(Тричі мені являвся добрий джаз)
Це була насправді моя музика. Або – музика саме для мене. Якось так. Хоча я з дитинячого віку виростав у супроводі вінілів і програвачів. Мінявся тільки розмір і, як казали тоді – маса. Хоча все вкладалося у яких три десятки років, може трохи більше, насправді це архицікава історія, яка насправді вмістила кілька епох.
Спочатку якісь тверді пластинки, здається, 25 см, може, 17, – точно не пам’ятаю, – був на тоді занадто малим. Проте пам’ятаю, що переважно це були арії з опер, короткі симфонічні твори, етноґрафічні записи і популярні танці. Танці чулися у квартирі найчастіше, зрештою усі гості впереміж танцювали.
Ще були маленькі, лише з одним твором. Декотрі мали його тільки з одного боку, декотрі з обох. Тих збереглося найменше, бо мені подобалося, що вони мають дірочку, навколо дві або три (бувало й чотири) дугоподібні вирізи навколо отвору, а вже далі – сам диск. Щось у них було таке елегантне, пригадую я нині, а тоді успішно використовував їх як запасні елементи до німецького конструктора, який тато привіз із якогось закордонного відрядження. Гарні, великі колеса, проте моя інженерна мисль не відповідала задумові герштеллєра, а це зумовлювало швидку зношуваність і велику імовірність поломки.
Потім з’явилися ЛП, як їх називали у час моєї юності, тобто довгограючі плити. Слово дивне, але саме вони уособлювали якість добрих музичних творів. Досі маю у своїй фонотеці декілька таких аналогових носіїв, хоча тепер вони стали просто історичними раритетами: що там звучало прочитати на етикетці й конверті (якщо не подертий дорешти) можна, а от послухати декотрі уже ніяк…
Завершуючи введення у матчасть, наголошу, що ці плити мали своє застосування інколи як предмет особливої забави – слухання музики. Після того, як я запропонував мамі потанцювати з нею на якійсь вечірці в нас вдома і за декілька годин навчився і вальсувати і танґувати, хоча досягав їй ледве до плеча, – я раптом відчув, у чому особливість цімесу вдалого поєднання мелодії і ритмів. Синерґія! – сказав би я тепер.
Ходячи до музичної школи на Коперніка до Будинку вчителя, я за декілька років порозучував купу музичних творів – від «двох веселих гусів» до ноктюрну Шопена. Ну так, ще «їхав козак за Дунай». Відверто скажу, на тоді це мене, як тепер популярно казати, «трохи схарило», – чогось мені у всій тій гармонії і тому ритмі не вистачало.
А насправді довкола мене розігрувалася уже ціла буря, я б навіть сказав – революція… Буря і натиск!
Доки я з батьками ходив на різні прецікаві музичні імпрези, а до нас приходили знайомі тата і мами, багато з яких приносили зі собою різноманітні музичні інструменти (у нас було піаніно, ґітара і татова трофейна губна гармошка німецького виробництва. Ага, ще – мандоліна), я часто вловлював сказати б нестандартне звукове і ритмічне звучання окремих частин тих музичних забав. Я не знав, як це можна виразити словом, а на мої питання – «а що оце щойно було!» всі дорослі тільки знизали плечима.
Вони просто не знали, що на прослуховуванні перед записом до музичної школи чоловік, який слухав, сказав батькам (а я те чув, але не звернув особливої уваги): має прекрасне відчуття ритму. Проте ніхто не надав тоді тому особливого значення. А я ще тоді нікому не запропонував прослухати мої вірші, бо й сам не знав, що то за тексти, але це інша історія, тим більше, що пов’язана не з нинішнім дописом, а з особою Лесі Українки. Про це згодом.
Отож, доки історія моїх стосунків із програмою музичної школи і прослуховуванням домашньої фонотеки поступово, але неухильно набивала оскому, ситуація змінилася невпізнанно.
Сестра вступила до консерваторії на історико-теоретичний факультет. Для мене це нічого не означало, крім того, що я мимоволі вивчив «без пам’яті» напам’ять декілька сонат і п’яту Бетговена – обсяг вступного іспиту, по нашому нинішньому – ЗНО для “конси”.
