Діапазон творчих зацікавлень

«Читаючи, перечитуючи…» Так називається одна з останніх книг Миколи Ільницького, який нині святкує 90-річний ювілей. Патріарх української літературознавчої науки, заслужений діяч науки і техніки України, член-кореспондент НАН України, дійсний член Наукового товариства імени Т. Шевченка, лавреат ряду літературних премій, професор кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства Львівського національного університету імени Івана Франка Микола Миколайович Ільницький  уже протягом уже шести десятиліть пильно стежить за літературним процесом в Україні. Наші сучасники, літературна молодь мають змогу звіряти свої думки про слово з одним із найтитулованіших літературознавців України професором Миколою Ільницьким. Сьогодні важко переоцінити вклад ученого в історію літератури, теорію літератури та літературну критику – в кожній з цих галузей посутнім залишається вагоме слово вченого.

Народився Микола Ільницький 23 вересня 1934 року на Турківщині. Рано втратив батька. Ще в дитячому віці проявився інтерес до читання, який переріс у захоплення літературою, яке привело майбутнього вченого в кінці 50-х років на філологічний факультет Дрогобицького педагогічного інституту імени Івана Франка. Долаючи пішки неблизький шлях від родинного села Ільник до Франкового Дрогобича, студент Микола Ільницький не марнував роки навчання. Як згодом скаже сам ювіляр, «Я білу днину не здармую, / Як похитнуся – не впаду: / Я зиму цю перезимую, / Я цю ріку перебреду».

Від захоплення творчістю І. Франка почалося входження М. Ільницького до літератури. Другим крилом творчості була мамина пісня, що спонукала до поетичних спроб, які творив ще у школі. Літературознавець В’ячеслав Брюховецький так написав про це: «Можна напевно сказати: чуття слова й образу, що так завжди приваблює в критикові Миколі Ільницькому, здобуте не тільки філологічними студіями, а закладене змалечку в душу маминою піснею»¹. Як тут не згадати збірку фольклорних матеріалів «Ой зацвіла черемшина: народні пісні з голосу Ганни Ільницької» (1981). До фольклорних записів вчений повернеться у пізнішій своїй публікації «Народні пісні в записах Михайла Яцкова» (1983).

Особливою датою у житті М. Ільницького став 1956 рік – сторіччя від дня народження І. Франка, коли дрогобицький студент, наслідуючи працьовитість свого великого земляка, сміливо взявся за поважну працю популяризувати його творчість у багатьох куточках України: Львівщина, Івано-Франківщина, Донбас. Молодий учений мав можливість побувати з лекціями у прикордонній смузі (туди можна було дістатися лише за спеціальною перепусткою) далеких сіл Турківщини, зокрема у селі Дидьова, де свого часу жив знайомий І. Франка – отець Кузів. Про цього непересічного священника маємо низку спогадів сучасників. Тоді ж молодий майбутній учений познайомився з українським культурним простором Надсяння, «де Сян пливе зелений». Звідси особлива пристрасть нашого ювіляра до мандрів, передусім і книжкових. В цей час М. Ільницький дебютував як поет та літературний критик.

М. Ільницький закінчив Дрогобицький педінститут у 1957 році та почав працювати у дрогобицькій обласній газеті «Радянське слово», а після ліквідації Дрогобицької області у львівській молодіжній газеті «Ленінська молодь». Принагідно зазначимо, що, незважаючи на назву, газета, що розповсюджувалася на низку західних областей, проводила велику роботу щодо повернення письменників, що поверталися із ГУЛАГів. У час хрущовської відлиги редакція газети у тих обмежених умовах намагалася продовжувати традиції галицької періодики міжвоєнного двадцятиліття. В цих умовах молодий газетяр мав можливість комунікувати з львівськими літераторами, мистецтвознавцями, акторами: Миколою Петренком, Володимиром Патиком, Володимиром Лучуком, Богданом Горинем, Михайлом Косівим, Теодозією Бриж, Євгеном Безніском. На сторінках газети друкувалися поетичні добірки молодих тоді Ігоря Калинця, Романа Кудлика, Романа Лубківського.

