Люди, які штурмують летовище, б’ються на трапах, чіпляються за шасі літаків, а потім неминуче падають і розбиваються. Всі ці кадри ще надовго асоціюватимуться у світової спільноти з «ганебною поразкою наддержави в Афганістані». Публіцисти стали наперебій порівнювати ці події з виходом американських військ із В’єтнаму, коли гелікоптери з дахів будинків у Сайгоні евакуйовували американських громадян.
Спробуймо розібратися: які причини цієї поразки, наскільки вона ганебна, чого очікувати далі? Але спершу пригадаймо, як звитяжно все починалося 2001 року. Тоді сьомого жовтня, коли ще й місяця не минуло від терактів «Аль-Каїди» у Вашінґтоні й Нью-Йорку (11 вересня 2001 р.), американські війська за підтримки союзників з НАТО розпочали воєнну операцію проти руху «Талібан». Таліби на той момент контролювали майже весь Афганістан. Острівець території, де все ще тримався Північний альянс, погрожував ось-ось впасти. Після вбивства їхнього лідера Ахмада Шаха Масуда, яке скоїв терорист-шахід дев’ятого вересня 2001 року, у «північних» фактично було зламано волю до спротиву.
Отже до кінця 2001 року «Талібан» мав усі шанси цілковито контролювати територію Афганістану. Якби не згадані теракти в США і те, що саме таліби надали притулок голові «Аль-Каїди» Усамі бін Ладенові. Вашінґтон звернувся до талібів з вимогою видати терориста №1, але ті категорично відмовилися, зробивши військову інвазію неминучою.
Пригадую, як тоді насміхалися з американців російські «експерти» – мовляв, якщо навіть СРСР не вдалося підкорити Афганістан, то куди вже тій Америці, вона застрягне там надовго, зганьбиться й буде змушена тікати, як з В’єтнаму. Утім Дорджа Буша-джуніора, котрий тоді був президентом США, ці застереження не зупинили.
Щобільше, американські вояки продемонстрували дива військової майстерності. Пентаґонівські аналітики зуміли за доволі короткий термін виробили надзвичайно ефективну стратегію боротьби з військами «Талібану». Вона полягала передовсім у тому, щоб вивести з ладу всю авіацію і систему ППО противника. Коли у повітрі американцям вже нічого не загрожувало, вони завдали нищівних авіаційних ударів по позиціях талібів. А от як наземні війська були використані вцілілі підрозділи Північного альянсу – вони й самі прагнули помститися «Талібану» за смерть свого лідера.
Наступ американців, їхніх натовських союзників та вояків Північного альянсу був настільки стрімким, що вже 13 листопада було захоплено Кабул. І зауважмо: столиця здалася практично без бою, оскільки багато польових командирів, які раніше підтримували «Талібан», побачивши, на чиєму боці сила, вирішили перейти до «Північного альянсу».
Нічого не нагадує? Адже щось схоже відбувалося й зараз під час наступу «Талібану», коли здавалися цілі озброєні до зубів гарнізони урядової афганської армії. Це до тези про афганців як непримиренних бійців.
Бліц-кріґ успішно завершився сьомого грудня 2001 року: впала остання цитадель «Талібану» – місто Кандагар. Більшість талібів здалася, хтось втік у Пакистан, хтось відійшов у гори, де ще продовжував партизанську боротьбу. Американці та їхні союзники святкували перемогу. Було зрозуміло, що «Талібан» після такого розгрому вже не здатен на масштабний спротив, максимум – на терористичні вилазки.
Нині ведуться дискусії щодо історичної точки біфуркації наприкінці 2001 року. Як найправильніше було б тоді вчинити? Чи не варто було зразу ж вивести всі американські й натовські війська, віддати ситуацію на відкуп Північному альянсу? Чи, може, виводити війська поступово, але й не особливо затягуючи? Але що ми гадаємо – історія, як відомо, не має умовного способу. З усіх можливих варіантів колективний Захід вибрав найамбітніший. Було залишено понад стотисячний контингент військ НАТО, було запущено потужну програму вишколу афганської армії та сил безпеки, запрацювали масштабні цивільні проєкти, пов’язані з освітою, медичним обслуговуванням, будівництвом тощо. Словом, Захід вирішив перетворити Афганістан на зразково-показову країну Центральної Азії і не пошкодував для цього понад трильйона доларів.
Сума неймовірна – жартівники кажуть, що на такі гроші можна було б легко «з нуля» створити нову країну. Але чи можна було «цивілізувати» стару? Як виявилося – ні.
Неймовірна корупція, боротьба за владу як можливість розпоряджатися грошовими потоками, слабкість громадянського суспільства, сильне шаріатське коріння не дозволили перетворити Афганістан на процвітаючу державу навіть за такі астрономічні гроші.
Куплена на американські долари лояльність афганського цивільного і військового керівництва розтопилася як масло на сонці, щойно чинний президент США Джо Байден у квітні цього року заявив про твердий намір вивести військовий контингент до кінця літа.
Здавалося б, для афганської держави це не мало стати проблемою. Адже її захищала трьохсоттисячна армія, вишколена західними інструкторами, належно озброєна на гроші американських платників податків. Вона диспонувала танками, бронетранспортерами, бойовими гелікоптерами, навіть кількома десятками військових літаків. Вона мала протистояти 75-тисячній армії талібів, котрі фактично не мають єдиного командування, пересуваються на простих автомобілях, не володіють ні авіацією, ні потужною артилерією. До того ж, вони в гірших умовах, бо ведуть наступ.
