одному з львівських кабаретів співали:
Kto w ferbla gra po cencie,
Do kozy pójdzie święcie,
Becz gdy szlachcic w bakarata
Całe mienie przeharata.
Tam stracony czas,
Tam nie wpuszczą nas!
13.05.2022