На початку 60-х років до Львівського університету приїжджали з Києва Іван Драч, Іван Дзюба, Микола Вінграновський. Це стало символом єднання сходу і заходу України – першого після упівського спротиву української молоді тоталітарній системі. Додалися ще особисті зустрічі М. Ільницького з львівськими характерниками – письменниками міжвоєнного Львова: Михайлом Яцковим, Михайлом Рудницьким, Володимиром Ґжицьким.

В 1964 році М. Ільницький почав працювати у редакції часопису «Жовтень» (нині «Дзвін»), в якому панувала творча атмосфера, яку створювали непересічні особистості. Мудрі літературні поради давали тодішня голова відділення Спілки письменників Ірина Вільде, редактор «Жовтня» Ростислав Братунь, пізніший редактор Роман Федорів. Як писав Михайло Шалата, «у Львові, як і в Дрогобичі, у вільний час допізна засиджуються в бібліотеках, – лиш тут, звичайно, царство книг незрівнянно багатше. Найчастіше працює у Науковій бібліотеці імені В. Стефаника (нині Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника НАН України; головний бібліограф тут – дружина Ільницького Луїза Іванівна). Все більше вабить його літературознавча наука»².

У 60-90-х роках ХХ ст. після довгих років сталінського терору, незважаючи на всі ідеологічні обмеження сусловщини, вчений (кандидат, а потім доктор наук) відкриває постаті духовно-інтелектуального життя України: Олександра Олеся, Миколи Зерова, Михайла Драй-Хмари, Миколи Куліша, Євгена Плужника, особливо Богдана Ігоря Антонича. Поряд з цим М. Ільницький працює над естетичними студіями про твори І. Франка «Поєдинок», «Майові елегії», «Смерть Каїна», «Зів’яле листя», «Перехресні стежки». Мистецький пошук ученого йде не до соціологічних оцінок, а до з’ясування психологічних аспектів творчості, як от ментальних особливостей бойка і гуцула у творах геніального письменника. Крізь призму Франкових вимог до літератури дослідник намагається осмислити творчість Михайла Яцкова, Василя Щурата, молодомузівців, поетів «Празької школи». Добрий аналітик М. Ільницький «не вдовольняючись самим тільки первісним емоційним враженням від художнього феномена, цурається поверхової аналітичності і прагне раціонально осмислити джерела явища, внутрішню структуру, контекстуальні й інтернаціональні зв’язки»³. Колеги відзначають високу ерудованість ученого, його постійну жагу пізнання, яку І. Франко називав «semper tiro». Поет, літературознавець, вихователь молодих талантів проходив вишкіл у осмисленні видатних українських літературознавців Миколи Зерова, Олександра Білецького, Леоніда Новиченка.

Етапною у творчому зростанні вченого-літературознавця стала книга «Барви і тони поетичного слова» (Київ: Радянський письменник, 1967. 118 с.). Ця, на перший погляд, невелика збірка статей знаменувала собою новий спосіб літературознавчого осмислення постатей митців Б. І. Антонича, М. Яцкова, О. Архипенка. Тут маємо також ґрунтовні спостереження над творами поетів І. Драча, М. Вінграновського, Ліни Костенко, В. Лучука, В. Голобородька, Р. Кудлика; прозаїків Р. Федоріва, Р. Іваничука, В. Яворівського, Н. Бічуї. Згодом одна за одною з’являються збірки «Таємниці музи» (1971), «Енергія слова» (1978), «На вістрі серця і пера» (1980), «Людина в історії» (1989), а також літературні портрети Бориса Олійника, Дмитра Павличка, Ігоря Калинця.

На межі ХХ-ХХІ ст. М. Ільницький увійшов до кола інтелектуалів, до думки яких прислухалися наші сучасники І. Дзюба, Ю. Барабаш, М. Жулинський – ті дослідники, для яких ювіляр став авторитетним знавцем української літератури різних періодів. Тому цілком закономірним стало обрання вченого у 2003 р. членом-кореспондентом НАН України.

