[ Добрий заробок і інші оповідання. Львів, 1902, с.1–12]
Я чоловік бідний. Ґрунту нема й крихітки, всего-на-всего одна хатина, тай то стара. А тут жінка, дїточок двоє, коби здорові; треба чимось жити, треба якось на сьвітї держати ся. Два хлопчики в мене — один чотирнацяти, а другий дванацяти лїт — пастушать у добрих людий, тай за то мають їду й одежину яку таку. А жінка пряде, також дещо заробить. Ну, а в мене старого який заробок? От піду десь-колись до близького зрубу, наріжу березини та пипнаю мітовки через тиждень, а в понедїлок беремо з жінкою по звязкови на плечі, тай на торг до Дрогобича. Не великий то з того й заробок, по три, чотири крейцарі за мітлу, а панови заплати за прутє, ну, то мало що й лишить ся. Але що дїяти, треба заробляти, треба як мож своїм сьвітом токанити.
Тай що за житє наше ! Бульба та борщ, часом деякі крупи, тай хлїбець, який лучить ся: житнїй, то житнїй, а ячмінний або вівсяний, то й за то Богу дякувати. Ще як лїто, то пів біди біда. Чоловік дещо заробить у богатшого: тут роїв у пасїцї припильнуєш, там у саду ночуєш, коло сїна та снопів поробиш, а нї, то з саком підеш у потік, рибу деяку спіймаєш, або досьвіта губ деяких із лїса наднесеш, — ну, а в зимі всього того не стає. Що від людий за роботу дістанемо, тим і заносимо ся, а нераз то й голодом дебелїємо. От як то бідні халупники !
Ну, видите, а ще знайшов ся добрий чоловік, що позавидїв і нашим достаткам! Дїстодї-то: за богато, дїду, у тебе добра, розтовстїєш занадто, розгуляєш ся! Так от тобі на! Тай всипав такого, що Господи, твоя воля!
Слухайте як то було.
Іду я собі раз містом, мітли звязані до купи несу на дручку на плечох, іду тай роззираю ся довкола, чи не киває хто на мене, або чи не кличе де Жидівка: „Чоловіче, чоловіче, а по чому мітли?“ — А тут народу довкола, звичайне, торгова днина. Зиркаю я довкола, виджу, іде позад мене якийсь панок, горбатий, головатий як сова, а очи у нього сїрі та недобрі, як у жаби. Іде та все на мене поглипує. Я став, гадаю, може чого хоче, а він нїчого, став і собі тай дивить ся в другий бік, нїби то йому про мене й зовсїм байдуже. Іду я далї, він знов за мною. Менї якось зробило ся недобре. — Пек тобі бідо! — гадаю собі, що то таке? — Аж тут Жидівка з боку кричить:
— Чоловіче, чоловіче, по чому мітли ?
— По пять, — кажу.
— Ни, як по пять ? Нате вам три.
— Давай чотири!
— Нї, три.
— Нї, чотири.
Сторгували ми за півчверта крейцара. Я свою вязанку з плечий, розвязую собі спокійно, даю Жидівцї мітлу, — аж тут і горбатий панок за мною.
— По чому мітовки продаєте? — питає мене. :
— По пять крейцарів, паночку, — кажу. — Купіть, мітли добрі.
Він узяв одну, потрібував...
— Так, так, — каже, — нема що й казати, добрі. А ви відки?
— З Манастирця.
— Так, так, з Манастирця. А ви часто мітовки продаєте ?
— Нї, не часто. От так раз на тиждень, у понедїлок.
— Ага, ага, що понедїлка! А богато так у один понедїлок продасте?
— А, як ся трафить, паночку, часом я й жінка попродамо всї, що винесемо, а часом і не попродамо.
Гм, то ви й з жінкою! Обоє, значить, по отакому звязкови виносите?
— Та так, прошу пана. Часом по такому, часом і по більшому.
— Ага, ага! А богато так за тиждень мітовок можете зробити ?
— Та то, прошу пана, як до потреби. Лїтом продає ся їх менше, то менше й роблю. А в осени та в зимі, то більше того товару йде.
— Так, так, розуміє ся! Бо то, видите, я лїверант до цїсарських маґазинів, то менї би треба таких мітовок багато, так зо сто. Могли би ви на другий тиждень зробити менї сто мітел?
