Лексика наших картярів і шахістів

Читаючи нині в нашій пресі такі звичайні вже вислови, як політична шахівниця, зашахувати, програти партію, пішаки, а чи чуючи такі словечка як козиряти, ас, атут, трумф, пліхта, маститий, заграти у відкриті карти, цинковані карти, поставити все на одну карту, засісти до зеленого столика і навіть — зизом дивитися, ми не все здаємо собі справу, що вийшли вони первісно від столиків, за якими засідали грачі до гральних кісток (“костири”), карт (“картограї, картярі”) чи шахів. Подібні зрештою звороти існують і по інших європейських мовах. Ближчий дослід названої оце фахової первісно термінології грачів кидає прецікаве світло на різні культурні впливи, яким підлягала Україна впродовж віків, — відколи самі ці гри в нас відомі. Систематично — описовим та історичним вивченням цеї галузі нашої лексики наше мовознавство якось ще не зайнялося: лиш спорадично списувано різні цікаві народні окреслення з тих ділянок (напр. “Киевская Старина” 1887, кн. 6); про історичне ж їх вивчення не було й мови. Матеріял і з укр. мови притягали рос. та поль. дослідники (В.И. Чернышев: Терминология русских картежников и ее происхождение, збірник ”Русская речь” П, Ленінград 1928; А.В. Флоровський: Чехи и восточные славяне. Очерки по истории чешско-­русских отношений (10-18 вв.), т. 2, Прага 1947, стор. 24-8; A. Jelski: Karciarstwo і wogole gry і zabawy hazardowe u nas, Петербург 1899).

Самі ці гри приходили до нас переважно з Заходу; в різні віки окремі їх роди (кості, шахи, варцаби-шашки-дамка, карти) набирали популярности в різних суспільних середовищах: звичайно входили в моду спершу в котромусь вищому прошарку (серед шляхти-дворян. міщан) чи групі (серед вояцтва) і вже згодом звідти ширилися й на інші прошарки, затримуючися врешті хоч серед дітвори. На грі проводили час звичайно одиниці по тих групах за таких обставин, коли людина мимоволі засуджена якось на безділля (військові обози, окопи, табори полонених, тюрми, бурси тощо). При тому переважати могли за різних умов чи серед різних людських натур гри розвагові и комерційні при яких виграш залежить у великій мірі і від власної комбінації грача, як от: варцаби-шашки, шахи, окремі гри в карти), а чи газардові (де виграш залежить від припадку, напр. від скількости “очок” на киненій кістці чи то від витягненої з колоди “трумфової” карти). В різні часи окремі газардові гри ставали масово-популярними й серед вищих суспільних прошарків, приводячи запалених грачів до матеріяльної руїни; інші ж знову, привиклі до легкої наживи, тоді вдавалися й до фальшованих кісток чи таких же значених (“цинкованих”) талій карт (“шулери”). Державні власті від найдавніших часів уже часто шляхом відповідного законодавства заборонювали ту чи іншу газардову гру, а чи застерігали за собою право вироблювати карти, оподатковуючи таким чином при тому у своїх громадян людську пристрасть риску до виграшу (“попробувати свого щастя”). Найдавніша серед названих гор у нас — кості, а наймолодша — карти.

Кості були газардовою грою ще в старинній Греції, де їх винайдення приписувано хоч малоазійським лідійцям хоч єгиптянам, а служили вони й для вороження. Грецькі “куби” з числом очок на полях від 1-6 зовсім уже нагадують поширену в середньовіччі кістку до гри. Грецькі гри ними — за числом очок на горішнім полі киненої кістки — парним і непарним — нагадують засаду нашої дитячої гри жетонами-­камінчиками (“личманами”) в “чіт-лишка” (пара — без пари). Грецьке ціляння кісткою у проверчуваний отвір а чи в накреслене коло нагадує таку ж нашу дитячу гру з киданням камінців на різні накреслені на землі поля “неба-раю-пекла” (зах.-укр.) із скаканням по ті кинуті камінці на одній нозі (“матура” по зах.-укр. містах!).

