Я, Леся і Шопен

 

Творчість Фредерика Шопена у моєму житті була присутньою, скільки себе пам’ятаю. Я вже писав недавно про культ музики у моєму домі, у моїй сім’ї. Малим любив бавитися плитами, пізніше любив їх слухати. Мав свої пріоритети, які швидко змінювалися. Проте деякі залишалися, навіть якщо я й не знав імен авторів. Смакувало слухати – та й по всьому!

 

Ще давніше я писав про те, як я освоював батьківську бібліотеку і дідову науку грамоти. Фотографія Лесі Українки запам’яталася ще з тих давноминулих часів, аж до того, що інколи ловлю себе на відчутті, що реаґую на жінок і дівчат, які мають риси, подібні на неї.

 

Трохи старшим я любив прислухатися до розмов вдома, які завжди інформували про щось, чого неможливо було ані вичитати у книжках, ані почути у школі. Мама заохочувала до зацікавлення літературними творами і їхнім глибшим змістом, отим, що «між рядками», снуючи з нами з сестрою тривалі роздуми про теми, засоби і способи літературної творчості. Це було особливо цікавим, коли ми перебували «у човні» – подорожували своїм авто. Враховуючи, що тато привіз мене з «Охматдєт’у» нашою «Побєдою», – то я виріс у тих подорожах тою машиною по всенькій Україні. А що їздили до Красного до діда щотижня, то через вікна ми спостерігали плин часу «весна, літо, осінь, зима, – і знову…»: зміну барв дерев і неба, літньої спеки на лагідний осінній сум бабиного літа.

 

Часто ми їздили і до татового Любомля, точніше, на хутір під Любомлем, і на Світязь, відвідували «Козацькі могили», бували неодноразово і в Колодяжному. Скажу одразу, що у нашій сім’ї був культ Лесі Українки та її творчості, яку батьки вважали вершинними досягненнями української культури. Зрештою, татова маґістерка (як це тепер називається) була присвячена саме творчості Лесі Українки і стала приводом для рекомендації його кандидатури на вступ до аспірантури Інституту літератури у Києві.

 

Той культ виявився і в тому, що ім’я моєї сестри Леся, тобто Лариса, а я – за свідченнями бабці – мав би бути Михайлом, як дідо по татовій лінії… Випадок, але ім’я моєї дружини Олександра, яке теж у короткій формі звучить як Леся.

 

Одна з тих літніх пізнавальних подорожей відбулася 1972 року. Ми тоді наважилися на дальшу подорож, бо тато купив нову машину – перший (названим у народі «італійським», бо Фіат) випуск совєтских «Жиґулів». Машина була надійнішою, аніж старенька «Побєда», отож ми зробили прекрасний круїз Україною-Mutterland’ом: звичним шляхом, як до Одеси на південь, потім через Асканію і Перекоп до Сімферополя, тоді на захід до Миколаївки, де тиждень «помочили дупи» у морі. Звідти поїхали південним берегом Криму, який тоді всі називали совєтскою абревіатурою ЮБК. Добре, що тоді вже була нова траса. Ми тішили око прекрасними краєвидами Чорного моря з висоти кримських серпантинів, ловили ящірок і оглядали руїни античного причорномор’я, міражі слідів ґотських поселень і ґенуезьких фортець, Бахчисарайський палац у затінку величного наскельного Чуфут-Кале та витесаних у скелях каньойону старезних церков.

 

 

На фоні і в контексті цього звітрілого культурного минулого Криму (бо сучасне було «очень нашее…») виразним дисонансом було цілоденне відвідання музею Лесі Українки у Ялті. Єдине місце у Криму, де ми спілкувалися, як удома – українською. Крім чисто туристичного споглядального інтересу ми – діти – знали, що повторюємо маршрут Лесі Українки.

