Розмови крізь простір і час

Ця книжка почалася взимку 2022 року в Києві. «Я ліг на засніжену бруківку однієї з вулиць і став подумки розповідати своїй донечці те, що відчуваю. Те, що хотів би сказати, але не міг. Вона вже була далеко, і я не знав, чи ми ще колись побачимося», – так починається збірка нарисів ветерана, військового медика, блогера, експерта медичного менеджменту Гліба Бітюкова «Моїй донечці. Записки тата з війни», що її видали у Видавництві Старого Лева. Зі Львова, з конференцзали Центру Шептицького, почалася серія її презентацій містами України. Захід модерував теж ветеран війни, поет і прозаїк Артур Дронь.

Це розмова крізь простір і час – як визначив сам автор. Короткі прозові тексти, листи, записки про військову службу, її радощі й труднощі, побут, відчуття, переживання, просякнуті відвертістю автора. Саме відвертість допомогла йому вижити як людині.  Після презентації автор відповів на запитання Zbruc.

Вибір: а хіба могло бути інакше?

До повномасштабного вторгнення киянин Гліб Бітюков був експертом медичного менеджменту, громадським діячем, активним учасником двох українських революцій, заснував центр здоров’я і розвитку дитини «М’ятне слоненя», аби допомогти батькам, які мають дітей із розладами аутистичного спектру, дефіциту уваги й гіперактивності, зрозуміти, що таким діткам реально адаптуватися в соціумі, однак виправлення поведінкових проблем потребує часу.

З 2014 року Гліб активно волонтерив. Став інструктором з тактичної медицини в команді «Захист патріотів», яку організувала тодішня в.о. міністра охорони здоров’я Уляна Супрун. Був її радником. Брав участь у трансформації системи екстреної медицини, зокрема у впровадженні сімейної медицини, електронного запису та обліку пацієнтів. На передовій навчав добровольців і військових тактичній медицині.

Після початку повномасштабного вторгнення з перших днів став на захист України. На запитання Артура Дроня про те, як він із тата став татом на війні, відповідає:

– Іншого варіанта не було, адже коли на тебе насувається ця армада й коли ти розумієш, що мова не про твою особисту долю, не про долю твого міста, а про майбутнє твоєї країни – вона буде існувати чи не буде? Для мене іншого вибору не було. Лише зібратися, мобілізуватися внутрішньо, сказавши собі: все, ти йдеш в армію. Так, мені це було трішки простіше, ніж багатьом іншим, тому що я був волонтером-медиком з 2014 року. Відколи  залучений до війни, тісно спілкувався з хлопцями, які там, бачив реальну війну, бачив поранених, знав, що відбувається на фронті. Тож чудово розумів, куди йду і яка наша армія. Але, безумовно, цей крок був визначальний: так, ти тато і маєш думати й дбати про своїх дітей, тобто дбати про їхнє майбутнє. А якщо хочеш, щоб їхнє майбутнє було в цій країні, то мусиш щось зробити для цієї країни. Тож зберися й піди в армію.

На війні є місце для любові

«Я завжди хочу охороняти тебе, завжди бути поруч… Але зараз я мушу бути в іншому місці. Цей вибір дався мені нелегко». Ця фраза з нарису «Навіщо я тут» яскраво свідчить про відвертість автора.

Ніхто з нас не знає, чи виживе в цій війні. Особливо гостро це відчувають ті, хто на фронті. Тато, який там, як ніколи до того розуміє, що може більше не побачити своїх дітей, не сказати їм найважливішого.  Тому йому так важливо залишити їм своє слово.

Коли пишеш дитині, стаєш більш відкритим, відвертим, чистим, – зізнається Гліб. – Звернення до доньки допомагало мені сформувати тексти в  трохи іншу форму.

Армійське воєнне життя суттєво відрізняється від цивільного. Постійна боротьба, виживання в некомфортних бліндажах і окопах, обстріли, свист куль, поранені, загиблі. Той, хто ще кілька хвилин тому був поруч, з ким ти ділив найсокровенніше на полях бою, в якусь секунду вже може бути мертвий. А ти мусиш зціпити зуби, зібратися на дусі, бо ж розслаблятися ніколи, й продовжувати боротися, воювати, стояти за кожен сантиметр. Ці відчуття автор описує у своєму репортажі «Життя посеред смерті».

Навесні 2022 року Гліб Бітюков під Бахмутом отримав складне поранення, через яке перебував на лікуванні та реабілітації. Там часто замислювався про сенс свого життя. У якийсь момент йому здалося, що цього сенсу в нього немає, адже активне життя було позаду, а тут почав ненавидіти своє тіло, яке колись бігало марафони, допомагало іншим, а тепер не може повернутися на ліжку. Однак згодом зрозумів, що кожен наш день – як ще одна написана книга, і від нас залежить, яким змістом вона буде наповнена. 