Відчитані М. Ільницьким твори, особливо у кінці 80-х – на початку 90-х рр. набули нового звучання серед наших сучасників, особливо студентства. Це був час, коли ламалися стереотипи про літературу. М. Ільницький, який належить до найбільш працьовитих наших літературознавців, відкривав заховані у спецхронах твори української літератури. Варто лише згадати тих діаспорних письменників, кого сьогодні знаємо завдяки старанням М. Ільницького: Б. Лепкий, Ю. Тарнавський. Б. Нижанківський, С. Гординський, Б. Рубчак, І. Костецький, Ю. Косач, Віра Вовк та ін. Додамо до цього, що раніше М. Ільницький спричинився до введення в літературний обіг незнаних досі імен українських літературознавців Миколи Гнатишака, Леоніда Білецького, Дмитра Донцова, Євгена Юлія Пеленського, Дмитра Козія.

Захоплення М. Ільницького творчістю Б. І. Антонича стало одним з наріжних каменів його літературознавчих пошуків. Першовідкривачем творчості поета став Дмитро Павличко, видавши у 1967 році збірку «Пісня про незнищенність матерії», що стало поштовхом для М. Ільницького до глибокого дослідження творчості цього унікального та на той час мало знаного поета. У часописі «Жовтень» сьогоднішній ювіляр опублікував літературознавчі статті про Антонича та низку його поезій. Також у співавторстві з Р. Лубківським М. Ільницький видав збірник «Весни розспіваної князь: Слово про Антонича» (1989). Захоплення М. Ільницького творчістю Антонича реалізувалося у колективній монографії «Мистецтво творить шал і розум», виданій у 2011 р. у Львівському університеті, яка містить також дослідження учнів та послідовників ученого з України, Польщі, Словаччини.

Критика уже звертала увагу на ремінісценсії та алюзії Ільницького-поета з творами автора «Зеленої євангелії»: «Ростуть слова, немов росте трава,  / І зріють, як у колоску насіння», що нагадує Антоничеве «Росте Антонич і росте трава…». Попри те, що М. Ільницький успадкував певні художні засоби знаних поетів, і в поезії, і в літературознавстві він «тяжіє до класичної ясності та культурологічної книжності» (Б. Тихолоз). Поезія М. Ільницького – це поезія притишеного, позбавленого крикливості і патетики голосу, вона передає суть ученого-філософа, книжника з особистим поглядом на плинність людського буття, тривогу за сьогоднішній день. У чисто наукових студіях М. Ільницький використовує способи аналізу, що їх виніс із літературної критики. Він має свої секрети творчості: «Я ніколи не пишу за принципом положення, а потім його розгортання. В мене й критика радше виникає так, як твориться вірш, – до якоїсь істини доходжу найчастіше суто асоціативним шляхом. Коли щось мене схвилює, стривожить, я намагаюся збагнути це. Процес з’ясування і є сюжетом моїх статей»⁴. Додамо до цього, що мова йде про поєднання художності та логіки розгортання думки, яка підпорядкована законам суто наукового тексту. А це робить спостереження вченого особливо цінними.

Вважаємо, що саме М. Ільницькому належить теоретичне обґрунтування модернізму в творах українських поетів Галичини кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. Це втілилося у виданнях антологій модерної української поезії «Розсипані перли. Поети “Молодої Музи”» (1989), «Над рікою часу: західноукраїнська поезія 20-30-х рр. ХХ ст.» (1999).