Поширені на Заході мабуть римським вояцтвом кості вже від 10 в. натрапляли на різні малоуспішні заборони; до нас прийшли як газардна гра (“костирство”, “костира” — запалений грач) почерез Польщу хіба доволі рано — в пізнє середньовіччя; і в Польщі обмежувано костирство всяко: грати можна було лиш за готівку, а не за нерухомості, програш сина тичився лиш його спадкової частки, а духовним заборонювано грати. Термінологія костирства втерлася в Польщі романсько-німецька, прийшовши почерез чещину, — і такою прийшла вона далі до нас; одинку звали ас (з латинського as “монетна одиниця; “фунт міді”, що походить мабуть із грецького heis “один”), двійку — туз (з середньо-горішньо-німецького dus, а це з південо-­французького daus "двійка в грі кістки", народно-латинське duos — “два”), трійку — дрия (з середньо-горішньо-німецького dri “три”), чвірку — кватер (із латинського quattuor “чотири”), п'ятку — цинк (з середньо горішньо-німецького zinke “п'ятка”, а це з франц. cinq “п’ять”; із однозвучного середньо-німецького zinke “більмо; визубина у мурі укріплень" пішло сленґове наше цинк “таємний знак”, цинкована карта, “значена", давати або бити цинк “подавати комусь знак"), а врешті шістку звали — зиз (з середньо горішньо-­німець, sehs “шість"), з чого пішло й польське-українське зизом дивитися, зизувати “позирати скоса; мати косий зір" і то спершу мабуть із якогось окреслення: добрий мет, себто шістка (зиз) на тебе дивиться, тобі всміхається як виграш.

Костирство поширилося було особливо серед простого вояцтва; по обозах метано кості й на барабан. Кістку витіснили з вищих прошарків шахи й варцаби, а в нижчих — теж карти. Саме картам дісталися в спадку й окреслення перших очок кістки: ас і як його синонім у картах теж туз означували в деяких грах найважливішу карту в даній масті. Тому пю ця карта (туз) била інші своєї масти, то звідти пішло сх.-укр. тузувати. потузити кого “попобити", а може й вовтузитися (із змішання: возитися та обтузити).

Саму засаду використати очковані поля для гри застосовано в Італії на подвійно-пільних “камінцях" у грі доміно (з італійського domino “пан", себто виграшник, хто найскоріш виклав свої камінці); почерез Францію поширилася ця гра в 18 в. і на Схід аж до нас. засягнувши тут головно міста та з часом затримавшися лиш серед молоді, хоч колись бавила якраз старших.

Карти до гри винайдено мабуть у Китаї (12 в.), а знані вони були і в Індії, сперті на шахову гру: тут було вісім мастей — “армій", що різнилися емблемами й коліром: короля боронили, як у шахах, усі інші фіґури — вижники й пішаки. В південно-західню Европу (спершу в Італію в 13 в.) карти занесено з Близького Сходу за хрестових походів. Найважливішою грою, винайденою в Італії був тарок (гра 78 картами прийшла до нас почерез Німеччину, де Tarock з італ. tarocco утвореного від tara “відчислення ваги: вага самого впакування"); в Еспанії винайдено свою національну гру hombre “людина", що то почерез французьке — l'hombre занеслася в 18 в. і в Росію, де ломбер став загалом означати назву столика до картової гри.

Спершу довго не було устійнених типів карт: в Італії фіґури граверовано на мідяних табличках: у Німеччині карти ("Briefe”) зразу вирізувати як дощечки окремі ремісники цеху Formschneider, а ремісники іншого цеху Briefmaler шабльонами відмальовували на таких дощечках фіґури; з Німеччини й Голландії імпортовано в 15 в до Італії навіть тарокові карти, стандартизуючи помалу отак їх тип. У Німеччині то й витворилися тоді свої “національні" масті карт, втримані як назви ще й досі. Почерез Чехію й Польщу ці назви враз із німецьким типом карт поширилися й на Україну та тут перетривали в народі (як назви) навіть наступну у 18-19 вв. хвилю французької моди в картах. Ці наші “німецькі" назви мастей це: черва, серце (нім. Rot, Herz), вино, вина, зелень (нім. Gruen “зелене”, Laub “листя” — від намальованого виноградного листка, інколи ще й з вусиками), жолудь, жир (нім. Eichein “жолуддя”, Eckem “буква, жир, букове насіння”) та дзвінка, бубни, бубенчики (нім. — Schellen “дзвінки, дзвіночки”).

Такі народні назви, як черва (кер), дзвінка, жир (каро), жолудь (треф), вина, віно (пік) втрималися, хоч подекуди з пересуненими значеннями, на південно-західній Україні і для іншого — французького типу карт.

