Перша Толока без «книгомами». У ці три дні – 3-5 вересня – друзі і послідовники Люби Хомчак провели щорічну Книжкову толоку в Миколаєві над Дністром за програмою, яку ще встигла скласти її засновниця. Приїхало чимало знаних авторів, митців, літературних менеджерів, які звикли до цього свята книги під гаслом: «Будьмо ангелами одні для одних».
Захід мав бути ювілейним, 15-им, однак минулоріч Толока не відбулася: навесні, коли традиційно був її час, в країні панував локдаун, а восени не стало Люби Хомчак. Відтоді в Україні зародився цілий книгорух: «хомчаківці».
Люба Хомчак
«Нас багато хто хайпить за це слово, мовляв, що за «тимурівці»? Це поняття з’явилося в мене, і я несу за нього відповідальність, – розповіла Z голова ГО «Книжкова толока», директорка Львівської обласної бібліотеки для юнацтва імені Р. Іваничука Тетяна Пилипець. – Я насправді в Толоку влилася як елемент деструкції. Якщо Люба рухала лагідним словом, то я – гіперемоційна, дехто вважає, що агресивна. Але Люба це дуже добре використовувала: коли були складні моменти з логістикою, то я займалася мандрівними Толоками – «Книжковим двориком на колесах». Мені випало після смерті Люби швидко відновити ці літературні десанти. От ми поверталися з одного такого виїзду, були в дуже піднесеному настрої: з’являлися вірші-пародії, нові славні… У мене зродилося це слово – «хомчаківці»: от нас 50 людей, ми різні, але ми включаємося від одного імені «Люба Хомчак», як адепти, «хомчаківці». Аватарку з такою рамкою до Fb зробив мій приятель-художник, але придумав її наш логіст Роман Шимчишин. Він абсолютно рівноправний член нашої сім’ї. Напевно, що мандрівний «Книжковий дворик» би не жив, якби не його компанія-перевізник, де люди також читають і купують книжки», – каже Тетяна Пилипець.
Тетяна Пилипець (у центрі) з командою
«Якщо Толока потрібна бодай одній людині, я її робитиму», – стверджувала Любов Хомчак. Цьогоріч справжнього натовпу відвідувачів дійсно не було, однак атмосфера відповідала колишній, емоції панували ті ж, а ще так само парував на польовій кухні і смакував традиційний козацький куліш, яким пригощали відвідувачів Толоки. Окрім стандартних презентацій від авторів, працювали дві платформи: молодіжна і дитяча.
На зустрічі з військовими письменниками проговорили (а саме такий термін в комунікації пропагувала Люба Хомчак), як писання творів допомагає учасникам бойових дій влитися знову у звичне життя. Петро Солтис написав «370 днів у камуфляжі» на основі свого військового щоденника. Зі слів автора, ця книжка – це «гола правда про війну артилеристів». Кожне прізвище, кожний позивний – справжні. Нема жодної надуманої події. Книга про те, як чоловіки, які до осені 2014-го не знали артилерійської справи, за три місяці почали завдавати суттєвих ударів ворогу.
«Артилеристи-карателі» – відізвалося про бійців цього батальйону російське телебачення. Львівський журналіст, офіцер Влад Якушев так і назвав свою книгу – «Карателі», іронізуючи з ворожої пропаганди. «Ми програЄмо інформаційну війну: в Росії на це витрачають шалені кошти, активи. Я зрозумів, що треба якось розповісти про війну загалу. Книга художня. На основі реальних подій, всі персонажі мають прототипів. Я також писав цю книгу для людей, яким важко читати про війну. Я спробував збалансувати в ній важкі моменти з веселими, бо, як не дивно, на війні їх дуже багато. Непросто далося те, що я мусив згадувати і писати, як гинули побратими. 26 людей ми втратили за той період, доки писалася книга. Я думав: як я це передам, як я переживу оце знову, але є фраза, що людина живе доти, доки про неї пам’ятають. Ось нема того хлопця, але я про нього напишу – і в книзі він буде живий, і люди будуть знати, яким він був», – ділився на презентації Влад Якушев.
