***
стоїш із плакатиком "no war" як індульгенцією за те,
чого уже не відвернути: війну не зупинити,
як яскраву артеріальну кров із відкритої рани –
вона тече, доки не вб’є,
заходить у наші міста озброєними людьми,
розсипається ворожими дрг у внутрішніх дворах,
ніби смертельні ртутні кульки, що їх уже не визбирати,
не повернути назад, хіба що вистежувати і знешкоджувати
цим цивільним менеджерам, клеркам, айтішникам і студентам,
яких життя не готувало до вуличних боїв, але війна вчить
в польових умовах, на до болю знайомій місцевості, наспіх
в тероборону спершу беруть чоловіків із бойовим досвідом,
потім уже навіть тих, що мають за плечима тільки Dune і Fallout,
ну і ще короткий майстерклас із приготування вибухових коктейлів від знайомого
бармена. в найближчому нічному клубі сплять діти, плачуть діти, народжуються діти
у світ, тимчасово непридатний для цього
у дворі на дитячому майданчику варять протитанкові їжаки
і розливають смертельні "напої" – сімейним підрядом,
цілими родинами, які нарешті спізнали радість спілкування
і злагодженої колективної праці – війна скорочує відстань
від людини до людини, від народження до смерті,
від того, чого ми собі не бажали –
до того, на що ми виявилися здатні
– мамо, візьми трубку, другу годину просить жінка у підвалі багатоповерхівки,
вперто і глухо, не припиняючи вірити в чудо
але мама її поза зоною досяжності, у тому передмісті,
де панельки склалися, як дешевий конструктор,
від масованих ударів, де вежі зв’язку ще вчора
перестали зв’язувати, де світ розірвався на до війни і після
вздовж нерівного згину плакатика "no war",
який ти викинеш у найближчий смітник,
ідучи із протестів додому, російський поете
війна убиває руками байдужих
і навіть руками бездіяльних співчутливих.
***
du stehst mit einem kleinen Plakat «no war», einer Indulgenz dafür,
was nicht mehr abzuwenden ist: der Krieg ist nicht zu stoppen,
wie das grelle Arterienblut aus der offenen Wunde –
der fließt, bis er tötet,
marschiert mit bewaffneten Männern in unsere Städte ein,
spritzt in die Innenhöfe wie tödliche Quecksilberkügelchen
feindliche Diversionsgruppen, die können nicht aufgelesen,
nicht zurückgebracht, nur ausgespürt und vernichtet werden
von zivilen Managern, Software Developern und Studierenden.
das Leben hat sie nicht auf die Straßenkämpfe vorbereitet, im Krieg
lernt man das in Feldbedingungen, in so vertrauter Gegend, in aller Eile
in die Landwehr kommen als erste Männer mit Kampferfahrung,
weiter auch die, die hinter sich nur Dune und Fallout haben,
ah ja, noch ein Crash-Kurs im Brandflaschen-Herstellen von einem
Freund aus der Bar, im nächstgelegenen Nachtclub schlafen Kinder, weinen Kinder, kommen Kinder
zur Welt, die für sie vorübergehend ungeeignet ist
auf dem Kinderspielplatz werden Panzerigel zusammengeschweißt
und todesbringende Getränke in Flaschen abgefüllt – von ganzen Familien,
die endlich Freude am engen Beisammensein und gemeinsamer
Arbeit finden – der Krieg verkürzt die Entfernung
von Mensch zu Mensch, von der Geburt bis zum Tod,
davon, was wir uns nie gewünscht hätten –
zu dem, wozu wir plötzlich fähig geworden
– Mama, melde dich, bittet seit zwei Stunden die Frau im Hochhauskeller,
sie bittet das stur und dumpf, sie glaubt trotz allem an Wunder
ihre Mutter ist aber außerhalb der Erreichbarkeit, in der Vorstadt,
wo die Plattenbauten zusammenklappen, wie ein Kinderbaukasten,
durch die Massenanschläge, wo die Funktürme seit gestern schon
nicht mehr verbinden, wo die Welt in Danach und Bevor zerfiel
längs der Faltlinie auf dem kleinen Plakat «no war»,
den du, russischer Dichter, nach den Protesten
unterwegs nach Hause in den nächsten Abfallbehälter wirfst
der Krieg tötet mit Händen der Gleichgültigen
aber auch mit Händen der untätigen Mitfühlenden
Aus dem Ukrainischen von Chrystyna Nazarkewytsch
