Гірське джерело: есей благодарности

23 вересня 2024 року вченому-літературознавцеві, критикові, поетові й перекладачеві Миколі Ільницькому виповнилося 90 років.

Професор Ільницький – один із найавторитетніших літературознавців-україністів сучасности, який упродовж десятиліть послідовно розгортав обґрунтовані літературно-критичні та наукові візії українського письменства ХІХ–ХХІ століть. Це проникливий дослідник, вдумливий інтерпретатор і мікроаналітик художнього твору, майстер уважного читання (close reading). Водночас це автор, який любить виходити на ширші обрії – до інших національних культур, до інших мистецтв, автор, якого завжди приваблювали компаративістика, контактологія та діалог текстів.

Микола Ільницький – це вчений, який у кінці 1980-х – на початку 1990-х одним із перших почав актуалізовувати й осмислювати літературу українського модернізму початку ХХ ст., міжвоєнного і повоєнного періодів. У радянські часи Микола Миколайович був одним із найактивніших літературних критиків, аналітиків тогочасного літературного процесу, в той час він опублікував у книжковому форматі низку монографій про шістдесятників. М. Ільницький був активним учасником різних всеукраїнських і всесоюзних літературних форумів, а коли Україна стала незалежною – міжнародних літературознавчих конференцій. У складні часи 1970-х років він мав репутацію «естетствующого» критика.

Велику частину свого життя Микола Ільницький провів у журналі «Дзвін» (до 1990 р. – «Жовтень») – спершу як завідувач відділу критики, а потім як заступник відповідального редактора.

Від 1990 року він працював у Інституті українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України – спершу довгі роки завідував відділом української літератури, відтак на посаді провідного наукового співробітника. Інтелектуальна біографія Миколи Ільницького чверть останнього століття пов'язана з Львівським університетом, в якому, зокрема у 2001–2017 роках, він завідував кафедрою теорії літератури та порівняльного літературознавства. Від часу створення кафедра є важливим філологічним і, ширше, гуманітарним осередком у Львові, а її співробітники мають активну міжнародну і міждисциплінарну співпрацю.

Микола Ільницький – це своєрідний міст між академічний світом та літературним процесом. До академічного літературознавства він прийшов через літературну критику та живий інтерес до творів літератури. Перебуваючи в академічному літературознавстві, він намагається його оживити цікавими сюжетами, несподіваними прочитаннями текстів, теоретичними ідеями – словом, повертати літературознавство до літератури. Від осмислення найсучасніших явищ української літератури Микола Ільницький не відходить ніколи, час від часу публікуючи свої рецензії про той чи той твір, есеї про того чи того письменника.

Микола Ільницький – доктор філологічних наук, професор, член-кореспондент Національної академії наук України, дійсний член Наукового товариства імені Шевченка, заслужений професор Львівського університету, заслужений діяч науки і техніки України, Doctor Honoris Causa Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, лауреат низки премій, відзнак та нагород, серед яких найсвіжіша – VI Літературна премія імени Романа Гамади.

Доробок Миколи Ільницького налічує кілька десятків літературознавчих книжок; тисячі статей, есеїв та рецензій; кілька збірок оригінальної поезії та поетичних перекладів з європейських та східних літератур; публікації фольклорних записів; упорядкування, передмови і примітки до низки видань творів українських письменників. Поза текстами і книгами – плідна мережа зв’язків у гуманітарному середовищі, цілі покоління студентів, які слухали лекції та дискутували на семінарах, щире співрозмовництво з колегами, шляхетна постава у розв’язанні проблем та полагодженні справ..

Три дні опісля уродин Миколи Ільницького, 26 вересня 2024 року, у Львівському національному університеті імени Івана Франка відбулася наукова конференція «На перехрестях віку: на пошану Миколи Ільницького», яка зібрала на інтелектуальну бесіду різні покоління колег, учнів та поціновувачів творчости ювіляра і була сповнена щирого тепла та непідробної уважности. Виступ професора Михайла Гнатюка, що прозвучав на пленарному засіданні конференції, наступного дня з’явився у «Збручі» під назвою «Діапазон творчих зацікавлень».

Серед промовців на конференції був також Данило Ільницький – онук Миколи Ільницького, літературознавець, есеїст та музикант, доцент кафедри філології Українського католицького університету. З короткого й імпровізованого усного есею його виступ трансформувався у розлогий текст. Сьогодні, у День святого Миколая, пропонуємо його читачам «Збруча».

Примітка від автора:

Попри те, що цей текст пропонує синтетичний портрет особистости, він є доволі приватним висловом, тож з огляду на це одним із найголовніших слів у ньому є: Дід (інколи – Дід Микола). Саме з великої літери і саме в такій граматичній формі, бо саме так він завжди називав себе для нас, внуків. Не хочеться називати його літературним «дідусь» (хоч дехто й радив так робити), як теж не хочеться говорити про свого Діда, називаючи його завжди на імʼя і прізвище, наче відсторонюючись. Тож старатимусь балансувати.

Микола і Данило Ільницькі
23 вересня 2024 року
Світлина Діани Горбань

Мій Дід

Моя мова

Ситуація в мене особлива та унікальна. Я б сказав, навіть погранична, межова. Як говорити про свого Діда, маючи справу з публічним виміром його особистости, резонансом його діяльности? Говорити так, щоби не перетворити цю розповідь на схожий до багатьох інших текст, що заграє зі знаною тональністю і не є самобутнім. З іншого боку, як говорити, щоб не знівелювати Дідові масштаби й горизонти і, розказуючи, наприклад, про родинне і неформальне, не заретушувати, не применшити наш із ним довголітній діалог та галузеву спорідненість, не втратити можливости висловити свою опінію про професійні, методологічні виміри його особистости, які воднораз йдуть вкупі з шармовістю та ментальним образом?

Я цілком усвідомлюю, що мій Дід належить далеко не лише мені, і я мушу, та й, зрештою, хочу рахуватися з тим, що його відлуння далекосяжне. З іншого боку, знаю, що в чомусь він належить лише мені, так само як і іншим особливо близьким йому людям, – і я не хочу заглушити своє сприйняття у всій його еволюції та діахронії.

