Така зовсім простенька історія, яка почалася із опозиції понять «склеп» і «магазин». Батьки завжди казали «магазин», дідусь з бабусею натомість традиційно і вперто вживали слово «склеп».
«Склеп» асоціювався у мене зі шафою, точніше, зі шафами у нас вдома. Із книжковими шафами. Вони мали двері, мали скляні вітрини, за якими стояли книги. Різнокольорові обкладинки з орнаментами манили. Позаяк двері, хоча й мали ключі у дірочках замків, не були замкненими, тож їх нескладно було відчинити навіть малій дитині, то я частенько, набавившись різними іграшками, відкривав ті двері і витягав навмання одну з книг. Критерієм був колір під, як сказав би тепер, відповідний настрій. Розгорнувши чергову книгу, я шукав, що там всередині. Бо бачив, як батьки неодноразово виймали котрусь і уважно вдивлялися, що там всередині.
Скільки я не вдивлявся всередину, нічого з того не виходило. Не розумів, що батьків там так цікавило. Проте, поекспериментувавши якийсь час, навчився знаходити цікавинки. Для того потрібно було вийняти книгу, розгорнути і уважно проглянути.
За якийсь час я зрозумів, що ті книги зовсім нецікаві, хоча часом траплялися особливі екземпляри. Найперше вони вирізнялися на дотик (про вагу я мовчу): декотрі обкладинки були шерехатими, декотрі гладенькі, а ще інші – рельєфні. Якщо по тих рельєфах водити пальцем, вони цілком по-різному звучали. Може – подумав я собі – в тому і секрет? Але чому тоді ніхто в хаті не звертав уваги на обкладинку, а лише розгортав і довго дивився всередину? Муки допитливості трохи вгамовували форзаци. Вони інколи були кольоровими і містили різні малюнки, часом фотографії. Але дорослі майже не звертали на них уваги!
Ще одна невирішена проблема полягала у тому, що багато з книг були вкладені… ні, не так, – багато з книг були огорнутими у папір, який не був цікавим (ну, інколи картинки були), але при видобуванні із нього книг він виявлявся доволі крихким. Рідко коли вдавалося зняти його (щоб не заважав) так, аби він лишився цілим; коли ж книгу відкласти, рідко коли вдавалося накласти його знов, не пом’явши. А найчастіше він ще й рвався. Відтоді «супери» викликають у мене підсвідому відразу.
Довгий перегляд книг привів мене до твердого переконання, що є цікаві – з картинками – і зовсім нецікаві, майже сірі (а декотрі насправді були жовтуватими). Отож, шлях пізнання вів знизу догори: треба було перебрати все всуціль і за порядком від нижньої полиці і до найвищої, щоби віднайти дійсно цікаві екземпляри. До декотрих книг я намагався повернутися ще раз, бо вони заворожували кольорами, блискучим ґлянцевим папером, проте всі вони чомусь стояли у верхніх рядах. А інколи бабця, зазвичай щось сердито буркочучи, гамузом збирала, як їй здавалося, порозкидані (то їй так здавалося – насправді вони були поскладаними на чималенькі купки, які очікували уважнішого опрацювання) книжки та книги і вставляла туди, куди й досягнути було майже неможливо. На мої розпачливі арґументи, щоби лишити цю й оту купки на килимі, вона не звертала уваги.
Біда була ще в одному: щоби, шукаючи потрібне, зняти ваговитий том із верхньої полиці, треба було будувати логістичні підступи: ставити крісло, на крісло накладати багато книжок, тоді вилізти на сам верх, стати ногами на спинку крісла, тримаючися руками за верх шафи, та ще й при цьому спритно балансувати, аби не впасти, і аж тоді можна було вийняти ту – з найвищої полиці. Коли ж ґрунт із книг одного разу захитався під ногами, я м’ячиком скотився на, слава Богу, м’який і товстий килим. Обійшлося синцями та подряпинами. Проте двері назавтра виявилися замкненими, а вушка ключів – інколи дуже цікаві самі по собі – зникли з замкових отворів.
