У жовтні протягом двох тижнів презентуються одразу кілька масштабних проєктів за підтримки Українського Культурного Фонду. Про фільм «Весільний спадок» Олексія Гуза говорити ще рано, бо він щойно виходить на екрани, але музичне дійство «Ковчег-Україна» за ідеєю Ярини Винницької, репетиції та записи якого відбулися напередодні, а також оперу-міф «Ukraine – Terra Incognita» композиторки Марії Олійник та режисерки Уляни Горбачевської, презентація онлайн якої відбулася 14 жовтня, вже можемо обговорити.
Усі ці інсценізації етноспрямовані й використовують давні пісні, орнаментику, обрядовість – патерни, котрі працюють на самоідентифікацію нас як українців. У сумарному посилі ця продукція має шанс залишити український слід в історії культури.
Намір втілення обидвох музичних проєктів визрівав кілька років і цьогоріч «Ковчегу-Україна» таки вдалося зреалізувати не тільки концертно-візуальну частину, а й друк книги, вихід фільму та настільної гри на оголошену тематику.
Гурт «Даха-Браха», капела «Дударик», дівчачий хор Київської спеціалізованої музичної школи і молодіжний симфонічний оркестр Ysou під керівництвом Оксани Линів. Фото з офіційної сторінки fb «Ковчег-Україна».
«Ковчег» – це синопсис українського пісенного скарбу, народних дарів і талантів, у котрому митець переосмислює національне надбання і крізь призму таланту ретранслює його світові мовою, зрозумілою сучасникам. Так композитор Золтан Алмаші трансформує купальські пісні в «Становленні»; художник Остап Лозинський шукає нову виразність у звичних візуальних образах; письменник Сергій Жадан розкриває експресію поетики гімну Ковчегу.
Цих та багатьох інших митців зібрала до спільного ковчегу письменниця та співвласниця видавництва «Terra Incognita» Ярина Винницька. На прес-турі проєкту серед іншого вона зазначила, що він «звучить апокаліптично і драматично, народжений з великої любові, але і з болю, зі страху, що ми втрачаємо себе - український унікальний мікрокосмос. А він – як інстинкт самозбереження. Нам треба не соромитися себе, як нації, треба пізнати себе і полюбити. А чи можна любити те, чого не знаємо?».
Я думаю, можна також. Бо як ми зараз любимо Україну? Це безумовний рефлекс чи постійний процес пізнання? Зазвичай ми отримуємо певний спадок від родини у вигляді історій, одягу, традицій, і іноді справді досить просто передавати з покоління в покоління такі патерни. Проте час ставить нові виклики і першість серед них утримує надмір інформації, лавину котрої кожен вбирає щодня мимохіть. Ізвідусіль чуємо стільки суперечливих думок щодо національного питання, що пересічному громадянину віднайтися у цьому хаосі що далі, то важче. Виникають запитання: бути українцем – круто чи соромно? Підтримувати традиції – старомодно чи актуально? І коли доречно одягати вишиванки? То хто ж має скерувати суспільну думку і якими методами? Хоча очевидно що, коли ноторично представляти людям гідні взірці, то серед них визріє критична маса критично мислячих, перепрошую за тавтологію.
Тут справжніми просвітниками стають люди open-mind, люди мистецтва – позитивно-ірраціональні герої. Переконані ідеалісти, ретельні дослідники, не спраглі миттєвого хайпу, концептуалісти, котрі в результаті абсорбації традицій у поєднанні з власним енергетичним викидом здатні створити унікальний продукт.
З національних символів пісня першою запускає механізм ідентифікації, підкріплює стрижневі структури життєздатности. Автентична мелодика у веснянках, купальських, весільних піснях побудована на консонансах – досконалих інтервалах, котрі гармоніюють між собою. Саме вони дають відчуття стабільности й рівноваги. Принцип побудови мелодики церковних піснеспівів є оснований на таких же чистих «божистих» інтервалах, де повтори й кодування зворотами вводять у стан медитації, забуття, чи навіть нірвани. У такій парадигмі працюють і наші сучасники Марія Олійник, Вікторія Польова, Золтан Алмаші чи Олександр Козаренко.
Гурт «Курбаси». Фото з офіційної сторінки fb «Ковчег-Україна».