 

 

Опісля подорож тривала через південні степи, де не було довозу бензину (черга була кілометрів зо шість, температура близько 30° Цельсія, без води… Заправилися «нелегально» вертолітним Б-70 на військовому аеродромі побіч траси, піддавшись на рекламу двох офіцерів у «Жиґулі», які й супроводили до колонки колону машин, спраглих нафти посеред Таврійського степу). Далі було Запоріжжя і проїзд по греблі Дніпрогесу, потім – Полтава, пам’ятник Котляревському і полтавські галушки у кемпінґу…

 

 

Але до теми. Саме Лесі Українці завдячую феноменальним відкриттям у своєму житті. Коли мені було років 9-10, а сестра училася чи не в десятому класі, Львівське телебачення практикувало демонстрацію фільмів і театральних постановок за сюжетами класичних творів української класичної літератури. По радіо теж звучали авдіоверсії творів, озвучені фаховими акторами. Фільми інколи були спробами модерних інтерпретацій чи аванґардових переосмислень із застосуванням новітніх зображальних засобів, що, звичайно, теж було дуже цікавим. Проте насамперед дитина повинна була знати базовий текст і його інтерпретацію у контексті відповідної історико-культурної ситуації. Отут класичні театральні постановки драматичних творів були незамінними.

 

Принагідно наголошу, що цю добру практику треба було б повернути до комплексу засобів і способів навчального процесу, тим більш, що й якнайширша глядацька авдиторія уже адаптована до такого (екранно-візуального) сприйняття, зокрема, літературної спадщини.

 

Маю дещо парадоксальне підтвердження, що це дуже добрий і дієвий педагогічний засіб. У мене була злюща вчителька, тоніше – «учілка» «радного языка и русской литературы», яка колись до мене вчепилася на уроці, помітивши під партою видання відомої книги «Дочка Прометея». Вона швидким кроком підійшла до мене, висмикнула книгу із закладкою з-під парти, різко і широко змахнула нею і хряпнула з усієї сили по парті, яка аж змістилася донизу на одну поділку (видать, кріплення ляди розхиталося). «Дочь Прамэтэя» – гучно вигукнула вона знущальним тоном на весь клас. «Давай, атвечай! Ты, сын Прамэтэя!» От ця «педагогічка» заявляла завжди: «Читать надо русские произведения. Читать!!! Это не то, что «украйынская» лытература. А то привыкли мультики смотреть по вашему телевидению!»

 

Річ зрозуміла, що, пригадуючи нині ту її істерику у контексті усього вищенаписаного, я розумію, яким чудовим і дієвим засобом національного виховання були ті мистецькі передачі Львівського телебачення часів мого дитинства і юності. Його постійно практикували у мене вдома.

 

Отож, почувши, як у сусідній кімнаті обговорювалася тема пізнього перегляду фільму-вистави за мотивами Лесі Українки, здається, «Лісової пісні», я побіг туди і спекулятивно заявив, що теж хочу подивитися. Батьки, ясна річ, не противилися.

 

Хилило на сон, але було так цікаво, що я таки додивився виставу. А тоді трапилося щось надзвичайне, що певним чином змінило багато що у моєму житті. Мене почали розпитувати, як мені сподобалося побачене і що я можу розказати про тему твору, про героїв. Я почав щось фантазувати і помітив здивовані погляди чотирьох пар очей. Спробував пояснити, що я хочу сказати. Помітивши, що квадрати очей не зникають, я спитав, чому вони так на мене дивляться? (Був переконаним, що вони дивуються, що я так «героїчно» витримав до такого пізнього часу). Тоді мене запитано, чи я часто так балакаю…

 

На мою здивовану міну хтось зімітував мою останню фразу і тоді я вловив те, що зрозумів лише за деякий час: прослухавши тривалий час ямбічний текст Лесі Українки, я й сам спонтанно почав говорити ямбом. Так вперше у своєму житті я зрозумів, що мовлення буває різним. Проте потрібно було ще з десяток літ, аби до мене дійшло повною мірою, що банальні навики укладання ритмізованих силаб, простий віршований вислів – це ще зовсім не поезія.

