За роки моєї академічної кар'єри у мене розвинувся скепсис до визначення суспільних явищ. Зазвичай вони є надто складні, щоби вкласти їх у просте ложе критеріїв і дефініцій. Загальним правилом у таких випадках є те, яке колись сформулював св. Августин по відношенню до часу й яке часто вживають, заміняючи час іншими поняттями чи явищами – від нації до порнографії: « Я знаю, що це таке, поки Ви не питаєте мене, що це таке».
Як приклад наведу дискусії над визначенням головного предмету нашої розмови – міста. Місто пробували дефініювати через різні критерії: правовий статус, чисельність населення, характер його зайнятості, наявність укріплень і торгового центру для домодерних часів чи індустрії для часів модерних – всього того, що становило чи становить іншу якість життя, аніж життя на селі. Але попри всі спроби, жоден критерій – ані сам по собі, ані в сукупності з іншими – не виявився задовільним. Завжди найдеться велика група міст, яка не задовольнятиме ці вимоги. У кінці кінців задовільним можна визнати лише те визначення, що базується на суб’єктивних, а не на об’єктивних критеріях: місто є населеним пунктом, мешканці якого відчувають, що вони живуть у місті.
Кожне суспільне явище за означенням не є задовільно означуваним (вибачте за тавтологію). Тому я пропоную не дефініювати те чи інше явище, а показати, як воно працює – а як історик я роблю це в першу чергу з історичної перспективи.
Отже, коли заходить мова про середовищність Львова, для початку хочу поставити питання: скільки знайомих зустрічаєте кожного ранку по дорозі з дому на роботу – особливо якщо Ваше житло і Ваша робота знаходиться у межах історичного міста? Що більше: зі скількома з ними зупинитеся, щоб поздороватися й обмінятися бодай кількома словами? Скільком із них пообіцяєте передзвонити чи покликати на каву чи на пиво? І скільки з них не будуть безпосередньо членами Вашої родини чи Вашими співробітниками?
Тепер, як Ви відповіли собі на ці питання, уявіть собі, яка була би відповідь киянина. Думаю, що Ви легко відчули різницю. І в цій власне різниці полягає, на мою думку, середовищність Львова. У Львові не можна жити, щоби кожен день не зустрічати своїх знайомих, і кожен день – інших. Кожен львів’янин є член того чи іншого середовища, яке виходить за межі його родини чи роботи – а найчастіше, він чи вона є членом зразу декількох. До того ж багато з них перетинаються. Тому будучи істориком (говорю про себе), я водночас знаю журналістів, священиків, бізнесменів чи просто тих, хто – як і я – ходять на басейн.
Я не кажу, ще мешканці інших міст не мають цього досвіду. Просто різниця між ними і мешканцями Львова є більше якісна, аніж кількісна. В інших містах ці контакти розмиваються відстанями. У Львові його середовищність є у першу чергу функцією його забудови. Львів є містом скроєним під людей, з людським розміром і людським обличчям. Тут ти не маєш відчуття, що архітектура тисне на тебе, пробує створити у Тебе відчуття малого черв’ячка чи іншої нікчемної комахи – як це буває в імперських містах, скажімо, Відні чи Санкт-Петербурзі. По друге, свою роль відіграє розмір. Щастям Львова є те, що у сучасну добу він ніколи не став національною столицею ані великим індустріальним центром – інакше би з ним конче сталося, що сталося з Києвом чи Дніпропетровськом. Й останнє: Львову повезло ще в інший спосіб – він не був зруйнований у час останньої війни, а тому не зазнав радянської забудови чи перебудови центру. Хто хоче уявити собі альтернативний сценарій, порівняйте довоєнний Кенінґсберг з повоєнним Калінінградом.
Адам Заґаєвський висловив цю середовищність Львова в одній дуже влучній метафорі: Львів є ідеальним містом-кабінетом. Місто, в якому ідеально жити і працювати. Бо, з одного боку, він є містом з «людським обличчям», і тут, включений зразу в декілька середовищ, рухаєшся на декількох орбітах, що згущує поле креативності, з другого боку.
Більш науково цю особливість Львова передав Кшиштоф Павловський у своїй праці «Народження модерного міста». Не кожне місто (а навіть велике місто), на його думку, заслуговує на титул модерного міста. Модерним містом можна вважати лише ті міські організми, які максимально використовують цивілізаційні досягнення для забезпечення оптимальних умов щоденного життя і культурного розвитку свого населення. Іншими словами, модерність міста визначається пропорцією доступних місць у навчальних закладах, театрах, кав’ярнях і ресторанах і т. д., і т. д. на одного мешканця міста. З цього робочого означення випливає, чому, скажімо, розмір міста не дорівнює його модерності. Що більше: в окремих випадках великий розмір міста стає перешкодою, бо провокує надмірний тиск населення на міські структури – особливо, якщо останні розвиваються поволі і відстають від потреб.