У Франції появилися в 14 в. карти італійського типу, а вже від 15 в. устійнився тут той тип чотирьох картових мастей, що поширені нині скрізь: couer — кер, серце, черва, carreau — каро, дзвінка, жир, trefle — треф(и), жолудь, бубна, pique — пік, вина, шипа, лопатка. Французькі назви мастей пішли від зображуваних емблем: серця (кер), гранчастої кістки-ромба (каро), трилистної конюшинки (треф) та вістря піки-копія (пік); тлумачено ці чотири масті і як символи — схематизовані рисунки атрибутів лицарського побуту, себто як: щит, герб, меч, копіє. Популярність картових гор ширилася особливо в 17 в. всупереч королівським заборонам. Для охорони перед таємним шулерським значкуванням ("цинкуванням") — чисті спершу відвороти карт стали задруковувати цяткуванням чи краткуванням. фіґури карт (королів, дам, валетів) заступлювано у французьку революцію різними "республіканськими" алегоріями, а то королів — чотирма "геніями" (війни, торгівлі, миру, мистецтв), дам — чотирма алегоріями свободи (віровизнань, друку, подруж, промислів), валетів — чотирма алегоріями рівности (станів, прав, обов'язків, рас). Замінювано ці фіґури ще й історичними постатями філософів, філантропів та відомих республіканців, поки під час реставрації не повернено до давніх традиційних фіґур з-перед революції. Від 1828 р. прийнялася і у Франції змодифікована бельгійська система фіґур у півкарти. Французькі карти ширилися в нас від 17 в. почерез Німеччину-Чехію-­Польщу — з "німецькими" назвами. У простолюддя карти сходили почерез шляхетські двори й міщанські доми та вояцькі обози, де вони особливо серед козаків втішалися немалою популярністю, витіснюючи давні кості. У 18 в. перенесено з Франції почерез столичні двори в Польщі й Росії до шляхетських двірків моду на руїнні газардові гри в карти. Часті тоді балі не обходилися без кількох картярських (“зелених”) столиків, при яких одні впродовж ночі програвали маєтки, інші ж багатіли. Подібним розсадником картярства було в 19 в. ще хіба офіцерство розташованих по Україні російських полків; звідси то в дальшому газардні гри в карти ширилися на вояцтво, міщанство и вулицю: на тій останній опинювалися й збанкрутовані дворяни. В 19-ім ст. до наших давніх народних назв для мастей дійшли ще нові позначення, взяті безпосередньо з німецької мови, особливо на південному заході України — мабуть почерез австрійське військо (крайц “треф”, шипа “пік”) чи й з французької; ті останні поширювалися почерез шляхетське середовище, де в сальонах, як відомо, користувалися францужчиною. Тому то в цілому картярська термінологія в нас така різноманітна. Всі ж згадані шляхи відображені хоча б у багатстві назв для мастей:

черва — нім. Rot, чеське cervene, поль. czerwien; серце, кер, керн — французьке coeur, нім. Herz;

дзвінка — переклад нім. Schellen “дзвіночки”, поль. kolor dzwonkowy, bunkowy (бубонковий); сх.-укр. бубна, бубни, бубенчики, чесь. bubny; каро, франц. carreau — почерез польщину, як показує ненакінцевий наголос;

треф — нім. Treff із франц. trefle “конюшинка”; від нім. рисунків і назв Eichein “жолуддя” пішла зах.-укр. назва жолудь, чесь. zaiudy, поль. zoledz, а почерез перекручене рос. жлуди — теж сх.-укр. жлуди; з нім. Eckem “буква, букове насіння”, чесь. zir пішло зах.-укр. жир, жиро, жирок (доречі, наше карпатське жир це “букове насіння”); від іншої німецької назви цеї масти Kreuz “хрест” походять і зах.-укр. крайц чи то народне перекладене: хрестик, сх.-укр. хрести (рос. кресты);

пік — франц. pique “спис, копіє” (від схематизованого рисунку вістря списа, що його тлумачено й як лопатку з коротким держаком, нім. Schippe “лопатка”, з чого зах.-укр. шипа “пік”, а почерез чесь. lopaty й рідше стрічане лопатка); на давніх німецьких картах цю масть позначувано як виноградний листок: нім. Laub, Gruen, чеське zeieny, й наше рідке нині зелень, а частіше: вино, вина, віно — поль. wino, чесь. vino.