 

Я уже згадував, що читати букви мене навчив дідо, а читати тексти – тато. Вірніше, тато з мамою, зрештою, вони обоє мали освіту українських філологів і володіли кількома іноземними мовами: і російською, і польською, і німецькою, а мама ще й основами латини – прагнула вступати до медінституту. Проте спілкувалися засадничо – ні, це слово тут не зовсім підходить, – спілкувалися питомо і природно українською.

 

Пригадую, як ми колись ішли з татом коло нашого будинку, навпроти вхідної брами до будинку НТШ через дорогу є три східці; далі хідник веде до довгих сходів: із валів униз, до вулиці – nota bene! – Лесі Українки. Це було в класі п’ятому чи шостому, і я прорік парадоксальну заяву. Я в той момент міркував про те, як мені звучить німецька мова, а як — польська. І тут я сказав до тата: “Я би хотів добре вивчити німецьку, а тоді забути українську, щоб почути, як та – німецька – буде мені звучати. Бо цікаво, як українська звучить для німців, які її не знають”. Батько був здивований, ба – більше: вражений! Я не міг второпати, що ж його так здивувало. А він сказав: “Рідну мову забути неможливо”. Тепер уже я висловив здивування. А він відреаґував просто: “Виростеш – зрозумієш”.

 

Дідова наука була ще «природнішою». Він навчив мене творити свій особистий мікросвіт, яким можна ділитися з іншими, – при умові, що вони того потребують. Або зуміють зрозуміти. І тут пам’ять плавно перетікає до Шопена.

 

Читати тексти мене навчив батько. На початку я із захопленням стежив, як він, сидячи за столом, мережить своїм почерком листок А-четвертого формату. Я не міг зрозуміти, чому він не пише у зошиті, де є лінійки, а на листку паперу, де мені не вдавалося писати рівно, як це виходило у нього. Уважно стежачи, як він це робить, я почав вчитуватися у написаний текст і був враженим: якщо я читав текст у книзі, то зовсім не замислювався над тим, звідки він там узявся. А тут виявилося, що рукописний текст, який я не зовсім розумів, або й цілком не розумів, за якийсь час потрапив мені до рук у формі друкованої книги. Це було для мене одкровенням, як грім з ясного неба: отож, все, що я читаю у книзі, хтось перед тим повинен був написати. І той хтось, виявляється, багато разів перекреслював написане, щоб воно стало досконалим, і аж тоді довірив його друкові. Так мені відкрилася таємниця творення тексту, і я зовсім по-іншому почав ставитися і до книги, і до парсун людей, які були намальовані у тих книгах, – до їхніх авторів. А ще дуже полюбляв читати томи УРЕ: там тексти супроводжувалися ілюстраціями. Виявляється, проста квітка насправді була не просто синьою, червоною чи жовтою, або ж білою – візуальне враження мало під собою багато прикмет і асоціацій, які можна навчитися читати і розуміти.

 

Тексти, як і квіти, теж мали внутрішній ритм, і це було захоплюючим відкриттям, тим більш, що мої друзі про щось таке зовсім не думали. А коли тексти віршів, які я читав у книгах, що їх тато приносив із різних видавництв, раптом зарезонували ритміко-мелодійно музикою у піснях Івасюка, а я зрозумів-відчув, що добрий текст особливо увиразнюється в музичному оформленні, – світ навколо став просто раєм.

 

Другий рай був справжнім. Сад на подвір’ї нашого будинку у Красному. Там були яблуні, груші, вишні, а в теплі дні гуділи хрущі. Отож, шкільна програма давалася мені дуже легко, – я без жодного примусу засвоював вірші, бо, власне кажучи, вони були доречним і досконалим вираженням самого життя. Та й цікаво було, як “хрущі над вишнями” можуть персоніфікуватися у реального Хруща, який писав цікаві тексти. Це відкриття прийшло десь року 70-го.

