Бабине літо залишилося в Тернополі. Тягуче, як цівка кінської слини. Уздовж траси часто траплялися коні. Паслися, спутані, на узбіччях доріг, відганяючи щіткастими хвостами осінніх мух та якось знехотя тремтячими губами торкалися вересневої трави. А ще було помітне нашестя лисиць. Час до часу притрамбований й вицвілий рудий мох свідчив, що якесь авто засліпило перестрашене звіря, впечатавши його кістки та хутро у щойно укладений турецькими фірмами асфальт. У багатьох придорожніх селах господарі виставляли на продаж яблука, грушки, картоплю. Вереснева млявість заходила невідь-звідки. Ще трохи – й вересневе тепло згадуватимуть малі галицькі містечка, закутавшись по шию в тумани та дими від спаленого бараболиння. Я їхав до Львова й вбирав як губка рідні пейзажі, силуети коней, колір лисичих смертей, щоби потім, біля Атлантики, усе відтворити. Я так часто чиню, тобто спресовую у пам’яті ці дивовижні деталі буття. Я не тримався тепер за міські вулиці ні за дахи будинків, не падкав за прохолодою вуличних фонтанів чи плюскітом води, який розганяли озером останні рейси пасажирського катера. Цього разу я навіть не побував біля вокзалу й не перейшовся мостом через колію, щоби хоч трохи постояти над струнами рейок, почути перемовини диспетчерів і протяжний стукіт в'їжджаючого пасажирського чи товарняка. Навіть не пішов до Горбатого мосту на вулицю Деповську, про відвідини якої мріяв у Нью-Йорку. Не склалося. Все одно усіх закапелків, з-за яких визирає справжня архітектура, уже не видно. Багато чого перебудовано, й далі, мабуть, стиратиметься упевненими забудовниками, які калічать моє місто багатоповерхівками, відбираючи будь-які придатні для їхнього бізнесу ділянки. Колись між будинками був простір, тепер він звужується, міліє, стискається. Занепадає, руйнується сама від себе колись підперта міцними кроквами майстерня покійного мого приятеля. Перед вікнами за огорожею там буяли осінні квіти й доростали собі кущі, а тепер – запустіння. Хіба ще не вивітрився дух фарби, полотен, але міські миші, очевидно, підточують дерев’яну підлогу й, попискуючи, чекають першого снігу. В іншого, до якого треба зійти крутими сходами вдолину, мені запам’яталася біла газова плитка, на якій колись ми підгрівали воду для кави чи чаю. Цей білий колір з синіми кружальцями вогню у конфорках, виставлені уздовж стін картини, старі поплямлені штани, немиті пензлі, запах олійних полотен. Щось у цьому світі є, що не змінюється. Принаймні, у цій майстерні. Хіба можна було б передбачити, що колишня пошта, при якій був центральний зал телефонічних перемовин, перетворилася на серію ресторанчиків. А підвальне приміщення під нею, помальоване у темні кольори, тепер місце для мистецьких тусовок. Невелику площу перед оновленим фонтаном облюбували хлопці зі скейтінґами. Тішаться своїми викрутасами, торохтять дошками, сміються, лаються. Я завжди уважав, що файне місто чуже літературі. Його заклопотаність в іншому – можливо, воно прислухається до потягів, що щоразу дають про себе знати – перестуком і протяжними сигналами тепловозів. Так багато в цьому місті залишилося поза увагою поезії. Може цьому заважає озеро, може парки, може приглушеність мови, яку ковтають водії маршруток і кондукторки тролейбусів. Вечірня маршрутка похитується, як вгодована качка. Усередині – запах запрілих шкіряних сидінь, мовчання пасажирів. Навіть якщо б задовільнив свою жадобу всотувати цей потік звуків та кольорів – все одно з ними не впораюся Нічні потяги – пасажирські й товарні – переїжджають мимо двірця в обидва боки на захід та на схід. Це відчуття чужої