1906 рік, Львів: «Безвісти зникла 18-літня Марія Чайковська, служниця. В неділю вийшла була до костелу. Пошуки її в родичів на Голоску не дали наслідку. Є побоювання, що вона стала офірою свого юного віку».
Такі оголошення стали звичними ще з середини ХІХ сторіччя, а незабаром торгівля дівчатами вже буяла по всій Галичині. Це, зрештою, стало головною темою повісті Івана Франка «Для домашнього огнища».
Цим прибутковим генделем займалися головно євреї, які під найрізноманітнішим приводом виловлювали та вивозили за кордон і своїх таки єврейок. Найчастіше їх везли за море, до Південної Америки або Африки. Наївні дівчата не мали поняття, що їх дурять, аж поки не здогадувалися, що чекає їх дім розпусти.
Від торговця дівчат купувала власниця лупанару, вдягала їх в модні лахи і продавала чоловікам. А коли якась гордо заявляла, що ніколи на це не погодиться, на неї чекало таке покарання, що тижнями опісля лежала хворою.
Зграї торговців живим товаром були чудово організовані, всюди мали своїх помічників, агентів і посередників, які, помітивши гарну дівчину, наставляли на неї сильця і бралися до роботи. Якщо торговець спритний, то міг до пів сотні дівчат продати щороку. Ціна товару залежала від віку і краси: 500, 700, 1000 франків.
Коли поліція ще за Австрії почала з'ясовувати, куди саме вивозять дівчат, пошуки привели в Аргентину і Бразилію, а відтак до Мексики і Панами. В публічних будинках Буенос-Айреса виявлено три тисячі дівчат з Європи – 75% від усієї кількості повій, а в Ріо-де-Жанейро – 80%. Всі вони не приїхали добровільно, а були привезені з метою розпусти.
Кожен корабель, що плив з Європи до Америки, віз дві-три жінки з торговцем або короткочасним коханцем. Зрештою, в Америці жінки, що утримували публічні будинки, не хотіли іншого товару, окрім європейських дівчат.
Торговці дівчатами до самого кінця не зраджували справжньої своєї мети. Вони наймали дівчат нібито на роботу, платили їм і вирушали в мандрівку не кваплячись. Переїжджаючи з місця на місце, добивалися того, що бідна жертва поволі звикала до свого «працедавця», ставала щораз слухняніша і завдяки цьому не робила сцен на кордоні, які могли б звернути увагу поліції на мандрівну пару. Для відвернення уваги бувало, що жертва їхала сама у вагоні першого класу, а торгаш – в другому, якщо не встиг її фікційно оформити за дружину. Траплялося доволі часто, що торговець обіцяв дівчині золоті гори за океаном, брав з нею шлюб, обсипав подарунками, а потім вивозив як свою дружину і продавав у публічний дім.
А трафлялися випадки, що дівчата не раз подорожували переодягнені за матросів на кораблях. Але найчастіше транспортування живого товару відбувалося за підробленими закордонними паспортами і метриками шлюбу.
Найбільшим успіхом у торговців користувалися дівчата з убогих родин, неповнолітні та сироти. Дівчат ловили часто на фальшиві оголошення, опубліковані в Європі. Наприклад: «Шукаємо 12 дівчат без фахової освіти, але гарних, молодих і зграбних, з метою запевнення їм легкого заробітку від 500–700 золотих місячно. Можливе підвищення».
Робітники в середньому заробляли 100–200 золотих, тож обіцяні гроші були надто заманливі. Зваблювали дівчат також фільмовими перспективами, переконуючи, що дуже скоро вона стане зіркою екрану.
Цікаво, що гендель жінками і дітьми в Польщі не конче стосувався лише християнок. Навпаки, вивезення єврейок як з бідніших, так і з заможніших сімей перевищувало вивезення християнок. Так було головно тому, що в старозавітних євреїв існував звичай ритуальних шлюбів, що дуже полегшувало пошуки жертв і не вимагало жодних документів.
В ритуальних шлюбах не потрібен був навіть рабин. Достатньо, щоб пара молодих виголосила шлюбну формулу у присутності будь-якого старшого єврея. Релігійно такий зв'язок вважався дійсним, а от стосовно цивільного права така пара не була юридично зв'язана. Коли афериста, який уже не одну дівчину так «пошлюбив», нарешті ловили, то не могли посадити за багатоженство, бо не було жодних юридичних доказів, що він був раніше одруженим. Один такий аферист, який врешті потрапив до в’язниці, одружився таким способом 35 разів!
Для поборювання цієї напасті 1925 року у Варшаві організували курси для підготовки жіночої поліції. З'явилися жінки-поліцейські й у Львові. Їм вдалося виявити цілий ряд публічних будинків, затримати чимало торговців, виявити випадки викрадання дівчат, інцести, заняття проституцією в готелях.
Цифри вивезених дівчат вражають. Щороку до Буенос-Айреса висилали з Європи не менше двох тисяч дівчат. Виловлювали їх переважно в Галичині, Угорщині, Польщі, а до Першої світової війни – і в російській Україні. Значне місце займали також Австрія та Німеччина.
У 1905 році в Буенос-Айресі трапилася цікава пригода. У головному департаменті поліції з'явився італієць, який заявив про зникнення двох доньок – 15-ти і 17-ти років. Начальник поліції взявся за розслідування з усією енергією. Скоро стало відомо, що за день перед тим сусіди бачили біля дому дівчат низьку опасисту жінку, яка з ними про щось шепталась.