Не менш скомплікована й історія назв окремих картових фіґур тимбільше, що бували вони пов'язані ще й з конкретною картовою грою, в якій дана трумфова фіґура могла мати ще своє власне окреслення. Вже була мова, що назва найважливішої з часом фіґури в даній масті ас, туз (первісне “одинка”, “двійка”) перенесена з очок гри в кості. Цікаві теж назви “б’ючих” карт: трумф, атут, козир; давнє трумф виводиться почерез поль. trumf, нім. Trumf із французького triomphe (старе triumphe) “тріюмф, тріюмфуюча карта” (латинське triumphus “публічне святкування перемоги” із грецького triambos “гимн в шану божка Бакха”). Французька мода 18 віку принесла окреслення атут для б’ючої карти (почерез нім. Atout із франц. a tout “проти всього” себто, мовляв, ця карта б'є всі інші). Загадкове своїм походженням зокрема слово козир, (рос. козырь) може перейняте рано з поль. kozyra, kozera, kozernik; поширене це слово і в сусідній румунській та османській мовах; можливо, що й справді виникло воно, як це думав А. Брюкнер (Slownik etymologiczny jezyka polskiego. 1927, стор. 262), як похідне від виразу коза (як і кожа “шкіра”), бо має це слово ще значення шматка шкіри — надчільного “дашка” (козирок) при шапці. Від того останнього (козирок) пішло вояцьке козиряти кому “здоровити по військовому” (галицьке бити в дах); сх.-укр. козиряти “чванитися чимсь” пішло від картярського козир “трумф”, козиряти “хвалитися б’ючою картою”. Інші давні позначення очок при грі в кістки (дрия, кватер, цинк, зиз) заступлено в картах відчислівниковими творивами: двійка, трійка, чвірка, п'ятка, шістка — і далі — сімка, вісімка (галицькі сюдемка, восемка — з польських siodemka, osemka), дев’ятка, десятка. Дальші назви картових фіґур: король, дама-краля, валет-хлопець — носять теж сліди чесько-німецького та французького походження: король — поль. król, чесь. kral — це переклад з нім. Koenig та франц. roi; як відомо, це слов'янське означення для володаря-суверена виводять від імени німецько-французького володаря Карла Великого (768—814), що воював зі слов'янами, і його ім'я стало для слов'ян загальною назвою володаря, подібно як ім'я римського Цезара стало таким колись для ґерман (нім. Kaiser “цісар”).

Фіґуру жінки, представлену на нім. картах, звуть нині дама (із франц. dame, а це з лат. domina “пані”); звали її у нас раніш краля, кралька (так її від нас звуть росіяни й досі) — з чеського kralka “королева”; в нас вираз краля набрав значення “красуня” — від вимальованого на цій карті образка причепуреної жінки. Валет прийшов до нас аж у 19 в. з франц. valet “паж, джура, слуга” (з латин., народного vassus “слуга”), заступивши давнішу, і нині ще народну, назву хлопець (поль. chlopiec, чесь. chlapec — звідки й рос. хлап “валет” — як відповідники нім. Bube “хлопчина”, Bauer “селянин”). Від рисунку на нових фабричних картах, де фіґура представлена скосом впів в обі сторони (до себе “ногами”), — пішло сх.-укр. тюремне й концтабірне окреслення на спосіб лягати спати вдвійку на долівці (головами від себе): кластися валетом (спати). У французько-­німецькому типі карт давніш розрізнювано замість дами й валета — вижника й нижника — за чеським svrsek і spodek (з німецького Ober “начальник”, Unter “підданий” або ж Wentzel, Scharwentzel “слуга”), пліхта “маловартна безкозирна витягнута з колоди карта” з чесь. plichta ’’рівність при грі”, plichtiti “зіпсувати кому гру” — оспорюваного походження (північно-нім. Pflicht “передня палуба” чи швед. Plikt “пеня, гривна, штраф”).