Поряд із цим ще у 60-і роки М. Ільницький захопився «культурним материком Сходу» – літературою Індії, Китаю, країн арабо-мусульманського світу. Разом із відомим сходознавцем Яремою Полотнюком вчений вивчає та перекладає твори Гафіза, Сааді, Румі, Фірдоусі. Пізніше ці студії продовжилися у співпраці зі сходознавцем Романом Гамадою, результатом чого стало видання творів перського поета Сааді Ширазі «Гулістан» («Трояндовий сад», 1258), «Бустан» («Плодовий сад», 1257). Ці поеми написані у формі захопливих оповідок та доповнені поетичними афоризмами. Вони стали доступними для українського читача не тільки як пам’ятки перської літератури, але й своєрідним посібником з вивчення перської мови. У 2016 році М. Ільницький разом із Р. Гамадою підготував переклад першої книги відомого твору Абулькасима Фірдоусі «Шах-наме». Це видання вийшло після смерті Р. Гамади, його М. Ільницький допрацював разом з Надією Вишневською. Цього року планується друге видання. У 2018 р. Львівський національний університет ім. І. Франка разом із Спілкою письменників України заснували літературну премію ім. Р. Гамади за переклади зі східних мов, лауреатом якої у 2022 р. став наш ювіляр за переклад зі санскриту «Бгаґавад-Ґіти».

На початку 90-х років М. Ільницький перейшов на роботу до Львівського національного університету ім. І. Франка. Тут він завоював авторитет серед викладачів та студентів. У 2001 р. у Львівському університеті створена кафедра теорії літератури та порівняльного літературознавства, першим завідувачем якої став професор Микола Ільницький. Ювіляр є доктором honoris causa Дрогобицького педагогічного університету ім. І. Франка.

Питання теорії літератури, як і компаративістики, були завжди предметом пильної уваги вченого. Він перевидав з ґрунтовними коментарями малоцитовану сьогодні працю Леоніда Білецького з методології українського літературознавства «Основи української літературно-наукової критики» (вперше видана у Празі в 1925 р.). На основі цієї монографії сьогоднішнє покоління літературознавців має можливість відчитати ті теоретичні дискусії, які точилися у нашій науці про літературу у ХІХ – на початку ХХ ст. Серйозними теоретичними пошуками відзначені дослідження М. Ільницького «Від “Молодої Музи” до “Празької школи”» (1995), «Українська повоєнна еміграційна поезія» (1995), «Критики і критерії: українська літературно-критична думка в Західній Україні 20-30-х рр. ХХ ст.» (1998), «Драма без катарсису: сторінки літературного життя Львова першої половини ХХ ст.» (1999; 2003).

Сьогоднішнє молоде покоління вчених-літературознавців взорується на жанр монографічних студій, які під рукою М. Ільницького набувають нових рис дослідницької перспективи. Саме такими є підручники та посібники для студентів та аспірантів «Порівняльне літературознавство» (у співавторстві з В. Будним). Після львівського видання підручник видано Києво-Могилянською академією (2008), на ньому виховалося не одне покоління вчених-компаративістів.

У 2007-2009 рр. у Видавничому домі «Києво-Могилянська академія» вийшли друком три книги М. Ільницького «На перехрестях віку». До того часу високої честі такого видання удостоєний лише академік НАН України Іван Дзюба. Кожен том цього видання охоплює студії автора над літературним процесом в Україні та зарубіжжі.

Не збавляє М. Ільницький наукового пошуку і в наші дні. З друкарського верстата зійшли дві останні книги ученого «Читаючи, перечитуючи… Літературознавчі статті, портрети, роздуми» (Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2019. 320 с.) та «Іван Франко: антиномія природи і духу. Розвідки, інтерпретації (Львів: Видавництво «Апріорі», 2023. 264 с.).

До першої книги увійшли унікальні у нашій науці про літературу роздуми над творчістю малознаних досі українських літературознавців Степана Балея, Михайла Мухина та письменників Дмитра Загула, Ярослава Цурковського, Йосипа Позичанюка.