Я поміркував троха тай кажу: — Чому нї, зроблю. А де пану донести ?
— От тут, — каже пан, тай показав на один дім. — Але памятайте, принесїть. Я вам зараз і заплачу. А по чому, кажете, одна ?
— Та вже як пан стілько беруть на гурт, то я спущу танше, по чотири.
— Нї, нї, нї, не треба, не спускайте! Я заплачу й по пять!
— Бог най панови дасть здоровєчко!
— Ну, ну, бувайте здорові! А памятайте, від нинї за тиждень приходїть!
Тай з тим словом панок поштильгукав собі кудись, а я лишив ся. От то, гадаю собі, — якийсь лепський пан, навіть не каже спускати з цїни, а на таку суму мітлів замовляє! Таже то цїла пятка буде, Господи! А я, прости Господи гріха, вже й зачав був зле помишлїнє на нього мати, як він отак за мною стежкував. Ну, дай йому Господи вік довгий! Прецїнь хоть раз менї добрий заробок трафив ся!
Швидко я кинув ся за своєю старою. Попродали ми свій товар, чи й не попродали, купили соли, сїрників, чого там іще нам було треба, тай до дому. Кажу я старій, що от так і так, заробок добрий лучив ся, буде за що й податок заплатити, ще й для неї на зиму підшитє буде. Вона й собіж зрадїла.
— Треба буде — каже — взяти ся обоїм, а то ти сам за тиждень не зробиш усеї роботи. То я вже своє все відложу!
Добре. Отак гуторячи поспішали ми трохи що не підбігцем до дому, щоби, бачите, часу не тратити.
Зараз того-ж дня прихопили ся обоє, як до горячого борщу. Прутя наносили цїлу стирту, — фабрика в хатї ! Я гилї обламую, вона листє обчімхує, аж їй шкіра з долонїв позлазила, а я відтак грубші кінцї ножиком чехолю, складаю, вяжу, держаки стружу — кипить робота. Прийшло ся до недїлї, цїла сотка мітел готова і в звязки по пять-двацять повязана. Так уже й приладжено, що кожде з нас бере по два такі звязки на перебесаги; через плече ужовка, один звязок на груди, а другий на плечі звисає. В понедїлок беремо ми добрі дручки в руки, звязки на себе — чеши до міста! Спека така, що крий Мати божа! З нас цюрком поти ллють ся, в горлї пересохло, ну, але що робити! Коли заробок, то заробок.
Приходимо до міста, всї Жиди на нас очи повивалювали. Що то, не бачили ще, щоби хто коли такі великі звязки нїс.
— Слухайте, чоловіче, — посмішковують ся з нас, — а ви де конї продали, що самі фіру прутя двигаєте?
— Чоловіче, чоловіче, — кричать другі, — а в кого то ви березовий лїсок купили ? Чи ви на продаж лїсок березини з бабою до міста принесли? Що хочете за лїсок березини?
А ми нїчого. Ледви дихаємо, а йдемо, аж очи з голови лїзуть. Дав Бог, якось ми долїзли аж до того дому, де пан казав чекати. Прийшли перед ґанок тай телевх оберемками на землю, а самі мов неживі попадали на ті оберемки тай відсапуємо так, що аж язики повивішували. Нема, нема, аж тут вікно скрип, наш панище визирає.
— Ага, — каже, — то ви, чловєчку ?
— Так, прошу пана, то я з мітлами.
— Добре, добре, я зараз до вас вийду.
Запер вікно. Ми чекаємо. По добрій хвили вийшов.
— Ну, щож ви, принесли мітовки?
— Так, прошу пана, сто, як пан казали.
— Ага, ага, то добре. Але знаєте що, я їх тепер не потребую, возьміть собі, най у вас іще будуть до якогось часу, або й можете їх попродати... А менї як буде треба, то я вам перекажу. А тепер нате вам отсей квіток, покажете війтови, то він уже вам скаже, що маєте робити.
— Ба, а то як, — кажу я. — То пан замовили, а тепер не беруть?
— Нї, не беру, — каже він лагідненько, — бо менї тепер не треба. Але ви не бійте ся, я за вас не забуду. Ось вам той квіток, нате!
— На що менї вашого квітка ? Що я з ним ізроблю ?
