Кирило Карабиць і музика Якименка

2021 рік – 145-річчя від дня народження українського композитора, піаніста, диригента, педагога, музичного теоретика, професора Федора Якименка (1876–1945). Долю несправедливо забутого нащадками митця Федора Якименка можна охарактеризувати епіграфами його фортепіанного циклу «Уранія» до п’єс №2 «В іншому світі (бачення артиста)» і № 3 «Без назви». №2: «Легке як дим, одягнене в біле, стало творінням неясної форми. Здивований, я деякий час захоплювався цим загадковим видінням, доки воно раптом зникло». № 3: «У серпанку нескінченності проступає похмуре, але грандіозне видовище загадкової країни з нечіткими контурами. Голос, схожий на таємничий рокіт, тремтить у просторі». Композитор поєднував у творчості полярні сутності духовного буття європейського Fin de Siècle.

 

Всесвітньо визнаний український диригент Кирило Карабиць віднедавна став крок за кроком, твір за твором відкривати світу забуті шедеври нашого співвітчизника. Виконання творів Федора Якименка – центральний і наймасштабніший проєкт творчої діяльності маестро у 2021 році. З метою підбити підсумки ювілейного року Федора Якименка відбулася розмова з Кирилом Карабицем. Після минулорічного проєкту #Berezovsky275 наші інтерв’ю напередодні Нового року стають доброю традицією.

 

Диригент Кирило Карабиць. Фото: Ірина Середа.

 

Аделіна Єфіменко: Кириле, центральні проєкти концертного сезону 2021 року були пов’язані з іменем непересічного і досі мало відомого в Україні й у світі композитора Федора Якименка. До Львова ти привіз віднайдені в Національному архіві Парижа  партитури Поеми-ноктюрна «Ангел» (1925) і Баркароли «Мрія гондольєра» (1928). Виконання Баркароли стало світовою прем’єрою. Під твоїм керівництвом ці твори виконував Симфонічний оркестр «ІNSO-Львів» у концерті Львівської національної філармонії ім. Мирослава Скорика. Цей концерт мав символічний епіграф – PER ASPERA AD ASTRA. Для мене він означив як творчість самого композитора, так і кредо твоїх систематичних пошуків забутих партитур українців, музику яких ти тріумфально презентуєш в Україні, Європі, Америці. Поема-ноктюрн «Ангел» Федора Якименка вперше прозвучала під твоєю орудою в Антверпені. Дуже почесно виконувати твори українського композитора у чудовому Queen Elizabeth Hall з Антверпенським Симфонічним оркестром. У чому для тебе значення цього твору цих двох різних виконань?

 

Кирило Карабиць: Коли я вирішив зайнятися відродженням творчості цього композитора, то почав вивчати і виконувати найбільш відомі його твори. Про музику, яка не звучить, не можна говорити «перевірена часом». Але партитури творів Якименка можна знайти. Деякі з них були видані і, навіть, записані на диски. Поема-ноктюрн «Ангел» вже виконувалася в Україні під керівництвом Юрія Блажкова. Моя ж мета – «зачепити» більш-менш відомі твори і поступово перейти до зовсім невідомих. Для початку ідеально підійшов «Ангел». Цей твір невеликий, його можна включити у концертну програму з будь-яким оркестром, що я і зробив в Антверпені. На мій погляд, виконання було досить вдалим. Я вперше диригував цей твір. Публіка була в захопленні від цієї музики. І ось виникла ідея, що цей твір, насправді, може стати візитівкою світового визнання творчості Федора Якименка. Потім розпочалася співпраця з оркестром «ІNSO-Львів», що ініціювала нас зробити тематичний концерт, у якому невідомі твори Якименка прозвучали разом з творами Ігоря Стравінського – учня Якименка. До програми я додав ще одну невеличку мініатюру – Баркаролу «Мрія гондольєра»,  яка взагалі виконувалася вперше. 

 

Антверпенський Симфонічний оркестр під диригуванням Кирила Карабиця у Queen Elizabeth Hall виконав поему-ноктюрн «Ангел» Федора Якименка. Фото: Antwerp Symfony Orchestra.

 

Аделіна Єфіменко: Який твір, яка перша інформація підказали тобі послідовно зайнятися популяризацією творчості Федора Якименка?

