На цьогорічному BookForum у Львові один із подивів піднесла Центральна виборча комісія. ЦВК здивувала вже тим, що взяла участь у форумі як офіційний учасник – організатор кількох публічних дискусій на тему демократії та власне виборів. Найбільше ж вразила своєю сенситивністю до глибинних перетворень у державі. Бо хоч минуло вже кільканадцять років, а досі уявляється, що в коридорах монументальної багатоповерхівки на столичній площі Лесі України снує Сергій Ківалов чи його «лайтова» версія Михайло Охендовський. Аж тут такий контраст: у Львові молоді правники із ЦВК за одним столом з Юрієм Андруховичем, Андрієм Бондарем та Вікторією Амеліною обговорюють культуру вибору і чітко декларують свою відданість координатам нової України – референдум про Незалежність, Помаранчева революція, Революція гідності.
Z законспектував найцікавіше з публічної дискусії «Культура вибору: Як ми обираємо».
«НЕМОЖЛИВО ОБИРАТИ, НЕ ЧИТАЮЧИ»
Модератор дискусії Андрій Куликов пропонує письменникам для розігріву згадати літературні твори, у яких описано вибори або принаймні виборні посади. Згадують Пантелеймона Куліша і його «Чорну раду», Юрія Рогозу з агітацією-містифікацією «Вбити Юлю», Всеволода Нестайка, Ярослава Гашека та інших.
Письменниця Вікторія Амеліна бере ширший засяг і зауважує, що проблема вибору властива кожному доброму роману. «Незалежність – це можливість обирати. І, відповідно, навпаки. Тут ми можемо називати будь-які романи і говорити про вибір», – каже Вікторія.
Амеліна підкреслює: «вибори» у декотрих мовах лунають майже так само, як «читання». «У французькій мові слова lire – "читати" і élire – "обирати" – дуже схожі. Це невипадково, тому що неможливо обирати, не читаючи. Страшенно радісно, що [на BookForum] відбувається ця дискусія», – додає Вікторія.
Запропонована Андрієм Куликовим фантазія приводить до сподіваного питання: чи можливий новий роман про вибори в Україні? Втім Юрій Андрухович відрубує категорично: «Не дай Боже! Не вірте! Письменник, який працює з політичними матеріями, – це шарлатан».
Андрухович підозрює, що в Україні вже є маса таких виборчих «бестселерів». «У політтехнологи йдуть люди переважно з літераторськими амбіціями. Ці люди беруть участь у якихось виборчих кампаніях, а потім вони не сплять ночами і пишуть про це роман. Я переконаний, що в Україні таких невідомих, не зауважених романів є мільйон – стільки ж, скільки і цих політтехнологів. Потім вони власним коштом, заробленим у цій кампанії, видають цей роман – і читати його ніхто не хоче», – констатує Андрухович.
ВІД СТУДЕНТСЬКОГО МАЙДАНУ ДО ПОМАРАНЧЕВОГО
Представники Центральної виборчої комісії підготували для публічної дискусії доповідь про динаміку виборчої фреквенції на виборах в Україні, а також вік кандидатів. Їхній загальний висновок наступний: активність виборців поступово падає, і тепер Україна голосує так само, як Європа, – трохи пасивніше. Зате серед кандидатів велику частку становить молодь.
«Починаючи із [президентських виборів] 1991 року у нас була максимальна явка, максимальна зацікавленість виборців у виборчому процесі. Це незалежність, це перше обрання головних державних органів – 84,2% виборців взяли участь у виборчому процесі. Далі з кожним роком явка на виборах Президента зменшується. У 2014 році ця явка була, по суті, найнижчою. Ми пам’ятаємо ці складні часи – і анексія, і те, що велика частина території не брала участі у виборчому процесі», – пояснює член ЦВК Сергій Постівий.
«В Україні явка дуже висока у певні часи, – додає секретар ЦВК Олена Гатаулліна. – У 1991-му – найвища явка голосування за 30 років взагалі. Бо були не тільки президентські вибори, а й референдум, на якому приймалося найважливіше в історії України рішення. Але я також зверну увагу на відсоток у другому турі в 2004 році: ми всі пам’ятаємо ці буремні часи».
