«Газові» протести в Казахстані переросли ледь не в громадянську війну. Вперше війська ОДКБ будуть використані для придушення революційних виступів в одній з країн-членів. Спробуймо розібратися, як до цього дійшло і cui prodest.
Протестні акції в Казахстані розпочалися другого січня. Причому спершу лише в одній області – Мангістауській. Невдоволення людей викликало різке зростання ціни на газ для машини з 60 до 120 тенге (з 3,72 грн до 7,44 грн) за літр. Причиною подорожчання стало переведення скрапленого газу для заправки автомобілів з категорії соціальних товарів у ринкові. Першого січня 2022 року відбулися перші торги й відповідно встановилися нові ціни. Вони, звісно, розлютили автовласників, які звикли до дешевого пального.
Найбільш масові акції відбувалися в Актау, адміністративному центрі Мангістауської області. Там зібралося близько 16 тисяч людей. У Жанаозені на вулиці вийшли близько 10 тисяч протестувальників.
Хто більш-менш уважно слідкує за подіями на теренах колишнього СРСР, то, певно, пригадає, що ця область у схожому контексті вже виникала 10 років тому. А саме у грудні 2011 року в місті нафтовиків Жанаозені видобувачі «чорного золота» влаштували акції протесту. Вони вимагали підвищення зарплатні та покращення умов праці, а отримали у відповідь ґумові кийки й кулі. Як наслідок – 15 осіб загинуло, сотні було поранено й заарештовано.
Поринувши у вир ретроспективи казахських протестів, пригадаймо ще й події, які відбулися в Казахстані 35 років тому, відомі також як «Желтоксан» (від казахського «Желтоқсан көтерілісі» — Грудневе повстання). А це були часи так званої перебудови, ініційованої тодішнім генеральним секретарем ЦК КПРС Михайлом Горбачовим. Почалося все з того, що президія ЦК КПРС ухвалила зняти з посади першого секретаря Комуністичної партії Казахстану Дінмухамеда Кунаєва та поставити на його місце Геннадія Колбіна – першого секретаря Ульяновського обкому КПРС.
Для молодшого покоління читачів слід пояснити, що компартія в СРСР підміняла собою формальні владні структури. Ради депутатів, кабінет міністрів, виконкоми обласних, районних, міських і сільських рад були радше бутафорією. Реальна влада належала партійним структурам на всіх рівнях, саме там вирішувалися всі питання.
Тож призначення росіянина Колбіна, котрий ані дня не працював у Казахстані, фактично лідером республіки викликало невдоволення серед казахів, яких брутально поставили перед фактом. Особливо активно своє обурення стала проявляти казахська молодь, передовсім студенти. Вони організували перші мітинги протесту в казахських містах. Найбільші з них відбулися 17-18 грудня перед будівлею ЦК КПК на площі Брежнєва (нині Нова площа) в тодішній столиці республіки Алмати (тоді ще місто називалося Алма-Ата), де зібралися тисячі людей. Мітингарі тримали плакати з гаслами «Ми за добровільне зближення нації, а не за примусове!», «Йде перебудова! Де демократія?», «Досить диктувати!», «Вимагаємо самовизначення!», «Кожному народові — свого лідера!», «Не бути 37-му!», «Покласти край великодержавному божевіллю!» тощо.
Тамтешні міліціонери намагалися розігнати мітингарів, але це їм не дуже влавалося. Нагадаю, що тоді в радянських правоохоронців не було навіть ґумових кийків, не кажучи вже про газові балончики, ґумові кулі та інші спецзасоби. Досі вони не були потрібні, бо не було прецедентів. Щойно через рік ними почнуть забезпечувати радянську міліцію.
Тож аби дати собі раду з мітингарями в Алма-Аті, керівництво МВС закликало на допомогу війська. Воякам же дали на озброєння саперні лопатки (через три роки радянські солдати з тими ж лопатками розганятимуть демонстрацію в Тбілісі).
Придушення «Желтоксану» було доволі жорстоким, загинуло понад півтори сотні протестувальників, тисячі осіб було арештовано, сотні отримали тюремні вироки, декого засудили й до страти.
Це була перша масова акція протесту в СРСР після кривавих подій у Новочеркеську 1962 року. Казахи ще тоді продемонстрували, що готові до активних дій, до відстоювання своїх вимог, до жорстких сутичок навіть з летальним наслідком. І свою готовність вони демонстрували неодноразово.