 

Кирило Карабиць: Пригадую, коли я приїхав до Франції 2002 року та виграв конкурс на посаду диригента оркестру Радіо-Франс, тоді дуже тісно спілкувався з представниками української діаспори Парижа. Серед них була пані Марія Маланчук – помічниця відомого французького політика Ліонеля Столерю, колишнього міністра економіки Франції. За часів президентства Кравчука і Кучми він виконував функцію радника президента України з економічних питань, але також був музикантом і диригентом, тому ми інтенсивно спілкувалися. Ім’я Федора Якименка я вперше почув від пані Марії. Раніше нічого не знав про цього композитора, але добре запам’ятав наші розмови і з того часу зафіксував думку, що партитури Якименка необхідно відшукати і виконувати його музику. Поступово знайшлися реальні можливості зайнятися питанням пошуку його творів більш глибоко. Пам’ятаю, що зі слів пані Марії я зрозумів, що з архівом Якименка існують якісь проблеми. Для мене тоді це була таємниця: невідомі нащадки частково володіють його нотною спадщиною і з незрозумілих причин не бажають давати доступ до партитур, та й узагалі, ділитися інформацію. Ця таємниця досі не дає можливості періодично виконувати його твори, не кажучи про те, щоб зайнятися систематичною популяризацію його музики.

 

Аделіна Єфіменко: Справді, таємнича історія. Але, на щастя, деякі твори Федора Якименка були опубліковані. І саме «Ангел» розпочав серію різних інтерпретацій його творчості. Для мене цей факт має сакральний сенс. Читала, що сучасники називали його твори «зоряними», «астральними», «містично налаштованими», а композитора «музичним астрологом», «чарівником містичних сил у їх сяйвах». Відомо про захоплення Якименка астрологією. Наприклад, культивування стилю салонної містики були пов’язані з впливом на композитора французького астронома Камілла Фламмаріона. А дослідники називають світ звукових фантазій Якименка «живим» проявом spirit. У своїх серафічних уявленнях музики небесних сфер і космічних вібрацій Якименко зблизився зі Скрябіним. Бути одночасно езотериком, символістом, імпресіоністом, модерністом, фольклористом – своєрідний симбіоз, який, напевно, не мав прецедентів у мультинаціональному музичному бомонді того часу. Чим тебе найбільш приваблює особистість Федора Якименка?

 

Кирило Карабиць: Як диригента, мене завжди притягувала магія відкриття нової музики. У нашій роботі існує певна рутинність. Ми дуже часто диригуємо відомі твори. Але я ціную особливий стан, точніше, моє відчуття, що з виконанням нового твору кожного разу відбувається щось дуже важливе: змінюється свідомість людей, відбувається вплив музики на новий хід історії. Композитор живе, доки звучать його твори. І роль диригента при цьому вирішальна, особливо тоді, коли віднаходиться забуте ім’я композитора такого високого рівня, як Федір Якименко. Власне, йдеться не про одного з багатьох талановитих митців, які жили, творили, залишили після себе твори, які цікаво при нагоді виконати. Йдеться про творчість масштабного композитора, який мав би посідати одне з провідних місць серед представників європейської і української композиторської школи ХХ століття. Усвідомлення цього факту справді ефективно ініціює до цільного виконання його творів. Що ж до питання стильової різноманітності, то його «Ангел» від перших тактів, з початкової теми-імпульсу вже озвучує українську інтонацію. Я відразу пригадав українські традиції Р. Глієра, Б. Лятошинського, відчув особливу неоромантичність, що притаманна українській музиці. Проте, коли далі прислухаєшся до музики Якименка, чуєш багато французьких впливів, які дивовижним чином поєднані з українською музичною мовою. Ось таку цікаву суміш я би назвав стильовою емблемою «Ангела», але вона визначає стильові риси й інших творів цього автора.

 

Диригент Кирило Карабиць на сцені ЛЬвівської нацональної філармонії. Фото: Ірина Середа.

 

Аделіна Єфіменко: Які завдання у роботі з різними оркестрами були для тебе пріоритетними у відтворенні цих стильових особливостей, ширше  –  космополітичних, вселенських ідей композитора?