 У мене після цього залишилося відчуття чогось недоробленого, – зізнається. – Воно змусило мене відмовитися від деяких можливостей, аби знову повернутися в Бахмут. Мій підрозділ в певний момент, коли ми були на Харківщині, вивели на тривалий час на Київщину. Такі рішення не залежать від військових, бо ти у війську стаєш частиною системи, й система вирішує, де ти будеш. І ми таким чином перестали брати участь у бойових діях. Мені це було нецікаво й нудно. Я хотів перейти в більш активний підрозділ. І коли прийшов наказ на мій перевід на віддалену лінію, формували групу в Бахмут, яка потребувала бойового медика. І я запропонував, що можу поїхати, якщо подбають, аби я не їхав за попереднім розпорядженням. І в цей час я писав цю книжку.

Як не дивно, в тих умовах, які на наш людський погляд аж ніяк не сприяють творчості, часто народжуються тексти. Люди, які ніколи не уявляли, що писатимуть, починають писати. Так з’являються книжки війни. Так народилася збірка Гліба Бітюкова, адже, як переконаний автор, на війні є місце для любові.

– Отож найважливішим чинником появи цієї книжки стало все-таки бажання залишити для доньки найважливіше, найсокровенніше. Як пишете в книжці: «Ці тексти – спроба відвертої розмови з донькою, поки я не поряд із нею, а ще можливість поділитися власним досвідом з іншими батьками».

– І досвідом теж, адже бачив, як інколи батьки не розуміють своїх дітей, яка далека між ними відстань. Якщо ми хочемо змінити своє майбутнє – то знаймо, що його вже змінюватимуть наші діти. А для того маємо змінити цих дітей, зробити їх такими, яким би хотіли бачити наше майбутнє. Інша річ: для того, аби наші діти стали іншими, ми самі маємо стати іншими. Комунікація батьків і дітей важлива для розвитку цього майбутнього. Коли бачу спілкування деяких батьків і дітей, болісно стає всередині від того, як це відбувається. У цій книжці є особисті теми, де я описую своє дитинство – і цим хотів показати, що навіть маючи не дуже успішний досвід минулого, можна трансформувати його, навчитися і створити для себе і своїх дітей трошки інше. Це величезний фон, який передував появі книги.

– Чи ви до того задумувалися, що хочете/можете писати? Чи були якісь спроби, бажання це робити? 

 – Я завжди любив писати тексти, але ніколи не міг собі уявити, що вони колись перетворяться на книгу. І навіть коли почав писати вже ці записки своїй донечці, то також не думав, що це буде книга. Це просто були мої думки, моя спроба не зникнути в очах доньки. Тобто я писав не книгу – я писав просто звернення до своєї доньки.

– У книжці ви наголошуєте, що ідею укласти свої тексти й видати дала подруга Марія Титаренко, яка сама є авторкою книжок. Спершу ви сприйняли це як жарт, але невдовзі почали замислюватися, бо її слова були для вас важливими. Та й не знали, чи буде можливість колись самому розповісти доньці про свої відчуття, висловити їй свої думки.

– Так, я писав ці тексти на фейсбуці, а далі, після того, що почув від Марії Титаренко, почав думати: чи буде той фейсбук років через десять? Чи виживе він? Як я вже казав, хотів не зникнути для своєї доньки. Я розумів, що ми можемо ніколи не побачитися. Були маленькі сподівання, що вона колись прочитає мої тексти. І так хотілося, щоб вона прочитала й подумала: ось який був мій тато. Моїй Стефанії скоро буде сім. І розумію, що прочитати ці тексти й усвідомити весь їхній сенс донька зможе з часом. Вони – мій  маленький камінчик у фундамент майбутнього якщо не країни, то принаймні моєї дитини як частини цієї країни.

– В одному з інтерв’ю ви сказали: «Місію свого приходу у світ вбачає в тому, аби зробити щось, а не бути кимось. Це і є служіння». Чи ця думка сформувалася вже під час війни? На якому етапі свого життя ви збагнули цю сентенцію?

– Ця думка сформувалась у мене доволі давно, задовго до повномасштабного вторгнення і навіть до 2014 року. Я думав про те, навіщо ми живемо і навіщо я взагалі живу. Врешті-решт, наше життя закінчиться, адже в кожного з нас воно рано чи пізно закінчується. І ми не зможемо зі собою забрати абсолютно нічого з того, що зараз маємо. Тому повинен бути якийсь сенс нашого життя. Ну, принаймні я би хотів, щоб він був у мене. А сенс свого життя вбачаю в тому, аби після себе залишити щось – тобто зробити щось таке, що змінить цей світ на краще. І я розумію, що для цього треба служити цінностям, служити іншим людям. Бо коли ти робиш щось для інших, це тебе надихає, дає сенс твоєму життю. А коли живеш просто для себе, в своє задоволення, то не вбачаю в цьому сенсу.