Збірка франкознавчих досліджень складається із публікацій різних років, переосмислених у наші дні, зокрема це компаративістичні «Й. В. Ґете й І. Франко: антиномія природи і духу», «Фаустівський мотив у поемі “Смерть Каїна”», «Іван Франко й Адам Міцкевич: до проблеми валленродизму», «Два варіанти лисячої одіссеї: “Лис Микита” Івана Франка і “Райнеке-Лис” Й. В. Ґете», «Ментальність бойка і гуцула (“Ярмарок у Сморжу” І. Франка і “У корчмі” Г. Хоткевича)». Відзначимо тут і теоретичні напрацювання ученого у галузі франкознавства: «Між ідеологією й естетикою: франкознавчі дослідження міжвоєнного двадцятиліття у Західній Україні», «Франкіана Якима Яреми».

Оригінальними є спостереження М. Ільницького про тему валенродизму у І. Франка та літературі взагалі. Як зазначає учений, не можна прямолінійно накладати тему валенродизму ні на постать А. Міцкевича, ні на постать І. Франка, оскільки «у них відбилася внутрішня глибинна реальність психіки, де верхня свідомість корелює сумніви й спокуси на екрані символізованої підсвідомості, визначаючи характер суспільно-етичної установки й основну лінію життя й поведінки»⁵.

Не обійшов увагою вчений і питання фальсифікації творчості І. Франка у радянський період. Для сучасного покоління учених-франкознавців прикрою історією став факт приписування І. Франкові поеми «Папі в альбом», яку начебто уже хворий письменник продиктував Мар’янові Колодію. Виконуючи замовлення радянських спецслужб, підлаштовуючись під стиль поета, М. Колодій надрукував цей фальсифікат у журналі «Жовтень» (1951, № 7) та у збірнику «Іван Франко проти Ватікану». Тоді ж цей фальсифікат був уміщений у 20-томному виданні творів письменника. У вересні 1956 року проти цього виступив тодішній завідувач катедри російської літератури Львівського університету професор Михайло Пархоменко, що не було співзвучне з його попередніми погромницькими виступами. Це призвело до несправедливого цькування професора вченими університету та відомими письменниками. М. Ільницький досить детально дослідив це питання, аргументовано довів суть фальсифікату у статті «Історія однієї фальсифікації», реабілітувавши М. Пархоменка, який «незабаром перебрався до Москви, працював в Інституті світової літератури ім. Максима Горького, написав кілька досліджень про І. Франка, зокрема про його естетичні погляди, а трактат “Із секретів поетичної творчості” переклав російською мовою і видав у Москві. Авторові цієї статті у 1970-і роки доводилося зустрічатися з М. Пархоменком, котрий тоді міг дозволити собі те, що в Україні було неможливе»⁶.

Наш ювіляр пройшов довгий шлях у науці про літературу. Для нього завжди було важливим виявити момент змінного і стабільного в багатогранному українському літературному процесі. Творчий діалог ученого з читачем продовжується. На робочому столі М. Ільницького нові задуми, нові плани.

Побажаємо ученому нових творчих успіхів!

___________________________________________

¹ Брюховецький В. Розмова з Миколою Ільницьким // Таран Л. Гороскоп на вчора і на завтра. Київ, 1995. С. 71.

² Шалата М. Без нього літпроцес не мислиться // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: ювілейний збірник на пошану члена-кореспондента НАН України Миколи Ільницького / упорядник В. Горинь; НАН України, Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича. Львів, 2004. Вип. 12. С. 37.

³ Тихолоз Б. Насолода осягання. На берегах літературно-критичної Одісеї Миколи Ільницького // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: ювілейний збірник на пошану члена-кореспондента НАН України Миколи Ільницького / упорядник В. Горинь; НАН України, Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича. Львів, 2004. Вип. 12. С. 16.

⁴ Брюховецький В. Силове поле критики. Київ, 1984. С. 65.

⁵ Ільницький М. Іван Франко й Адам Міцкевич: до проблеми валенродизму // Ільницький М. Іван Франко: антиномія природи і духу. Розвідки, інтерпретації. Львів: Видавництво «Апріорі», 2023. С. 88.

⁶ Ільницький М. Історія однієї фальсифікації // Ільницький М. Іван Франко: антиномія природи і духу. Розвідки, інтерпретації. – Львів: Видавництво «Апріорі», 2023. С. 254.