Навчившись керувати автом уже в зрілому віці, я не міг викреслити з пам’яті дідових слів, коли, забивши на можливість отримати водійські права у шістнадцятирічному віці, почув: «Як ти міг пропустити таке, ти – син шóфера і племінник шóфера». Та й, справді, і мій батько, і мамин брат пішли у свій час в шофери. Чи то від незнання, що існують інші школи, чи, може, їм справді подобалася шоферська професія? Шоферувати їм довелося довго. У шофери тоді, у шістдесяті, йшли масово, мода така була чи що? Приваблювала техніка чи відносна свобода подорожі? Найближчою школою водіїв була районна школа в Бучачі. Туди йшли добровільно або ж скерував райвійськкомат. Шóфер тоді – з наголосом на першому складі – був кум королю, а шоферство уважалося козирною професією. Не можна сказати, що це легка робота. Радше – навпаки. Не легко було розбортувати колесо, розігріти паяльною лампою примезле в патрубках масло, пролежати на підстеленій на голу землю куфайці, копирсаючись в моторі. Вантажне авто ГАЗ-51 з горбатим носом капота уособлювало усі мої дитячі мрії, коли мамин брат Федьо, заїжджаючи на обід, дозволяв інколи посидіти в кабіні. Усе там – всередині – було незвичне: педалі, прибори, кермо, м’яке сидіння, запах бензину й польової пилюги. Тільки-но я вмощуваввся в кабіні Федьового газона, першим ділом перевіряв бардачок, в якому валялися засмальцьовані путівки, жарівки, кольорові дроти, гайки, шрубки, напівпорожня пачка «Верховини». А коли я з ним куди-небудь їхав – щастю не було меж. Федьо, покурюючи у відкриту шибку, кермував правою рукою. І не важливо, що газоном підкидало на розбитих польових дорогах чи під гору він виповзав, як дихавишний. Якогось дня дідо приніс старе кермо. Воно десь валялося, то він й підібрав. Старий ковбан, на якому кололи патики та ріщє, чекав своєї участі бути спаленим. Але його порятувало це велике, очевидно, від ЗіЛ-131, кермо. Дідо вбив велику металеву скобу й закріпив кермо. Крутнув сюди-туди і сказав мені: «Вчися». Цілими днями я «їздив» усіма дорогами. З батьком я ніколи не їздив, бо на час мого «шоферування» він з нами уже не жив, а по-друге – пішов на підвищення, ставши завідувачем колгоспного ґаражу. Найбільше клопотів у завґара було із запасними частинами, ось чому часто їздив у відрядження до Ґорького або Ульяновська, до тамтешніх автомобільних заводів. Отож, перші шоферські вправи та досвід я здобув при тому ковбані з великим кермом, об’їздивши навколишні дороги, уявляючи, що я так само везу пшеницю або людей в поле. Інколи уявляв себе бензовозом, точніше, водієм бензовоза, того єдиного, що був ув колгоспному автопарку та з якого ми інколи по сусідськи зціджували бензин для розпалювання грубки або паяльної лампи. Бензин перетримували в каністрі, так, про всяк випадок. Друга спроба осилити премудру шоферську науку мені випала в останніх класах середньої школи. Тоді повсюди пропагувалася ідея професійної орієнтації. Раз на тиждень заміть школи ми їхали, як казали, «на комбінат». Я потрапив у блатний клас – шоферський, але навчали також на автомеханіків, слюсарів, токарів. Дівчата вчилися друкувати, куховарити, шити. Заходили до комбінату через внутрішні дворики. На асфальтованому майданчику стояло кілька вантажних ГАЗ-53, на яких нам доведеться вправляти, після теоретичної підготовки, своє шоферське уміння. Ця теоретика виявлялася у вивченні мотора, ходової частини, електропровідки, роботи карбюратора, поршнів. Нас навчали, коли потрібно змінювати літню ґуму на