Пісня – це особливий скріплювальний елемент в скелеті народної пам’яті, і, на щастя, нам вдається зберігати і осучаснювати її різноманіття. Експедиції, що їх роками провадять і «Хорея Козацька» на чолі з Тарасом Компаніченком, і «Курбаси», котрі надихаються поліською народною співачкою Домінікою Чекун, і Уляна Горбачевська, котра вже сама гуртує тепер навколо себе молодих послідовників – усі вони пасіонарні провідники для наших зістресованих культурним трешем душ.
Організатори проєкту «Ковчег» задіяли в ньому багато молоді – зокрема національну капелу хлопчиків «Дударик», дівчачий хор Київської спеціалізованої музичної школи і молодіжний (ґендерно-розмаїтий) симфонічний оркестр Ysou під керівництвом Оксани Линів. Я була присутня на репетиціях дійства і вельми тішилася натхненням юних модно розтатуйованих оркестрантів. Уявляю, які переоцінки і зміни пріоритетів можуть відбутися в свідомості молодих людях, котрі потрапляють у середовище ідейних професіоналів і професійних ідеалістів! Їхній світогляд формується уже самим цим причастям до складної праці над передовими творами українських композиторів, котрі за хвилю стануть класикою. Зрештою, стояти на одній сцені з гуртом «Даха-Браха» – чи ж не це є далекоглядним формуванням проукраїнського вектору розвитку для майбутніх артистів! Чи не це є великою мотивацією до удосконалення? До речі, наведу тут слова учасника гурту «Даха-Браха» Марка Галаневича: «І в нас перехопило подих! Ми вперше в житті спробували заграти з оркестром і одразу з таким! Юні оркестранти відчували космос, але й ми також! Ми пишаємося, що є у складі цього великого колективу!».
Що побачила я: віддано-захоплені, вражені і навіть дещо налякані очі кожного, хто був на тій сцені – чи то маленького хлопчини з «Дударика», чи Тараса Компаніченка! Із насущними обмеженнями вже й самі музиканти трохи забули, як звучить жива матерія – так, щоб накривало звучання великого оркестру, міцних голосів, візуального ряду, концептуального змісту й енергетичного посилу, щоб усе це злилося в одну велетенську масу обертонів. І все це в монументальному відтворенні: якщо екран – то на 42 м кв; якщо вінок у Оксани Нікітюк – то найбільший з можливих; якщо хори – то два; багато солістів і чомусь оркестр - тільки один (а міг би бути й подвійний!), проте великий симфонічний! До дійства залучено близько 150 людей. І воно воістину варте 30-ої річниці Незалежної України, – саме такий план у організаторів.
Ярина Винницька зізналася, що «Ковчег» був її давньою мрією, яку вона таки зуміла втілити. Ця маніфестація українства, за її словами, перекликається із акцією 100-річної давнини, коли Олександр Кошиць на гроші від Симона Петлюри створив хорову «Українську Республіканську Капелу». Співаючи українські пісні, хор із феноменальним успіхом об’їздив усю Європу, а потім виїхав до Сполучених Штатів Америки, де був змушений залишитися у повному складі через окупацію України. Ярина хоче, щоб і «Ковчег» побачили у Карнеґі-голлі. Матимемо надію, що історія повториться, але не із такою трагічною точністю, і такі потрібні нам митці працюватимуть не в екзилі. Наразі, відбулися проби і репетиції, пізніше – записи. Оцінити проєкт цілісно зможемо днями: змонтовану версію очікуємо 24 жовтня 2020.
Уляна Горбачевська (у центрі) із акторами – виконавцями опери-міфу Марії Олійник. Фото з офіційної сторінки fb Молода опера «Ukraine – Terra Incognita».
Дещо іншу естетику має вже зреалізований проєкт «Ukraine – Terra Incognita» Уляни Горбачевської, котра задіяна і в попередньому також. Чимало років вона досліджує і практикує народну пісню, а тепер збирає послідовників на виїзні кампи, де передає знання, вбираючи від молоді свіжі спостереження. Кілька років Уляна виношувала ідею опери і зверталася до різних композиторів, та спільну мову знайшла саме з львів’янкою Марією Олійник. Марія – вихованиця львівської композиторської школи. Близько 10 років жила за кордоном: спочатку в Нідерландах, а потім у Таїланді, де власне й відчула потребу праці з українською піснею. Вважаю, їхній тандем – успіх для всіх нас. Опера ця, особливо в порівнянні із попереднім проєктом, має не настільки розширений фокус і монументальність. Оркестр у повному складі і акторська трупа з восьми виконавців співтворять камерно, – їхній спокій і відірваність від приземлености майже відчутні на дотик. І це було видиме навіть в онлайн відео-презентації опери-міфу «Ukraine – Terra Incognita» присвяченої оперному співакові, Герою України Василеві Сліпаку (позивний «Міф»).