На перехресті цих дискурсів, часом споріднених, а часом полярних – зі всіма ревнощами, непорозуміннями, дисонансами, але й евриками і синтезами, – народжується моя мова про Діда. Мова синкретична, мова гібридна, але головне, на чому мені залежить, – мова автентична.

Засаднича ознака інтелектуальної біографії

За його науковими ступенями, почесними званнями і калейдоскопом різних посад ховається реальний рух живої особистости до своєї сродної праці, відтак конфігурація цього шляху у важливих життєвих рішеннях, поворотах долі, щасливих випадках і навіть неминучості отої сковородинівської сродности. Цей життєвий рух до себе не раз є цікавішим і куди симптоматичнішим, аніж заслужені нагороди і визнання спільноти.

Що цікаво: в Дідовому випадку рух до цих наукових ступенів, відзнак та нагород теж цікавий і симптоматичний. І пов’язаний він із рухом до них, так би мовити, з іншого боку, себто з боку неофіційного, неформального, того, який на перший погляд не є очевидним.

Завершивши навчання у Дрогобицькому педагогічному інституті, Дід не вступав в аспірантуру, не рухався академічною драбиною, а пішов працювати в редакцію обласних газет, поки врешті не став працівником часопису «Жовтень» – головної літературної платформи у Львові й однієї з найголовніших в Україні (пізніше журнал було перейменовано на «Дзвін»). Але літературний журнал при всій значущості і знаковості не був науковою інституцією, не був структурованим і програмним осередком інтелектуального життя. Але що робота в газеті, що робота в журналі навчили Діда бути ясним і точним у вислові своїх думок та представленні предмета розповіді. Це по-перше. А по-друге, інтелектуально-методологічний сегмент роботи завжди був певним хобі для Діда, тим, що не є обов’язковим, не є примусовим. Тож до структурованого і наукового пізнання літературних творів і культурних явищ Дід прийшов від щирого бажання і в результаті пошуків органічного вислову для себе. Такий науковий процес і такий науковий продукт є куди живішим, ніж той, який виникає через примус і форсованість.

Але тут є ще інший, вкрай важливий історичний аспект. Радянський університет у Львові був напрочуд заідеологізований, годі було говорити про методологічний плюралізм чи інтерпретаційну свободу. Працювати в радянському університеті означало або врешті бути виключеним з нього, або стати частиною ортодоксальної системи – або ж у періодах більшої лібералізації пропонувати свої компромісні візії, а в період застою чи ідеологічного засилля просто роками чи десятиліттями відмовчуватися.

Безумовно, радянська газета чи радянський літературний журнал були під уважним оком відповідних владних структур, а навіть органів безпеки. Це ми чудово знаємо з історико-літературних джерел. Але робота, яка полягала в читанні, редагуванні і підготовці текстів до публікації, постійно тримала мого Діда в тонусі живого слова. Добре знані відданим читачам літературно-критичних і літературознавчих праць Миколи Ільницького його легкість і живість викладу, структурна доладність текстів, а також жива інтерпретаційна методологія – це результат власного, не інституціалізованого і не зашореного офіційними методологіями шляху до осмислення літератури, до формування своєї дослідницької кваліфікації, дослідницького стилю і методологічного світогляду.

Тому-то Микола Ільницький – вчений-неформал. Його тексти принципово відрізняються від низки літературознавчих робіт, які, прагнучи бути авторитетними й інтелектуальними, часто цю авторитетність та інтелектуальність втілюють радше на зовнішньому рівні, часом навіть імітують її, створюючи неможливі до сприйняття синтаксичні структури, крізь які, наче через хащі, потрібно пробиратися для розкодування дослідницької думки, а часто її – цієї думки – там навіть врешті може й не бути. В теперішньому часі, коли передусім затребуваними стають ясність і точність вислову, прозора евристична ідея, живий суб’єктивний та емпатичний досвід читання та інтерпретування, тексти Миколи Ільницького цілком цьому суголосні.

Бо ж ти не можеш висловлюватися заради того, щоби висловлюватися, конструювати красиві речення лише заради красивих речень, нагромаджувати переінтелектуалізовані формулювання, аби здаватися розумним і супернауковим. За твоїми реченнями має бути передусім логіка і ясність думки, переконлива і доцільна асоціація, сюжетна історія, навіть якщо вона сповнена парадоксів і відкритих запитань, сповнена запрошення до спільного пошуку відповіді.

Один із Дідових наративних методів – це відчуття відповідальности перед тим, кому доносиш меседж: він не заплутує його, не затуманює, а розповідає і ділиться або ж пропонує шукати відповіді вже самому. Ільницький-інтелектуал гранично чесний зі своїм читачем: він багатий у вислові своєї конкретики і конкретний у багатстві своїх дослідницьких асоціацій, алюзії, запитань і пропонованих висновків.

І це саме те, що робить його важливим, значущим, тим, до кого прислухаються, тим, хто формує своє ім’я чесним інтересом до своєї справи та чесним втіленням своїх задумів. Це те, що робить його першим попри те, чи формально він так чи так є відзначений. Але парадокс у тому, що якщо ти не хочеш бути першим, то ним стаєш. Якщо тобі не залежить на званнях чи відзнаках, вони приходять до тебе. І це акурат про мого Діда: він ніколи не хотів бути першим, але завжди ставав ним. На прохання колег, через їхню вдячність, завдяки живій авторитетності своєї постави. І тепер, коли перечитуємо весь перелік того, що називаємо кар’єрною сатисфакцією, розуміємо, що це, може, один із нечисленних випадків, коли все сходиться.

На майдані молодого життя
1962

Хто такий дослідник?

Як він працює?

