Уже не раз доводилося констатувати, що одним зі секретів доброго тексту є багатоповерховість — у сенсі можливості читати його і як суто розважальний твір, і глибше, докопуючись до прихованих сенсів взаємозв’язків, алюзій і різноманітних зашифрованих послань. До таких, власне, належить книжка Олександра Зінченка “Як українці зруйнували імперію зла”.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Її можна читати як суміш репортажу і доброго політичного детективу — надто, що книжка, попри силу-силенну свідчень, вставлених у текст, начисто позбавлена наукового апарату в класичному розумінні: приміток, покажчика й інших елементів, що спрощує сприйняття її саме як публіцистики. Загалом видно, що текст писав не стільки історик, скільки журналіст.
А можна читати як глибоку публіцистику — надто, що там добре видно ряд тих проблем, які донині, нехай і в дещо видозміненому вигляді, супроводжують українське політичне та громадське життя.
Цю подвійність видно вже з розгортання і побудови сюжету. Усе починається навіть не з ГКЧП, а з попередження про те, що ми знаємо, як ГКЧП з боку американців адресоване Горбачову. Такий підхід відразу створює атмосферу навіть не публіцистики, а доброго детективу, та демонструє очевидну для фахівця річ — здобуття незалежності Україною було частиною не просто розпаду СССР, а світового контексту.
Перший розділ відразу переносить у день 19 серпня 1991 року, який протягом розділу автор пропонує розглянути практично “наживо”, з кількох перспектив водночас: починаючи від Леоніда Кравчука, через окремих громадських та політичних діячів і закінчуючи загалом громадою на вулицях — при цьому не оминаючи і Москви з Вашингтоном.
Наступний розділ суто хронологічно, на очевидно-популярному рівні — він про події 20 серпня, наміри та побоювання сторін процесу, які вже оклигали від шоку несподіванки імені ГКЧП. Але на рівні глибокої публіцистики — це про ідею незалежності України на рівні “поза Україною” як сутність і концепт. Невипадково там з’являється тема Польщі та злощасної промови Буша 1 серпня 1991 року.
Наступний розділ, “За лаштунками”, попри хронологічну прив’язаність до, відповідно, 21 серпня — насправді про тіньові процеси, які почалися ще до заколоту і пришвидшилися після його початку. Розділ “Дефолт” дещо випадає з хронологічної перспективи — він про те, як СССР “дійшов до життя такого” з економічної точки зору. При “легкому” сприйнятті його роль у тексті прирівнюється до того місця в сюжеті політичного детективу, де до державного лідера, який намагається зрозуміти, що стоїть за суперечливими донесеннями дипломатів і розвідників (чи то до командира спецзагону, який пробує збагнути сенс даного йому завдання), вривається “другий номер” і змальовує ширшу картину, в якій все стає на свої місця, а книжковий лідер разом із цілком реальними читачами завмирає у жаху — та що ж тепер буде, ойойой!!!
Наступний розділ — він власне про те, що ж тепер буде: “ефект доміно” — це класична “презентація героя”, тобто українського незалежницького руху, який немов виростає з-під землі, аби у наступному розділі, “Незалежність”, стати тим самим “каменем відкинутим, що наріжним став каменем” і заодно заповнити собою “екзистенційну пустоту”, яка розверзається у розділі “Дефолт”.
Власне на останніх сторінках розділу “Незалежність” відбувається розв’язка за всіма канонами жанру, й обидва наступні (вони ж і останні) розділи виглядають як ілюстрація до рядків відразу двох поетів — “Після кожної війни хтось має прибрати” Віслави Шимборської (в оригіналі — Po każdej wojnie Ktos musi posprzątać Sam po sobie porządek Nie zrobi się... ) та Нізамі: “Завіса впала, те, що знаєш — знай...” Бо вони — фактично про упорядкування нової реальності та її закріплення. Це вже остаточний фінал, розв’язка якого наступила 25 грудня 1991 року разом із відставкою Горбачова.
Але навіть якщо читати у “легкому” варіанті, то добре видно, що текст цілком непогано розганяє три великі ілюзії щодо подій 19–24 серпня 1991 року, які завершилися проголошенням Україною незалежності.