Розшукувати дівчат кинувся увесь штаб поліції. В першу чергу звернули увагу на найзачучверіліші корчми і будинки розпусти. Якось уночі, коли агент таємної поліції сидів у такому домі і розмовляв з повією, почув страшні приглушені зойки, що невідомо звідки лунали. Агент почав прислухатися, але, щоб не зрадити себе, вів розмову далі. Та зойки не змовкали. Незабаром дім оточила поліція і почався обшук. Намарно, бо нічого підозрілого не знайдено. Але в той самий момент, коли поліція мала вже покинути будинок, а хазяйка енергійно протестувала проти порушення її нічного спокою, знову почувся стогін, глухий і далекий. Не було вже сумніву, що зойки долинають з якогось підземелля.
Поліція розпочала заново ревізію – і цього разу зі скутечним наслідком. У спальні хазяйки знайдено потаємні двері, які вели до глибокої і темної нори. Там виявили на вим'ятій підстилці дві голі напівмертві й жорстоко побиті істоти. На питання, яким чином вони сюди потрапили, поліція отримала відповідь незрозумілою мовою. Коли викликали тлумача, виявилося, що дівчата мали австрійське підданство і походили Галичини, а точніше – з Тернополя. Одна з них, 20-літня Роза Брандт, розповіла про свої пригоди.
Два місяці тому з'явився в їхньому місті якийсь Герман, що вдавав багатого фабриканта з Аргентини, і почав намовляти тамтешніх дівчат, щоб їхали з ним на працю до фабрики. За це обіцяв по п'ять франків щодня, помешкання і харчі, а крім того безкоштовну подорож до Америки. Зачаровані обіцянками, чотири вродливі приятельки вирішили скористатися з пропозиції і поїхати до Америки з фабрикантом.
Коли батьки не дозволили, вони таємно втекли. Герман повіз їх через Мілан до Генуї, де купив чотири місця на кораблі, що плив до Буенос-Айреса. Дорогою у дівчат закралася підозра, що вони стали жертвою якоїсь афери. Однак хитрий торговець їх заспокоював, обіцяючи дотримати слова. Врешті прибули до Буенос-Айреса. У порту очікували на них дві дами, які вдавали родичок Германа. Кожна з них по дві дівчини і забрала до себе.
Це й були власниці будинків розпусти. З того дня почалися тортури нещасних. Дівчата протестували, вимагали, щоб їх випустили на свободу, і не хотіли вести аморального життя. За це їх катували варварським способом – морили голодом і холодом, а потім зачинили в огидній норі, де випадково знайшла їх поліція.
Завдяки цьому випадку поліція обшукала й інші публічні будинки і знайшла решту подруг Рози Брандт, а також тих двох загадково зниклих сестер.
Цікаво, що навіть російський консулят у Буенос-Айресі втрутився і вирвав з кігтів банди дівчину з Галичини.
Але після Першої світової поліція уже була не та і залізла по вуха в корупцію.
«Buenos Aires, Maipu 450». Таку адресу повідомляли своїм родичам вивезені дівчата у 1920–30-х роках. Бо коли вивозили жертву до Аргентини, то забороняли їй листуватися з сім'єю. Але щоб її сім'я не хвилювалася, родичі все ж таки отримували листи від дівчат. Правда, щоразу писані іншою рукою.
За адресою, вказаною в листі з Аргентини, жодних дівчат не було. А однак вона була правдива. Цю адресу використовувала в міжвоєнний час одна з найпотужніших банд торговців жінками, що мала у своєму розпорядженні величезні ресурси і міжнародний апарат агентів, – банда «Zwi Migdal». З нею протягом довгих років марно боролася поліція багатьох європейських країн. Впливи цієї банди були такі могутні, що слугували їй навіть ті аргентинські чиновники, які були покликані переслідувати і знищити цих злочинців.
Маючи власні готелі, пансіонати, театри й розважальні заклади, які використовувалися для полегшення роботи їхнім агентам, що вишукували жертв, вони також мали власні яхти, якими й перевозили «живий товар». А разом з великою фабрикою фальшивок, мали також власне поштове агентство, центральна управа якого містилося у Буенос-Айресі за адресою «Maipu 450». Сюди приходили листи мовби до запитання. Звідси листи від родичів відсилали «опікунам» дівчат. Співучасть аргентинської поліції з торговцями жінок часто викликала скандали і «глибоку стурбованість» урядів різноманітних країн.
Край такому стану справ поклав нарешті енергійний слідчий суддя Міґель Фернандоз Обако, який розгромив банду «Zwi Migdal» і викрив чиновників поліції, що перебували на послугах банди. Члени «Zwi Migdal», депортовані з Аргентини, повернулися до країн свого походження і потрапили за ґрати. В тому числі і в Польщі. Також повернулися додому дівчата, вивезені з Польщі, зокрема й з Галичини.
Так постав був перед судом один із членів банди Герш Ґронцький, який вивіз зі Львова 18-літню Суру Фрайман. Як з'ясувалося, брат Герша був власником великого будинку розпусти в Буенос-Айресі й одним з очільників «Zwi Migdal».
Чи не цікавий матеріал для пригодницького роману?