А тоді за якийсь час почалося! До нас постійно приходили студенти консерваторії і грали на піаніно. Але це було щось цілком інше, ніж навіть стандартна класична музика з ґрамофонних плит. Вони просто сідали за ф-но, як вони називали наше піаніно, і грали так цікаво… Моя кімната була через стіну, нехай у будинку НТШ австрійської забудови, але все було прекрасно чути. Коли мені щось особливо подобалося, я просто відкривав двері і питався: а що ти щойно заграв?.. На жаль, назви мені нічого не говорили.
Особливим цімесом були візити Володі Івасюка. Наші сім’ї колєґували, а він навчався у тій же консерваторії. Він теж завжди сідав за ф-но. І тоді я помітив, що у нього звучали дуже знайомі мені з часу навчання у школі мелодії, але в цілком іншому вигляді. Це не були звичні фольклорні мотиви, а цілком інакше інтоновані твори. І я поволі починав насправді розуміти, що ритм і розмір мають особливе значення саме при особливому використанні, поєднанні.
Остаточно революцію завершила справа технічна, справа техніки. На зміну усім, сказати б «музиковідтворюючим ґаджетам» у нас вдома з’явився суперовий програвач прибалтійського виробництва з доброю акустикою. Але це ще не все. Головне було у тому, що ми із сестрою вчилися у восьмій школі. А наші (насамперед її) одношкільники дивним дивом зорганізували постачання плит до Львова. Через який місяць-два, а іноді вже навіть через три тижні після презентації вінілового диска на заході у нас у квартирі з’являлися плити найрізноманітніших фірм. Таким чином після уроків я мав можливість прослуховувати усі – геть усі! – новинки музичного ринку насамперед США (але й Європи). Я активно слухав по-радіо трансляцію рокових і джазових концертів і фестивалів, а за якийсь час тримав у руках професійні записи і прослуховував ще раз те саме.
Це були мої музичні університети. І вони мене, звичайно, зіпсували з огляду не лише «рідної есересерівської» системи, не лише з огляду притаманної уересеру псевдофольклорної шароварщини (яку я, за ідеєю, повинен би щиросердно любити, – адже ж то своє!), а навіть з огляду на інтереси своїх ровесників.
“Трофа, та ти нічого не понімаєш: рок – це класно. Ти шо! Та послухай. Як воно заходить!”
Я знав, як воно заходить. До мене прийшли однокласники з 10-б, а що у мене був магнітофон, то вони виклали на підлогу батарею пива і скомандували: «Врубляй, але не твоє, а – наше!». Твоє – це був джаз, наше – рок. Уточнюю: у їхнє поняття «рок» потрапляли лише декілька груп: Deep Purple, Led Zeppelin, Slade, пізніше Scorpions і ще щось, зараз уже не пам’ятаю…
Я щиросердно заправив бобіну, де з одного боку було записано альбом Ріка Вейкмана (Yes), а з іншого – Чік Корія. На жаль, на ракордах нічого не було написано. Отож, я упізнав композицію одразу, та й уже думав «виправити страшну помилку», аж зауважив, що ніхто нічого не зауважив. Їм було достатньо пива літнього дня і було достатньо стукоту ударної установки…
Попри велику фонотеку для магнітофона, де, власне і були записані багато плит з різних джазових і джаз-рокових фестивалів, я не хотів викидати гроші на вітер та й купувати ориґінали. Зрештою, не скажу, що моє вухо аж настільки спрагле «абсолюту». Отож, коли мені подарували диск фірми Мелодия Return to forever у версії 1982 року (перезапис концерту 1972 р., Мünchen), я скромно подякував. Хто б його знав, що він колись мені несподівано пригодиться.
Так, часами я його слухав. Мій син Мирослав ще малим теж його вподобав, навіть купив пізніше ще декілька совєтско-піратських компакт-дисків з творами Корії. Аж одного разу телефонує і каже: «Мене заанґажували до фотографування Альфа-джазу. Маю ще одне місце на концерт Корії у віп-зал. Ідеш?»