Перша з цих ілюзій — “незалежність впала нам у руки”. Зазвичай цьому твердженню контраргументують у дусі “не впала, це був хронологічно останній етап боротьби за державність, який нарешті увінчався успіхом”. Втім, цей аргумент хоч і справедливий, але з точки зору нефахівця або й просто не надто обдарованої уявою та проникливістю людини доволі теоретично-умоглядний і потребує підкріплення, для якого слід задіяти солідний фактографічний та понятійний апарат. Після прочитання розділів “Ефект доміно” та “Незалежність” стає зрозуміло, що Незалежність нітрохи не впала нам у руки. Навпаки — задля успішного фіналу наші тодішні провідники, хоч би якими вони були, мусили добряче натанцюватися на линві над прірвою. Треба було прозондувати настрої Заходу, який в особі США боявся можливої нестабільності після розпаду СССР; треба було впевнитися щодо позиції “силовиків”; забезпечити собі достатню легітимність — а це передбачало і прораховування настроїв Верховної Ради з її комуністичною більшістю, і організацію референдуму, ще й затягнуло період фактичної непевності до грудня. Слід було врахувати всі правові та смислові нюанси — найвідомішим і найбільш символічним прикладом є баталія навколо “відновлення” чи “проголошення” в Акті. Треба було, зрештою, якось домовитися з комуністичною арифметичною більшістю в парламенті, підтвердивши логіку Романа Шухевича — мовляв, після здобуття незалежності треба буде мати справу з постсовєтськими чиновниками, адміністраторами і політиками, бо інших людей з навиками практичного управління просто не буде в країні. Уся епопея з пошуком голосів для Незалежності — просто блискуча ілюстрація цього принципу.
Заодно розсипається у порох ще один міф навколо Незалежності — мовляв, усе було зроблено вольовим зусиллям, нащо там ті формальності. Цей міф має відмітну ознаку у вигляді моментального пасу в сучасність на тему вже заїждженої “політичної волі”. Активна позиція, звісно, має значення — і в книзі достатньо прикладів цього, але і в цьому випадку “до булави треба голови”. Особливо, коли дієш в умовах невизначеності з незрозумілої позиції — як Кравчук у розмові з Варєнніковим зранку 19 серпня 1991 року або ж, маючи за вікнами сповнений емоцій натовп, як 24 серпня 1991 року.
Але і певною мірою вирвану в історії, обставин, опонентів Незалежність треба було легітимізувати. Й отут розумієш, що ніякі вольові зусилля разом з “політичною волею” не врятували б нас, якби тоді не потурбувалися про належну легітимізацію Незалежності. І питання не в зондажі настроїв союзників чи домовленостях із Москвою. Три місяці — від проголошення Незалежності до оголошення результатів референдуму — Україна перебувала у підвішеному стані. Ніби і є Незалежність, процеси пішли, але вона ніким не визнана, відсутня у міжнародному дипломатичному і ментальному просторах. А якби Росія у цей час напала? Хто б нам допоміг? Для порівняння можна глянути на історію Ічкерії чи Татарстану, аби зрозуміти, що емоційного пориву, готовності “дотискати”, доблесті таки не досить...
Усі наведені аргументи валять заодно і третій міф — “от якби вибрали Чорновола...” І як його обрання змінило б об’єктивну ситуацію і виклики, яким довелося б давати раду — тобто все згадане вище і ще з кільканадцять не згаданих факторів? Хоча у цьому випадку автор, видається, каже “А”, та недоговорює “Б”. Недоговореним залишається той принциповий момент, що у 1991 році не просто завалилася чергова імперія і чергова ітерація Російської імперії — а впала принципово нежиттєздатна система. Доки рівень технологій і насильства дозволяв забезпечувати її існування, доти вона й існувала. А коли припинила існування, то згинула без сподіваних у таких випадках грандіозних катаклізмів, полишивши по собі соціальну й економічну катастрофу. У цьому випадку мав рацію дисидент совєтських часів Владімір Буковський — не стільки Захід переміг у Холодній війні, скільки напіврозкладений труп великої ілюзії зрештою вмер. Можливо, якби Захід знайшов у собі сили бодай достатньою мірою допустити такий погляд, усвідомити його, то не було б такої кількості дій і проєктів, які зараз виглядають зразком наївності. І, зокрема, частини книжки, де описується реакція та дії Заходу, не виглядали б таким оглушливим дежавю. Все те ж саме — страх дестабілізації, привид “етнічного націоналізму”, остерігання збільшення ядерного клубу, зрештою, явне трактування Росії як єдино можливого партнера для розмов у регіоні, попри всі зусилля національних діаспор. Постфактум таке враження, що тільки залпи повномасштабного вторгнення і свідчення злочинів російських вояк врешті пробудили Захід хоч трохи по-справжньому.