Передусім постулює головний принцип – в осерді дослідницької праці має бути наукова проблема. Важливе і щире питання, які дослідник ставить сам собі. І пропонує разом пірнути у шлях пошуку відповіді. Перше формує друге. Друге випливає з першого. Який шлях до наукового пізнавання і наукового вислову, такий і підхід до реалізації нових сюжетів і текстів, проєктів. Дослідник – не той, хто робить кар’єру, використовуючи відповідний жанр, він не той, хто створює враження про пошуковий процес і результат, він – той, для якого це живий процес. Не завдання, яке дали згори, не планова наукова тема, яку треба індивідуально або спільно конче виконувати, не різноманітні контексти, кружляння навколо яких не свідчать про захват своїм фокусом і щире розв’язання наукової проблеми.

О! Власне, наукова проблема. Це – головний рушій Дідового пошукового процесу. Щось, що зацікавило, щось, що турбує, що укладається в дослідницьку історію. Навіть назва кожної статті мусить містити якесь образне означення цієї дослідницької історії. Так, низка Дідових текстів, зокрема в оцих образних заголовкових формулюваннях, є частиною свого часу – тієї стилістики, тієї манери. Але тут більше важить метод. Не обважнілі стилістичні конструкції, які мовби притискають літературні твори ваговитістю свого офіційного фокуса, а тексти, які є діленням, які навіть вкрай стрункі академічні методології використовують для підкріплення свого евристичного шляху.

«Мені цікаво», – каже такий автор. «Це захопливо», – каже він. «Мої враження і рефлексії стають дослідницькою оповіддю», – вирішує він і сідає писати. По суті, дослідження виникає саме по собі, воно є частиною феноменології твоєї рецептивної та рефлексійної діяльности. Ти – мовби менеджер своїх вражень і думок. Так народжуються ідеї і книги. Так формується дискурс. Послідовний, розгортальний, фундаментальний у справжності своєї суб’єктности.

У феноменології Дідової інтелектуальної біографії, особливо в той її період, коли він вже викшталтувався як дослідник, працює принцип, що його можна назвати притяганням матеріалу. Тут можна зробити алюзію до відомої тези про те, що про що б не писав дослідник, він насправді пише про себе: і стосується це як зовнішніх обставин, які стають предметом фокуса автора та його трактувань, так і внутрішніх, коли дослідник вбачає в об’єкті свого розгляду та аналізу щось вкрай суголосне ментально, екзистенційно.

І тому, безперечно, Дід притягав свій матеріал. Або ж він сам до нього притягався. Прочитавши той чи інший текст, розгорнувши у своєму сприйнятті те чи інше русло погляду на феномени художньої літератури та інтелектуальних ідей, він чіплявся за можливу візію чи методологію погляду – і розвивав її, піддавався спокусі втілити те, що прийшло може й хвилево, може й випадково, але це якраз той випадок, коли немає нічого випадкового.

Микола Ільницький на Форумі видавців у Львові
2018

В Україні

Дід Микола – один із тих українських літературознавців, які цікавилися українською літературою та інтелектуальними ідеями еміграції. Наприкінці 1980-х – у 1990-х він двічі побував на північноамериканському континенті, познайомившись і поспілкувавшись зі середовищем україністів Канади та Сполучених Штатів Америки.

І в час, коли Україна була частиною Радянського союзу, і коли стала незалежною державою, в мого Діда не було бажання виїхати до якоїсь із західних країн, щоби стати частиною тамтешнього середовища. І це не через якусь інфантильність. Навпаки – його дослідницькі антени завжди були увімкнутими на все те, що було в художній літературі та в науковому дискурсі живим, незаанґажованим, вільним, хай навіть деколи специфічно суб’єктивним і навіть снобістським, як чимало текстів інтелектуального та мемуарного характеру, написаних в середовищі української еміграції. Навзаєм у багатьох представників еміграційної україністики на різних континентах було спілкування з моїм Дідом.

Але мені набагато цікавіше стежити за інтелектуальною біографією людини, яка, перебуваючи в тоталітарній державі, а також у постколоніальному суспільстві, зі своїми травмами і замуленнями, не те щоб зберігала, але плекала свій індивідуальний шлях, свою свободу і, наскільки це можливо, не зраджувала собі. Симптоматично те, що все життя Дід базувався у Львові. При цьому контактував зі всіма найважливішими осередками літературознавства та загалом україністики в Україні, а також не в Україні.

Чи можна бути вільним, перебуваючи в тоталітарній державі, яка окупувала твою землю, але все ж таки залишаючись на рідній землі? Чи можна бути глобальним, включеним у живий дискурс сучасної науки, перебуваючи у своєму рідному місті, а не намагаючись переміщуватися від одного центру до іншого? Дідова стратегія особистісного руху на ці питання дає радше ствердну відповідь.

Так мені відчувається, що Дідова шляхетність одним зі своїх виявів має те, що ти сам є собі центром, і центр цей передусім має внутрішній вимір, вимір кореляції зі своїм автентичним «я», яке контактує із тим, що є назовні, яке має налаштовані антени на актуальний дискурс, але яке передусім керується якоюсь внутрішньою доцільністю: методологічною, інтерпретаційною, психоментальною, смаковою, якоюсь цілісно-феноменологічною.

Скажу відверто: мені це подобається. Такий шлях інтелектуальної біографії дуже мені цікавий: коли ти аж ніяк не замкнутий, але передусім пильнуєш чистоту автентичного «я». І що цікаво: цю автентичність світосприймання не конче забезпечує належність до якоїсь резонансної інституції.

На батьківщині Олександра Довженка

с. Сосниця, 1969

Зліва направо: Богдан Антків, Микола Ільницький, Станіслав Реп’ях, директор музею

Львів – Київ

Достеменно не знаю, як часто це бувало, але знаю напевне, що це було регулярно: Дід Микола їздив потягом до Києва на захисти дисертацій в Інститут літератури імені Шевченка, на з’їзди Спілки письменників, на наукові конференції чи інші публічні події. Природно, що чи не найголовніше відбувалося в кулуарах, десь поміж іншим, в розмовах неформального характеру. Не те щоб у Львові Дід не був членом своєї приємної милої тусівки, але до Києва завжди мав особливий сентимент. Підозрюю чому: тут його визнавали і підтримували. Саме тут він здобув свій кандидатський і докторський ступінь, а самі захисти ставали не так радістю від реалізованої формалізованої процедури, як радістю ініціації в тому середовищі, яке до тебе відкрите, ставиться прихильно, ба більше: шанує як людину живої авторитетности. У 1973 році в Інституті літератури Дід захистив кандидатську дисертацію про Михайла Яцкова. Від зауважень і навіть нападів тодішнього директора – зрозуміло, члена Вченої ради – його захищали навіть опоненти, зокрема Ніна Калиниченко. Про це Дід розповідає у своїй автобіографії.