Доповідь від ЦВК виявилася доброю знахідкою для полеміки з письменниками-інтелектуалами, адже вона зачепила різні подолані Україною виборчі цикли. А там розмова пішла про Незалежність, фальсифікації, революції тощо.
1991: ВИБОРИ З РЕФЕРЕНДУМОМ
Вікторія АМЕЛІНА:
Буває, що ми класно голосуємо, взагалі класно щось робимо. Але не знаємо, чому – випадково це робимо. У 1991 році ми отримали прекрасний результат, який ми неодноразово захищали і захищаємо зараз в українсько-російській війні. Тоді ми обрали незалежність – але я вважаю, що деякі люди обрали її випадково. Вони, звичайно, сподівалися не на бідні 1990-ті, а на те, що стануть жити краще, як у кіно про Америку.
Ми бачимо, що тенденція по явці знижується. Дуже круто, коли починаємо усвідомлювати: ага, ми щось робимо не так, ми не знаємо, як робити. Ми нарешті зрозуміли, що ми не певні, як обирати, і нам треба подискутувати. Тому добре, що люди, які не знають, як обирати, не приходять на виборчі дільниці. Ми рухаємося до того, що цей вибір має бути свідомим. Наступного разу цей кількісний показник має перейти в якісний.
Юрій АНДРУХОВИЧ:
Щодо 1991 року я додав би припущення. Ця явка, ця активність була і залишається не перевершеною – і, мабуть, назавжди залишиться – ще й із огляду на те, що, на мою думку, значною мірою працювала інерція дисциплінованої радянської людини. Ці люди ще років 4-5 взагалі не могли собі уявити, як це так – не піти на вибори. Це обіцяло їм багато неприємностей на роботі. Вибори – державної ваги справа. А держава – це сила. Відповідно, треба йти голосувати.
У 1991 році ми спостерігали кумулятивний ефект кількох чинників – і цього радянського чинника, і чинника незалежницького, уособленого якраз іншою частиною суспільства, котра ціле життя до цього моменту мріяла про можливість у мирний спосіб легально прийти до якихось урн і визначити незалежне майбутнє своєї країни.
2004: ВИБОРИ З РЕВОЛЮЦІЄЮ
Юрій АНДРУХОВИЧ:
Феномен 2004 року – це найбільший переломний момент у новітній історії України. Не в останню чергу той Помаранчевий майдан, ця активність була спричинена діяльністю тодішньої ЦВК і подіями навколо тодішньої ЦВК. Мені, наприклад, не йде з голови ця картинка, коли напередодні першого туру президентських виборів влада намагалася проштовхнути ідею, щоб залучити до голосування кілька сотень дільниць десь там у Російській Федерації, де начебто громадяни України прийдуть і проголосують за потрібного владі Януковича. «Помаранчеві» влаштували масові протести перед будівлею ЦВК. У кінці дня в коридорах ЦВК відбулася бійка між майбутнім Президентом України Петром Порошенком із народним депутатом Шуфричем.
Це все надзвичайно було відчутно в кожному з нас. Зненацька вся країна почала жити тільки однією темою. До всього, ще й отруєння Ющенка, його перебування однією ногою в могилі. Мені здається, що власне тоді було здійснено основний геополітичний вибір, а не 2014 року. 2014 рік знаменний іншим – знаменний героїзмом, жертовністю.
2019: ЗЕ-ВИБОРИ
Андрій БОНДАР:
Якщо розкласти тих, хто голосував на президентських виборах у 2019 році, за поколіннями, то видно цікаву тенденцію: люди, які входять у виборчий вік і навіть трохи старші, до 25-ти, – проголосували солідарно з поколінням 60+. І це дуже цікава закономірність. Бо в усіх наших сусідів – сусідів-поляків, сусідів-угорців – відбулися подібні речі. Коли обирали Сейм, то «Право і справедливість» так само отримала підтримку тих, хто добре жив за ПНР, і тих, хто не має ПНР у своєму досвіді. Їх об’єднав популізм, популістичний вибір.
З одного боку, ми певним чином наздоганяємо світові тренди популізму. І мені страшно подумати, що буде далі в 20-х і якими будуть ці союзи міжпоколіннєві. А з іншого боку, це дуже цікаво: люди, які не мали досвіду опору системі, і люди, які мали можливість опору, але не опиралися системі, – голосують однаково.
