Це слово переживає не найкращі часи: чоловіки. Через добре відомі вам обставини сам цей термін під питанням. В залежності від контексту чи того, хто його вживає, воно може бути навіть зневажливим. І не все можна приписати кампаніям радикальних феміністок, субсидованим забігайлівкам, які мусять виправдати своє існування, або глупоті круглих, безнадійних чи яких би там не було дурнів і дуреп. Токсичний мачизм існував завжди і всюди. І тисячолітнім гріхам, суспільній відповідальності, егоїзмові, безчельності, жорстокості, насильству нині виставляють рахунок, часто дуже заслужений. У світі, чи в історії світу, де жінки надто часто є жертвами, слово «чоловіки» заслужило на лиху славу. Як я вже не раз писав, іноді стає соромно, що ти до них належиш. Також правдою є те, що іноді хотілося би побачити перса фемен в Ріяді, Кабулі чи Бамако, наприклад, а не лише в Мадриді чи Парижі, де їх не бракує. Та це вже інша історія.
Нині я хочу поговорити про інших чоловіків. Або, може, про тих самих, але в інших обставинах. І цього мені не розповідали, про це я не читав, не бачив по телевізору. Вам доведеться повірити мені на слово, позаяк я звертаюсь до своєї пам’яті. Двадцять один рік я працював у місцях, де чоловіки зокрема – або люди загалом – поводилися, керуючись найкращим або найгіршим в їхній натурі: це жорстока симетрія всесвіту, якому байдуже до доброго й поганого, бо у нього власні правила. Там, спостерігаючи, читаючи і прикладаючи прочитане до побаченого, я навчився дечого корисного для того, щоб жити і старіти – і навіть щоб померти. Саме це стало моїм життєвим трофеєм – і послуговуючись цим, я пишу тепер мої книжки. Дивлюсь на світ. На війну і мир.
У ці дні, перед лицем нової війни, я не можу не асоціювати її з тим, що бачив. Не знаю, який ідіот сказав, що жодна війна не є схожою на іншу, – але той, хто це зробив, явно бачив мало воєн або ж роздивився їх погано. Від Трої до України змінився лише технічний спосіб плюндрувати міста і руйнувати життя, але трагедія є такою ж – так само, як звірства і героїзм, на які здатне людське створіння: іноді та сама людина й іноді у той самий день. Герої зранку і нелюди ввечері – чи навпаки. Повторюю: мені про це не розповідали. Я бачив це на власні очі.
У тому то й річ. Серед жахіть, руйнувань і смерті я бачу кадри, які пробуджують мою пам’ять і потрясають. Рішучі, сильні жінки, що тримають за руку дітей, зі стоїчною силою духу беруть на себе завдання переправити в безпечне місце свої родини. Діти, які несуть на руках свої плюшеві іграшки чи домашніх улюбленців. Батьки, шлюбні чоловіки, сини, які прощаються, іноді білі від страху, стривожені, бо вони залишаються. Щоб воювати. Щоб захищати їх. Виконувати свій обов’язок, вимушено чи добровільно, битися, щоб захистити їхні доми, міста, життя. Можливо, померти, поки їхні жінки, їхні діти, їхні старі батьки намагатимуться знайти порятунок.
Гляньте уважно на їхні обличчя: молоді, дорослі. Жоден з них не народився, щоб воювати, але вони мусять це робити. Такий закон історії та життя. Звісно, є також жінки, що воюють; вони були завжди, але були і є винятками. Переважна більшість воїнів – це чоловіки: з усією колективною провиною, яку ми можемо на них покласти. Серед них є добрі, порядні, чесні, але є також негідники, падлюки, насильники, мерзотники. Війна зробила їх побратимами, вклавши їм до рук зброю. Вони приймають свою долю, бо іншої в них нема; і вони будуть битися, хочеться їм цього чи ні. Будуть героями чи боягузами, робитимуть щось дивовижне і немислиме, але також брудне й жахливе. Вони будуть чоловіками у прадавньому значенні цього слова, приймаючи свою долю. Спокутують свою вину, захищаючи свою родину, своє плем’я. Їх призиває незримий гравець у шахи, і цього разу їм доведеться розплатитись – винні вони чи ні – за старі чоловічі привілеї. Тепер вони бігатимуть під вогнем, переживатимуть нужду, страх і жах. Вбиватимуть і вмиратимуть, як це завжди було, коли бувало. Гляньте на них, будь ласка: коли вони мусять розплатитися за те, що є чоловіками, вони розплачуються. І нема на те ради. І навіть якщо вони справді часто варті зневаги, не зневажайте їх у ці дні. Не робіть правдою те, що майже сторіччя тому думав один німецький журналіст і письменник:
«Деякі жінки не мають уявлення про те велике і страшне, що є в чоловікові. Вони бачать нас занадто молодих чи надто старих, бачать нас зігнутих незгодами, вимушено безробітних, дезорієнтованих у цьому світі, бачать, як ми відчиняємо їхні двері і усміхаємося, бачать нас зблизька і… Нічого, нічого не знають!»
Arturo Pérez-Reverte
XL Semanal, 25.03.2022
Переклала Галина Грабовська
06.04.2022