батьківщини, непрожитих у ній років, але це також потреба поговорити з нею й чимало їй розповісти. Найбільше вдоволення – вдоволення самотністю як усвідомлення нестримного бажання почути себе. Найправдивіші розмови – розмови з собою, тобто увесь світ на мить стає твоїми словами, в яких приховано терпке відчуття досвіду. Інколи переконую себе: Тернопіль тепер – суцільна самотність. Не з того розряду, що ні з ким поручкатися чи попити обліпихового чаю, або просто проговорити цілий день, переходячи з однієї кав'ярні до іншої, – ні, це усвідомлення самотності слів. А поза моєю самотністю, оправленою в бабине літо, Тернопіль нагадував феєрверк фарб, звуків, дитячих голосів, торохтіння катерів, сновигання маршруток. Інколи в центрі вуличні музики – хтось із баяном або під акустичну гітару намагався виспівати елегію. У Львові мене також переслідувала музика: спочатку – самою назвою вулиці – Чайковського. Увійти до будинку, в якому я поселився, навпроти філармонії, як з’ясувалося, зовсім непросто, бо ніяк не зміг зрозуміти, де знаходяться дзеленчливі ключі, якими зможу відчинити спочатку двері, які б дарували шлях вийти на другий поверх, наступні – двері до вузького коридору, в якому, було – о несподіванка! – ще двоє дверей до помешкань. Одні з них – від мого. Усе це супроводжувалося трасканням дверей, металевим скреготом прокручуваних ключів у замках, шарганням ніг по сходах. Ясен май, що тимчасовому постояльцю не обов’язково знати усі тонкощі львівських брам та старих помешкань. Достатньо уміти натрапити ключем в проріз замка. З будинку навпроти дивилися на мене афіші. Вони мовчазно пропонували музику, якої не було чутно. Хіба опівнічні волоцюги, галасуючи, перейдуться під вікнами чи прошиплять колеса таксі, або дощ заливатиме бруківку, яка від світла ліхтарів блищатиме як випуцувані мешти. Три дні над Львовом владарювали низькі дощові хмари. Вони, здається, хотіли остаточно залити мої спомини про бабине літо й тепло. Прокидаючись, я підходив до вікна і зазирав на вуличку. Дощило. Найтеплішою думкою, що зігрівала у прохолодні львівські ранки, була про чай. Я знайшов найближчу кав’ярню-пекарню, в якій, окрім обліпихового чаю, були улюблені шоколадні круасани. Кожного ранку, проробивши певен ритуал закривання замків у дверях, я потрапляв під дощ і прямував туди. Там, окрім двох працівниць та кількох випадкових покупців, які виходили з кавою, не затримуючись в приміщенні, було порожньо. Все-таки ранок. Місцеві п’ють каву вдома, а сюди заглядають або туристи, або самотні письменники. Навпроти приглянулися зелені двері з вивіскою «Продукти». Не так двері, як кілька чоловіків, що палили перед тим, як увійти туди. Вони палили і про щось розмовляли. Поруч із ними, трохи поодаль, крутився з паперовою пачкою в руках, мабуть, їхній знайомий. Він тримав пачку так, наче не знав, що з нею чинити. А може привертав увагу своїх знайомих, які відвертали свої погляди у протилежний бік. Було помітно, що група нехтує ним. Подібно чинить вовча зграя зі старим й знесиленим вовком, якому дозволять плентатися тільки в кінці. За ті три дні я вивчив їх. Вони сходилися о тій порі, коли я чекав, щоби трохи охолов мій чай. А вони палили. Потім заходили до крамниці. І коли я допивав чай – виходили назовні й знову палили. Виходили, уже похитуючись. Усе зрозуміло. Мої ровесники. Це їхній пункт збору. Вони з тих, у кого від ранку палають труби, і дочекатися до обіду їм несила. Вони стоять щасливі під дощем з притупленими поглядами і навіть не підозрюють, що хтось за ними підглядає. Та хіба би це щось змінило?
16.10.2021