У 20-х роках буде набагато більше людей, які голосують за кандидатів без гасел; людей, які самі вкладають у кандидатів свої сенси, сподівання; людей, які вірять екрану. Ми входимо у дуже цікаву реальність, котра пов’язана з соцмережами і маніпуляціями щонайвищого рівня.
НЕ РОСІЯ
Юрій АНДРУХОВИЧ:
Найкраще, що склалося в українському політичному досвіді, – це власне та змінність. Мені доволі часто – на жаль, до сьогодні – доводиться, виступаючи десь перед західними аудиторіями, чути з їхнього боку оці-от запевнення: «Ви все-таки надзвичайно близькі з росіянами і білорусами. Не ховайте цю правду, скажіть про це відверто – ви ж фактично майже з ними один народ». Я маю залізний аргумент, який спрацьовує бездоганно, – кажу: «Просто у них протягом цих 30 років один із той самий президент, а в нас уже шостий».
Ми єдині в цьому всьому полюсі радянських напівдиктатур. Ми могли всі стати диктатурами – а чомусь не стали, слава Богу.
Ми є своєрідною демократією на милицях. Вважаймо, що це така фізіотерапевтична смуга, коли милиці потім відкинемо і буде струнка спортивна елегантна хода в майбутнє.
ПРИВЧИТИСЯ ДО ВИБОРУ
Олена ГАТАУЛЛІНА:
Говорилося про перехід до якості. Я думаю, що він уже відбувається. І освіта, культура, і цей форум, і ця дискусія на форумі, і присутність на такій дискусії членів ЦВК свідчать про те, що суспільство змінюється. Змінюються підходи, змінюється Центральна виборча комісія.
Для мене вибір – це про довіру. Довіра формується в людині з народження. Я спостерігаю, як спілкуються молоді батьки зі своїми дітьми. Вони не кажуть: «Вдягайся швидко, бо я поспішаю», – а питають: «Що ти вдягнеш сьогодні в садочок?» У цей момент людина і вчиться обирати.
Сергій ПОСТІВИЙ:
Для мене вибір – це свобода. Але наскільки вільно ми здійснюємо вибір? Наскільки свідомо? Вибір здійснюється на підставі психологічних чинників. І далі дуже важливе питання – сучасні технології, таргетування, маніпуляції, те, яким чином агітують, те, як здійснюють вплив на свідомість виборця… Чи правильно ми підходимо до цієї своєї можливості вибирати? Чи правильно ми використовуємо всі ресурси? Люди хочуть чути те, що їм приємно.
ЗАСАДИ ВИБОРУ
Вікторія АМЕЛІНА:
Завжди можна звернутися до тези, що ми голосуємо емоційно. З одного боку, тут нікуди подітися. З іншого боку, якщо ми скажемо, що емоційний вибір нації при виборі будь-чого – це лише негатив, то дійдемо висновку, наче збувається передбачення, що ми від гомоцентричного світу, людиноцентричного світу переходимо на певні алгоритми. Й алгоритми знають краще за нас самих – вони підсовують ті статті, які нам цікаві, ті книги, тих друзів у Фейсбуці, які можуть нас зацікавити. І, відповідно, вони можуть запропонувати нам найкращих кандидатів. Мислення, начебто ми можемо позбутися емоцій, дуже небезпечне.
Водночас ми не маємо забувати, що голосування суспільства складається з голосування кожного з нас. Виростити доброго виборця за тридцять років було складним завданням, ми не почали робити це відразу. Це справді починається з дитячого садочка. Не тоді, коли ми співаємо гімн, і не тоді, коли говоримо про важливість вибору. А дійсно тоді, коли запитуємо дитину: що ти хотів би з’їсти, чи ти хотів би спати? І власне тоді, коли ми вчимо дитину думати і читати.
Давайте говорити чесно: тиражі, які маємо, показують, що ми читаємо дуже мало. Навіть прекрасний роман «Амадока» – ми знаємо, що його читають не всі. Бог із книжками! Але навіть складну статтю – колонку на «Збручі», скажімо – прочитати і зрозуміти можуть не всі. Це так звана функціональна безграмотність. Вона у школі не ліквідується. Люди мають навчитися керувати своїми емоціями й аналізувати самих себе.
