Крук Г. Доросла. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2017. – 112 с.
У сучасній українській поезії Галина Крук – авторка, що мовить особливим способом, дістається до читача відразу підшкірно, внутрішньовенно, безкомпромісно. Особливо це стосується збірки «Доросла» – дуже камерної, інтимної, особистої, де авторка аналізує феномен дорослості з рубежів набутого досвіду, з позиції прийняття і прощення, послуговуючись тонкою, але ефективною оптикою художнього осмислення. В наслідку, виходять доволі органічні, якісь навдивовижу впізнавані діалоги, ба навіть полілоги, з власним, відрефлексованим лише частково, метальним «Я», безумовним «супер-еґо» – не альтернативним, але, скажімо, таким, що доповнює реальність окремо взятої особистості.
Настрій книжки окреслюється як філософсько-ліричний, навіть ніжний у чомусь, пронизливий. Попри те, що авторка начебто означає ліричну героїню як «доро́слу» чи таку, що доросла́ до розуміння окремих конструктів та принципів функціонування всесвіту, прочитуємо між рядками збірки готовність дивуватися, радіти, рятувати світ – а чи це не суперечить самому визначенню поняття «бути дорослим»? Чи, може, навпаки – саме подібним наповненням має і характеризуватися справжня, усвідомлена дорослість, вільна від упереджень і штампів, спрагла росту і сміху, розвитку й пізнання?
Імовірно, дорослість означається також і такими сумними одкровеннями:
«нема так, щоб саме тільки добро
нема добра без зла
нема добра і зла без мене»
(«у небі намалював…»).
Але головне тут – не втратити здатності запитувати. Формулювати питання до всесвіту. Ну і до оточення людського, хоча це вже не так принципово. «У чому щастя?» – запитує нас Галина Крук, запитує дещо по-дитячому наївно й довірливо, запитує аж ніяк не риторично – їй справді розходиться на тому, аби дослідити це питання, визначити його глибоку філософічну й буттєву природу, його своєрідну естетику й внутрішню психологію, коли усе, що маєш, це розуміння що:
«…щастя, точно, не в тому,
щоб хтось стискав тебе міцно за лікоть,
коли ти в парадних мештах
ідеш вся така як реклама заможного чоловіка»
(«розчарування»).
І так, ми розуміємо, що тут ідеться власне, про жіноче щастя, добре це чи погано, а радше просто – ось так, як є, ось така персональна правда життя, без претензій на універсальність, але і без зайвої банальності та солодкавого пафосу. Власне, жіночого контексту у поезіях Крук справді досить багато – це той момент, коли авторка дозволяє собі говорити про все, що турбує її жіноче єство: про дітей, чоловіків, Бога, любов, нові платтячка (закреслено), старіння і смерть («жити значить вмирати»). Власне, впродовж усієї книжки осмислюється досвід саме жіночого дорослішання, в усій психологічній та екзистенційний повноті, з усіма обтяжуючими обставинами:
«таке крихке медове молоде
зухвале дике
життя не вчить дорога не веде
мале велике»
(«дорослості дозволені плоди»).
Українська письменниця Галина Крук.
Крук працює зі словом упевнено, методично, вивірено – вона вже свідома своїх компетенцій, рухаючись не узвичаєними, але, до певної міри, канонічними маршрутами. Авторка абсолютно прозора в своїй поезії, принаймні, в «Дорослій» простежується оця метафорична прозорість, котра приходить лише із набутком професійного інструментарію та усвідомлення власної автентичності як автора, коли стиль напрацьований, обрії відкриті, й нікому не треба нічого доводити. Саме в такі моменти можна поміркувати над простими, здавалося б, речами, окреслити зміст і мету природи власної творчості, її питомі координати й вектори руху, зазирнути всередину і збагнути, наприклад, таке: «любов залишає у серці жінки діру, розміром з іншу жінку» («чорна діра»).
Що ти забув тут, діду?
У книжці ненав’язливо, але цілком ясно і чітко прослідковується тема старіння, екзистенційного осягнення минулого досвіду, навіть чисто фізіологічне переживання вікових змін, коли «так багато чого тіло старе вже не хоче…» («старий чоловік край осені»). Тут цікаво те, що, попри певне гендерно орієнтоване налаштування оптики Галини Крук, вона уміє бачити незаангажовано, транслює універсальні меседжі в сенсі загальнолюдського досвіду, підходить до змалювання картин поетизованої «дорослості» як фаховий дослідник-антрополог, не позбавлений, проте, милосердя й емпатії.
