Сьвято мертвих.

Раз у рік розпалюють люди торжественні сьвітла на ваших могилах, — мертві...

 

Саме під сумовите "Co Сьвятими" осїнної природи, вони озаряють ваше тихе царство пурпурою мерехтливих огнїв, обвантажують важкими вінцями цьвітів ваші могили, зупиняють ся біля тих ваших глухих могил і здаєть ся, що вони — сї щасливі жиючі — думають про вас. Бо чогож би вони тут ішли до вас, ви — призабуті мертві? І вам чейже належить ся глибока задума живучих над вами, — коли вже не все, то бодай того одного сумовитого дня, в якому ваші могили озарені мерехтливими сяєвами торжественних сьвітил.

 

Належить ся вам, рішучо — належить ся вам...

 

Адже ви, призабуті мертві, несли колись під кровавий піт хрест вашого істнованя, у ваших душах хвилював колись океан житєвого болю і обману житя, його зрадливої розкоші та його безсонної надіїї, — і ви призабуті мертві, знали колись всї глибини розпуки і всї вершини мрійливих захоплень і коли-б у вас нїчого иншого не було, тільки сьвяте терпінє смерти, то вони — сї щасливі жиючі — мусїли-б хилити чоло перед вами. Бо ся горесна темрява, яка вкриває вас, се найстрашнїйше явище істнованя і не розпромінить її нїяка пурпура торжественних огнїв. А ви є саме в понурім лонї того жорстокого явища і немає вже у вас нічого з мрійливих захоплень житя, є тільки горесна вічність ночи. Нічого вже у вас немає з окрівавлених скарбів житя. Можливо, що ви колись були дужі, щасливі, знали тільки подих сонїшних хвиль і ненавидїли глумливої теміни могили як чогось, що вам було страшне й чуже. А тепер ви самі є тільки глумливою тайною тої темряви і ви є геть осторонь житя, як ті глухі могили, які жадливими обіймами обгортають вас. А ви певно творили колись нечувану красу житя, ви може були добрі як ангели і повні любови як сьвяті, і може була у вас потуга душі, перед якою немічний дрожав як перед Божественним. І може ви вели шляхами житя цілі ряди людий на вершини істнованя, може ви зміняли виднокруги житя і може ви там — далеко над хмарами ставляли горді престоли вашої побідоносної волї.

 

Ви — призабуті порохи..

 

То й чому не думати людям про вас, не вгортати могил ваших сьвятими обіймами і не почитати вас як вічні символи житя?

 

Належить ся те вам... Рішучо — належить ся вам...

 

Але бачите — ті люди приходять до вас тільки paз. Раз у рік розпалюють вони торжественні сьвітла на ваших могилах — призабуті мертві. І коли вони заведуть нічний хоровід між вашими могилами, то в тім їх хороводї нема важкої мовчанки суму, нема глухої тиші терпіня, тільки є в ньому щось із промінистих сяйв сьвітил і щось із таємного блеску цьвітів, покладених на ваших могилах, і часто з лона того їх хороводу вистрілює — срібна полумінь сьміху. Сьміху, призабуті мертві сього, могутного союзника житя, проти якого і смерть безпомічна. Одначе хто сьміє тут сьміяти ся? Невже се не час на те, щоби впасти на колїна та словами великої молитви овіяти ваші могили? Але дивіть ся тільки. Тут і там дехто похилив голову в сумовитій задумі і жемчужить ваш гріб сльозами того болю й каятя, для якого немає краю. І той дехто може цілує ваші призабуті уста і сердечними споминами голубить вашу душу. Але їх є так мало, що на них просто всї дивлять ся, наче на щось, що дивне як смерть. Плакати? Може хтось плакати тут — перед усїма? За тим, що вже не належить до житя? Що се за якась неміч? Чому він не приходить сюди тодї, коли тут нема нїкого? Чому вносить діссонанс скарги в мерехтливий хоровід житя, що трохи прийшов сюди чейже тільки не на те, щоби почванити ся навичним блиском своєї краси? Чудові сьвітла належать ся тим мертвим, і обємисті вінці і транспарент. А ся глуха задума над тайною його житя і могили його — невже не є вона тільки злочинним рознїжуванєм живої душі? І невже слїд потапати у нїй в гаморі того жагучого хороводу, який мов засумований бакхант під притомлюваний на силу жар іде від могили до могили та стежить за пошептами пристрастного житя? Бо вони і сюди несуть ся ті незбагнені своєю принадою пошепти живої душі і обережно розставляють над лонами могил свої сїти.