У Києві віднаходились такі співрозмовники, які відповідали Дідовому модусу та його методологічним інтонаціям. Вир дослідницького середовища був радше там, тож не дивно, що комунікація Львів – Київ не раз була більш наснажена, аніж в рамках рідного міста. Не те, щоби тут не було свого середовища, але Дід радше комунікував з письменниками і художниками, менше – з науковцями. Серед львівських літературознавців у шістдесятих-вісімдесятих роках йому цікавим співрозмовником був Іван Денисюк: попри розбіжності в інтелектуальних біографіях, їх поєднував потяг до живіших, аніж радянські, фокусів на літературу та представленнях її.

Про дев’яності – окрема розмова. Почавши викладання у Львівському університеті майже одразу після проголошення Незалежности України, Дід отримав співрозмовництво зі студентами, деякі з яких через короткий час стали молодшими колегами. Зрештою, продовжував далі їздити до Києва і тримати себе в тонусі через спілкування з молодшим поколінням київських науковців-літературознавців. Це середовище в певний момент суттєво перегнало середовище Спілки письменників, яка колись була для Діда все ж вагомим майданчиком для комунікації.

Втім, найголовніше: Київ Діда притягував не тому, що це було потрібно для якогось кар’єрного зросту. Бо якщо так, то він би переїхав сюди. Я дуже добре зафіксував собі з наших розмов настрій Дідового коментування свого контакту з київським середовищем: воно передусім відповідало його рівневі, його способу розмови, воно було йому потрібне для періодичного відчуття калібрації.

Можливо, це було актуально лише в певний період, лише кілька десятиліть, ніж, наприклад, від періоду кінця вісімдесятих, коли виключна центровість та ексклюзивність Києва почала підважуватись розвитком і глобалізацією локальних осередків. Але якби не Київ свого часу, то хтозна, яким би був інтелектуальний портрет мого Діда – можливо, він був би більш герметичним, можливо, в певний момент перестав би розширювати свої методологічні горизонти, можливо, ще щось. Але, зрештою, Дід все одно шукав би собі такого Києва – він був потрібний йому для вдихання. Для видихання же – простір Львова: не відвабливий, атмосферний і шармовий.

Микола Ільницький та Ліна Костенко
Київ, 1981

В горах

Що було певною tabula rasa в оповідях Діда і що дуже зацікавлювало, коли розгорталося й оприявнювалося у спільних поїздках до його рідного Ільника – це його дитячий, підлітковий та юнацький автентизм.

Потрапивши до рідного простору, Дід змінювався, а радше кажучи, відкориговувався. Коли він був у неформальному одязі, і в хаті його рідного брата ми сідали до вечері або ж вирушали в похід по невисоких, але дуже гарних горах, у ньому вмикалося бажання згадувати та оповідати. У Львові від нього не дочекався б такої оповіді. Отже, потрібен ландшафт, потрібен якийсь магнетизм простору, потрібен genius loci.

Дід перетворювався з професора на носія фольклору, на респондента, який був би вкрай цікавим етнографу чи антропологу. Розслаблено спершись на спинку крісла, закинувши ногу на ногу або ж напівлігши посеред гір під час родинного походу, часто заплющивши очі, він плив оповіддю про себе, про родичів, про різних людей в Ільнику. В цей момент йому можна було ставити найбільш концептуальні з антропологічного погляду питання: про людські уявлення, про культуру повсякдення, про релігійний і побутовий світогляд, про темпоритм і часоритм. Шкода, що я надто пізно зрозумів, що варто таємно вмикати диктофон. Добре, що велика частина з того є в пам’яті, а також у письмових нотатках. У цьому контексті вкрай важливо зберегти автентичний наратив – і, до речі, не факт, що Дід застосував би його, якби сам писав про той контекст свого життя.

В таких моментах цікаво було стежити за тим, як Дід концептуалізує ландшафтні архетипи як точки своєї опори. Гора, ріка, струмок, міст, кладка, гірська стежка, загалом – мислення пішим шляхом по хребту, переходом річки вбрід. Все те, до чого міські люди доходять як до чогось натхненного, родові горяни сприймають цілком звичним і функціональним, втім, з належною повагою – мало не як продовження себе в ландшафті.

Якщо зазирнути в раніші спогади, то можна пригадати, як Дід у спокійному ритмі рубає дрова, як розповідає, що колись плів кошики з лози. Як набирає воду з криниці. Цілком незвично було бачити Діда в таких амплуа – це була майже атракція. То зараз, виймаючи із закапелків пам’яти автентичність тих ситуацій, бачу архетипність його жестів, спокій і зосередженість, не-метушливість, що характерна для одержимих ґаздівством людей. Так, у своєму зрілому житті він радше не робив такої роботи, але в горах, у квадратурі свого рідного подвірʼя його рухи були точні, а результат – цілком філігранний. Бо памʼять міцно тримала автентичність методики, втілюючи мистецтво поціляння й плетення.

Хочете плетеного кошика авторства Миколи Ільницького? На жаль, навіть я не маю.