 

Кирило Карабиць: Досі я виконував лише декілька творів Якименка і вважаю, що підсумовувати завчасно. Не можу поки що взяти на себе такої відповідальності. Крім названих творів виконував Ноктюрн для струнного оркестру з Національним камерним ансамблем «Київські солісти». Проте, зараз працюю з партитурами його Концерту для віолончелі  та чотирьох балетів. Сподіваюся, що ці твори незабаром прозвучать у Харкові, а потім в інших містах України і Європи. Що пріоритетне? Я відчуваю трагедію цієї людини на ментальному рівні. Якименко був українцем, усе життя носив у собі емоційний світ українства. Мені як людині, яка постійно подорожує, рідко буває в Україні, дуже близька його сентиментальність. Я відчуваю ностальгійність, яка пронизує його музику. Потім додається й осмислення, коли передивляюся його останні фотографії, зліпки його рук і обличчя. Думаю, Якименко, скоріш за все помер з голоду. Його справи у Франції в останні роки його життя йшли не досить успішно. Він сподівався на видання своїх опусів. Окремі твори були видані російськими видавництвами, але у кар’єрі він не досяг такого масштабу, на який заслуговував. Гіпотетично можу припустити, що однією з причин було саме його яскраво виражене українство. Його твори у Франції без зв’язку з Україною не сприймаються, навіть якщо імпресіоністичні паралелі з французькою культурою очевидні. Але все-таки Якименко у своїх творах орієнтувався, насамперед, на українську публіку. Він творив для українців.

 

Аделіна Єфіменко: Федір Якименко народився у Харкові (1876), похований у Парижі на цвинтарі Батіньоль (1945), був вихованцем Придворної співацької капели, студентом Петербурзької консерваторії (тому в багатьох джерелах значиться як російський композитор). Жартома співака Придворної співочої капели називали «крапельним французом». Пізніше Франція стала його другою домівкою. Його життя було оповито також і французьким флером. Звідси впливи французького імпресіонізму, витончена краса оркестрового звучання, наче пензлем виписані живописні деталі світлотіні. Це музичне різнобарв’я – також певний відбиток його долі поза межами батьківщини, чи не так?

 

Федір Степанович Якименко.

 

Кирило Карабиць: Доля Федора Якименка нагадує мені долю Максима Березовського. І не лише тому, що обидва співали у Петербурзькій Придворній співацькій капелі. Перипетії їх кар’єри чимось схожі. Також обох вважають російськими композиторами. Але, на мій погляд, це не є проблемою. Існує багато подібних прикладів. Ференца Ліста угорці вважають угорським, австрійці австрійським, німці німецьким, французи французьким композитором. Річ не в тому, кого росіяни вважають російським композитором, а у тому, що ми, українці, вважаємо Федора Якименка українським композитором. Якщо ми приймаємо нашого композитора у своє серце як українця, вивчаємо і виконуємо його музику, то він і буде у світі відомим як український митець. Це моя позиція щодо розв’язання питання, яке стосується багатьох творчих особистостей. Що ж до різнобарв’я музичних впливів у творах Якименка, то треба віддати шану також Римському-Корсакову. Саме він виховав Якименка. Дуже багато схожого віднаходжу і в інструментовці, й у перетині різних стильових пластів. Але коли працюю зараз над виданням партитур чотирьох балетів Федора Якименка, які існують лише в рукописах, (ред. – «На пагорбах України», «Привиди та видіння» , «На березі Дніпра», «Ундіни»), відкриваю для себе зовсім інші елементи.

 

Аделіна Єфіменко: Перед тим, як детальніше зупинитися на балетах Якименка, поговорімо про його контакти з різними музикантами, виконавцями, видавцями, імена яких залишилися у посвятах музичних творів. Як відомо, Ежен Ізаї присвятив Федору Якименку одну зі своїх шести Сонат для скрипки (ор. 32). Очевидно, у Франції його все-таки цінували у композиторських колах. Чи відомо тобі щось про інші посвяти композитору? І які посвяти ти зустрічав у творах самого Якименка?