Інші спеціяльні терміни картової гри нав'язують у новіші часи до французьких: потасувати карти “помішати” (франц. tasser “т.с.; вкладати купками” із tas “купа”), талія карт “колода карт” (франц. tailie “крій, стан”), лева “взятка” (почерез польське lewa “т. с.” з франц. levee “піднесена, взята”), пуля “банк, ставка” (французьке poule “т с." первісно “курка” з латин, pullus, pulla “молодюк у птахів"), понт ‘‘визначена висота ставки” і звідси сх.-укр. сленґове “чванливість, гохштаплерство” (франц. point “т. с.; пункт” первісно “вколення"), понтер “той, що визначує висоту ставки” (франц. pointeur “т.с ”), понтирувати “заявляти ставку при грі” (франц. pointer “т.с.”). контруватн, дати контри “підбивати ставку, відпаровувати” (франц. contre “проти”), пасувати, бути пас “не мати чим відбити, крити карти” (з французької заперечної частки pas “не”, латин, passus "крок", куш “ставка” (франц. — couche “лягай”, як наказ послуху дресованому собаці — серед грачів же спершу як якийсь жартівливий заклик “піддавайся!” на зголошену ставку). Раніш, як зрештою ще й нині в народі, вживалися й інакші назви, сперті на чесько-польських і німецьких зразках: колода (зах.-укр. штос карт з нім. Stoss “купа”), яку перекладають або знімають, мішають, роздають; одну масть висвітлюють (від того комусь може карта світити “йти, везти”), картою виходять, інші з колоди карту — купують, скуповують, вищою картою вийдену б’ють, або криють (звідси сленґове сх.-укр. крити “бити кого словами, аргументами”, йому крить нічим “у нього нема відповіді на такий закид”).

Три тузи (потрійне щастя!) звали тринкою, тринчиком — з чого мабуть і пішло наше розтринькати (гроші, майно), “змарнотравити” може ще в оперті й на німецьке trinken “пити, п'яничити". З чещини прийшло до нас почерез Польщу й окреслення на фальшивого грача: шулер (поль. szuler, чесь. Sulir від слова suliti “обманювати”), шулерка “фальшива гра”. Глядача з боку, “помагайка” називають виразом кібіц, кібіцувати. що виводиться з нім. Kiebitz “чібіс, рід чаплі” (на званої так від її остережливого клику “ківіт! ківіт!”)

Кожна гра мала й має звичайно ще й свою спеціяльну термінологію, нпр.: жидок звичайний і мізерковий “пуля при преферансі”, зробити жидка “взяти пулю”, посилати по воду “заставляти збирати карту при дураку”, чи в хапанці (інакше ще: хап, контра, гарба) газардовій грі; доля “вісімка пік”, панфіль “дама треф”, риндзя “дев'ятка черва”, кіналь “валет черва” (мабуть із еспан. quinas “подвійна п’ятка при меті кісток” від назви карти пішло зах. укр. кіналь “машкара; носюра”); фуч “програ у ферблі від перетягнених понад 21 очок”, скес “головна карта при тароку” (з італ. schiuso “висвітлений, відкритий”, з чого мабуть одеське вуличне скєс “дурак, неблатний”).

Дуже різноманітні впродовж історії й назви картових гор; при газардових ішлося хоч про витягнення козирної фіґури, за якої спеціяльною назвою тоді звали саму гру (в 18 в. фараон, фаро теж: пари в “Енеїді” Котляревського та бура “газардна гра одеської вулиці” — від назви фараон для трумфової фіґури, червового короля), хоч про дібрання відповідного числа очок-пунктів (напр. 21: франц. vingt-un. нім. ein undzwanzig), хоч за комбінаціями фіґур (маріяш із франц. manage “подружжя” від комбінації короля й дами в одній масті) чи підібранням фіґур одної масти (флюс, хлюст — поль. flus, нім. Fluss “підібрання певної кількости карт одної масти” — щось як нинішня дитяча гра “осел”), Подібно й назви негазардових гор виникали за назвами своїх трумфових карт (дружбарт з нім. Drosselbart за назвою червового короля, памфил, хвиль, хвилька з поль. pamfil, чеське filek за назвою трумфового вижника, названого так знову ж за фіґурою Памфілюса з якоїсь комедії). Окремі гри, модифікуючися злегка, часто міняли й назву: памфиль-маріяш-кікс (нім. Kicks “помилковий удар у білярді”, з чого скіксувати сх.-укр. “схибити, помилитися”, й “збожеволіти”), страшак-тришак-флюс, руж у нуар (франц. “червоне чи чорне”) — макао, мачок-фараон, лябет-пук, румель-пікета, віст-брідж. Звичайно давні гри, сходячи в соціяльні низи, приймали народні назви, що могли різнитися від околиці до околиці (напр. кеп-дурак-голий, візок-свинка, фербель-очко-­21-айнундцванцик, ремі (англ. rummy) — 66-ремібрідж). До 18 в. гри приходили до нас переважно з Німеччини (почерез Чехію-Польщу) й отже мали німецькі назви: дружбарт, флюс, руммель (нім. Rummel “купа”), руш (нім. Rausch “оп'яніння; галас”), рамш (нім. Ramsch із франц. ramas “тандета”), ляндскнехт, цвик (нім. Zwick “цвях; щипанка”), штос (нім. Stoss “купа”), вінт (нім. Gewinde “винт”); ті німецькі гри, що приходили до нас у 19 в., засягли (як і їх назви) лиш південний захід України (фербель з якогось австрійсько-нім. Faerbel? скат, укладений на лад італійського тароку, нім. Skat з італ. scartare “відкидати на бік” ніби за відкладеними на бік картами).