ДЕМОКРАТІЯ ЖИВА
Андрій БОНДАР:
Підсумки такі, що все добре. Українська демократія є. Вона кульгає, вона на милицях – але вона є. Нам є з чим порівнювати, нам є із ким порівнювати. Лібералізм і цінності ліберального суспільства поволі виходять угору. Вони входять у суспільне тіло, в суспільну свідомість. І еволюція свідомості відбувається значно активніше за революцію вулиці.
Вікторія АМЕЛІНА:
Андрій сказав: «Все буде добре». Я б не була такою оптимістичною. Скажу інакше: все змінюється. Справді, ми наразі здійснили лише перший крок до дорослішання як суспільство. Так, ми навчилися розуміти, що вибір за нами. Ми вже з садочка самі обираємо, що вдягнути, що їсти. І нове покоління вже змалечку знає, що має право сказати «ні» або «так». Але якщо їм запропонувати популістичну програму про те, що не буде податків, – можливо, хтось би проголосував за це.
У Швейцарії був референдум про базовий дохід, коли всі громадяни, незалежно від того, працюють вони чи ні, отримали б достатню суму грошей для життя. Це, звичайно, дуже приємно – можна було б не працювати, а насолоджуватися, займатися творчістю. А вони проголосували «проти». І це говорить про них як про дорослих. Вони знають, що приймають рішення не просто за себе – вони знають, що відповідають за інших, вони розуміють причинно-наслідкові зв’язки. Вони розуміють, що не стануть багатшими, якщо щомісяця отримуватимуть ці гроші – потім все просто розвалиться.
Андрій БОНДАР:
Думаю, ми маємо справу з нерозумінням більшістю наших людей, неусвідомленням більшістю наших людей республіканської свідомості спільності справи. Своє щастя, персональне щастя – це дуже важливе. Великим челенджем для нашого суспільства є власне плекання солідарного мислення, донесення до якомога ширшої кількості людей, що все залежить від спільного погляду, від спільних цінностей.
Віка каже, що все змінюється, – я кажу, що все добре. Насправді все можна примирити прекрасною фразою польського поета Богдана Задури: все змінюється на краще, але в гірший бік. Думаю, що це про нас.
ЧИ МОЖЕ МАЙДАН БУТИ ТЕХНОЛОГІЄЮ?
Сергій ПОСТІВИЙ:
З боку Центральної виборчої комісії говорити про технології у виборчому процесі некоректно. Але я вважаю: Майдан – це не технологія, і він не є штучним. Майдан – це революція. А революція відбувається через поклик.
Андрій БОНДАР:
Я не вірю, що Майдан може стати технологією. Не було жодного фальшивого Майдану. І жодна партикулярна опція не могла зібрати Майдан. Майдан – це здвиг. Це те, що відбувається поза волею особи. Це справа народу, справа якихось нуртів, якихось процесів консервативного плану, історичних заданостей, історичної форми – віча, чорної ради. Ніхто просто так не вийде на Майдан.
ЯК ОБИРАТИ?
Юрій АНДРУХОВИЧ:
З мене дуже поганий порадник. В якому сенсі поганий? Тому що політики, за яких я голосую, завжди програють. Я не можу налаштувати вас на якийсь позитивний лад і не маю права сказати: «Голосуйте, як я! Орієнтуйтеся так, як кажу я!» – тому що програють.
Андрій БОНДАР:
Нам, у метафоричному сенсі, треба заснувати міністерство довгої пам’яті. У нас не структурована політична система. У нас після 1991 року не відбулося люстрації. Совєцьких чиновників не люстрували – всі вони залишилися при владі. Ми не до кінця люстрували людей із режиму Януковича після 2014 року. Мусимо пам’ятати, хто ці конкретні люди. І як вони голосували, наприклад, за «закони 16 січня». Є такі знакові події, які мали б одразу викликати відповідну реакцію. Тому мені здається, що «видовження» пам’яті – дуже потрібне. Політична свідомість вимагає довгої пам’яті. Треба не лінуватися зазирнути в інтернет. Не кажу про критичне мислення – треба почати просто з мислення.
26.10.2021