Саме в той день мені пригадалося слово «склеп». Шафи-вітрини мали вигляд, як у магазині, де були порозкладані різні цікаві речі, але доступ туди завжди був забороненим: «НЕ МОЖНА БРАТИ РЕЧЕЙ ІЗ ВІТРИНИ!!! НЕ МОЖНА!»
Я розревівся і, втираючи рясні сльози, побіг на кухню. Там виявив діда, який приїхав до Львова з Красного: час був перед Новим роком. Кращої кандидатури, кому би пожалітися, годі було шукати. Я загриз свої жалі солодким яблуком, напхав до кишень цукорків і грушок. І розповів йому про свої проблеми.
Ми пішли разом до тої кімнати, яку всі називали «кабінетом». Він критично подивився на порожні дірочки замків у дверях шаф, пішов до ніші у коридорі і довго щось там шукав. Тоді прийшов із якоюсь доволі пошарпаною книгою. Посадив мене коло себе на тапчані, вийняв цизорика, почав тонко нарізати обчищене яблуко і тицьнув пальцем у малюнок яблука. Потім показав якийсь значок і сказав: «Я». Я здивовано глянув на нього, а він з усмішкою сказав ще раз: «Я». Потім перевів палець нижче і, проводячи ним під рядком значків, повільно промовив «я-б-л-у-к-о-»… Далі ми до пізнього вечора розглядали картинки і голосно читали значки спереду до кінця і з кінця допереду.
Гра сподобалася. Правда, дещо було несподіваним: я ніяк не міг второпати, чому «Ю» цілком не подібне на малюнок, а слово було – «юрта»… І досі не второпаю.
Десь день на п’ятий я вже напам’ять знав усі значки і всі картинки. Забава набридла. Ми ходили надвір санкуватися і грали в сніжки. Одягали ялинку. Потім настала відлига, і ми робили сніговика (чомусь то називалося «сніговою бабою», хоча на бабцю зовсім подібним не було). Якось, ідучи до ялинки, встановленої у кімнаті, щоби понюхати її запах, я підійшов укотре до шафи і раптом остовпів: усі книги були вкритими вже знайомими мені значками. Я пригадав свої відчуття, коли водив пальцями по поверхні обкладинок і вони звучали під моїми пучками.
Раптом воно зазвучало зовсім по-новому. Я почав складати докупи букви у нових конфіґураціях, голосно й повільно їх вимовляючи. Декотрі слова були звичними і зрозумілими, декотрі – порожнім звуком.
До кімнати зайшов дід. Поспостерігав, а потім вийшов і за мить повернувся. Він приніс жменю ключів, вибрав один і відкрив крайні двері одної з шаф. Вийняв яскраву книгу у твердих обкладинках формату А-4, мовчки сів на тапчан і поглядом запросив мене сісти біля нього. Розгорнув книгу – і ми почали читати.
У тій шафі за дверима були всуціль дитячі книжки. Ми з ним за якийсь місяць-два перечитали їх майже всі. Повільно, потім все швидше і швидше.
Склеп відкрився. Світ заграв раптом зовсім новими барвами. Світ книжкових шаф виповнився цілком новим змістом, куди раптом вмістився ЦІЛИЙ МІЙ НОВИЙ СВІТ. Цей новий світ цілком опанував на якийсь час мої помисли, – навіть санкування, не кажучи вже про їжу, відійшло на задній план.
І тоді я згадав і запитав діда, чому він називає магазин «склепом»? Він замислено відповів загадково: склеп – то насправді магазин, але й магазин насправді може бути складом… І ще сказав: «І чужого научайся, але й свого не цурайся». Я нічого не зрозумів тоді. А ту фразу він пізніше повторював мені ще не раз упродовж цілого свого життя. Але це вже інша історія.
30.05.2017