Більшість гор, що поширилися в нас у 19 в., носять французькі назви; лябет (франц. la bete “тварина”), преферанс, преферок (франц. preference “перевага”), безик (франц. besigue), макао, мачок (ніби за відомою португальською колонією Макао в Китаю), пасіянс (франц. patience “терпеливість”). Кінець 19 в. приніс моду й на англійські гри: віст (ан. whist — ніби “гра, що вимагає мовчанки”), ремі (ан. rummy "дивний, незвичайний”), брідж (англ. bridge “міст”), америк. покер (ан. poker “стукач, стуканка”).

Якже картярство поширилося на міську вулицю, то його лексика виявила в нас великий вплив зокрема на фразеологію тюремно-­злодійського арґо та міського вуличного сленґу, звідки — після революції 1917 р. — увійшла і в розмовну мову міст. Гра в карти була по тюрмах та таки у вуличному світі дуже поширена (сх.-укр. газардові гри: штос, бура, гарба); про каторжників і пересильні тюрми в Росії відмічують обсерватори в 19 в., що там власники визичуваних колод карт (звичайно саморобних, вирисовуваних на картонному папері) брали відсоток від усіх виграшів. Карти й звано в тюремному арґо Сх. України — святці (чи з-російська: святци), себто ніби “ікони святих” від рисованих на них фіґур, або ж стирки, стири (чи з-­російська: стірки, стіри), ніби від повитираних фіґур і знаків — чи то від їх заялозености чи то від підправлювання (“стирання”) іншоколодних на місці загублених карт властивої талії; тюремне арґо Галичини звало їх лати. Про пасіоновану гру говорив тюремний сленґ такими емоційно-експресивними виразами, як: дивиться в святці, дуться/нарізувать в стири — на Сх. Україні, різати в карти, мішати/лупити лати — в Галичині (при чому лупити карти це може калька нім. Karlen klopfen “стукати картами” дослівно), або врешті: читати псалтирю (на Закарпатті, Тячів).

Коли ж грач програвся до решти з грошей, то грано й “на люфт” (зах.-укр.) ачи “розігравано воздух” (сх.-укр.) — отак лиш для розваги; в тюрмі ж — і на речі, які належали “неблатним”, а що їх тоді програвець зобов'язувався вночі вкрасти...

Зах.-укр. картярський сленґ виявляє загалом ґерманізми, що прийшли чи з німецького впрост, ачи почерез їдіш: фушер “обманець при грі” (з нім. Pfuscher “нездара”, pfusehen “партачити” — від звуконаподібного вигуку — pfutsch! для шипоту вибухлої ракети та для шелесту від роздираного паперу), фушерувати “обманювати при грі”, пацер “кепський грач” (півд.-нім. Patzer “бевзь, чванько” від patzig “чванливий, надутий”), мати фора “мати першість при виходженні картою” (нім. vor “перед”), шпіляти “грати” (нім. spielen), шприца — “контра” (нім. Spritze "укол"), лівий штос, "недозволений хід".

