Пишу Тобі, про Тебе подумки щодня і щоночі... У голові постійно твориться текст, перед очима калейдоскоп спогадів і розуміння складності, що йду в сльози, але ніхто інший стільки не знає, а відповідно — не може розповісти про Всесвіт на ім’я Галя Канарська. Дозволите мені не вживати минулого часу?
Галя Канарська народилася в радянський День радіо 7 травня, аби потім все життя жартувати, що радіо можна вимкнути, коли захочеш, а її не завжди. В далекому Джезказгані, про який нічого не пам’ятатиме, але вже один запис у паспорті про місце народження буде свідчити, що вона — дитина «ворогів народу», відповідно театрознавчу та філологічну освіту доведеться здобувати з перепонами. В майбутньому стаття, яку анонсуватимуть по радіо, не опиниться на шпальті радянської газети з тієї причини. Дівчинка-бешкетниця з довгими косами та в окулярах, про вразливість якої навіть згадають в шкільній характеристиці у випускному класі, кожного дня буде молитись, щоб не порвати і не забруднити знову білі колготки. Все життя буде мріяти так акуратно вишивати, як мамуся Дануся, з якою так мало даровано було часу в цьому вимірі. Свій день народження завжди святкуватиме в театрі та з конваліями. Потім хтось буде бачити в ній сувору критикесу, а для мене Галя Канарська (Мама ніколи не любила звертання «Галина») назавжди — вразлива добра дівчинка. Дівчинка з "Гаррі Поттера" — якось так одного разу сказав Олег Стефан.
Галя Канарська дорівнює віддана нееґоїстична дружба, починаючи зі шкільної парти. Хрещена мама для багатьох. З тих, які віддадуть останню сорочку. Вперта, правдива, чутлива. Завжди всі емоції на максимумі. З раннього дитинства вивчала англійську та фортепіано. Все життя щось наспівує. З тих пісень, які йдуть крізь життя: «Минає день, минає ніч» Юрія Рибчинського і Миколи Мозгового та «Не забудь» Богдана Стельмаха і Богдана-Юрія Янівського. Образилась, що в одній поїздці з курбасівцями Володя Кучинський сказав, що вона не потрапляє в тональність «Ой, верше, мій верше», яку співали в автобусі. Серед перших робіт була посада лаборанта в Музичній школі-інтернаті імені Соломії Крушельницької, де познайомилась з незабутнім Володею Івасюком.
«Немає загадки таланту. Є вічна загадка любові» — улюблена цитата моєї Мами. А те, що любиш, — болить. Тому так складно увібгати все, що хочеться, у цей текст, при тому, що масштаб особистості та зробленої нею до цього дня праці неможливо просто описати словами.
Мама ніколи не дбала про якусь особливу увагу до своєї творчості, належну її оцінку, а тільки повсякчас допомагала друзям десь пробитись та підтримувала їх. Обов'язково мушу подбати про архів, а тепер на віддалі від Львова мені залишаються тільки більш емоційні спогади, а не документальні.
Із режисером Овлякулі Ходжагули.
Це тільки Мама могла, побачивши на Театральному фестивалі «Херсонеські ігри» в Севастополі виставу Овлякулі Ходжагули та Бердигули Амансахата «Йосиф і його брати», зробити все можливе і неможливе, аби ці геніальні творці магічного театру створили щось у Львові. Так з'явилась вистава Дж. М. Сінґа «Джерело святих» (переклад Галі Канарської) у репертуарі Львівського духовного театру «Воскресіння». Це був час безкорисних ентузіастів, людей, які горіли улюбленою справою.
Серед акторів театру "Воскресіння".
Я дозволю собі назвати Галю Канарську хрещеною мамою цього театру. Так зараз відчула, пишучи ці рядки. Безумовний його батько — світлої пам'яті (все ще не вірю теж) Ярослав Федоришин. Для моєї Мами театр — її альфа й омега, але на початках заснованого в 1990 році «Воскресіння» їй, першій завлітці цього театру (завжди жартувала про непривабливе становище цієї посади в пострадянських театрах), вдалося віддати в театральній формі й шану тому середовищу, яке теж було формотворчим у її вихованні, а саме підпільній УГКЦ, яку так завзято переслідували й довго шукали в її рідному домі. В особі найріднішого батька та вчителя о. Павла Брицького, тети Міки й тих всіх світлих людей, для яких компасом у житті було їхнє серце й вони не старались вписати свої імена на скрижалях історії. Власне про дещо змушена написати в минулому часі, бо я, на жаль, розминулась у житті з багатьма із них й не зможу продовжити справу Мами в тому, аби написати про тих, про кого ніхто, крім неї, не міг й просто не подумав би…
Із театральним подружжям Ярослава й Алли Федоришиних.