Ільник
Світлина Ярослава Ільницького
1990-ті роки

Гірське джерело

Словосполучення, яке вжито в назві цього есею, невипадкове, хоча і не єдиноможливе. Хотілося надати цілісному образу Діда якусь первинну характеристику. І от якщо говорити про водойми, то він для мене – не океан, не море, не озеро, навіть не ріка. Чомусь найвиразніше асоціюється з гірським джерелом. Скромним, непоказним, але тим, яке дає початок собі та іншим водоймам, яке вирізняється своєю чистотою і складним, але живучим, надійним і впевненим рухом по строкатому ландшафті гірської місцевости (пригадую біблійне: не ходіть простими дорогами). Воно маленьке, але в чомусь навіть найважливіше. Так і Дід – схожий своєю скромною поставою, чистотою думки та голосу на гірське джерело.

Це природне явище наче втілює дітвацтво: бо ж маленьке, майже непомітне, рухається щебетливими звуками, не претендує на віддзеркалення величі у ставленні до себе, нікому нічого не винне, лише вперто впевнене у своєму русі, у доцільності свого буття. Якщо розвинути цю метафоризацію Дідової особистости, то хочеться розвинути перелік її ознак, сказати про порядність, шляхетність, чистоту помислів, органічність доброти, милу статечність і непоказну святочність. А передусім: спокій і благородність доброї дитини. Дитини, яка блукає горами, збирає гриби і чебрець. Отже, знає смак чебрецевого чаю, цілющого і рвійного водночас. Дитини, яка розпочала свій шлях (сьогодні кажемо про це поетично, а для тієї дитини це цілком собі реалістично) від спілкування з травами, квітами, деревами, гірською землею, худобою і так далі, і все це сформувало живий погляд на оточення.

Відчувається мені, що саме природний ландшафт заклав у Дідові те, що його найулюбленішим предметом інтересу була поезія. Бо, метафорично кажучи, саме вона найближча до тої первинности, яку отримує у своїй приватній топології людина в горах, хай навіть невеликих. Як дослідник та есеїст Дід завжди шукав якнайдобрішої, якнайкращої поезії, наче ставлячи собі в еталон свіжість гірського джерела.

Не буду лукавити: його відчуття поезії філігранне. В його інтерпретації віршів – нічого зайвого, так само як і нічого зайвого у щонайкращій поезії. І так, передусім нічого зайвого – у гірському джерелі. Просто вузенький, тихий, але впевнений у своїй природі струмінь холодної води.

Зліва направо:
Володимир Лучук, Микола Ільницький, Роман Іваничук, Роман Кудлик
1969

«Бгаґавад-Ґіта» і християнство

Майже кожного року доводиться бувати в Криворівні. Та чому доводиться? – то щире бажання і навіть потреба. Коли вперше мав туди потрапити, Дід Микола сказав мені: обов’язково зайди до отця Івана Рибарука. Відтоді жодна поїздка до «гуцульських Атен» не відбувається без – хай навіть принагідного, хай навіть лише привітатися – візиту до отця. Кожного разу є про що поговорити, є про що послухати. Коли імпульсивна розмова з гуцульським священником заходить в емоційно специфічний кут, намагаюся розелектризувати нашу наснажену бесіду. Згадую про Діда. Кажу про нього. Розповідаю про те, що робить і як чується. Кажу якісь новини з його життя чи з того, що нас об’єднує в актуальний момент.

Отець Іван лагіднішає, усміхається і сповнюється особливо вдячного модусу. Йому Микола Миколайович імпонує – не лише тому, що свого часу літературно підтримав його дружину Оксану Зеленчук-Рибарук, а взагалі. Бо сприймає Миколу Ільницького як духовний фундамент для себе. Як подув теплого осіннього вітру, коли діло почало йти до зими.

Серед іншого одним із важливих моментів для отця є те, що Микола Ільницький переклав «Бгаґавад-Ґіту». Сам отець не раз каже, що перед тим, як прийти до Ісуса і стати християнським священнослужителем, він цікавився кришнаїтством, а отже й «Бгаґавад-Ґітою». Так от, отець каже: Микола Миколайович для мене – живе втілення християнства і в ментальному плані, у його рівновазі та гармонії, і у світоглядних цінностях, у тому, як ставиться до людей, які цінності випромінює. Я точно не реконструюю лексичну палітру тої розмови, але отець казав ці слова, наче на противагу тому фактові, що Дід зробив переклад давнього священного тексту, важливого для кришнаїтів. Але він ніколи не цікавився кришнаїтством, він – не кришнаїт.

Мушу сказати, що Дід загалом не дуже цікавився духовними практиками, не захоплювався якимись вченнями, які a priori мав би взяти собі на прапор чи які мали б заволодіти його мозком і серцем. До таких речей він ставиться спокійно, рівно. Рівновага, примружений уважний погляд, володіння собою і легкість на хвилях – це про нього. Його захоплення обґрунтовані, він не кидається у щось із головою, втрачаючи ґрунт під ногами і забуваючи про те, хто він первинно, яка його автентичність.

Тому-то коли кришнаїти цікавляться цією книгою з одних міркувань, Дід Микола цікавився з інших. Цей текст його цікавив як літературна памʼятка, як документ своєї епохи, як спосіб творчого вислову, як артефакт світогляду.

Втім, десь навіть доводилося чути чи читати, що ті, хто цікавиться «Бгаґавад-Ґітою», не визнають інші переклади, а надають перевагу роботі Дідового авторства. А навіть часом до нього зверталися люди зі середовища кришнаїтів, щоби він щось прокоментував, чи може підписав книги, чи ще щось там таке. Він чемно відповідав на запитання, щось коментував, але вони точно в його особі не можуть мати якогось послідовника чи тим паче апологета. Це як «захоплений в житті поганин» Антонич: він – не поганин у прямому, поверховому сенсі, це символічна, грайливо-мітологічна автохарактеристика, де більше важить «захоплений в житті», а «поганин» – часово-світоглядна метафора.