За всіма канонами військової науки, афганська урядова армія мала б легко впоратися з талібами. На це сподівалися американці та їхні західні союзники. Ну, тобто не аж на такий добрий результат – але принаймні на те, що озброєна до зубів афганська армія зуміє протриматися принаймні кілька місяців. Утім сценарій, за яким розвивалися події у театрі афганських воєнних дій, виявився значно песимістичнішим, аніж найгірший із передбачуваних. Афганські вояки здавалися без бою, віддаючи збудовані американцями бази, куплене ними озброєння. Хтось за гроші, хтось з переконання, хтось зі страху. Сила була за «Талібаном», який продемонстрував історію успіху, тому опиратися йому ніхто не хотів. Максимум, що робили незадоволені, – втікали за кордон, наприклад до Узбекистану й Таджикистану.
З одного боку це нагадувало наступ німців улітку 1941 року, коли радянські солдати тікали зі своїх позицій, залишаючи всю бойову техніку, тисячами здавалися без бою, бо не надто бажали захищати комуністичну владу. З іншого – захоплення міст на Донбасі невеличкою групкою бойовиків під командуванням Стрєлкова-Гіркіна, коли поліційні відділки здавалися без бою, а то й переходили на бік ворога.
Зрештою все завершилося здачею Кабула, втечею президента Ашрафа Гані літаком у невідомому напрямку.
Нині всі накинулися на Джо Байдена, всі його критикують за рішення так невчасно вивести війська з Афганістану. Але от питання питань: а коли було б вчасно? Чи повинен він відповідати за нерішучість трьох своїх попередників – Буша-джуніора, Барака Обами і Дональда Трампа – котрі ніби й хотіли виводити американський контингент, але остерігалися осуду, боялися видатися невдахами, як Джеральд Форд, котрий припинив в’єтнамську кампанію.
А Байден взяв і вивів. А головне – не шкодує. «Політичні лідери Афганістану здалися і покинули країну. Афганські військовики складали зброю, іноді навіть не намагаючись боротися. Події минулого тижня підтвердили, що припинення військового втручання США в Афганістані зараз було правильним рішенням. Американські війська не можуть і не повинні боротися на війні і вмирати в ній, якщо афганські сили не бажають боротися», – пояснив свою позицію Байден.
Чинна адміністрація США фактично визнає, що 20-літня операція в Афганістані – це історія проколів і помилок, яка завершилася згаданими на початку статті ганебними кадрами паніки й втечі. Утім, чи конче здача Афганістану має вилитися геополітичними проблемами для США? Можливо. Але значно більші проблеми влада «Талібану» в країні може створити для глобальних суперників Сполучених Штатів – Росії та Китаю.
Бо загрози від «Талібану» для США – суто гіпотетичні чи радше іміджеві. Тобто в якогось диктаторського режиму чи терористичного угруповання може зменшитися страх перед Вашінґтоном як світовим шерифом. А от для Москви чи Пекіна загрози цілком реальні. Історія успіху «Талібану» може надихнути як самих талібів поширити її за межі Афганістану, так і прихильників ісламізму у сусідніх державах повторити талібську тріумфальну ходу.
Пекін тепер реально побоюється, що ісламісти зможуть розпочати боротьбу за визволення Сіньцзяну, де домінує мусульманське населення, яке зазнає перманентних утисків китайської комуністичної влади. Росія ж тепер повинна переживати за своїх союзників з Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ). Адже ісламські радикали зможуть проникнути в Киргизстан, Таджикистан, Узбекистан і Казахстан, а звідти – і в мусульманські регіони самої Росії. Нагадаємо, що, наприклад, у Таджикистані ще з жовтня 2004-го розташована 201-ша Гатчинська військова база Росії. Це найбільша російська сухопутна військова база за межами РФ, її штатний склад – сім тисяч вояків. Нині її військовослужбовці перебувають на постійному бойовому чергуванні, регулярно виїжджають до афганського кордону. Словом, спокійне життя у них закінчилося остаточно.
Не даремно і Москва, і Пекін останнім часом почали загравати з талібами. Наприклад, у Москві – попри те, що «Талібан» в Росії досі визнається забороненою організацією – представників руху приймав сам міністр закордонних справ Сергій Лавров, домовлявся про співпрацю. Китай засилає до «Талібану» своїх емісарів, котрі теж намагаються домовитися. Чи допоможе китайцям і росіянам цей «флірт» із талібами – навряд. Як свого часу не вдалося їх приборкати Сполученим Штатам чи Пакистану.
У восьмому сезоні знаменитого американського серіалу «Батьківщина» (Homeland) якраз відображено події в Афганістані. Йдеться про те, як високопоставлені представники США намагалися домовитися з «Талібаном». Їм навіть ніби й вдалося перетягти на свій бік одного з лідерів старшого покоління талібів. Утім всі ці домовленості зійшли на пси через молодших учасників руху, котрі ще не втомилися від війни й прагнули звитяг і слави.
Тому не варто вішати всіх псів на Байдена. Час ще розставить свої акценти. Можливо, його крок був найслушнішим у ситуації, що склалася.