Це для них була молитва «Отче наш» у першій виставі Львівського духовного театру «Воскресіння» «Чудо святого Миколая над половчином» Степана Перського, першопрочитання на українській сцені «Благовіщення Марії» Поля Клоделя, «Юдити» Христіана Фридриха Ґеббеля, «Гірських велетнів» Луїджі Піранделло, «Каїна» Джорджа Байрона (теж фрагментарно перекладений Галею Канарською)...
Львівський духовний театр «Воскресіння» був для моєї Мами вимріяною театральною дитиною, середовищем однодумців, найближчих друзів, з якими можна було робити те, що найбільше любиш і чим гориш. На початках перед виставами виходила і розповідала глядачам про театр та пропоновану постановку, була з ними від села Тухлі до міста Единбурга, захоочувала родичів з-за кордону підтримувати театр, робила інсценізації, перекладала, писала. Вночі робились бюлетні перших «Золотих левів». Нова версія миколаївської вистави від Театру «Воскресіння» «У пошуках святого отця Миколая» теж з-під пера Галі Канарської.
Із старійшиною театру "Воскресіння" Василем Марковичем Хорошуном.
Іще одним її синонімом є чесність, й вона часом не співпадає з тим, що сьогодні називають корпоративною етикою. Так, наприклад, Мама могла щиро порадити гостям із закордонних фестивалів, які приїхали на запрошення Ярослава Федоришина, піти ще подивитись вистави Львівського молодіжного театру імені Леся Курбаса (тоді була така назва, й обидва театри ще не були академічними). З курбасівцями ніколи не працювала офіційно, але безмежно підтримувала, бо поділяла їхні цінності. «Марка Проклятого або Східну Легенду» за поезією Василя Стуса могла дивитись безконечно. Неймовірно співпереживала Тетяні Каспрук у «Вишневому садку» за Антоном Чеховим, кожного разу зворушувалася на монолозі про шафу. Очевидно, тому, що знаходила там свою інтертекстуальність. Так їй звучали й «Три сестри» в постановці Еймунтаса Някрошюса. Завжди казала, що такий режисер мав народитися в Галичині. «Сестри» Някрошюса нагадували знищені долі бабусі Данусі та її приятелів та приятельок. В його особі для неї в якомусь сенсі вмер театр, хоч завжди відкрита до нового, без упереджень та з цікавістю хотіла бачити, що роблять молоді, наприклад, Роза Саркісян. Поза тим марила віктюківською Лесею. Завжди казала, що ніхто на соту долю не наблизився до розуміння цієї жінки.
Стас Мойсеєв, Богдан Ступка і Галя Канарська.
Це тільки Галя Канарська могла в творчому запалі написати оперу для друга про Соломію Крушельницьку, Василя Стефаника… Віршовані рядки складалися легко й блискавично. Так само приймалися рішення. Йшла в нікуди, ніколи не стелила соломки. З Наукової бібліотеки імені Василя Стефаника, з рідного театру «Воскресіння»… Все життя відмовляє мене від будь-яких спроб бібліотечної роботи, хоч має звідти товаришок-посестер на все життя.
Із Романом Віктюком.
Любить незалежність, неупередженість. Так колись в одному з львівських театрів головний режисер заборонив пускати Галю Канарську на виставу, а виявилось, що «жидівка, яка нищить український театр», придбала собі квиток, й тому неможливо їй заборонити зайти. Завжди воліла так, як тільки була хоч найменша можливість, бо це «давало право писати, що думаєш». Саме так намагалась робити й ув «Театральній бесіді» — виданні Львівського міжобласного відділення Національної спілки театральних діячів України, редакторкою якого була довгі роки. Зі зрозумілих причин це неможливо було повністю втілювати в життя і в якийсь момент довелось попрощатися. Цього разу піти було не її вибором — і втрата, як вона казала, «дитини» була надболісною для моєї Мами. У цей період творчої біографії стала авторкою книжки «Заньківчанам 90 років». Загалом бібліографічний список написаного та перекладеного є довжелезним. А коли не було куди писати, Галя писала театральні огляди для свого друга — українця з США, для якого вони були ниточкою, яка поєднувала з родинним корінням. Потім вони стали циклом статей «Лист другу» для блогу, який ми разом створили.
Посередині: Володимир Кучинський і Галя Канарська.
