Скрайня втома

Здається, ми вкотре на шляху великих змін і трансформацій. Що ж робити митцеві – розпачати і хаотично кидатися в експерименти чи «лупати сю скалу»? А може терпляче дочекатися, поки повітря стане прозорим, а орієнтири –  видимими? А таке колись буде?

 

Сцена із вистави «CHORNOBYLDORF. Archeological opera». 

 

Рівно рік тому я писала про те, що за карантину для меломанів відкриваються нові можливості  – можна було слухати записи, відбувались трансмісії цікавих опер – і загалом люди тоді дуже активізувалися, навіть вдалися до власної творчості. Усі намагалися знайти позитив і насолодитися миттєвістю погляду на буденність під іншим кутом. Митці масово виходили в онлайн ефіри, а до нових викликів пристосувались і філармонії, і театри, і опери.

 

У порівнянні з Європою, де більшість карантинного часу культурні інституції були зачинені, в Україні все було не так зле і, дотримуючись заходів безпеки, дійства таки відбувались (вже доведено, що саме там рівень заразитись ковідом є найменший), проте в такій ситуації говорити про аншлаги все ж не довидиться.

 

Страх і тотальний онлайн таки спустошив зали. І ми віч-на-віч опинился перед  досі небаченим: тепер мистецтво має крайньо обмежені можливості висловитись, а що важливіше - бути почутим.  Тепер весна вже іншого року. Ми знову сидимо вдома –  жодного офлайну. Але записи вже не тішать. Трансляції дратують (і дратують вже не тільки трансляції, дратує майже все!).

 

Ми живемо в перманентному стресі: 7 років із війною за плечима, більше року на нас повсюдно чигає вірус, впевненість у роботі й фінансовій спроможності знівелювалася, а ще новини, що завтрашній день не принесе полегшення…

 

Днями моя подруга, людина достатньо близька до мистецтва, але пов’язана із реальністю, сказала: «Мистецтво і музика  – це добре, і я, звісно, могла б піти на концерт, але я не маю сил на видобування і переживання емоцій. Щоб сісти і слухати музику ти маєш мати цей  ресурс. Співпереживання потребує зусиль від того, хто сприймає, емоційної роботи! А ресурсу не є!». Так щиро і так страшно...

 

Мистецтво від нас вимагає часу і хоч крихти емпатії, бо саме в мить співтворення відбувається обмін енергією. А якщо в тобі тієї енергії нема?... Якщо є скрайня втома, то власні бажання вже навіть самому не зрозумілі… На жаль, це не поодинокий приклад, а вже радше правило.

Сцена із вистави «Ukraine – Terra Incognita» композиторки Марії Олійник та режисерки Уляни Горбачевської.

 

У складний час народжуються нетривіальні великі речі. І от десь вони народилися, а ми надто втомлені їх бачити! А що, якщо творці також втомилися? Втомилися від самотності. Від обмеженості експонування власного мистецького продукту. Від браку підтримки від держави. Від камерності концертів, де отримуєш фідбек тільки від крихти відвідувачів, якими найчастіше є друзі і родичі. Втомилися від нерозуміння, а чи потрібне зараз мистецтво. Наскільки воно потрібне у шкалі від 1 до 10, і чи не стало воно, бува, старомодним.

 

Не варто так драматизувати, звісно, адже історія рухається по спіралі й Соломонова мудрість «..і це мине..» актуальна як ніколи, проте я замислилася: а як було під час світових воєн, Першої чи Другої, наприклад? Тоді також всім було складно, був стрес, голод і смерті. Чи тоді було комусь потрібне мистецтво?

Чому, коли лунали вибухи війни, подружжя львівських художників Романа та Марґіт Сельських не переставали творити (зокрема й розписувати костел у Вижниці із ремінісценсіями на музичні теми)?

За тих часів всі без винятку почувалися утисненими обставинами чи владою, але наперекір, чи то пак завдяки людина була спрагла прекрасного і бажала вбирати його за кожної можливості. Для митців же наповнювати людей духовним харчем було завданням більш ніж місійним - через обмежений доступ пересічної людини до розваг також. На відміну від теперішнього  – безкрайнього переповненого інтернету в літаках чи метро. Вловлюєте різницю? Тоді попит був більший, ніж пропозиція.