Крім того, історія, яку розповідає Олександр Зінченко, — це історія про спадкоємність. Основні герої цього підсюжету — Дмитро Павличко та Леонід Кравчук. Обидва походили з неблагонадійного регіону — один із Карпат, інший з Волині. Павличко навіть встиг практично вступити у повстанську сотню “Спартана”. За Кравчуком аж такого, з точки зору держбезпеки, шлейфу не було — він всього-на-всього “засвітився” у колядці на благодійні цілі, про яку згадали у місцевій газеті. Утім, обидва зробили цілком непогані кар’єри в совєтській Україні, і можна було б подумати, що навряд чи вони будуть радикалами, надто, що вже були дещо старшого віку, який загалом мало асоціюється з романтичними поривами наяву.
Однак Павличко у вирішальну мить використав зовсім не дипломатичний аргумент: “Читай, бо задушу!” Кравчук проявив себе менш картинно, але, попри репутацію “того, хто ходив між крапельками”, несподівано твердо і послідовно: спочатку зранку 19 серпня не дозволивши емісару з Москви Варєннікову опанувати ситуацію суто психологічно, а пізніше, уже в Біловезькій пущі, несподівано заявивши: “Сьогодні я взагалі не знаю, хто такий Горбачов! Я взагалі не знаю, де розташований якийсь там Кремль!...”
Обидві історії — з тої серії, про які прийнято говорити “ніби з-під землі виросло”. І прорвалося символічними (й водночас цілком природними) жестами та фразами. Не факт, що ми коли-небудь реконструюємо всі послідовності думок і переконань, які врешті вилилися у відому нам позицію протягом серпня 1991 року, але те, що невідоме до кінця “щось” по сусідству з ідентичністю існує — безсумнівно.
І на цьому тлі виглядає особливо болісною колізія навколо зачитування Акта Левком Лук’яненком. Було очевидним, що зачитати мав би саме він — автор Акта, людина, яка поклала життя на боротьбу за незалежність, та ще й іменинник того дня. Але зачитав Леонід Кравчук, аби не дратувати ту ж таки прокомуністичну більшість. Якоюсь мірою у ситуації “шашечки чи їхати” вибрали таки їхати — але також не дали реалізуватися до кінця грандіозному за силою втіленню символу і міту, без перебільшення апофеозу героя.
Ця мінідрама — вона і про тяжкі вибори. І про те, як часто в нашій історії доводилося втрачати на символічності й інших нематеріальних речах, аби просто вижити — а при нагоді і доп’ясти свого. І ще одне болісне дежавю — як часто ми стримуємо себе, коли бачимо несподіване “перетворення Савла у Павла” у донедавна “яких різниць”, які щиро уявляють себе замалим не Колумбами і справіку патріотами... Така вона, національна еволюція.
Однак ця історія — звісно ж, також про суб’єктність України й українців. Недаремно ж назва книжки саме “Як українці зруйнували імперію зла”.
Певною мірою вирішальна роль українців була визначена наперед географією і демографією. Географією — тому що “коридор” до Західної Європи і вихід до Чорного моря. Демографією — бо тільки зарахувавши до “русскіх” українців та білорусів, можна було втримати чисельну перевагу над народами Середньої Азії. Зрозуміло, що про добровільне “відпускання на волю” ні України з Білоруссю, ні країн Середньої Азії Москва не могла подумати навіть уві сні. Як наслідок усіх цих факторів — ясно було, що навіть у найсприятливіших умовах українцям треба буде докласти чимало зусиль і проявити винахідливості, аби вирвати свою Незалежність навіть у ситуації паралічу імперії. Власне, книжка — про це.
23.08.2024