Галя Канарська, як вона сама казала, — «прохідний двір» вдома: безконечні розмови, неймовірні канапки, випічка. Товариство для більш інтровертного художника Володимира Канарського, різні світи, які перетинались тільки за столом на вулиці генерала Чупринки, пакуночки з гостинцями в дорогу…
Володимир, Анастасія та Галя Канарські.
На всі свята усі самотні, подорожні в нас. Колись сказала, що на день народження могла би й піти з дому, а товариство спілкувалось би та не зауважило би, бо зрештою робила ці зустрічі для них, для друзів. Одного разу, коли на подвір'ї Овлякулі Ходжагули фотографував у сценічному образі Короля Ліра (який складався й з елементів, знайдених у нас вдома) актора Анна Меле, то сусід сказав, що він всього чекав від Галі, але не думав, що вона ще карнавали буде влаштовувати.
Із режисером Адрієм Жолдаком.
Мама часто розповідала, що їй сняться цілі вистави. Думаю, могла би спробувати себе в режисурі, але абсолютно не мала амбіцій. Так само й із викладацькою діяльністю, хоч написала для людей безліч дипломних робіт просто за «дякую». Дарувала ідеї так само легко та безкорисливо, як усе, що мала. Усюди залишала частину свого серця. Це тільки вона могла написати до незнайомого композитора та музиканта пропозицію послухати твір іншого. Щоправда, в цьому випадку вона потрапила на таку саму безкорисливу душу, і геніальний та сердечний Золтан Алмаші згодом виконав у Києві та Львові музику Бориса Скальського з США.
Мамо, Ти так завжди боліла людьми, що навіть на зламі історичних 2013-го та 2014-го, коли Ти прогнулася під цією надто тяжкою ношею, я відчувала, що рятувала Тебе для них. Ранима, але така, яка легко пробачає та забуває, йде до хворих, загублених, нагадує про забутих, підтримує талановитих та скромних, говорить чесно та щиро… Вперта. Навіть запитуючи, яку сукню одягнути, моментально говориш: «Не хочу цієї!»
Ми часто читали тексти одна одної перед надсиланням до редакцій, і Мама не раз просила дописати за неї заголовок. Мій сьогоднішній — перші слова, які я написала і в яких не мала жодного сумніву. Багато років на Янівському цвинтарі — там, поруч із Антоничем, не було імені «Богдана Брицька» — моєї бабусі. Тепер я розумію, чому «бабуся десь поїхала зі Львова». Я дуже хочу, щоб радіохвилі того «радіо, яке не завжди вимкнеш», долинали та не зникали, щоб я їх чула. Бо це так несправедливо, бо саме зараз Ти була такою життєствердною, такою діяльною та оптимістичною… Хіба що у вас там якийсь фантастичний театральний проєкт, як колись уже теж світлої пам'яті, названа Тобою Щастячком, Лариса Гненна сказала про вашого найближчого друга Володимира Колчинського: "Він собі й там все красиво зробить!"»
Із засновницею фестивалю "Золотий Лев" Ларисою Гненною.
Але куди мені надіслати Тобі цей текст, що Ти скажеш викинути, а про що ще згадати? І не забудь, що Ти мені ще не відповіла колись на листа, 5 грудня 2019 року датованим. Через два місяці я поїду. А тепер ось Ти встала на світанку (колись до такої години ще з Кучею про театр говорили, а мені потім в школу на 8-му треба було йти) й так завчасно, несподівано кудись поїхала, пішла…
«А Ти так мені й не написала. До кого кричати SOS, коли серед чужих, коли мови їхньої не знаєш? Побачила щойно в пана Козловського текст, що кожен з нас — небо, а все довкола — просто погода (хмари, які пролітають, дощ, який минає, сніг, який розтає...)
Чи пам'ятаєш мрії, які здійснились, а Ти вже не пам'ятала, що мріяла про це? Напевно, створення «Воскресіння» було часом особливого піднесення? А щось таке, що хотіла навчитись і ще не вдалось? Хотіла плавати?
Пригадую, як Ти захотіла акварель і як Ти таки взяла пензель в руку. Дуже гарні проби! Давай знову в тандемі щось помалюємо. Так бездумно. Щоби рука вела. Бо з такого й складається життя. Не з того, що буде потім. А тут, тепер. Ось акварель, сніжинка на носі, сушити щось на п'єці, згадати, як дідо оббирав яблука, а Міка перебирала гречку... Тішитись, що квітка розквітає, як якийсь символ, привіт з минулого в сьогодні. Вона так випрямилась, коли не біля вікна, не спирається. Треба так спину теж тягнути.
Напишеш мені?
Настка»
Фото Анастасії Канарської, Володимира Канарського і з родинного архіву Галі Канарської.
28.05.2021