Є такі люди, яких не всі сприймають усерйоз. Щось є в їхній чи то зовнішності, чи то поведінці, чи в манері вислову. Ніби мудра людина, а всерйоз сприймають не всі. А ще як не депутат, не «крутелик», не телезірка, не екстрасенс, не гарвардський стипендіат і не футбольний бомбардир, то й поготів.
Маю одного такого знайомого. Теж його не дуже сприймав би всерйоз. Якби не один давній епізод – сто разів уже забутий, а відтак із здивуванням видобутий із пам’яти.
Це був десь липень 1991-го. Ми з М. (хай він буде М.) були по вуха в якійсь громадській діяльності, і в рамках того громадівства мали здибанку перед університетом, «під Франком». Передали один одному якісь папери і перекинулися кількома фразами. Не пам’ятаю, що йому казав я, а від нього почув між усім іншим приблизно таке: «Група Світового банку прибуває в Україну. Отже, скоро Україна буде незалежною». Сказано було впевнено й урочисто, але мені пролунало якоюсь абракадаброю – що я тоді знав про Світовий банк чи МВФ? (Бо М. міг назвати й МВФ, і ЄБРР – руку на відріз не дам). А головне – який зв'язок? Ейфорії тоді в народі не бракувало, але щоб аж так? В лице йому я, Хома невірний і затятий скептик, не засміявся, але подумки добряче покепкував.
І що ж? Не минуло півтора місяці, як Верховна Рада проголосила незалежність Української РСР.
Склалося так, що після довгої (дуже довгої) перерви ми з М. знову досить часто бачимося й обмінюємося враженнями від «неньки».
Передостання розмова була про Львів. Я казав: от, мовляв, одним із стратегічних напрямків розвитку міста є туризм, і ось піпл уже звідусіль сюди валить, гроші везе, місцевий креатив «бйот ключом» і т. д. А він: то все до нічого, бо ніхто ні в що не вкладає, не інвестує в інфраструктуру, не реставрує, не відновлює, не будує, лиш експлуатує, і все руйнується, ти подивись, як у Кракові… Я йому: а чому в Кракові не так, як у нас? – та ж колишня австрійська Галичина. А він: бо там еліта збереглася. На тому й розійшлися.
І йду я оце в суботу пополудни Ринком. Панянки з голови до ніг у «бронзі» – хто в кринолінах походжає, хто «в повітрі» висить, але всі перед камерами позують, квіткарки чи продавчині лизачків теж у довгих спідницях і чепчиках, якісь латники в кольчугах сновигають, скрізь оспіваними Винничуком прецлями торгують, пекар у вітрині крутить на пальці тісто на піццу чи на струдель, вуличний фортепьян не відпочиває від охочих помузикувати. На Сербській знову ж – Мазох, вінтажні бутіки, майстерні шоколаду, винарні-каварні. Весь під враженням доходжу до кінця культової вулички – і ось вона, славнозвісна «львівська середовищність»! – назустріч мені ніхто інший, як М. Не дивина, що розмова починається з того місця, на якому обірвалася.
Я йому про бронзових панянок, про квіткарок у чепчиках і про фортепьян біля Катедри – мовляв, креатив «бйот ключом». А він знов: але ж ніхто ні в що не вкладає, не інвестує в інфраструктуру, не реставрує, не відновлює, не будує, лиш експлуатує, і все руйнується. Я вже цілу тираду хочу говорити: мовляв, з часом будуть щораз більше інвестувати, мусять зрозуміти з часом, що туристів на руїни не заманиш, "бронзових" панянок можна й на Хрещатику фотографувати. «З часом будуть інвестувати…» - починаю я, а він мені:
- Хочеш сказати, що з часом будуть інвестувати ті, хто прийдуть після нас? Після нашого «господарювання»?
І ось думаю: якщо він тоді виявився таким добрим пророком, то як буде тепер? Бо спостерігаючи, як еволюціонує всі ці роки «розбудова державності», настирливо лізе в голову ДАІшна фраза, колись часто чута з «брехунця»: «Водій не справився з керуванням і перекинувся».