 

Яке гарне обличє в сеї жінки! — жалібний одяг робить її ще красшою, нїж вона вже є з природи, а сумовитий зір її блискучих очий просто чарує. Хто вона — де та могила, що на йому вона мала пристановися ся сумуючою Нїобою, хто дорогий тягне її сюди в тихе царство тїний? Ах — то нинї не царство тїний, а царство розбавлених житєм людий. Чудові очі під чорним серпанком не потуплюють ся в лоно могили, — а таки шукають когось в жагучім гамірливім хороводі. Нї — нї, вона певно шукає якоїсь могили, се тільки злобний Мопассан оповідав істориї про романтичні жести підчас сьвята мертвих, — тут є тільки сум і сльози і гірка задума.

 

Бо невже не приходимо сюди всього раз на рік і невже не належить ся нашим мертвим той сум, і ті сльози, і та задума? Належить ся те їм... Безперечно — належить ся їм...

 

Раз у рік — правда, призабуті мертві — раз у рік? Не в те сьмішне число докором в сторону вас — людий? Ох, так — се докір глибокий як ваша могила — але чому житє не трівожить ся смертию, доки не почуває її омертвляючого подиху? Чому воно таке невблагане своїм обожанєм того, що живе, й забутєм всього, що минуле і мертве? Воно, правда, розпалює тут пурпурні сьвітла і складає цьвітасті вінці, але воно глядить на сю надмогильну велич так переминаючо і так легкодушно, як розбавлена дансерка на череп. Се тільки ті раби Самоти і прогнані з хороводу веселого бакханта можуть потонути в гіркій задумі і плакати. І може вони плачуть не за вами, призабуті мертві, а таки над — собою. Може жаль їм, що їм нічого не лишило ся в сьвітї, тільки ваша могила, а сього так мало, так страшно мало, ви бідні мертві, яким на одну ніч тільки житє запалює свої чудові сьвітла. Нехай, що ви колись були добрі як ангели і повні любови як сьвяті і може навіть відкривали нові овиди істнованя. Тепер ви є тільки могилою, а той, що прийшов до неї, задумуєть ся болючо над тим, як мало сьвіт за ту могилу памятав. Ви колись носили в собі і почували цілу глибінь істнованя? А що нам з того? Ви тепер тільки порох, який жде тільки тої милостинї підчас сьвята мертвих і тільки вашого, що блеск того нужденного лямпіону на вашім гробі. Що велике лишили ви по собі? Навіть те найвисше, що лишили по собі творці між вами, те для вас живучих є тільки тою будівлею, яку треба нам збурити і переставити на ново, бо зроблять вам закид, що ми не йдемо на перед, а ви, прості раби житя, які вижили тільки для своєї душі, — вас не знаємо, і дивимо ся на ваші гроби як на перепону під нашими ногами. Ваших могил є мілїони? Ну — нам не страх, ми скажемо, що ось то ви – се мілїон зайвих явищ, які житє потворило як безвольні жертви свойого жорстокого танцю, а за вашу окровавлену дорогу житя воно вам запалює paз на рік нужденний лямпіон. Мало вам? Заждїть ось, — бо є тисячі гробів, де і того одного нужденного лямпіону нема. Навіть імени не можна відчитати — але на що вкінци? Що нас те може обходити, хто тут лежить? І де тут який слїд колишнїх глибиний радости, болю, захоплень та житєвої боротьби? І не була-ж кумедна своєю зайвостю ся боротьба, і сї захопленя, і сей біль, і радість, коли їм навіть нинї, на сьвято мертвих, ніхто лямпіоника не запалює? Чому жив, коли безіменним мав вмирати? І чому нам його жалкувати, коли він тільки один з мілїонів безіменних? Геть, геть від тих темних гробів — то нам живим належать ся тільки чудові скарби житя. Ми прийшли тільки розбавленим хороводом поглянути на ефекти сяючих транспарентів, а кола побачили їх на темнім тлї городу смерти, доволї вже нам того торжества мертвих. Нехай вони собі тут палають, поки не потахнуть — живим не треба їх понурої краси.