Щоб зрозуміли унікальність Львова, варто процитувати ще один висновок Павловського: він пише, що коли послідовно застосовувати критерій доступності міських структур на одного мешканця, то на межі ХІХ і ХХ ст. Львів був єдиним справжнім модерним містом на землях колишньої Речі Посополитої. Ніхто ніколи не пробував застосовувати цього критерію на схід від Дніпра, тобто поза кордони «історичної Польщі». Але якби застосували, припускаю, що результат був би той самий. Коли я працював над своєю книжкою про Франка, мені попала під руку така статистика: на початку 1880-х років за числом газет і журналів на одного мешканця Львів випереджував значно більшу від нього Москву, не говорячи уже про Київ чи інші губернські центри. У рамках Російської імперії зі Львовом у цьому відношенні могли змагатися лише Петербурґ і Варшава.
Львів був і залишається багатим на різні середовища, і то широкого спектру – від «крайніх» націоналістів до «крайніх» лібералів. І якщо один із українських націоналістів, Олег Баган, говорить про Львів як про «кубло українських ліберастів», то я признаю йому рацію (Львів є дійсно осередком лібералів), але лише на половину, бо Львів є також осередком «Свободи». У тому сенсі він схожий на Ноїв Ковчег, де, як відомо, «кожної тварі взяли по парі» – і каркас цього корабля є власне його середовищність.
Розумію, що все, сказане дотепер, звучить як звеличення Львова. А тому може здатися підозрілим, бо, як кажуть, «кожен кулик своє болото хвалить». Щоби применшити цю підозру, хочу зробити дві-три прикінцеві зауваги.
Перш за все, хочу попередити, що коли ми говоримо про унікальність Львова, то мусимо визнати, що заслуг самих мешканців міста було не так вже й багато. Висока, можна сказати, надзвичайна середовищність Львова є вислідом сприятливого збігу історичних обставин. Скажімо, те, що австрійський Львів вигідно відрізнявся від австрійського Кракова, завдячуємо факту, що Краків був прикордонним містом. Відповідно, австрійський уряд тут ніколи не дав згоди знести фортечних укріплень – тоді як у Львові він зробив це у перші десятиліття своєї влади, випустивши місто назовні. Тому австрійський Краків був якби заарештований у своєму розвитку, а Львів міг розвиватися вільно.
Іншою важливою обставиною було те, що Львів, а не Краків був столицею автономного краю. Галичина була, з одного боку, найбіднішою, а з іншого боку – найбільшою австрійською провінцією. А розмір має значення: бідність платників податків компенсувалася їхньою чисельністю – через що до міста надходили величезні грошові потоки, й Львів був «багатою столицею бідного краю». До того ж, в останні п’ять десятиліть австрійської влади Львів мав статус самоврядування, що дозволяло міській владі значну частину цих потоків направляти у розбудову міських структур.
З іншого боку, це не була постійна функція: коли місто розвивалося, але втратило свої автономні прерогативи, ця спадщина підупадала. Згадаймо проблеми з водопостачанням, які появилися у Львові з приходом радянської влади і тривали аж до її кінця. Викликом для кожної влади, що повстала на уламках чи то австро-угорської, чи то радянської імперії, було як ту середовищність утримати – зокрема, намацати ті фактори, які би її підбудовували, подібно до статусу австрійського Львова як автономної столиці автономного краю. Власне, це якраз те, на що спрямовані наші пошуки стратегії розвитку Львова.
Іншими словами, середовищність Львова є не чимось сталим. Воно є явищем історичним. А як кожне історичне явище, воно має свій початок і може мати свій кінець. Тому нашим завданням є якомога довше відтягнути цей кінець або взагалі його унеможливити. Відповідальність за збереження чи примноження спадщини падає на тих, хто її успадкував. У тому сенсі я би сказав, що середовищність Львова зараз існує радше як «річ у собі», а не як «річ для себе».
Що більше: на мою думку, багато з тих речей, які складають досі середовищність Львова, лишається незреалізованим, не становить суспільного капіталу. Вона, як ті гроші, заховані у банку замість приносити прибутки на депозитах у банку. Всі ми знаємо статистику, скільки у нас вищих навчальних закладів і яку значну частину львів’ян становлять університетські студенти, викладачі чи просто працівники. А тепер порівняйте цю статистику з тим, скільки львівських університетів проглядаються у публічному та культурному житті України? Або спробуйте вияснити, скільки у Львові є реальних (а не самозахвалених) академічних шкіл, про які знають за межами бодай Львівської області?
Закінчуючи: середовищність Львова, а разом з тим його метрополійний статус сильно залежатиме від уміння міської влади і відповідальних громадян зосередити у місті потоки ресурсів з великої території – і то не лише української. Зрозуміло, що неможливо збудувати ідеальне місто в неідеальній країні. Тому стратегія розвитку Львова має резонувати зі стратегією розвитку України – і брак цієї стратегії є частиною тих проблем, що переживає Україна. Львів як «місто-кабінет» має не лише переваги щодо решти України – він ще має певний інвестований інтерес цю країну міняти. На моє глибоке переконання, позитивні зміни в Україні не почнуться, якщо вони не почнуться також у Львові.
Це є ще один – і то мабуть найбільший – виклик, який стоїть перед нами – а водночас й мірило того, наскільки нам вдасться вдало чи невдало загосподарювати ту спадщину, що нам дісталася від історії.
(Виступ, що мав прозвучати на засіданні Унівської групи 30.03.2013 р.)