 

Кирило Карабиць: З тих партитур, що я бачив, які тепер є на моєму робочому столі, поема-ноктюрн «Ангел» присвячена французькому видавцеві Альфонсу Ледюку (ред. – Éditions Alphonse Leduc – відоме французьке музичне видавництво, що спеціалізується на класичній музиці. Право володіння передавалося від батька до сина упродовж п'яти поколінь. Сім'я походить з Арне-ле-Дюк, у Бургундії у Франції). Також у нотах Віолончельного концерту рукою композитора написано, що свій твір він бажає надіслати американському віолончелісту Євсею Яковичу Білоусову (ред. – відомий американський віолончеліст, перший виконавець творів Прокоф'єва, Мясковського, Якименка, Гречанінова, американського композитора Р. Гольдмарка. Від 1930 року був педагогом Джульярдської музичної школи в Нью-Йорку). Очевидно, що Якименко планував перше виконання Віолончельного концерту з Білоусовим. Але, на жаль, бажання композитора не здійснилося. А от імена людей, яким Якименко присвятив партитуру Тріо для скрипки, альта та віолончелі, –  В. Вальтер, А. Юнг, Ф. Бер  – мені не відомі.

 

Аделіна Єфіменко: Безумовно, це питання треба далі досліджувати. Федір Якименко прожив у Франції 17 років і мав багато важливих контактів зі французькими митцями. Цікаво, чи вважали його у Парижі своїм?

 

Кирило Карабиць: На жаль, тепер французи його взагалі не знають. Твори Якименка не виконуються. Частину архіву, що знаходиться у Національній бібліотеці Парижа, не дозволено копіювати. Виконувати дозволено лише ті твори, які були видані. Але я впевнений, що французи його також вважали би французьким композитором.

 

Кирило Карабиць диригує Симфонічним оркестром «ІNSO-Львів». Фото: Ірина Середа.

 

Аделіна Єфіменко: Чи зустрічаються у музиці Якименка інші національні впливи крім українських і французьких? Адже географічна карта подорожей композитора від рідного Харкова, через Тифліс, Петербурґ до Праги і Парижа могла збагатити його музичні контакти.

 

Кирило Карабиць: Серед тих творів, які я вивчав і виконував, особливо не відчував якоїсь різнонаціональної палітри. Для мене найвиразніші українські інтонації, а що стосується інструментовки, музичної текстури, то, найбільш цікаві його оригінальні імпресіоністичні гармонії, розкішна оркестровка. Я би назвав Якименка майстром музичних кольорів.

 

Аделіна Єфіменко: 15-16 травня до Днів Європи ти здійснив світову прем’єру балету «На березі Дніпра» з Kyiv Soloists на Михайлівській площі у Києві[1]. Партитура твору – ще одна з твоїх безцінних знахідок в Національному архіві Франції? У джерелах згадується також симфонічний балет «На українських пагорбах» для великого оркестру (Sur les collines de l'Ukraine pour grand orchestre, manuscript, sans date, French National Library. Revised May-June 1935. Op.84.). Ці твори, написані майже 100 років тому. Для України – це вагома історична подія. Саме українці стали першими слухачами цієї музики. Чому у Франції ці твори свого часу не знайшли свого слухача? Ти згадував також про можливості сценічних постановок балетів Якименка в Україні.

 

Кирило Карабиць: Балети Якименка не могли знайти свого слухача. Вони ніде і ніколи не виконувалися. Якименко завжди сподівався на видання своїх партитур, у нотах балетів вписував: «підготовлені до друку». Але цього, на жаль, так і не відбулося. Сподіваюся, що перше в історії виконання балетів у Харкові стане початком довгого і цікавого життя цієї музики – і не лише в Україні. Впевнений, що саме виконання балетів сприятиме новому розумінню його музики. Для першої постановки мені дуже хотілося би задіяти французьких митців. Нещодавно познайомився з французьким хореографом Сільваном Гру, який погодився поставити балети Якименка у співпраці з Харківським національним академічним театром опери та балету імені М. В. Лисенка. Точної дати виконання балетів ми ще не маємо, але плануємо, тож цей проєкт обов’язково здійсниться.

 

Аделіна Єфіменко: Процитую для наших читачів твою розповідь про виконання балету, адже ти зауважив дуже важливу річ: «Федір Якименко написав балет найімовірніше для Паризької опери, для видатного українського балетмейстера Сержа Лифаря, якого знав особисто. Так само у Сергія Прокоф’єва є балет «На Дніпрі», який він також написав спеціально для Лифаря. Сюжет балету як такий невідомий. Він має лише назви частин. Зима, Гра в сніжки, Танець відьми, Інтермедія, Спів русалок, Жалібна арія, Пробудження весни та Хороводи русалок. У балеті бере участь дитячий хор „Веснівка“. Він виконає спів русалок. Тексти в оригіналі були написані російською, ми переклали українською»[2]. У мене щодо цього суто практичне запитання. Музика з винахідливою оркестровкою у виконанні Kyiv Soloists прозвучала дуже хореографічно, пронизана яскравим фольклорним струменем інтонацій українських пісень і танців. Цей твір потребує сценічного втілення і дивує, що балети не виконувалися за життя композитора.