Військові письменники: Олена Лотоцька, Петро Солтис, Сергій Гридін, Лев Скоп та Влад Якушев
Учасники форуму військових письменників чимало пишуть на тему адаптації колишніх бійців у цивільному середовищі. Влад Якушев має про це двотомник: «Сірі археологи» та «Розкрадачі лісових смітників», Сергій Гридін – книгу «Чужий». «Людина не може адаптуватися в житті: він повертається, а родина звикла жити без нього, на роботі знайшли іншого. Тому книга «Чужий» – це мій перший твір, який закінчується трагічно», – каже командир Дніпровських десантників Сергій Гридін. Влад Якушев та Андрій Лотоцький розробили, порадившись з психологами, методику, як витягати людей з посттравматичного синдрому. «Виходити на простори з металошукачем. Це свіже повітря, надія на якийсь скарб. Про це книжка «Сірі археологи». Наступна – продовження: якщо ти знайшов в лісі сміття, його треба вивезти. Якщо знайшов металобрухт, його треба здати, бо, може, з нього зроблять останній снаряд. Деякі герої з «Карателів» перейшли тут в цивільне життя. Кожна глава – про реально знайдені речі і як історично вони могли там опинитися», – оповідає Влад Якушев.
Бійці визнали, що, коли книги були написані, війна потроху відпускала їхню свідомість. «Я писав книжку у будиночку кума, де ніхто не живе. Рік і 2 місяці не виїжджав з того будиночка. Газ дорогий, опалювати я дуже не міг. Тому засинав у спальнику. Прокидаюся: темно, холодно. Де я? – В Мар’янці. Я руку на груди – нема пістолета! Його клали на груди в спальнику, а автомат з іншого боку на ліжко поруч. І я переляканий – нема зброї! Отак десь пів року відбувалося. Коли ж я дописав, повернувся додому абсолютно адаптованою людиною», – ділиться Влад Якушев.
Інші ж так і не змогли прожити біль окупації на папері. Олена Лотоцька каже, що досі не може розповісти про анексію Криму, а тому пише оповідки, де використовує рідну поліську говірку: «Аби поліська мова була не тільки в словниках, але й в художній книжці. Книжка є хороший шлях до того, щоб зберегти історію, коріння і надихати наших хлопців на передовій».
Подружжя з Волині – відомі письменники, лауреати численних премій – Надія Гуменюк і Володимир Лис, письменник, дослідник Голодомору Остап Осмир міркували на Толоці про філософію життя: складна чи проста це штука.
«Я намагався дослідити філософію життя на прикладі життєвих історій, щоб було бажання сперечатися», – каже Володимир Лис. Якось до нього дійшов відгук читачки: «Я б цього Лиса роздерла: думала, він серйозний чоловік, а він захищає бомжа». Повість «Нява і Інтеграл» про безхатька, який був видатним математиком, і його кота. «Моя крайня книжка – роман «Обітниця», де я показую три сім’ї з різними цінностями. Тут в’язень, який повертається додому після восьми років тюрми, де відсидів за чужий злочин; жінка, яка отримує таємничого листа про давній борг і т. д., а Обітниця – це назва вулиці», – оповідає Володимир Лис. Його «Острів Сильвестра» у 2008 році отримав першу премію від «Коронації слова». Автор жартома «погрожує», що читатиме на презентації один розділ зі своєї книги, і таки читає: «Він приплив на острів і застрелився». Ось це і зав’язка і перший розділ.
Остап Осмир, Надія Гуменюк та Володимир Лис у залі зі знаменитими витинанками Дарії Альошкіної
Надія Гуменюк згадувала, як її журналістська діяльність переросла у прозу «Янгол у сірому». «Найкращі роки для мене – це були 90ті, хай сьогодні про них різне говорять. Йшов перелом свідомості, філософії. Ми багато втратили від того, що чомусь почали копіювати, наслідувати: то з Америки, то з Європи, не зберігаючи свого. Я вела тоді рубрику «Долі людські» в нашій першій демократичній газеті. Написала цілу галерею портретів людей, про яких ще ніхто не говорив. Це спонукало мене почати писати прозу». «Етюд з метеликом» – це історії письменниці про перевірену часом і випробуваннями любов. Одна з історій: дружина має хворобу Альцгеймера і лише на кілька хвилин може пригадати, хто біля неї. Чоловік йде за нею у старечий притулок, щоб вона не залишалася сама в моменти просвітлення. «Корона на одну ніч» – роман, в основі якого історичний факт: повоєнний польський період, українка перемогла в конкурсі «Міс-Полонія-37», але вранці її знайшли мертвою. Ця справа досі нерозкрита. Авторка розшукала родинні зв’язки цієї дівчини. «Головне, про що має нагадувати письменник, – це про те, що в людській душі має жити Бог, як то робив Григорій Сковорода», – каже Надія Гуменюк.