 

А другий рай став ще одним відкриттям: якось ми з дідусем нащепили гілку на дереві. Я спостерігав, як він це робить, і сам захотів таке зробити. І сталося диво, бо через рік, чи два, вже не пам’ятаю добре, смак плодів з тої гілки того дерева (здається, то була яблуня), став іншим, ніж на інших гілках. Може, то мені так здалося, але враження запам’яталося на все життя. Виявилося раптом, що можна творити не лише текст на папері, а й контекст навколо себе!..

 

Потім я довідався про поняття культури. Altera natura («інший рай») – культура й/та аґрікультура якось природно взаємодоповнилися для мене через особистості обох найближчих Степанів – батька і діда – і таким чином виповнилася і довершилася картина світу.

 

Ця довершена картина світу осипалася, як розбите дзеркало, у січні 1976. Мені було п'ятнадцять. Дід помер.

 

Не знаючи, як втишити свій перший у житті невимовний розпач, я якось ввімкнув плиту Шопена. Вона мені подобалася здавна, ще тоді, коли й не знав, хто автор того твору. Пізніше сестра – з часу вступу до консерваторії вона стала найголовнішим експертом з музичних питань – сказала, що це Фредерик Шопен, соната «опус 35». І хоча мені здавалося, що я знаю цей твір мало не напам'ять, раптом тоді я «відчув» Шопена. Шопена per se і всю красу, а головне – філософську глибину цього його архитвору.

 

Пізніше подібний ефект я пережив вдруге на Шопенівському концерті у Варшавських Лазєнках. Раптом під час концерту пішов дощ. Напочатку ріденький, він поступово набирав сили. Конферансьє у перерві поміж творами запитав публіку, чи вона хоче продовжувати прослуховування, відповіддю на що величезний простір довкола круглого озера перед відомим пам’ятником Шопена буйно  розквітнув барвистими парасольками. По закінченні конферансьє оголосив, що, з огляду на оказію, виконавець дарує бонус – «дощовий» твір Шопена. Я його раніше не чув.

 

 

А якби й чув, то все-таки того дня він звучав особливо. Цілком недовгий, він поміж крапельок дощу полинув до небес, а його звуки спадали як гарячі краплини на думки і душу, синхронізуючись з ритмічним звучанням дощових крапель, які падали на округле дзеркало плеса озера буквально перед нами (ми з сином сиділи на бетоновому бордюрі навпроти пам’ятника). Ноти округлими коронами експлодували над поверхнею води, і те їхнє авдіо-візуальне ехо, той діалог, та розмова музики і дощу була просто несамовитими…

 

Зрештою, красу Шопенівської музики для мене завжди підсилювало те, що особливо інтенсивно різні концерти ми відвідували удвох з майбутньою дружиною. Та музика особливо відповідала нашим тодішнім настроям і почуттям.

 

Щоніч приходиш ти до мене

сідаєш поруч і рука

твоя стирає шрами денні

стирає згорблені слова.

Щоніч приходиш ти до мене

й, поклавши крила на чоло

нашіптуєш так колисково

ноктюрн Шопена № 2.

 

Відволікся від основного сюжету, бо ці спогади природно виникають у контексті розмислювання над тим, як  Леся Українка інтерпретувала творчість Шопена. Вона добре знала його творчу спадщину, адже у листах і до матері, і до Ольги Кобилянської неодноразово згадує про ноти творів Шопена, порівнює виконання того самого твору різними піаністами, на концертах яких вона була. У її оповіданні «Місто смутку» натрапляємо на ім’я композитора, а в оповіданні «Голосні струни» є цитата, де бачимо назву одного з найвідоміших творів Шопена «Andante Spianato & Grande Polonaise».

 

 

Промовистий її вірш «До мого фортеп’яно». А хто знайомий із сонатою 35 Шопена, одразу вловить аналогії:

 

Чи пам’ятаєте, коли я говорила

Оті слова: «Якби мені знаття,

Коли я вмру, я б заповіт зробила,

Аби з музикою, що люба за життя,

Мене ховали». Тільки що злетіли

Слова ті з уст, як вже здались на сміх:

«Ви б, може, й танцювать примусити хотіли

На ваших поминках приятелів своїх?»