 

Кирило Карабиць: Про Сержа Лифаря, насправді, це моє припущення. Я не маю документів, які би підтверджували, що Якименко присвятив йому балет. Нещодавно дізнався про листування Якименка з журналістом та театральним критиком Миколою Янчевським. Ці листи були продані на аукціоні Бонхамс (ред. – англ. Bonhams, відомий приватний британський аукціон, що спеціалізуються на образотворчому мистецтві та антикваріаті). Місяць тому, під час мого візиту до Лондона, я, нарешті, потрапив туди з метою знайти покупців цієї епістолярії. З переписки композитора з Янчевським ми могли би дізнатися багато цікавих деталей щодо процесу написання балетів, контактів, виконавців. На питання про причини, чому ці балети не виконувалися, відповідь така: очевидно, що для постановки потрібні були не лише оркестр, хор, артисти балету, а й відповідна інституція, яка би взяла на себе відповідальність і кошти для здійснення задуму. Адже театральна постановка – справа не однієї людини. Якименко сподівався, шукав різні можливості. Але, на мій погляд, його балети настільки українські (і за тематикою, і за інтонаційною складовою), що уявити їх на сцені Паризької опери справді було неможливо.

 

Аделіна Єфіменко: Нещодавно ти розповідав про звернення до спеціального судового органу, щоб отримати право на виконання всіх творів Федора Якименка і отримав ексклюзивний дозвіл використовувати ці партитури. Які конкретно твори вже плануєш виконувати у майбутньому? І чи є ще незнайдені партитури?

 

Кирило Карабиць: Я звертався до судових органів, коли зацікавився виконанням усіх балетів і Віолончельного концерту. Це був мій другий крок після «Ангела» у справі відкриття музики Федора Якименка. Нещодавно спілкувався у Франції з відомим кінознавцем Любомиром Госейко. Він відомий у Франції статтями, пов’язаними з кінематографом і володіє невеликою частиною архіву Якименка. Він люб’язно надав мені матеріали архіву для опрацювання і публікації монографії, яка найближчим часом має вийти. Київське видавництво «Пінзель» зацікавилося виданням. Спілкуючись з Любомиром Госейко, я натрапив на список творів Якименка, складений і написаний рукою самого композитора. Цей список збігається із тим, що зберігається в архіві Франції. Як диригента, мене насамперед цікавить виконання оркестрових творів. Якименко написав багато оркестрових мініатюр. Планую поступово розучити і виконати. Сподіваюся, що знайдеться можливість записати ці твори на диски. У списку оркестрових творів, які ніколи не виконувалися, зауважив декілька цікавих назв: «Веселе пробудження», «Українська еклога», серед неоркестрованих партитур є клавіри Арії, Симфонічної поеми, Симфонії №2, яку можна в майбутньому оркеструвати. Також Симфонічна сюїта пам’яті Ф. Шуберта, «Романтична сюїта», «Пасторальна сюїта», Концертіно для фортепіано з оркестром №2 (лише окремі частини), Симфонічний твір «Стелла» для симфонічного оркестру – не оркестровані, але це можна надолужити.

 

Аделіна Єфіменко: Значна частина музичних творів Якименка була видана провідними російськими та зарубіжними музичними видавництвами: Belaieff, Bessel, Jurgenson, Leduc, Rouart-Lerolle. Якими виданнями ти найчастіше користувався?

 

Кирило Карабиць: При виконанні «Ангела» користувався французьким виданням Alphonse Leduc. Як раніше згадував, свого «Ангела» Якименко присвятив цьому видавцеві.

 

Аделіна Єфіменко: Як ти оцінюєш просвітницьку і педагогічну діяльність Якименка? Адже це не менш важлива справа його життя поряд із композицією і піаністичною кар’єрою. Як відомо, Якименко зробив багато цінного для музичної освіти, будучи деканом музично-педагогічного відділу Українського високого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова, завідувачем кафедрою теорії і композиції в Українському педагогічному інституті в Празі: наприклад, розробив перший український підручник з гармонії у 1924 році, яким, на жаль, не користуються у сучасних музичних академіях. У Якименка навчалися Ігор Стравінський, Микола Колесса, Зиновій Лисько. Чи можна говорити про композиторську «школу Якименка»?