Молоді авторки приїхали на Толоку, аби поговорити про українське фентезі, трилери і як через ці популярні для молоді жанри передаються українські наративи. Лауреатка «Крилатого лева» та інших конкурсів Наталія Матолінець розповіла Z, що українська фантастика – це пряма дорога до серця молодого читача і спосіб виховати його на українських і європейських засадах. «Я працюю в українському фентезі з 2017 року. Тоді почали виходити мої книги. Слідкувала за цим жанром і раніше. Довго видавці ставилися до фентезі з певним упередженням. Попри те, що цей жанр дуже популярний на західному ринку, в нас він все ще вважався недостатньо рентабельним. Книг було небагато. Однією з авторок, яка сильно змінила ситуацію, була Дара Корній. Її «Гонихмарник» став вельми популярним і підняв рівень жанру загалом. Я пишу фантастику для молодіжної аудиторії. Для моїх книг характерні: динаміка, близькі для підлітків і молоді проблеми, чіткий зв'язок між світом реальним і світом вигаданим. Для мене є важливим використовувати як світові міфології, так і показувати наш зв'язок із західним світом. Оскільки я львів’янка і вся моя родина пов’язна з цим краєм, то я досліджувала і показала читачеві, що ми давно були частиною Європи, цієї великої цивілізації. Наші зв’язки міцні, а разом з тим в нас є багато свого. Ми можемо уявляти, що би було, якби всі ці міфічні істоти жили зараз, і, як показує практика, молодіжна аудиторія цікавиться цим. Це дає можливість без моралізаторства говорити про важливі теми».
Письменниці Поліна Кулакова, Ярина Каторож та Наталія Матолінець
Ярина Каторож, авторка, молодша за Незалежність України, видала трилогію під назвою «Полімпсест». Письменниця проанонсувала, що до Форуму видавців у Львові вийде оригінальний збірник оповідань «Агенція «Незалежність». «Цей проєкт мав нереально крутих організаторів: Альону і Олега Сілінів. Вони скликали тридцятьох авторів, які написали тридцять розповідей про історичні події в Україні, але у жанрі фантастики, так би мовити, від імені «вартових» з Агенції «Незалежність». Я люблю тему кіно, особливо українського, яке зараз активно розвивається. Я обрала 2006 рік. Тоді вийшов українською мовою мультик «Тачки». Це перший мультфільм, який випустили на великі екрани паралельно з російським дубляжем. І він став на 15 відсотків успішнішим. Відтоді в Україні почали дублювати мультфільми і фільми. Це прорив», – ділиться Ярина Каторож.
Пропри те, що в країні відбувають масштабні книжкові фестивалі, Толока у Миколаєві щоразу виконує свою особливу місію. Адже згідно з давньою українською традицією, толока – це коли всі роблять спільну справу на благо когось одного. Зі слів Тетяни Пилипець, Книжквоа толока – це не державний чи бізнесовий, а громадський проєкт. «Влада може не приходити на Толоку. Пекарі, власники книгарень, вчителі роблять це своїми силами. І десанти приїжджають сюди не слабші, ніж на літературні фести».
Молодіжна платформа цьогорічної Толоки
Відтепер Книжкова толока матиме ім’я Любові Хомчак. «Ми не робили цьогорічну Толоку меморіальною, але забрали з неї елементи шоу. Запросили людей, які й досі були активними учасниками Толоки. Всі прийшли в пошуках колишніх емоцій». Тетяна Пилипець запевнила, що «в Миколаєві є унікальна часова вирва». «Ти насправді тут аплікуєш старі емоції. Ті, які тебе робили щасливими. І я відчуваю, як Люба казала: це не я, не ти, не ми робимо. Це робить Вищий Розум. Вона Його називала Бог…»
Знимки Юлії Овсяник
08.09.2021