 

Очевидно, що тепер споживач губиться, дратується, а затим байдужіє, а отже більше не звертає уваги на якість і правдивість пропонованого продукту в переситі ринку. У цей момент у гру вступають маркетингові вигадки для продажу мистецтва. Вони, як і все, що зараз продається, повинні бути дуже гнучкими і відповідати викликам часу. Іноді таке мистецтво маркетингу випереджає якістю сам продукт і благо, якщо ми завдяки просуванню подивляємо натхненну особистість справді вартісного артиста. Та все ж серйозні митці переважно досить скептично ставляться до новітнього типу промоції, а відтак залишаються сам на сам зі своїм мистецтвом…

 

Кілька років тому відомий режисер Влад Троїцький у розмові з молоддю розповідав про вертикальний і горизонтальний успіх на прикладі митців. Одна випадкова вдала пісня чи відео-робота –  це вертикальний, нетривкий успіх-хайп. Він може бути від містечкового до абсолютно глобального рівня, проте все одно залишиться швидкоминучим, бо не підкріплений досвідом, знаннями, позицією в середовищі й знайомствами.

 

Власне, це і є характеристикою успішності випадкових «зірок» у добу сторіс, тік-току та найрізноманітніших талант-шоу. «Зірку» підбадьорюють, вселяють надію на унікальність/талановитість/успішність, але вже завтра її затьмарить нова, народжуючи новий хайп. Сучасний світ диктує правило, що зіркою може стати кожен! Питання лиш на скільки в «кожного» вистачить таланту і харизми задовольняти шалені вимоги реципієнта?

 

Натомість горизонтальний успіх –  це складна багаторічна робота над собою і творчою самоідентифікацією, над накопиченням знань і критичним підходом, над пошуком партнерів і вмінням «продати» себе. Такий шлях фундаментальний, але надто довгий і нудний для теперішнього шаленого світу. Тому видається, що в бою діаграм за увагу глядача перемагають вертикалі...

 

Таке кліпове мислення сприяє біполярному сприйняттю мистецтва. Тобто ми захоплюємося красивою картинкою на екрані ґаджету, але один порух пальця –  і все щезає, натомість приходить інша красива картинка чи пісня –  ми і нею захоплюємось, але знову – - лиш на хвильку. Загальна світова тенденція скерована на швидке споживання –  аудіовізуальний фастфуд.

 

Здавалося би, ми перебуваємо не на останній сходинці в піраміді Маслоу і мистецтво, буцім, є необхідною складовою, але ж –  і не критично необхідним для більшості. Нам більше не треба йти до крамниці купувати платівку, щоб вдома її увімкнути на програвачі, тепер по дорозі на роботу ми в авто можемо слухати трансляції з Сіднейської опери майже щодня. Це, власне, про втримування активної уваги глядача/слухача –  тепер навіть 3 хвилини, не кажучи про великий твір, є майже подвигом! Об’єктивно відбувається велика криза мистецтва.

 

Ви скажете: мистецтво ніколи не було привілеєм мас, проте воно мало можливість бути висловленим, а відтак почутим. І виходить замкнене коло, де ми перестали бачити в мистецтві порятунок, а митці, втомившись від таких реалій, перестали кидати нам рятівні кола.

 

Наші митці намагаються крокувати в ногу з тенденціями, настільки, наскільки це дозволяють українські реалії. У цей карантинний рік презентувались записи музичних спектаклів, тобто прем’єри, створені в особливих умовах та покликані відображати дух часу. Онлайн передбачав, що буде можливість достукатись до великої аудиторії –  практично цілої 38-мільйонної України. Кількість переглядів тих вистав вражає: кожен має всього від 2 до 8 тисяч глядачів…

 

І це не провінційні постановки, а серйозні проєкти, як наприклад, опера-міф «Ukraine – Terra Incognita» композиторки Марії Олійник та режисерки Уляни Горбачевської, від концепту тематики й інтерпретації якої я й досі в захопленні. Торік у жовтні Z вже писав про них  –  поки що в цієї опери 9 тисяч переглядів в YouTube.

 