 

Кирило Карабиць: Мене як диригента насамперед цікавить саме виконання його творів, але питання його різнобічної діяльності також дуже важливе, бо торкається композиторської школи. Я дуже сподіваюся, що наше відкриття і виконання музики Федора Якименка зможе дати важливий базис для комплексного дослідження його творчості музикознавцями. Студенти мають вивчати і знати музику нашого земляка. Бажано включити у навчальні плани його твори поряд з учнем –  Ігорем Стравінським. Важливо, щоб Федір Якименко, нарешті, знайшов своє належне місце серед українських композиторів початку ХХ століття.

 

Аделіна Єфіменко: В Україні чимало науковців досліджують творчість Федора Якименка. Про свого вчителя писав Зіновій Лисько. Серед сучасних музикознавців його творчість вивчають Валерія Шульгіна (архівні документи педагогічної діяльності), Ганна Карась (празький період), Оксана Ковальська-Фрайт і Оксана Мартиненко (окремі аспекти творчості), Ольга Ващук, Наталя Набокова та інші. Чи відомі тобі французькі дослідники або вчені української діаспори Франції, які займаються творчістю Якименка? Ганна Карась згадувала у своїй статті про Аристида Вирста, який представляв Ф. Якименка на Міжнародному музикологічному конґресі у Кельні як представника східноєвропейського імпресіонізму в музиці. З якими науковцями ти підтримуєш контакти для здійснення своїх проєктів?

 

Кирило Карабиць: Серед французьких науковців є людина, яка вже багато років займається вивченням творів Якименка – Наталія Набокова. Вона мені допомогла у деяких питаннях. Вона мешкала у Франції, збирала інформацію про композитора, аналізувала його твори. Сподіваюся, що вона скоро завершить свою монографію. Публікація готується у видавництві «Пінзель».

 

Аделіна Єфіменко: Так вийшло, що ти розвинув саме той вектор творчої діяльності, який найбільш цінував Федір Якименко – «дбати про саме широке розповсюдження музичного мистецтва серед українського народу». Композитор вважав це «обов'язком українського громадянства взагалі і окремо кожного українського інтеліґента».[3]

 

Кирило Карабиць: Звичайно! Звичайно! А як може бути інакше?

 

Аделіна Єфіменко: Нині найбільш досліджена фортепіанна спадщина Ф. Якименка. Серед українських інтерпретаторів відомі Ігор Блажков, Євгенія Басалаєва, молодий київський піаніст Павло Лисий. Що для тебе важливіше, щоб твори Якименка знали, вивчали, виконували в Україні чи у Франції і Європі?

 

Кирило Карабиць: Можливість відкрити світові музику такого чудового, різнобарвного композитора, як Федір Якименко – головна моя мета. Для мене дуже важливо, щоб цей українець став відомим у світі, щоб його музика стала важливою складовою нашої української європейської культури. Вірю, що камерна, симфонічна і театральна музика Федора Якименка незабаром займе належне місце серед найвідоміших і найяскравіших представників української музичної та композиторської еліти.

 

Бесіду вела Аделіна Єфіменко.

 

[1] Fedir Yakimenko. World premiere ballet. Kyiv Soloists, conductor - Kirill Karabits. URL: https://www.youtube.com/watch?v=x1AWF4SVqpo

[2] Музику забутого українського композитора презентують у столиці. 15 травня 2021. URL: https://vechirniy.kyiv.ua/news/52750/?fbclid=IwAR3Vo7Fsx20JhJkI0de1_DJ9lEyDrVlIjlgQeGYFln0vld2oYoiTm2IVfm8

[3] Ганна Карась. Ганна Карась. Постать Федора Якименка на тлі української міжвоєнної еміграції у Празі. Актуальні питання гуманітарних наук: міжвузівський збірник наукових праць молодих вчених Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка / [редактори-упорядники М. Пантюк, А. Душний, І. Зимомря]. Дрогобич: Видавничий дім «Гельветика», 2021. Вип. 41. Том 2. С. 24-33.

 

28.12.2021