Крук не цурається певного соціального натуралізму у своїх віршах, описуючи речі, якими вони є, а не якими їх воліють бачити поети. При цьому їй вдається витримати оцей умовний баланс чіткого наративу із образністю художнього мовлення, не збиваючись на публіцистику, не зловживаючи жорстокими малюнками із повсякдення. Натомість вона портретує ліричних насельниць книжки, і робить це максимально делікатно, зі щирою приязню, хоча й не без іронії:
«не вистачить муліне
для всіх тих весняних руж
трохи залиш на без (кажуть тепер – бузок).
вушко голки глухе, хочеш вселити, а не…
і знаєш, що вже – по всім.
та добре б – іще разок!»
«пані з вулиці Сикстуської».
Бравурність тут межує із драматичним пафосом, із викличним зізнанням, болючою сповідальною історією. Така дорослість здатна викликати не лише співчуття, а й зневагу чи навіть гнів, осуд, відторгнення. Тут немає мудрих універсальних порад на щодень – штибу «десять найкращих способів квашення огірків». Тут панує світоглядний надрив і суцільна драматургія, попри усі спроби дотримуватись меж пристойності, дорослості, отої хрестоматійної мудрості.
Утім, не чуже для Крук і відчуття певного соціального трагізму, уміння бачити глибини в повсякденних простих епізодах, уміння ловити дух і момент міста у його красі й потворності. Ось як героїня наступної портретної замальовки – упокорена, меланхолійна, позбавлена отого залишкового куражу юності, приречена втілювати образ глибинної самотності людини на схилі віку:
«стоїть і говорить.
якби хоч сказала, що їй дати, то вже б дали.
стоять і говорять – кожній може таке трапитися
худа, підсліпувата, зовсім самотня»
(«із потертим гаманцем у руках»).
І якось не відразу усвідомлюєш, що ця худа, підсліпувата пані, це, умовно, та сама «дівчинка у глибині тебе така щаслива» («про блакитну квітку»). Чи, принаймні, могла би бути нею.
Авторка збірки «Доросла» Галина Крук.
Десь тут ми розуміємо, що Крук підходить до теми старості, конечності людського буття більш універсально і широко, аніж це заведено, вона помічає багато цікавих деталей у цьому невеселому дискурсі, вона вчить нас, як упроваджувати цю просту інклюзію в довколишній простір, як говорити на ці теми більш вільно й усвідомлено, більш «якісно», продуктивно і, разом із тим, без непотрібних і фальшивих сентиментів:
«що я тут забув? – питаєш сам себе і не можеш згадати,
закидаєш вудку, невід, невідь що і невідь для чого,
щось накльовується, якісь забуті богом місцини, дати,
якісь історії, які трапилися з тими чи з тими….»
(«старий і море»).
Навіщо богові камінь?
Космогонія Галини Крук, на перший, погляд, неочевидна – авторка перманентно зосереджена на дослідженні внутрішніх гештальтів, аби занадто допитливо зазирати у чорну глибину небесної чаші. І разом із тим, Бог, як втілення якогось вищого абсолюту, універсальний рушій і «причина причин», як максимальна форма концентрованої любові, перманентно присутній у збірці. І це, відчуваємо, не просто важливий символ, а, певним чином, безпосередній учасник цього поетичного діалогу, смислова віха, на яку опирається авторка у творенні тканини книжки, у розбудові власної емоційно-логічної системи текстуальних зв’язків:
«боже,
якщо ти планував мені стільки всього
треба було дати мені нерви, як корабельні канати
треба було мені дати шкіру, огрублу, як парусина
треба було мені дати серце важке, як якір»
(«боже,…»).
Лексика Галини Крук у «Дорослій» досить проста, форма мовлення – не обмежена нічим, крім відчуття власного внутрішнього ритму. Тут не так уже й багато інтертекстуальних ремарок, хоча, безумовно, потуга й внутрішній творчий обшир авторки дозволяє впроваджувати їх у канву власного тексту доволі ненав’язливо й органічно, нетривіально. Зокрема, знаходимо цікаве відсилання до Богдана Антонича з його законами «біосу», які однакові для всіх:
«це плата за любов
це материнська плата
чіпляєшся за чіп
та смерть знаходить слот
і демонтує бог
субстанцію початку »
(«До істот з зеленої зорі»).
Тема осмислення смерті, її екзистенційного концепту, теологічного, сказати б, підґрунтя, добре вписується у цей логічний ряд, вона незримо присутніє тут, посеред цієї жіночної естетики, невимовлених слів та розтушованих ліній:
«мушу зізнатися, боже, що не вмію вмирати,
а найгірше – не хочу
світ такий гарний – дерева, хмари, навіть комахи»
(«сповідь розгубленої»).
Звертання до Бога як абсолюту всього є невипадковим, адже у процесі дорослішання дуже важливо триматися певних орієнтирів, маркерів, маяків, на які можна було б рухатися у непроглядній хтонічній темряві власно еґо: «жити – значить ставати собою, – кажеш/ легко тобі, боже, ти знаєш, хто ти» («сповідь розгубленої»).
