Історія Європи (XIV)

Артуро Перес-Реверте

Філіп ІІ був кривий на одне око (втратив його у битві) і дуже метикований. Цар Македонії на початку гри вирішив стати господарем Греції, скориставшись занепадом Афін і Спарти. Однією лівою і з великою майстерністю він ліквідував поняття полісу та демократії. Він розумівся на високій грецькій культурі, бо в ранній юності був заручником у Фівах і знав, на чому треба грати – передусім на ненависті, яку елліни відчували до персів, пам’ятаючи їхні нашестя. Тож представив грекам віндикаційний план захисту, і ті піймалися на гачок. Єдиний, хто бачив, до чого справа йде, був блискучий афінський політик і оратор Демосфен (який за п’ять хвилин поклав би на обидві лопатки усіх неуків, шпанюків і слиньків, які нині цвітуть і пахнуть в іспанському парламенті). Та навіть промови цього фацета, які через їхню спрямованість проти Філіпа називали філіппіками, нічого не спинили. Македонія завоювала території, здобула ресурси і флот, набрала найманців і створила нову військову тактику із застосуванням піхотного строю, що звався phálanx (фаланга), ефективність якої перевершила спартанських гоплітів. А ще – залучила загони фракійської кавалерії, які змінили правила ведення війни. І так, поєднуючи батіг і пряник, після битви при Херонеї, в якій у 338 році до народження Христа перемогла Македонія, Філіп став тамтешнім гегемоном. Грецький поліс, тобто ідея міста-держави, зник не повністю (він ще зберігатиметься сторіччями, зазнаючи трансформацій), але участь в політичних справах демосу, тобто народу, повністю зійшла на пси. Утім амбіційний македонський цар не довго тішився успіхом, бо один з відданих йому людей (в усіх нас бувають кепські дні) бозна за що покремсав його кинджалом. І тоді, у цьому чудесному карамболі, які трапляються в житті, завдяки цьому вбивству трон посів син Філіпа Александр, двадцятирічний парубійко, учителем якого був не хто інший, як філософ Арістотель, і чиє яскраве і швидке проходження історією, всього лиш тринадцять років царювання та завоювань, намітить майбутнє світу. Бо Александр був офігенний – якщо розглянути, що за такий короткий проміжок часу зробив той дітвак, щелепа відвисає. Перш за все, він надавав духопеликів грецьким містам, які (наївняки) думали, що тепер вони можуть гороїжитися. Потім відплатив персам за вчинене ними сторіччям раніше западло, організувавши вражаючу військову виправу, з якою перетнув Геллеспонт, заглибився на 25 тис. км в Азію (так, ви добре прочитали – двадцять п’ять тисяч кілометрів), розв’язав і виграв битви на річці Гранік, при Іссі та при Гавгамелах, став абсолютним господарем Персії, Месопотамії, Сирії та Єгипту і, присмиривши ці країни, дійшов до кордонів Індії, перетнувши Афганістан. Такий-от зух. А ще, позаяк він був ревним читачем Гомера і шанувальником наук і прогресу, привіз із собою цілу ватагу математиків, географів, ботаніків та астрономів. Завжди, коли міг, шанував місцеві традиції (а коли ні, робив як в Гордіоні зі священним Гордіївим вузлом, котрий неможливо було розв’язати, який він розрубав мечем), закладав міста, які носили його ім’я (як та Александрія, що зберігає свою назву), одружив своїх полководців з панями з місцевої знаті й сам, як у кіно, пошлюбив вродливу й вишукану перську царівну, що звалася Роксана. Коли його солдати втомилися від усіх цих походів і завоювань, врешті подався у Вавилон, де помер у віці 33 роки, завоювавши найбільшу з усіх колись відомих імперій. Імперію, яку після його смерті – як це зазвичай буває – його амбіційні полководці поділили і розшматували між собою. Ніколи більше в історії людства не було когось такого, як Александр: не був таким ні Юлій Цезар (почитайте «Порівняльні життєписи» Плутарха), ні Наполеон Бонапарт. Шукач пригод, воїн і першовідкривач, цей македонець за своє вражаюче десятиріччя підкорив першу і найбільшу з європейських імперій. Тож еллінський світ, який так блискавично поширився, зробив можливим те, щоб в Месопотамії рік обчислювався 365 днями; щоб Евклід заклав основи геометрії; щоб Архімед став першим сучасним вченим; щоб Герофіл відкрив (ще до Міґеля Сервета) кровообіг; щоб Ератосфен розрахував окружність Землі та керував Александрійською бібліотекою; щоб Геракліт дійшов висновку, що Земля обертається навколо власної осі, а Аристарх (за багато сторіч перед Коперніком) встановив, що вона обертається довкола Сонця. Усе те найкраще в Європі, яка була на підході, поволі, сторіччя за сторіччям, кувалося в усьому цьому, дожидаючи появи темного й маловідомого містечка, що звалося Римом.

(Далі).