І в цьому контексті нам, українцям, видається дуже дивним той факт, що тамтешній єлбаси Нурсултан Назарбаєв зумів просидіти на своєму троні з 1989 до 2019 року. Фактично три десятиліття переважна більшість казахів вірила невибагливому електоральному гаслу «Хочеш щастя Казахстану – голосуй за Нурсултана!». А всі заворушення, наскільки трагічно вони б не завершувалися, жодним чином не підточували політичних позицій єлбаси. Він жорстко розправився з опозицією: когось посадив, когось змусив емігрувати. Тож насолоджувався всією повнотою влади.
Те, що у березні 2019 року Назарбаєв по-єльцинськи заявив, що втомився і йде, могло ввести в оману лише дуже наївних. Попри формальний трансфер влади, новий президент Касим-Жомарт Токаєв був лише маріонеткою в руках єлбаси, котрий, своєю чергою, навіть формально залишив за собою посаду голови Ради безпеки.
Зважаючи на такий стан, багато аналітиків вважають актуальні події в Казахстані спробою Токаєва струсити зі своїх пліч Назарбаєва й самому стати повноправним лідером держави. На користь цієї версії свідчить багато фактів, зокрема те, що президент перші дні взагалі іґнорував протести. Потім почав реагувати, але якось дуже нерішуче. Зрештою він дав доручення уряду знизити ціни на скраплений газ. А потім сам уряд відправив до демісії, поставивши на місце в. о. прем’єра близьку до себе людину.
Далі Токаєв поміняв керівництво Комітету національної безпеки. Окрім керівника Каріма Масімова, під звільнення потрапив і його заступник генерал-лейтенант Самат Абіш. А це, між іншим, небіж Нурсултана Назарбаєва. Причому саме 43-річного Абіша багато експертів називали реальним «спадкоємцем трону», а нинішнього президента Токаєва вважали тимчасовою фігурою.
Зрештою Токаєв звільнив і Нурсултана Назарбаєва з посади голови Ради безпеки, аби самому очолити цю інституцію, як то й належить президентові. Таким чином він нібито виконував вимогу протестувальників, які вперто скандували «Шал, кет!» («Старий, іди геть!»), маючи на увазі саме Назарбаєва.
Ось така версія, яка цілком заслуговує щонайменше на обговорення. Але має вона одну поважну хибу: погроми, вандалізм і вбивства. Надто вже великих збитків погромники завдали державі своїми підпалами будинків, летовищ та автомобілів, грабунками крамниць тощо. А особливо – десятки вбитих громадян. Ситуація вийшла з-під контролю Токаєва? Можливо, але дивний розвиток подій, незрозуміла ескалація, коли влада готова була йти на поступки, підводить до думки про втручання інших сил.
Тож запропоную іншу версію – про те, що протести спровокувала Росія, довела ескалацію до потрібної межі й врешті змусила Токаєва звернутися до ОДКБ (читай Росії) по допомогу. Чому б ні? Адже увівши своїх «миротворців» до Казахстану, Кремль фактично здобуває контроль над країною. А вивести їх звідти буде ох як не просто. Про це свідчать досвіди і Придністров’я, і Абхазії з Південною Осетією, і Сирії тощо.
Але ця версія трохи не узгоджується з ситуацією, створеною російськими військами на українському кордоні. Навряд чи кремлівські стратеги готувалися до протистояння на двох фронтах – українському та казахському. Це навіть для Росії було б заважко.
Тому спробуємо поєднати дві версії. Отже, Токаєв спровокував протести, аби вийти з-під патронату попередника. Росія ж, спостерігаючи за розвитком подій, вирішила в певний момент втрутитися й підігріти ситуацію. Пригадаймо хоча б наш Євромайдан з його несподіваними загостренням, тією ж самою «Ніччю гніву». Згодом з’ясувалося, що провокували всі ці захоплення й підпали райвідділів міліції, СБУ, прокуратури, викрадення зброї звідти заслані ФСБ козачки. Приблизно той самий сценарій, припускаємо, реалізовувався і в Казахстані, передовсім у Алмати. І Токаєв врешті-решт здався й попросив допомоги.
Чому ж Кремль таки пішов на «казахську війну» на шкоду українській ескалації? Припускаю, через те, що наразився на потужний міжнародний спротив. А також зрозумів, яку ціну доведеться заплатити за бойові сутички зі значно сильнішою й організованішою, ніж вісім років тому, українською армією. Тим часом щодо Казахстану не було жодних суперечок ні від США, ні від Європейської Унії. Зрештою, це було прохання законно обраного президента для захисту, згідно зі статутом ОДКБ, від зовнішнього втручання. А воно, згідно з цією версією, було, причому саме російське. Коло замкнулося.
Російські десантники відлітають до Казахстану
06.01.2022