Були й менш вдалі, як наприклад “CHORNOBYLDORF. Archeological opera”  –  у листопаді 2020р. доступ до перегляду цієї опери глядачам автори надали тільки на тиждень, повну ж версію виклали зовсім недавно  –  наразі переглядів 1,7 тисячі. Початково я, як і більшість знайомих, котрі ознайомились з оперою. купились на яскраві фотографії бурхливого сценічного дійства з космічними костюмами. І вони таки чудові! Тим можна було й обмежитись. Зазвичай я маю великий кредит довіри до людей, котрі роблять мистецтво, тим паче до тих, котрі роблять його роками і отримують на реалізацію своїх задумів величезні кошти –  торік я була в тотальному захопленні від спектаклю "ЙОВ" композиторів Романа Григоріва та Іллі Разумейка. Та цього разу просто була розтрощена побаченим. За нагромадженням символізму і метафоричності втратився ритм руху дійства. У заглибленості й пошуку архетипічності втратилась форма. У відвертості і проникливості втратився зв'язок з реальністю, а цілком вже розстроїла анти-оперність, де спів підмінювався риком. Безсистемність не породжувала ані порядку, ані хаосу  –  просто не відбувалось нічого, що мало б звертати на себе увагу. Дриґи і конвульсії не промовляли, а шарпанина й інструментальний гуркіт смішили. За таку оперу будемо дякувати...

Сцена із Re:post-опери «LE» режисера Влада Троїцького.

 

Натомість недавня прем’єра ще одного масштабного музичного дійства стала напрочуд вдалою Re:post-опера «LE» від Nova Opera і Влада Троїцького  –  це співана поезія Лесі Українки в супроводі академічних та народних інструментів з електронними семплами. Поетеса тут показана сучасною дієвою жінкою, емоційно зарядженою інтелектуалкою. Музиканти й актори бачать себе, а не публіку, бо розміщені в колі квадрату, котрий теж вписаний в коло відеоряду. Кілька «замаскованих» глядачів сидить збоку і це досить нетипове для української сцени рішення, котре дає розуміння капсульності дійства. Дійства, котрому не потрібен глядач. Кожен із членів команди фізично далекий один від одного. Вони повністю сконцентровані на виконанні свого завдання, хоча вистава потенційно дає можливість імпровізації.

 

Нам представляється дещо відсторонений і холодний образ, що створює конфлікт з сердечністю поезії, чистотою мелодики і загальною пружністю спектаклю. Особливої пікантності додають конфронтації вокальних унісонів з навантаженими інструментальними гармоніями, або дзвінкі жіночі острівці облівіону з хіп-хоповими начитками. Ув одному просторі відбуваються експерименти з акустикою, звучанням слів і звуків. Автори вирішили йти саме цим шляхом експериментальних досліджень, які вже є їхньою характерною ознакою і вони стовідсотково відповідають останнім тенденціям, характерним музичному театру ХХІ століття.

 

Колись 2013 року схоже за наповненням і музичними знахідкамм дійство можна було споглядати на фестивалі «Варшавська осінь» José María Sánchez-Verdú 'Libro de las estancias' . Воно мало більш авангардне звучання –  слухачі тоді могли пересуватись залом, змінюючи акустичні враження. Та в наших реаліях і  видовище «LE» – уже великий здобуток! Окремі номери мали б стати хітами! Так от весь цей натхненний космос удостоївся аж 3 тисячі 999 переглядів... Саме на таку увагу глядача й слухача заслужило високе мистецтво в часи кризи.

 

Місяць тому міністр культури Олександр Ткаченко поінформував, що криза в Україні в сфері туризму та креативних індустрій (читай культури) не те що не закінчується, а ще навіть не досягла піку –  передбачається, що вона триватиме до кінця 2023 року. Такі собі перспективи…

Піаністка Марта Кузій-Андрущак.

 

Але ми вже трохи вчимося критичного мислення і розуміємо, що частиною нашої буденності стали маніпуляції, які спричиняють брак довіри. Він же своєю чергою є складовою стресу –прямим шляхом до втрати ресурсу. Підтримкою у такий морочливий період є можливість подарувати собі час. Дати собі час усвідомити, що «цей дощ надовго», і що без острівців спокою і довіри ми заберемо в себе себе. Що конвульсивно перевіряючи телефон 120 разів на день, ми не станемо запотребуванішими чи поінформованішими, а лиш розпорошеними невротиками з сумними очима. Ресурс сам себе не поповнить.

 

А що, коли спробувати довіритися мистецтву? Послухати кілька творів одного настрою/композитора/напрямку, створюючи для себе власне враження і зафіксувати переживання від творчості. Це для початку. Дати простір довірі до митця, до композитора, до інтерпретатора, до їхньої творчості, до досвіду, до знань. Можна навіть настільки осміліти, щоб сказати артистам про власні спостереження на певну тему. Опісля, коли буде можливим офлайн, прийти побачити музиканта, відчути ще чиюсь енергію. Зрештою, вийти з хати і пережити музику деінде. Підтримкою мистецтва є ваша присутність в ньому, адже відомо: «краса  –  ув очах того, хто дивиться».

 

 

 

12.04.2021