Ікона святого Миколая від колег з рідної катедри
Львів, 2014

Тато. Дід

Цей сегмент особистости Миколи Ільницького, що його можна назвати частиною його приватної топології, напевно, як це звично серед людей, мав би викликáти особливу цікавість. Мушу зізнатися, що є спокуса його оминути і цим оминанням показати, що це – не найголовніше. Але все ж…

Що цікаво: не можу взяти в цьому аспекті найголовніший голос, бо, попри особливий зв’язок з Дідом і з огляду на спільне галузеве поле та особливий досвід співрозмовництва, не жив з ним поруч на щодень упродовж хоча б мінімально тривалого часу. В антології голосів приватної топології важливіше місце належатиме його дружині Луїзі, синові Ярославу, доньці Мар’яні та зятеві Орестові Комарицям, онучкам Софії Паляниці (Комариці) та Анні Комариці – словом, дітям і тим внукам, які жили чи живуть з ним в одному просторі протягом тривалого часу.

Оповідаючи про Миколу Ільницького як Тата і Діда, не хочу його мітологізувати, але зізнáюся – не хочу й демітологізувати. В цих іпостасях він – передусім співрозмовник. Той, хто любить запитувати, той, хто цікавиться. Це співрозмовництво передбачає передусім певну дистанцію, цілком теплу й рідну, але дистанцію поваги і незалежности. Твою від нього, але і його від тебе. Інколи навіть хотілося б, щоби він був ближче, щільніше, якось мовби перебуваючи з тобою в одній зоні, перейняв частку твоєї суб’єктности. Воно не раз так і ставалося, хоча частіше він випромінював автономність.

Таке співрозмовництво не передбачає якогось більш побутового чи прикладного виховання, коли можна навчити якихось життєво-психологічних зарад або ж побутово-господарських навичок. Такі життєві розуміння чи життєві вміння приходять від нього з розповідей. То є так, що, слухаючи його, ти мусиш сам проаналізувати і зробити висновок, щоби врахувати його досвід і перетворити його для себе. Що ж, це відповідальність, але водночас це автономність.

Також це співрозмовництво проявляється в оповіді. Дід розчинив свою властивість оповідати не лише у спогадах чи вільніших рецензіях на твори, але навіть у своїх літературознавчих роботах. Інша річ, що його побутове, неформальне оповідництво не менш цікаве. Довірлива інтонація, легкість сидіння на стільці при цьому оповіданні, приємність занурення у вашу розмову і радість контакту. Коли питають: що подарувати Миколі Миколайовичу? – я завжди знаю, що більше за будь-який подарунок він любить оцю радість контакту, нагоду розмови, ненапружливу, легку концентрацію на ній. Ситуація, безумовно, архетипна і містить у собі один із найкращих виявів його шляхетної натури, благородної постави. Якщо це розпізнати, зрозуміти та прийняти – то можна вповні насолоджуватись і користати з цієї взаємодії. Так, можуть бути і життєво-психологічні та побутово-господарські підказки чи навички, але ж може бути і ненав’язливе навчання чогось іншого – вчитися слухати, вчитися в оповідача бути уважним і шляхетним співрозмовником. Але хіба це не корисна і прикладна настанова?

Родина Миколи Ільницького
Зліва направо: Соломія Антоняк, Софія Паляниця, Соломія Паляниця, Мар’яна Комариця, Юрій Антоняк, Луїза Ільницька, Орест Комариця, Микола Ільницький, Данило Ільницький, Марта Комариця, Алла Ільницька, Ярослав Ільницький
23 вересня 2024 року

***

Те, чого спеціально не навчаючи найбільше навчив Дід своєю поставою і випромінюванням, – це передусім бути собою, а знайшовши русла своєї сродної праці – попри все намагатися текти ними, куди б не дув вітер. Його тренд – це тренд людини, яка спершу наполегливо шукала цих русел, а знайшовши їх, була їм вірною десятиліттями, завжди і назавжди. Він творив упізнаваний і наповнений правдою самопізнання образ себе. Він – цілісна особистість, що тривка і доречна своїм життєвим стилем, стилем галузевих наративiв та морально-поведінкових виборів. Така людина стає камертоном – часом дуже натхненним, часом суворим. Вона надихає бути собою – чи через навчання, чи через протест, чи через розвиток своїх сродностей. Головне Дідове навчання – це те, який він є сам.

Подумаєш про нього – наче чуєш його, ловиш атмосферу його коментування. Подумаєш про нього – стане приємно і легко від його теплої інтонації і спокійної рефлексії. Подумаєш про нього – бачиш добру усмішку і самокритичність. Подумаєш про нього – відкривається якась неословлена опінія щодо нашої екзистенції, особливо відчутна в розмовах з ним у найсучасніший період його життя.

Камертон ненав’язливої справжности, послідовної, неепатажної відданости своєму солодко-знайденому шляхові, благородність як засаднича ознака будь-якого рішення, будь-якої відповіди на той чи той запит, чесність як головна інтерпретаційна ознака у гамірливих потоках шумовиння людей і текстів. Просто подумати про Діда – і сугестія приносить цей дискурс: втілений у текстах, у життєвих жестах, у теплій невибагливій інтонації, у бойківській працелюбності, яка, хоч і буває мовчазна й сувора назверх, всередині сповнена любови.

В гостях у Богдана Гориня
Київ, 1996

Майстер-клас

У чому метóда його успіху? Як досягнути цієї фірмової рівноваги? Як стати таким, як Микола Ільницький? Ні, не копіюючи його у манерах, шармових цікавинках чи, наприкла‎‎д, побутовому облаштуванні, лише навчаючись у нього бути плідним, зосередженим, ґрунтовним, послідовним?

Писати щодня. Хай лише зовсім трохи. Але – щодня. Читати щодня. Перечитувати найважливіші речі, які були в минулому і які з’являються в сьогоденні. Не пропускати їх.

Будувати свій день гармонійно. Кожна важлива діяльність людини має свій час. Є час на роботу, є час, щоби роззирнутися довкола, є час на відпочинок, є час на спілкування, є час слухати радіо.

Бути акуратним і дисциплінованим у поведінці з іншими, зі собою, зі своїми речами. Потребувати цієї делікатности і дисциплінованости до себе і до своїх речей. Позичити книгу з його величезної бібліотеки, яка потрібна йому мало не на щодень? Без проблем. Головне потім покласти книжку акурат на її місце.