І почалась балачка погребова…

Її спогадувать, здавалось би, не варт,

Та я її спогадую до слова,

Бо розбудив в душі поважне щось той жарт.

Моя душа не буде «со святими»,

Не буде «вічна пам’ять» по мені,

Чужі мені пісні з словами тими

І дзвони сі, потвори мідяні.

Коли вже треба голосить по трупі,

Нехай музика плаче, та без слів, –

І жаль, і сміх, і плач, і пісня вкупі –

То буде так, мов лебединий спів.

А та юрба, що посумує вранці,

Увечері нехай іде в танець.

Се дивно вам – після погребу танці?

Звичайний то смутним пісням кінець!

Та що ж, нехай не зрушу я нічого,

Зірвавшися в безодню забуття,

Аби не ранила так смерть моя нікого,

Як ранило мене моє життя.

               30.11.1900.

 

Це – вірш із циклу «Осінні співи». Бачимо тут виразний перегук тексту із Marche funebre сонати 35 Фредерика Шопена. Ця тема добре проаналізована в українському лесезнавстві*.

 

 

 

 

І хоча здається, що після «Notre Dame de Paris» (не кажучи про довгу бороду бібліографії совєтського періоду!) уже цілком неможливо чогось нового про Лесю Українку сказати, неможливо глибше вникнути у глибини того іншого світу – alteram naturam, – який вона нам запропонувала, є індивідуальний вимір сприйняття. «Просто» читання твору. «Просто» намагання відчути ритм і розмір вірша, його мелодику. «Просто» сприйняти п’янке розгортання сюжету, «просто» піддатися, підпасти впливу чару поезії Лесі Українки. І –  чекати на тривалий післясмак обдумування після закриття книги увечері по прочитанню, вночі, коли випадково прокидаєшся, а образи і фрази яскраво стоять перед очима; назавтра, коли у ранковій напівдрімоті усе прочитане прокручується як фільм «іншою – altera – природою» і починаєш виразно бачити і розуміти весь комплекс – переходиш на якісно інший рівень сприйняття її – ЇЇ – творів…

 

Є дуже містке латинське слово altus. Воно має два вектори і декілька семантичних полів. Може бути і «високий», і «глибокий», може означати і глибину проникнення у таємниці буття, а рівно ж і висоту/високість «польоту мрії». А якщо «просто» – вертикаль духу людини.

 

Культура розвивається, як людина: встає з «чотирьох», якийсь час вчиться тримати рівновагу, виростаючи і змінюючи центр ваги (а далі – й уваги), – а потім демонструє дивовижні здібності, здатності і таланти. Сягає вершин досконалості у різних галузях, демонструючи унікальні рекорди. У спорті лік іде на секунди, на частки секунд. Це для нас очевидно – оче-видно.

 

Проте не менш очевидною мало би бути для нашого мисленнєвого зору вага долі – окремого творчого життя – секунди, короткого зітхання, звуку нетривалої пісні особистості, які продовжують лунати у текстах, поколіннях, епохах. Найцікавіше, коли різні покоління, різні стадії розвитку «єдиного потоку» культури від античної Греції через Ренесанс, Романтизм і Модернізм звучать поліфонічно воднораз. Ейдоси ідей дзвенінням різних звуків формують у довільному, здавалося б ся, переплетінні симфонію культури, музику сфер. А «Фредолосіє» – меню для особливих гурманів…

 

 

 

__________________________

* Зокрема, найпрецизійніше дослідження, яке мені траплялося на цю тему: Сергій Романов. Фредерик Шопен – Леся Українка – діалог геніїв; також Олеся Церковняк-Городецька. Фредерик Шопен у творчості Лесі Українки // Київські полоністичні студії, 2012, T. 19, S. 201-2004.

 

 

25.02.2021