Рівність – це рівняння
Відзначимо, що дискурс «жінка VS чоловік» не чужий авторці, хоча іноді він трансформується у ще одну, не менш популярну формулу «жінка для чоловіка». Дихотомія цього абсолютно штучного конфлікту, зрештою, має досить просте пояснення. Дорослішання, у трактуванні Галини Крук, відбувається за маршрутом своєрідної історичної ініціації, де міжстатеві відносини (ні, цього разу не про секс) є одним із важливих маркерів, що допомагають визначити власну ідентичність.
«Доросла» проходить свій шлях, постійно озираючись на фактор присутності Чоловіка у своєму житті, як ерзац-варіанту Творця, як великого і страшного Прабатька (до речі, тема родини майже неприсутня у збірці, відверто замовчувана, окрім окремих текстів, де досліджуються взаємини матері й сина). Дитинство цієї героїні проходить «у світі чоловіків», вона росте й набирається певних досвідів у цьому світі, де найвищою формою похвали й апофеозом соціального прийняття є здобуття статусу-титулу «свого в дошку хлопця» («без усіх цих стрьомних додавань» – ні, про фемінітиви тут не чули»). Тож нічого дивного, що й далі тема чоловіка, чоловіцтва, чоловічого у персональному світі дорослої авторки залишається однією з центральних:
«у світі чоловіків доводилося шукати
надійного товариства для того, щоб одягнути сукню,
відваги для того, щоб виявити свою жіночність, відкритись
бо якщо ти нічия,
то доводиться за двох – за себе і за того хлопця»
(«сама собі»).
Галина Крук у збірці «Доросла» по-новому переосмислює гендерні стереотипи.
Бути жінкою, у трактуванні Крук – невпинно дорослішати. Приймати гіркоту, біль, несправедливість довколишнього світу, діагностувати його, визначати рівень патологічного ураження. Жіночий досвід у певному сенсі нагадує досвід патологоанатома, у якого завжди знайдеться пояснення, чому той чи інший організм перестав функціонувати, чому планета зупинилась, чому всесвіт виявився недосконалим. Занадто багато пояснень, занадто мало причин продовжувати. Усе плинне, але пошук якої-небудь сталості з недавніх пір почав вимагати забагато зусиль. І вже точно, жертва тут буде недоречною – жертва не вирішить жодної із проблем, лише посилить дисонанс між бажаним і отриманим:
«бо жінка чоловікові для того, щоб нагадувати,
якщо він раптом щось забуде
бо жінка чоловікові для того,
щоб підкреслювати в ньому найкраще
– дура, блондинка, картає себе, –
хто вчив тебе підкреслювати червоною ручкою?
хто просив тебе виправляти помилки?
хто просив тебе виправляти помилки
(«вона починає ранок із вологого прибирання у голові…»).
Галина Крук – поетка у чомусь традиційна, модерна і постмодерна, вона органічно синтезує найкращі поетичні методи, продукуючи власні, автентичні й пронизливі словесні витвори, при цьому нерідко забрідаючи у темні хащі глибинного психоаналізу. Дійсно, дорослішати, коли ти – жінка, непросто. А коли ти іще й поетка, – це взагалі майже неможлива місія: «іноді найкращий вірш – як секс із незнайомцем, про якого нічого не хочеш пам’ятати» («спущена петелька»).
Разом із тим, Крук по-новому переосмислює гендерні стереотипи, пропускає їх крізь фільтри ідентичнісного самоусвідомлення ліричної героїні, творить її персональну родинну історію, епос її психоемоційного дорослішання й суверенізації:
«посадила під дерево сина –
будуй, сину, дім, поки малий,
поки ще не наламав дрів
ось воно – наше родинне вогнище
я так втомилася підкидати у нього хмиз»
(«сумний святий вечір»).
Доки вони всі живі
Галина Крук, як і більшість сучасних українських митців, приймає виклик поточної доби, не залишається осторонь актуальних історичних подій. Проте вона й не спекулює темою війни, наприклад – просто проживає її, як одна із нас, звичайна людина – тире – громадянка – тире – жінка – тире – воїн:
«Дивишся у тепловізор і розумієш,
який ти насправді самотній у цьому світі,
людному і знелюдненому водночас»
(«на лінії вогню»).
Не варто думати, що поетка свідомо й охоче занурюється у цей воєнний наратив, у цей кривавий топос, де розмиваються усі грані, а гуманізм перетворюється у ледве вловиму химеру. Радше, ні – Крук практикує екзистенційну таїну непосвячення, вона пробує дивитись на все, що відбувається, дещо відмежовано, абстраговано, намагається перелічувати цей «нудний реєстр війни» спокійно, стримано, без зайвих емоцій. Але, як ми можемо переконатись, бути відчуженою їй не дуже добре вдається: «я ж навіть не знаю, як той град виглядає, сину, я ж навіть не можу собі тої війни уявити!...» («мама»).