Робити справу, не накладаючи її структурні елементи на якусь одну велику купу, потім розгрібаючи її екзальтовано і шалено. Кожну дрібну справу робити одразу, тому – або реалізовувати її, або ж просто скасувати.

Короткий фрагмент регулярно зробленої роботи дає ефект фундаментальности і довготривалого відлуння. Це не суперечить припливам натхнення й особливо плідних днів.

Більш глобальний майстер-клас від Діда, який навіть можна би було назвати життєвою програмою і чинником щасливого покликання, – це бути плідним: під час конференційних чи семінарських дискусій, за вином у мандрах поза містом, у своїх внутрішніх монологах... Важливо концептуалізувати досвід своїх вражень, рефлексій, синтéз і – ділитися ними, робити з них дослідницькі, пошукові чи творчі сюжети, перетворювати їх у частину дискурсу, власне, долучати їх до нього. Намагатися не втратити важливі ідеї та інтерпретаційні акценти, призбиравши їх, акумулювавши у цікаві дослідницькі повороти, крізь призму влучних методологічних і наративних русел висловити їх, втілити, зробити їх частиною спільного знання і розуміння. Не розвіяти, не втратити, не проґавити. Що, з іншого боку, не означає записувати, фіксувати, репрезентувати все-все. Це лише означає, що дане тобі як осяяння або епіфанія має бути передане далі й актуалізоване.

Відтак день, упродовж якого в цьому плані було зроблено хоча б один важливий крок, прожитий не намарне.

Зустріч-бесіда з Миколою Ільницьким у циклі "Мій Франко"
Модератор — Богдан Тихолоз
Львів, Дім Франка, 27 лютого 2020 року

Перебудова. Після 50

Це виклик. Мати 50+, бути в дусі часу і розпочати втілювати нові дискурси. А він це зробив.

В теперішні часи набагато більше проговорюються різні виклики особистісного характеру, пов’язані з перебудовою, зміною звичного ладу – вимушеного чи просто доцільного. Коли людина більш-менш сформованого віку, а навіть віку зрілого, змушена провокувати трансформацію, змінювати свої звичні уклади – мова йде як про побутово-земні речі, так і про світоглядні, ментальні. Ми говоримо про те, як важко багатьом представникам західного світу переосмислювати звичні уклади в їхній гуманітарній візії світу з погляду колишніх колонізованих країн, які тепер стають відважними суб’єктами. Суб’єктами оповіді, суб’єктами дії, суб’єктами творення важливих цінностей.

Але за глобальним не раз стоїть індивідуальна дія. Індивідуальний приклад успішної перебудови, мобільности того, що називається доланням страху, доланням виклику, бажанням руху як засадничих принципів. Кожна індивідуальна дія, кожен індивідуальний шлях, індивідуальні мужність і відвага – є важливі. І в глобальному порозумінні поміж культурами, і в побудові свого окремого життєвого укладу.

В другій половині вісімдесятих років, коли Дід Микола уже був відомим літературним критиком, літературознавцем, знаним автором, учасником не лише всеукраїнських, але, кажучи на тодішній час, всесоюзних пленумів, симпозіумів і конференцій, зі ступенем доктора філологічних наук і абсолютно живого і беззаперечного авторитету, – настає час, коли в передчутті проголошення Незалежної України з’явився неймовірний вир незнаних досі літературно-культурних, історичних контекстів і текстів. Автор, який дотепер осмислював сучасний літературний процес, попри свою свободу та виразний індивідуальний голос, а навіть певну відвагу позаідеологічности, отримує виклик – яким тепер бути? Що тепер робити? Контексти, які повертаються, приносять в український художній та інтелектуальний наратив нові стилістичні можливості, нові методології, новий спосіб думання, нову систему координат. Нове стається через повертання, через реконструкцію втрачених пазлів у загальній мозаїці.

Маючи понад 50 років, статечно і поважно відсвяткувавши свій ювілей, Дід Микола розуміє, що варто відкритися духові часу. Він не стає обмеженим автором вчорашнього дня, а навпаки стає одним із тих, хто творить тренд цього нового духу часу. Ознайомлення з новими теоретичними методологіями – західними і діаспорними, робота в архівах, пов’язана з вивченням творчости заборонених раніше письменників. Актуалізація українських письменників-модерністів через упорядкування, коментування і ґрунтовне дослідження їхньої біографії та творчости. Вихід на як мінімум вдвічі глибший, ширший і більший рівень наукового осягнення, інтелектуальної діяльности, актуалізації культурно-світоглядних сенсів.

Після 50 тільки все починається.

Перебудова не є запереченням себе – через засадничу відкритість до важливих актуальних контекстів вона є лише глибшим себе-віднайденням.

Дні Івана Франка у літературно-меморіальному музеї письменника у Львові
Виступає Микола Ільницький
1989

Рівновага

бойки не говіркі вони мовчазні Василь Іванович гіпер бойко його мовчазність творить його життєву харизму вона рятівна і життєствердна у всьому що екзистує навколо нього

бо що то воно триндіти коли чоловік має щось зробити вибудувати змайструвати всістися на своєму троні і закурити файку

Петро Старух про Василя Флуда

ФБ, 8 липня 2024

Він – людина рівноваги. Йому не треба якогось особливо підкресленого, радикального вияву тої чи іншої ідеї, думки, якогось методологічного рішення, комусь щось доводити, переконувати весь світ у чомусь. Він природно і стабільно рухається своїм пізнанням і ділиться ним, допомагає іншим. Так, у нього є осяяння і захват, безумовно. Але він не з тих, хто через сто років виглядає смішним у радикальності своєї начебто гіперактуальної ідеї.

Йому не треба позерства досвідченої, зрілої людини, яка, переживши якісь осяяння чи просто зайнявши радикальну позицію старшого (вирісши з радикальної позиції молодшого), з обважнілою інтонацією та понуро-зверхнім виразом обличчя розказує всім, як то є в житті. Не раз така людина в молоді літа жила на максимум, відтак під впливом внутрішніх чинників чи зовнішніх обставин зазнала якихось переосмислень чи потрясінь і тепер постійно оповідає свої висновки, наче епос.