Як і в лексиці інших побутових ділянок, так і в картярській, виявляється “Енеїда” І. Котляревського чи не першим нашим літературним твором, де наведено чимало назв картових гор, що відомі серед народу й донині. Троянські “картьожники (V, 318) у Дидони: “...в хлюста, в пари, в візка іграли і дамки по столу совали..." (І, 368-9); подібно в Ляції: ”Які ж були до карт охочі, То не сиділи дурно тут; Гуляли часто до півночі В ніска, в пари, у лави, в жгут, У памфиля, в візка і в кепа, Кому ж із них була дотепа, То в гроші грали в сім листів”. (III, 81-7); в іншому місці троянці “На гроші там не козиряли” (IV, 188) себто “не грали”. Не всі названі тут гри вміємо розшифрувати; хлюст це певно флюс, що полягав на комплектуванні фіґур одної масти; пари — може газардна гра фаро, фараон? візок — може та сама гра, що народня зах.-укр. візок, свинка, свиня, яка полягає на добиранні карт за мастю із розсипаної закрито колоди; програє той, кому на кінці лишилися карти, і відповідно до числа пунктів від залишених у програна фіґур він мусів стільки разів "перевезти” на собі довкруги стола рачки свого противника, щось як "візок" чи “свинка”; кеп мабуть те саме, що гра дурак, чи зах.-укр. голий (бо ж поль. kiep “дурень”, наше звідси: кепкувати, кепський) — мабуть, від фантів, що їх програвач мусів складати і потім усякими штуками викуплювати, навіть так, що інші могли його пощипати, примовляючи “Тікай, голий, бо тебе обідру!” При жгуті могли отак програвача побити жгутом. Нам невідомі вже нині, крім памфиля ("маріяша”), інші приведені тут картові гри (лава, носок, сім листів). Памфиль, скорочено ще хвиль, хвилька від назви трумфового валета або дами (вижника) звався ще маріяшем від комбінації короля з дамою (вижником) у висвітленій масті, що тоді числилися за 40 пунктів, супроти 20 пунктів такої їх комбінації в інших мастях. — З-­поміж інших розвагових гор “Енеїда” називає ще лиш дамку (варцаби, шашки).

ШАХИ, шахмати — дуже улюблена від середніх віків на Заході гра, виникла в Індії ще ок. 1500 р. перед Хр. (ачи може спершу куди раніше в Єгипті) й занесена зі Сходу хрестовиками. З Заходу почерез Польщу прийшла в 15 в. і до нас. Про її популярність тоді свідчить обставина, що шахівницю залюбки обирано собі за герб (напр. Баварії, Хорватії), а самій грі присвячувано поеми.

Назва пішла від перського володаря sah (від чого безпосередньо й наші дрібні монети шаги!) — почерез нім. Schach, поль. szach — як назви головної фіґури (нині — короля) в обох партіях (білих і чорних); затрималася вона ще в оклику-осторозі загроженому королеві “шах! та термінах (за)шахувати, шахівниця, як зрештою і в кінцевому: “шах-мат!” (королеві смерть — з араб, es-sah mat — “король помер”), а звідки — шахмати, шахматна дошка (як і по-російськи).

Давня термінологія шахової гри у нас дещо різнилася від новочасної; виводилася ж майже вся з французько-німецького Заходу й прийшла до нас почерез польщину. У задньому ряді вижників найважливіша фіґура це король, а поруч нього королева, королівна, дамка (з нім. Koenigin) або сх.-укр. ферзь — як друга значенням і можливістю рухів фіґурка; колись звали її просто баба, дама, дамка; слово ферзь “королева” (загальне в російській мові) проникло з османського ferz(i), перське ferz “полководець, гетьман”, ніби як везир, після султана перша особа в державі. Сусідні два вижники обабіч короля — королеви це бігуни (переклад з нім. Laeufer, Laufer, з чого й зах.-укр. лявфер), а звали їх колись теж — стрільцями, пажами (франц. page “джура”), ґермаками (з мадяр. gyermek “дитина, хлопчак”), а то ще й попами: в Англії бігун і досі зветься bishop “єпископ”, а в рисунках позначують його ще нині теж біскупською інфулою; у Франції бігун це fou, що як і його італійська назва alfiere — виводиться з араб, (al)fil “слон”, бо так його колись на Сході як шахову фіґурку представляли. Дальші два вижники — коні, коники (так їх звуть і поляки: konik, skakun), скакуни (переклад нім. Springer) звалися колись ще лицарі (поль. rycerz з нім. Ritter) як переклад знову ж франц. cavalier (з італійського cavaliere “вершник, скакун”). Давня назва вежі, вежівки — рох (поль. roch) виводиться з нім. Roche (давнє франц. roc) і сягає арабсько-перського rokh “бойовий слон із бальдахимним сідлом-вежею та лучниками в ній”; сама назва рох від 17 в. зникає, і від неї осталася лиш назва заведеного в 16 в. ходу із заміною становища короля з вежівкою — рошада, говіркове ришада (нім. Rochade, франц. rochade). Нова французька назва вежівки tour вживається ще в осторозі “шах-шех-тур!” — коли напр. ходом скакуна загрожено одночасно короля, королівку й вежу. — Передній ряд нижників звуть хоч пішками (ніби “піше військо”), хоч на Зах. Україні пйонками (поль. pion, pionek із французького ріоп “вояк” — латинське pedo “піхотинець, пішак”); інша ж рідка їх назва хлопець, хлопці — це переклад нім. Bauer, ачи перенесена з гри в карти, як і терміни: нижники, вижники. Спеціяльний вихід фіґуркою із пляновим пожертвуванням її для дальших продуманих ходів — названо гамбіт (за нім. Gambit, а це з італ. gambetto “ніжка, підставлювання комусь ноги”, бо італ. gamba “нога”). З франц.-німецької термінології пішло розговірне західньо-укр. окреслення правила в шаховій грі, що раз доторкненою фіґуркою належить хід зробити (чи то зробленого ходу, “тягу” — вертати, “цофати” не можна) — грати штренг п’ястуше  — власне з нім. streng “строгий, строго” та з франц. piece touchee “доторкнена фіґурка”. Нерішене закінчення партії (зах.-укр. розіграна) зветься ще з-французька реміс (франц. remis “відкладений”), зремісувати. Французькі походженням терміни поширилися головно з ренесансом шахів у 19 в. враз із ладженими за французькими джерелами фаховими підручниками гри в Росії й на Сх. Україні, подібно як германізми Південно-Зах. України прийшли почерез німецьку фахову літературу. — Вираз пат (ще з 17 в.) “ситуація, коли противник не може зробити жодного ходу, хоч король не зашахований” — утворено на зразок терміну “шах мат!”; бачать тут і італійське patta “мир, сквітування (у грі)” siamo patta “ми — квіт!” Інша термінологія — виходити, бити, зах.-ук. дати комусь фора “добровільно зрезиґнувати з котроїсь фіґурки” — кібіцувати — перенесені з гри в карти.