І тут є тема, котра експонується особливо знаково і стала спільною для обох проєктів. У середині ХХ століття американський дослідник Джозеф Кемпбелл в дослідженнях міфології і релігії вивів сентенцію мономіфу, з якої виникає, що шлях героя кожної міфології досить типовий: обережно й з недовірою він починає дію, потім, отримуючи ініціацію та заступництво вищих сил, змагається з різноманітними перешкодами й спокусами, кріпне, перемагає і отримує розуміння себе і внутрішню свободу. У цьому контексті ми бачимо перенесення шляху героя на нашу з вами terra incognita – Батьківщину. Тут присутня обрядовість і язичницька сакральність, загравання і заклинання, вивільнення і катарсис.
Певним чином це дійство, уся містерія перекликається мені із «Весною священною» Ігоря Стравинського. За наповненням, за енергією, несамовитістю, фовізмом і визволенням духу з академічних правил. 100 років тому Стравинського надихали поліські музики – свідоцтвом чого є недавно віднайдена світлина, де композитор, сидячи на сходах дому на Волині, слухає старого лірника. У своїй містерії Уляна Горбачевська – провідниця-мольфарка, яка панує над процесом, ретельно стежить за молодими адептами, підтримує їх і повчає – є тією, хто супроводжує «героя». Тут можна віднайти аналогію із життям цілком реальної постаті, а саме: Василя Сліпака. Цей образ ефемерний, виведений за межі сцени, за межі твору, але присутній повсякчас. Провідниця – та, хто народжує героя, опікується ним, веде, допомагає формуватися, з болем відпускає на війну, молиться в позі Оранти, а пізніше й оплакує. А перероджений дух – продовжує жити!
Загалом створюється стійке відчуття, що сими заклинаннями, ритуальними танцями і канонічними поспівками відбувається заклинання України на відродження: «Є щось, що не дає віддати цю землю. Незбагненну чужинцям і рідну для нас». Молоді артисти, котрих Уляна Горбачевська зібрала навколо себе, дещо затьмаривши їх своєю потужною харизмою, не змогли достатньо проявити власну індивідуальність, та тим не менш викликали щире захоплення. Тут я відчула культивування того типу актора, що його свого часу пропагував польський режисер Єжи Ґротовський і котрого послідовників в Україні не так вже й багато, але достатньо, щоб розвивати саме цей напрям далі. Основним постулатом такого підходу є повне розчинення особистості актора на жертовнику єдиної парадиґми змісту, що є вельми вражаючим для глядача та дещо небезпечним для актора. Тим не менше, враження від опери залишається украй інтимне. Марія Олійник, працюючи над забутими архетипними піснями, підкоряється простоті й магії чистих гармоній, про які я вже згадувала. Маю тепер велике бажання почути колись сю спонтанність і щирість вживу.
Сцена із опери-міфу композиторки Марії Олійник. Фото з офіційної сторінки fb Молода опера «Ukraine – Terra Incognita».
Насправді із цими проєктами ми опиняємося у тренді , – це загальносвітова тенденція: відхід від скрайніх експериментів з сонористикою і алеаторикою, а натомість – прозорість і звернення до етніки, такий собі back to the roots. Якщо в ХХ столітті композитори навантажували нас скреготами й ламаними ритмами, чавили емоційність, краяли рецептори сприйняття, то тепер музика ( і опера зокрема) дає нам час. Просто час заспокоїтися. Заглибитися в спільну для всіх цих проєктів ідею, в єдиний міф, в одну тональність, впізнавану пісню, загальну гармонію, подібну емоцію, котра триває довше, ніж ми могли б очікувати. Це – про відгук всередині нас. І про поклик предків. Така собі нова фольклорна хвиля. Але з цілісною маститою концепцією. Це – про віднайдення себе в землі і землі в собі.
Vos estis sal terrae.
23.10.2020