Історія Європи (XIII)

Артуро Перес-Реверте

На тлі тієї золотої доби Афін V ст. до народження Христа, перед тим, як все чи майже все зійде на пси (в історії завжди так буває), височіє визначна постать, яка намічатиме інтелект прийдешньої Європи: йдеться про Сократа, чиї ідеї, передані й розвинуті його учнями й послідовниками Ксенофонтом, Платоном й Арістотелем (сам він ніколи нічого не писав), закладуть підвалини західної філософії. Той фацет вважав, що справжнє пізнання витворюється всередині кожного і що передавати знання в чистому вигляді є нічим іншим, як муштрою. Що наставник мусить бути акушером ідей, націлюючи учня на те, аби він знаходив власні відповіді і думав, що є (і певним чином був) справжнім першовідкривачем того, чого його навчає вчитель. Той геніальний Сократ був незугарний, нещасний (жінка лупцювала його як сидорову козу), бідний і чесний – і гордився цим. Попри це, а може, через це, він був ідейним лідером свого часу, учителем нащадків знатних родин і полемічною постаттю серед своїх співгромадян: одні його шанували, а інші ненавиділи. Врешті вороги добилися, щоб його прирекли на смерть. Підтримуваний багатьма людьми, Сократ мав змогу втекти, але не захотів (бо вважав, що навіть у його власному випадку закон є вищий за думку мас і популізм), він волів піти назустріч своїй долі і добровільно випив, заївши яєшнею, отруту, що звалася цикутою, через яку задерев’янів, як цурпалок, але назавжди уславив своє ім’я. Афіни, зі свого боку, дорого поплатяться за цю та інші помилки. Їхня золота доба тривала лише пів сторіччя, і край їй поклав конфлікт з їх давньою союзницею Спартою, який назвали Пелопоннеською війною, про яку дуже добре розкаже історик Тукідід. Дуже спростивши, можемо сказати, що її причиною було те, що сувору й войовничу Спарту брали ревнощі через авторитет освічених і квітучих Афін. А позаяк у військовому плані вони добряче відрізнялися одні від одних (спартанські гопліти були професійними солдатами, а афіняни — найкращими моряками своєї епохи), війна точилася доволі зрівноважено: моралі й відвазі Афін Спарта протиставляла військову дисципліну й непохитність. Та довга низка шахових партій, в яких багато фігур склали голови, тривала всього-на-всього двадцять сім років, занапастила і перших і других, доконала вимучених і стомлених супротивників настільки, що хоча спартанцям пощастило більше, та ні ті, ні ті вже не були такими, як раніше. Війна закінчилася битвою при Егоспотамах з рахунком на користь Спарти, яка змогла взяти афінян у лабети: зруйнувала їхні мури, розмістила спартанський гарнізон і ліквідувала (і це було найприкріше) демократичний режим, замінивши його диктатурою, яка називалась Олігархією тридцяти тиранів (банди сучих синів, які влаштували різню, вбиваючи демократів та опозиціонерів). Згодом, за якийсь час, демократію так-сяк відновили, але Афіни вже й близько не були такими, як раніше: їхній золотий вік минув. Проте їхній інтелектуальний авторитет залишався непорушним і дійшов до наших днів. У Римській імперії, що була вже на підході, заможні родини відправлятимуть дітей вчитися в Афіни – хоча йшло на це купа грошви (більш-менш, і навіть більш, як зараз коштує навчання в Сполучених Штатах, Великій Британії чи Швейцарії). Під час темної ночі варварських навал, які врешті-решт спустошать Європу через кілька сторіч, спадок Сократа, Платона й Арістотеля збережеться в середньовічних монастирях; Відродження, неокласики й романтики також надихалися тією Грецією, чий велетенський доробок дійшов до наших днів, попри те, що неуки в Брюсселі (і в іспанських міністерствах освіти і культури, що змінюють одне одного) з усіх сил пнуться його знецінити і дощенту зруйнувати. В кожному разі, вертаючись до минулого та іншого стану справ, у IV ст. до народження Христа Греція ще гратиме першу скрипку, ударом меча висікаючи обриси східного Середземномор’я і відомого їй світу. З невеличкого краю на півночі, землі пастухів, яких елітні греки вважали чужинцями чи barbaroi, амбіційний місцевий цар спостерігав за чварами між афінянами й спартанцями, а також за занепадом обох, і побачив, що настав момент, щоб ухопити їх всіх за загривок (або там, де більше болітиме) і стати володарем землі. Той цар звався Філіп Македонський, а його сина знатимуть як Александра Великого.

(Далі).