Ця мимовільна небайдужість, цей внутрішній відрух дають авторці можливість стверджувати/пророкувати:
«якогось дня закінчиться війна
і ми усі нарешті заживемо
(о як ми всі нарешті заживемо!)
(«живиця»).
Галина Крук максимально демократична авторка.
Батьківщина виступає останнім канонічним спадком, що передається від батька до сина, що бережеться як останній патрон у Бога за пазухою. Галина Крук говорить про ці речі просто, без надриву, без синдрому емоційної абстиненції. Її образи прості й чіткі, зрозумілі кожному, хто здатний їх розгледіти, почути й усвідомити, вона – максимально демократична й доступна у світоглядному сенсі авторка. Ймовірно, дається взнаки ґрунтовний викладацький досвід поетки, її максимальна інтегрованість у молодіжне (студентське) середовище, що дозволяє набути винятково тонкого чуття сучасного соціального моменту і буттєвого нерву.
Разом із тим, Крук практикує універсальні символи, проговорюючи базові, навіть очевидні поетичні й сенсотворчі конструкти:
«так довго добираєш слова,
що Бог врешті заговорює до тебе першим,
каже: рибо моя кистепера, я теж пробував –
людина – мій терновий вінець творіння
кожен має право на творчу невдачу»
(«із секретів творчості»).
Літо дитинства минуло
Дорослість – це звучить досить серйозно і навіть приречено, але, якщо подумати, це ще й про зрілість, про щедрість, про певну можливість видихнути й поглянути на себе зі сторони. Насолодитись власним літом, урешті решт, отим котре «солодко так, так тягуче повторюєш, легко, як мантру». Галина Крук – така цілком літня, навіть липнева поетка, її тексти добре звучать під акомпанемент якого-небудь безіменного джазу, легкого й ностальгійного, тривожного і тягучого, як розімлілий вечір після занадто довгого й спекотного дня:
«трава росте, сріблясті жуки лоскочуть,
ластівки – роблять усе, що їм заповів поет
стільки вологої зелені я відчувала тільки у снах»
(«trumpa vasura»).
У всіх цих літніх інтенціях, у «літі, якому не буде кінця» мимоволі відчитуємо якісь перегуки із Реєм Бредбері, із його сонячним, хоч і сповненим лиховісних алюзій та передчуттів «Кульбабовим вином», із чимось ще, майже неосяжним, невагомим, прозорим аж до невидимості.
Галина Крук багато уваги приділяє темі буття, осмислення його як персонального дива, як екзистенційного феномену, як способу увічнення тимчасової індивідуальності. Бути «причиною причин» для власних «потвор і див» – це і значить «бути людиною», відчувати й осмислювати кожен момент тривання своєї людської природи з усім оцим:
«мурашки по шкірі, метелики в животі, таргани в голові
почуваєшся господом богом,
доки їх відчуваєш, доки вони всі живі»
(«багатий внутрішній світ»).
Ілюстрації Гриці Ерде до збірки «Доросла».
Якщо підсумовувати, «Доросла» – дуже виважена, тонка, естетська збірка. Візуальна компонента видання заслуговує на окрему згадку – це, справді, альтернативна історія мовлення, «альтернативні джерела світла», якого так багато у книжці, попри її скромні об'єми.
Художнє оформлення Гриці Ерде містить якусь особливу експресію, потаємну потугу, символічні тонкощі й багатопластові послання. Через насичену колористику і містерію накопичених у якомусь досконало хаотичному порядку образів ця історія передає якусь зовсім окрему емоцію, транслює ще інший, новий спосіб опрацювання поезії, взаємодії із нею, відтворення її у якихось нових, паралельно існуючих вимірах реальності.
Ілюстрації Гриці Ерде до збірки «Доросла».
Така книжка дарує не тільки естетичне вдоволення – вона дозволяє своїм метафорам проникнути в читацьку свідомість і підсвідомість, зжитися з ними, інтегруватись підшкірно, прорости. Не важить навіть, наскільки вам близька ця поезія, наскільки ви її розумієте чи приймаєте. Зрештою, усе, що має значення, це тільки пам'ять, тільки її зображувальні можливості, тільки спогад як неминучий шлях у дорослішання – або ж навіть фантом цієї пам’яті, цих спогадів, екзистенційна формула щоденного осягнення нового себе, нових інших, нового світу навколо, адже:
«ніхто нікого так і не знає насправді,
ніхто нікому не наслідок і не причина.
я не можу нічого пригадати з тих днів, бо мене ще там не було.
тільки блиск, тільки той незрозумілий блиск в очах,
тільки він пам'ятає усе»
(«блиск»).
21.08.2021