 

Де ся жінка з чудовими очима під сумовитим серпанком ? Ніобина задума ось щезла вже з її лиця, її веде хтось вже під руку і чарівний усьміх красить її мовчазні уста. Усьміх, усьміх, усьміх, — призабуті мертві, се транспарент нашого житя і побідоносне сяйво нашого хороводу, — чогоб ми тут потапали в темряві смерти з вами? І що нам живим ваші гроби? Бачите, нам навіть жах в близи тих гробів і ще заки палають ваші химерні сьвітла, ми втікаємо від вас, лячно оглядаючи ся за собою. Лячно нам іменно бачити на ваших гробах наші власні черти і наші кістяки і наші неосьвічені гроби із затертою написию і ми трохи на силу бадьоримо срібну полумінь нашого усьміху. І ось ми думаючи про вас, мертві, стараємо ся судорожно за про вас, мертві, стараємо ся судорожно забути за себе і з болючою тугою спішимо до тих ясних сьвітил наших живучих середовищ, де ми ще всї якось називаємо ся і де ми не ждемо на милостиню того ока, що схоче спочити на нашім гробі.

 

Бо се милостиня, призабуті мертві...

 

Страшна нужденна милостиня...

 

Вдумчивий сум від нас вам належить ся? Я говорив про щось, що вам належить ся? Бачите, менї тяжко собі то пригадати, проте я красше мабуть сказав би, коли-б так самотою весняної днини сїв у сьвятій задумі у вашім тихім царстві і думав тільки про одного з вас, що був близький моїй душі. Так — в проміню золотого сонця — під подих цьвітів і тиху скаргу розмріяної пташини. Тодї може краса житя і божеський спокій ваших гробів навели би мене на гадки нїжні наче поцілунок і глибокі мов блакит неба. І тодї може я почував ся-б одною істотою з вами і я шептав би вам сповідь моєї найглибшої душі. А під душливий подих того вечора, в якому люди під глумливий гамір свойого хороводу топчуть ваші гроби, блукаючи безглузним кроком від транспаренту до транспаренту і без-сердечним оком кидають на ваші гроби і сьміх свій мішають із зітхненями сумуючих самотняків під душливий подих того вечора, призабуті мертві, я почуваю тільки горесну неміч вашого колишнього істнованя і жорстокість житя і варварство людий і якийсь страшний траґізм тих сьвітил, які раз в рік горять на ваших гробах. Бо ми тільки на самотї в в силї глибоко призадумати ся над нами і молити ся, а між людьми і з людьми ми є жорстокі, варвари і комедиянти. І тільки на самотї душа вичуває сьвятість, а з товпою вона покланяєть ся ложним ідолам житя.

 

І здаєть ся менї, сьвяті тіни, що коли торжественні сьвітла на ваших гробах погаснуть і чорна темрява покриє знова ваші гроби, що тодї повертаючий Ангел Смерти вгортав вас солодше як коли в свої сонливі обійми. А ми — люди — тільки ранимо вас ще раз химерним відгуком житєвого шалу.

 

[Дїло]

01.11.1913