— Возьміть, возьміть, — каже він. — А в тім, як не хочете, то як схочете. А тепер ідїть собі з Богом!
Я вже, правду кажучи, хотїв поставити ся до нього з язиком, але він обернув ся тай шусть назад до хати. Ми зістали ся мов водою зіллятї. А далї, що дїяти, забрали мітли тай пішли на торг, аби хоть що-то розпродати.
Аж ось так десь за тиждень кличе мене війт. — Що за біда? — гадаю собі. Прихожу, а війт сьміє ся тай каже:
— Ну, дїду Паньку (мене всї звуть дїдом, хоть я не такий то ще й старий), маєш благовісника.
— Якого благовісника? — кажу тай дивую ся.
— А от якого, ади! — тай виняв папір, той самий, що менї той пан оногди давав, розвернув його тай став читати щось таке, що я анї капиночки не зрозумів крім свого власного імя.
— Ба та що тут таке сказано? — питаю.
— Сказано, дїду, що ти великий богач, по сто мітлів що тиждня продаєш, гроші лопатою загрібаєш, тай велено поставити тобі отсю пявку.
— Яку пявку? — питаю я вухам своїм не вірячи.
— Аркушок, небоже.
— Аркушок ? Ба, та який аркушок ? Для кого ?
— Ей, дїду! Не чини ся глухим, коли тобі не позаступало ! Аджеж не для мене, а для тебе! Маєш платити по при домовий ще й заробкового податку пятнацять ринських річно.
— Пятнацять ринських річно? Господи! Ба, та за що ?
— За мітли! Чуєш, що пан комісар податковий подав тебе на аркушок і каже, що ти по сто мітлів на тиждень продаєш.
Я став, як той, кажуть, сьвятий Семен Стовпник, що пятьдесять лїт на однім місцї стовпом стояв. Так як би я чемерицї наїв ся.
— Пане вуйцї, — кажу згодї, — я не буду платити.
— Мусиш!
— Нї, таки не буду. Що менї зробите? Що голий за пазуху сховає ? Адже знаєте, що на мітлах я й у цїлім роцї ледви пятнацять ринських зароблю.
— Що я маю знати? Пан комісар мусить лїпше се знати! — каже війт. — Моя річ стягнути податок, а не хочеш дати, то я здекутника вишлю.
— Овва, шлїть хоть зараз! У мене здекутник здохне, заки що знайде.
— Ну, то продамо хату й грядки, а вас на чотири вітри. Цїсарське не сьміє пропасти!
Я зойкнув, мов підрізаний.
— А видиш, — каже війт. — Ну що, будеш платити?
— Буду, — кажу, а сам собі своє гадаю.
Минули три роки. Я не платив анї крейцара. Як приходила здекуция, то ми з бабою ховали ся у лози, мов від Татар, а хату замикали. То ті здекутники прийдуть, покалатають, поклинуть, тай потечуть ся далї. Два рази хотїли добувати ся силоміць до хати, та оба рази добрі люди відпросили, Але на четвертий рік урвало ся. Нї просьби, нї плачі не помогли. Рештанциї на мнї назбирало ся щось на шісьдесять ринських. Наказали з міста зараз ізложити гроші, а як нї, то хату пустити на лїцитацию. Я вже й не тїкав нїкуди, виджу, що нїчого се не поможе. Ну, тай що? Назначили лїцитацию, отаксували все моє добро на круглих шісьдеять ринських. Приходить той день, тарабанять, кличуть купцїв... „Хто да вєнци?“ — еге, коли бо нїхто й стільки не дає. Десять... дванацять... ледво на пятнацять ринських витягли, та й за те й продали. А я в сьміх, тай кажу до війта:
— А видите, таки я вас іздурив! Хиба я вам не казав, що голого не обідреш?
А війт до мене:
— Нехай тебе, дїду, мара бере, на який ти спосіб узяв ся!
Нашу хату закупив Жид Йойна на хлїв для телят, а ми з бабою, як видите, пішли в комірство. Знов по старому жиємо, доки Бог віку подовжить. Вона пряде, хлопцї людську худобу пасуть, а я мітли роблю. Тай якось своїм сьвітом торочимо, хоч і без аркушка.
Львів, у лютім 1881 р.
26.11.1902