А от Дід жив собі у рівновазі і в молоді літа, і в середні, і у зрілі, і у ще зріліші. Так, мав свої етапи, кожен з яких був зі своїми домінантами, але назагал дотримувався того життєвого темпу і принципів взаємодії з іншими, за який йому не було би соромно перед самим собою: молодшому перед старшим, старшому перед молодшим. Тому у свої девʼяносто він красивий, спокійний, з добрими очима і спокійною щирою усмішкою. Йому добре. Він нікого не обдаровує екзальтованими пасажами епосу про життєву правду та істинність того чи того способу рухатися життям чи тримати ритм. Бувши завжди зосередженим на своєму ритмі і на зануренні у свою сродну працю, він нікому не намагався розкривати, наче оракул, таємних знань – просто надихав своєю скромною, невибагливою зосередженістю і бойківською працелюбністю.

Тепер, дивлячись на тренд сучасного психоритму (особливо в дискусіях та обговореннях), бачимо, що здебільшого домінує біполярка, це мало не правило доброго тону. Рівновага не в моді. Протилежні позиції, та ще й бажано у своєму зіткненні, таке враження, потрібні одне одному для самоутвердження, для якогось розжарювання свого нутра, бо так наче якось доцільніше, впевненіше, правильніше. Так виникає герметичність середовищ, інституцій, методологій, самовпевнених тусівок, що розвивають свою набундюченість і щодуху запалюють свій посил, як тільки щось їх торкне. Так зменшуються шанси на евристичний діалог, а дослухання до іншого сприймається лише в дискурсі поразки.

У дискусіях, бесідах, обговореннях Дід, приймаючи тези тих, хто мовить, часто наводить контраргумент чи тезу, яка суттєво розширює контекст, – не для того, щоби збити наповал, а щоб урівноважити розмову, дати фокус на інші грані, звернути увагу на цілість в суперечності.

Це стосується також і розмови про нього самого. Ті, хто його інстинктивно чи конвенційно хвалять, не завжди зчитують, що його рефлексійно-критичний посил опосередковано спрямований не раз і проти них – однобічних трактувальників, поверхових коментаторів. Ті ж, хто його критикує, теж не раз розбиваються об примружений захисний погляд людини, певної свого спокою.

Бути в рівновазі не тоді, коли це в тренді, а тоді, коли це не на часі, коли це зовсім не вигідно, а деколи й виклично – це, на мою думку, чи не найбільша відвага.

Луїза та Микола Ільницькі

Стабільність світла

в час війни

У час війни переживаємо багато трагічного, того, що є максимально граничним досвідом. У таких обставинах людина потребує світла, опори та енергії життя. Зрештою, усвідомлености цього життя. Мій Дід цю енергію втілює. Його стабільність, фундаментальність надихає. Змушує вірити в те, що світло існує і нікуди не дівається.

Але життя і діяльність Миколи Ільницького – це не перебування у вежі зі слонової кістки. Разом зі всіма він переживає і осмислює всі виклики суспільного і воєнного характеру. Втім, його досвід Другої світової війни, протяжного радянського тоталітаризму, балансування між справжністю та тиском окупаційної держави, між справжністю та псевдопатріотизмом і псевдонауковістю, його сприйняття революцій, суспільних піднесень і воєнного захисту не висловлений у текстах чи виступах оголено-прямо. Він, цей досвід, – перетворений. Микола Ільницький – з тих, хто має свою знайдену і впродовж десятиліть чесно та віддано виконувану місію: місію інтелектуально-еталонного і дослідницько-філігранного осмислення літератури, занурення в неї, її актуалізації. Передусім – української.

Його суперсила – витончена мова та субтельність світосприймання. Його спосіб погляду і спосіб вислову сповнений любови до свого, українського і локального, у всіх можливих проявах, а також – інтересу і поваги до чужого.

Його суперсила – це відданість своїй справі і вірність своїй сродності. Щось таке, що дуже характерне для багатьох українців в різні часи нашої культурної та інтелектуальної історії. Але щось таке, що сьогодні є підваженим з різних причин. І через глобалістичні течії, які розконцентровують і провокують перемикання, розпрестижують довготривалий самобутній шлях, і через ситуацію війни. Але для обох контекстів Микола Ільницький може – і навіть має – бути натхненням. Бо індивідуально вихований, виплеканий і дуже плодовитий стрижень особистости, безумовно, є великою перемогою над самим собою, над численними і різними несприятливими обставинами, кожна з яких могла би стати фатальною. Але не стала. І саме за такими особистими, індивідуальними перемогами, натхненними і плідними, – є перемога спільна. Увага і пошанівок до таких особистостей, вміння надихатися ними і методологічно вчитися, перетворювати їхній досвід на такий, що може бути плідним і творчим для інших, усвідомлювати їх як приклад спільного успіху, мислити його як вдалий приклад перемоги над собою – це причина мислити себе гідними і непереможними, бороти внутрішні непорозуміння і міжусобиці, долати ворогів, бути скелею, об яку розбиваються ворожі атаки, сумніви у доцільності праці та ідентичнісні коливання.

Світ мінливий. Змінюється влада, змінюються суспільні цінності, часом на кращі, часом на гірші, молоді люди шукають себе, міняють свої професії, їдуть жити в інші країни, часом зовсім зникають з горизонтів. Те, що могло бути якоюсь опорою для тебе – хай не головною, та все ж, – тепер, через якийсь час, може бути у твоєму житті тотально відсутнє.

Мій Дід же репрезентує такий спосіб буття, що втілює тривкість, живу фундаментальність, рухливу, уважну, чуйну, хоч і статечну. Ти знаєш, що він є, що актуальні вітри можуть провокувати в ньому меланхолійно-скептичні або ж екстатичні хвилі, але його образ завжди буде втілювати надійного і впертого у своєму покликанні мандрівника на човні, який попри все далі пливтиме на глибоку воду, задивлений у світлу далечінь і в небо.