Історія Європи (XVI)

Артуро Перес-Реверте

За неповні дев’яносто років, між IV і III ст. до народження Христа, римляни завоювали решту італійського півострова. Усе це відбувалося неспішно, але неперервно, з дотриманням опортуністської, агресивної та безжальної політики. Вони йшли війною на всіх своїх сусідів, підкорювали їх і насаджували свою мову – латину. Звісно, було це нелегко. Оті римляни, що скинули своїх царів, аби встановити республіку, не раз наїлися страху: згадати хоча б розграбування їхньої столиці кельтськими варварами, що були знані як гали (як Астерікс і Обелікс, тільки трохи давніші), і тривалу ворожнечу з Карфагеном, про яку ми поговоримо згодом. Зараз головне те, що готуючись до своєї експансії узбережжям Середземного моря і перетворення на володаря світу, збільшення населення й багатств завдяки своїм завоюванням, Рим потроху споряджався політичними, соціальними і військовими структурами, що виявилися ключовими для його величі. То були часи (за якими згодом сумували і які, либонь, прикрашали римські історики та інтелектуали) аскетизму, праці та республіканських чеснот. Професійного війська і найманців ще не було: солдатом був сам громадянин. Він кидав плуга, щоб воювати з ворогами, і вертався до нього, коли наставав мир. Підвалинами влади були (принаймні так заявлялося) моральна цнота, дисципліна, релігія, праця і родина, де головною постаттю був батько (pater familias), що мав абсолютну владу над її членами, включно з владою над їхнім життям і смертю. Доньки жили під рукою батька, доки татко не передавав їх шлюбному чоловікові – тож у них лише мінявся господар. Найвищою політичною владою був сенат, який попервах контролювався патриціанськими родинами (патриціями були найбагатші і найбільш привілейовані, а плебсом – народ загалом), який згодом, внаслідок суспільної еволюції, став поєднуватися з більш егалітарними інституціями та постатями. В релігійному аспекті римляни виявилися еклектиками: у них були боги, яких вони ревно шанували (багато з них – грецького походження), однак вони не мали нічого проти богів завойованих ними народів, тож настала мить, коли у пантеоні їх було як оселедців у бочці: там були божества до кольóру й до вибóру, і Петроній (вишуканий жевжик, що жив у часи Нерона) згодом кепкував, що богів було більше, ніж громадян. А поза тим, добробут зростав завдяки торгівлі й рабам, що були робочою силою, яку здобували під час завоювань чи продавали пірати. З’явилися еквіти, себто вершники, багатий вищий середній клас, а народ зажадав доступу до всіх державних магістратур. Та позаяк задурно не дістанеш нічого, заворушень не бракувало, однак нові порядки було впроваджено: відтоді на всьому офіційному фігурувала абревіатура SPQR (Senatus Populusque Romanus). Так дійшли до двох нових владних постатей. Одна – диктатор, на той час це слово ще не мало негативного значення: то був серйозний і поважний фацет, якому – в миті найбільшої небезпеки для республіки – на пів року надавали всі владні повноваження і який по завершенні цього терміну складав їх із себе. Іншою були трибуни плебсу, представники народу, чий вплив зрівноважував вплив консулів (вищих посадових осіб, вихідців із вершків суспільства) – їхні історичні постаті врешті-решт, через віки, вплинуть на британський парламентаризм, Французьку революцію та американську конституцію. Найбільш гострими на язик і найславетнішими трибунами були брати Гракхи: два хлопці з доброї родини, які стали на бік народу (популізм високородних, змішаний зі щирими ідеями) і дали жару консулам і сенаторам, доки їхні вороги не завдали їм чосу. Річ у тім, що боротьба за рівність, завоювання, торгівля і таке інше вимагали формальних гарантій; і це породило те, що й нині залишається чинним і впливає на значну частину нинішньої Європи: римське право. Тобто – кодекс законів, які регулювали торгівлю, свободи й обов’язки і які змінювалися і розширювалися із середини V ст. до н.е. Таким чином, принаймні до завершення другої Пунічної війни, ота щораз міцніша і дивовижна республіка знала моменти такої рівноваги між консулами, сенатом і народом, що історик Полібій (грек, який потрапив до Риму як в’язень і закохався в нього по вуха) написав: «Ніхто, навіть римлянин, не зможе з певністю сказати, є система управління аристократичною, демократичною чи монархічною». І це є чудовою дефініцією тих цікавих республіканських часів.