Неменш давня, що шахи, і гра в шашки, дамку, варцаби; і ця гра прийшла з Близького Сходу до нас двома шляхами: почерез французько-німецько-польський Захід і почерез Росію; відповідно до того вживано раніш у нас і два типи варцабниць (шахівниць): російську із 64 полями (як при шахах) та двома партіями (білою й чорною) по 12 бирок (бирка мабуть від тюрк. bir “один”) та давніший “польський” тип варцабниці зі 100 полями та двома партіями по 20 личманів, бирок (зах.-укр. песики). Називано цю гру дамкою від того, що песик (бирка), який міг бити лиш вперед чи скосом вперед, пройшовши варцабницю до другого краю, ставав “дамкою” (її значено колись двома личманами, покладеними на собі), яка била вже вперед і взад — щось ніби королівка в шахах. Називано цю гру варцабами за поль. (w)arcaby, чеське vrhcab із старо-горішньо-німецького wurfzabel (нім. werfen “кидати”, zabel “дошка” — з латин, tabula). Грано ж на два лади: вигравав або той, у кого всі личмани залишалися на варцабниці, або ж — “у піддавку”, в кого їх усіх вибито; розіграною (ремісом) кінчилася партія, коли личмани обох противників не могли робити жодних ходів більше. Хухом звався личман, яким противник переочив бити при своєму ході; тоді цього личмана скидано з варцабниці (“брано хуха”); звідси то й подільське, а часте у прозі В. Чапленка, дати хука “промахнутися, вчинити помилку”. Окремою грою були “вовк і вівці”, де грано чотирьома личманами (“вівцями”) проти одної дамки (“вовка”). У 18 в. були поширені ще інші варцабні гри, напр. італійський триктрак (італ. trictrac) або пуф (ніби від вигуку для мету кісткою на дошку); з того ж останнього й пішло нім. Puff “дім розпусти”, що в останню війну увійшло і в укр. вояцький сленґ. Про популярність варцабів на Україні ще в 19 в. хай посвідчить обставина, що в 1897-1902 рр. видавано в Києві російський журнал “Шашки” (П. Бодянського); популярні колись у середні віки серед дворян і особливо ченців на Заході варцаби — нині бавлять ще хіба лиш молодь.

Та навіть якщо окремі з-поміж згадуваних отут гор у кості, карти, варцаби — вже й давніш вийшли з моди та позабувалися, то сліди їх, неначе камінці ріні в потоці, збереглися в нашій мові; і щоб розшифрувати такі “незрозумілі звороти”, треба вдаватися аж до тих середовищ наших грачів, серед яких вони виникли були та спершу сповняли ролю конкретних фахових термінів.

[вперше опубліковано в тижневику “Вільне Слово” (Торонто), 1960, чч. 22-32]