зимову, розповідали різні байки із шоферських буднів. Не дивно, інструкторами були колишні шоферюги, які або закінчили заочно автомобільні технікуми, або принаймні інженерні курси. Уся внутрішня начинка вантажного автомобіля справляла на мене страшну меланхолію. Я не міг ніяк збагнути усіх тих премудростей, особливо чим відрізняється мотор внутрішнього згорання від дизельного чи як свічки запалюють бензинову масу. Перейшовши теоретичну частину автомобіля, а також правила дорожнього руху, нас наступного року розподілили за інструкторами водіння. Ці, що було видно від першого знайомства, були биті життям шоферюги. Нас, недосвічених, перший раз сівших за кермо старих сто разів ремонтованих-переремонтованих вантажівок, бо хіба щось добре дадуть для комбінату, вони лаяли на чім світ стояв. Мій перший та останній виїзд з рудуватим інструктором, який щоразу через мат-перемат оцінював мою здатність перемкнути швидкість – роздовбаною ручкою перемикача я ледь втрапляв в шестерні передач. Але це ще були квіточки. Найгіршим випробовуванням для такого початкуючого водія була зупинка на перехресті під гору, на світлофорі, а тоді – це ж яка штука! – щоби рушити з місця, потрібно одночасно натиснути на зчеплення і газ, аби не покотитися вдолину. Таке вміння вироблялося протягом тривалого часу: це ефектне переключення з педалі зчеплення на педаль газу. Як правило, у таких випадках у молокососів шоферського діла авта котилися, наражаючи на небезпеку тих, хто стояв позаду. Здається, це був березень. Дорога вкрита сніговою порошею. Ми їхали по якісь столи. Потім мій інструктор заїхав додому на обід, на вулицю Шота Руставелі. Я прочекав в зимній кабіні тарадайки, мабуть, хвилин сорок й добряче перемерз. Повернулися до комбінату під покровом синіх сутінок. Навіть не попрощавшись, я вискочив з кабіни з однією думкою, що більше не сяду з тим дебілом за кермо. Так воно й трапилося – на водіння я більше не ходив. Той інструктор, бачачи, що мною від холоду колотить, якось пом’якшав і вирішив поділитися найважливішою шоферською заповіддю: «Шофера з тебе не буде, – сказав він, – але запам’ятай, пацан, найголовніше у нашому ділі – монтіровка. Поняв?». Якогось разу ми промивали бензином карбюратори. Кількох нас, учнів комбінату, забрали з занять, й вручивши якесь ганчір’я, порадили скачати бензин з бака однієї вантажівки. Мовляв, відчините кабіну – і там знайдете ґумовий патрубок. Патрубок ми знайшли, але ніхто не хотів першим тягнути в себе повітря, щоби вичавити хоч дещицю бензину для промивки. Але кожен спробував і кожен напився бензину. У роті пекло, а ми, промиваючи, сперечалися про роман Достоєвського, який власне вивчали в школі. Втретє я спробував сісти за кермо уже в Нью-Йорку. До того, склавши іспит на старому розбитому «Москвичі» в автошколі при кінці дев’яностих ще в Україні, почав їздити і навіть пересилив страх свого крихкого уміння, подолавши за кермом одного разу сімдесят кілометрів. Однак цього не зовсім достатньо для Нью-Йорка. Найважче було, звичайно, зважитись з поїздкою на Мангеттен. Я пригадав свою шоферську епопею, коли молодша дочка Софія складала нещодавно водійський іспит. У неї не було жодного страху, авто – на автоматичній коробці передач, усміхнений та ввічливий офіцер поліції.
«Ти бачиш, – радісно сказала дочка, – з першого разу!».
«Звісно, – відповів я. – Що тут дивного? Ти – внучка шóфера і внучата племінниця шóфера»
«Що?» – не зрозуміла вона.
«Нічого, – відповів я. – Це довга історія».
06.11.2021