– У 2024 році за рейтингом видання NV ви увійшли до переліку 30 публічних інтелектуалів, до чиїх думок прислуховуються українці. Очевидно, тому, що не мовчите, даєте інтерв’ю на воєнні теми, аналізуєте поточні ситуації. Водночас не приховуєте, що за ваші дописи, коментарі вам не раз влітало від командування. На вашу думку, під час війни військовим людям важливо говорити на ці теми, аналізувати, прогнозувати? Бо в армії у нас звикли, що правильно мовчати. Тож як тут мало би діяти слово?

– На жаль, так ми звикли, взагалі не тільки в армії, а в цілому нашому житті, в суспільстві, – більше мовчати. Але добре, що в нас є активна частина громадськості, яка рухає країну вперед і в правильному напрямі. Відмінність армії від цивільних у тому, що в армії немає цієї громадянської частини. Там усі однакові, хоча мають різні звання, але загалом ми всі – військовослужбовці. І, звісно, коли ти в армії, постійно мусиш аналізувати те, що кажеш, у контексті того, чи це не нашкодить армії, чи це не нашкодить безпеці країни. Тому дійсно треба зважувати кожне своє слово, аби воно було правильно сказане. Але, попри те, дуже важливо змінювати ситуацію навколо себе і реформувати або трансформувати нашу армію. Бо, по суті, наша армія залишається радянською. Ми всі вийшли з Радянського Союзу. І наш стиль війни такий самий, як і стиль війни нашого ворога. Подивімося правді у вічі: ми всі, і вони, і ми – це колишня одна на всіх радянська армія. І тому нам треба змінитися, змінити нашу армію, зробити її більш ефективною для того, аби ми перемогли. І ось тому потрібно говорити.

– Щодо «аби перемогти». Ви вважаєте, що війна може закінчитися тоді, коли росія перестане існувати. Які перспективи цього тепер, коли окупанти просуваються, а могутні цього світу підтримують нас далеко не так, як хотілося б?

– Очевидно, складно сказати, які перспективи цього. Я думаю, що ми маємо перед собою поставити ціль, яка інколи сягає далі, ніж можемо її побачити чи спрогнозувати. Тобто йти до чогось такого, що поза межами нашої уяви. Так, ми зараз не можемо перемогти росію. І ми зараз не можемо навіть відбити ті території, які вона захопила – у нас немає на це ресурсів, немає можливостей. У росії їх більше. Але наша мета – зробити так, аби росія в такому вигляді, як тепер, не існувала. Тому що, за великим рахунком, ця війна була завжди: і 50 років тому, і 100 років тому. У минулому ми вигравали в якихось локальних конфліктах, нам вдавалося відбитися від росії в якихось певних захопленнях, сутичках, але глобально ми програвали. Росія завжди прагнула захопити всю Україну, кривавими шматочками її відрізала, а остаточно їй це вдалося після Другої світової війни. Отож ми фактично тоді програли. У 1991 році якось дуже легко отримали незалежність. Якийсь час Росії було не до нас. Однак дуже швидко лінія фронту почала насуватися. Нас намагалися захопити різними шляхами: через Кучму, Януковича. Були Майдани. А тоді росія силою захопила Крим, частини Донецької і Луганської областей. Вона завжди була ініціатором війни. Й тепер мусимо розуміти, що якщо нічого не змінимо навколо себе, то будемо стикатися з війнами з нею знову, знову і знову. Тобто наша мета – зробити так, аби росія перестала існувати.

– Що робите тепер, після демобілізації? Війна, стверджують, не залишає того, хто пройшов її пекло.

– Так, безумовно, війна залишає відбиток на всіх: на військових і на цивільних. Ми, ветерани, попри все залишаємося частиною Збройних Сил України всередині своєї свідомості. Проте я до мобілізації був задіяний у трансформування системи охорони здоров’я, зміни її цінностей, підходів. Хотів її зробити більш людиноцентричною, більш якісною, щоб різні верстви населення отримували гідні медичні послуги. І тепер я повернувся до того ж фактично, але з досвідом вже перебування в армії і з розумінням того, що потрібно  ветеранам і військовослужбовцям. Тому намагаюся зробити так, аби кожен ветеран, кожен військовослужбовець отримував гідні якісні послуги і щоб їх було достатньо. Ну і загалом це стосується всього населення. Тобто працюю в тому, щоб зробити більш дієвою нашу систему охорони здоров’я.

– Чи у вас можуть з’явитися нові книги?

– Так, я працюю над книгою спогадів про свою роботу медиком. Вона має робочу назву «Стабік». Книга про те, що я бачив, працюючи на стабілізаційному пункті, і те, що бачив загалом в армії, що я переживав, які мої висновки чи результати цього всього.

Розмовляла Ірина Мартин