Leopolis jazz fest (Альфа джаз) – цікаве місце і час у Львові. Є vip-зала, є дротяний акваріум і є «за межею». Vip-зала – прекрасне місце, обладнане найсучаснішою аудіо- і відеотехнікою, доволі зручними сидіннями тощо. Дротяний акваріум (площа, обнесена дротяною сіткою з тилу Vip-зали) для тих, хто має вхідні без місць. Сюди долинає частково підсилена музика з території vip-зали, а дійство транслюється на плазмах. “За межею” – уся територія парку, куди долинає музи.
“Так, звичайно, іду!”
То був 2017 рік. Того дня мало відбутися ще одне дійство у Музеї Івана Франка. Я, як зазвичай, поїхав ровером із центру догори по Франка, та й по дорозі якось невдатно нога зіскочила з педалі і я зі здивуванням відзначив, що розбив великий палець ноги.
За час урочистості в Музеї Франка палець перестав кровоточити і боліти.
Далі ми зустрілися з сином у парку Богдана Хмельницького, запаркували ровери і пішли на свої місця. Концерт запам’ятався. Музиканти грали злагоджено і натхненно, посмішка Чіка Корії, якась не то дитяча, не то блаженна, променилася на великому екрані на фоні поступово згасаючого неба. Ці його посмішки зблискували як змахи смичка, відзначаючи в унісон з гучними оплесками впереміж із посвистами зали вдалі імпровізаційні пасажі.
Концерт минув на піднесенні. Хтось у пориві вникливого анґажування вибіг наперед залу під сцену і “класично”почав імпровізований танець. Добре пам’ятаю, що невелика група танцівників – хлопців і дівчат – була одягнена у вишиванки. Я шкодував, що не можу до них приєднатися через ушкоджений палець ноги – люблю танцюючи, поімпровізувати. Напевно, це теж загострило мої враження від концерту.
Потім ми понесли оту нашу Мелодііївську плиту на автограф.
Черга. Піднесення. Теплий літній вечір. Я повен вражень. Ми весело жартуємо з сином і з дівчатами довкола. Виходить усміхнений Корія, стає біля невисокого бар’єру, говорить декілька слів. Натовп виструнчується, хтось подає йому писало, і всі роблять декілька кроків назад, а одна з дівчат перед нами наступає своєю шпилькою на мій багатостраждальний палець… Звичайно, що я добре й не пам’ятаю, як Чік Корія ставив той автограф на нашій плиті, – то було, як удар блискавки.
Крім того, то був концерт 2017 року – джаз-роковий. Другий концерт Чіка Корії у Львові, 2019-го – значно цікавіший: акустична музика і степ-танець з національним колоритом. Вражаюча стихія іспанського мелосу і багатство ритмів. Блискуча імпровізація на Аранхуезький концерт, котрий мені подобається сам по собі. Це треба було бачити, чути і відчути.
Не знаю, чи члени його команди 2019 усі були іспанцями, не знаю, наскільки орґанічно в Іспанії насправді збережена імпровізаційна природа фольклору, і чи вона має, скажімо так, загальнонаціональний формат, чи є сукупністю етнічних традицій, проте я у перебігу трьох виходів їхнього степера упродовж концерту був цілковито захопленим витончено-точним і ритмічно довершеним виконанням, а акустичний варіант концерту «на живо» був повністю адекватним добре відмастерованим студійним записам, які я чув, проте був “ЖИВИМ”!
Отож, я одержав не лише задоволення зі споглядання, прослуховування, не лише відчуття радості від співпереживання адекватних і вдалих музичних пасажів, а й від мого особистого передбачення сприйнятних, передбачених і вловлених ритмічних несподіваних акцентів – несподіванок-натяків, притаманних Маестро, що робило особисто для мене цей концерт власне синергійним. То були фантастичні відчуття, підкреслені поступовим феєричним перепливанням самого концерту із дня через “вечір у ніч”.
А що маю хворобу естетичного післясмакування – вже аналітичного, а не емоційного продумування і препарування змісту і якості своїх вражень і відчуттів після одержання естетичного задоволення, то, вийшовши з концерту, видихаючи пружні співзвуччя іспанського мелосу, опружинені – чи то латинсько-іспанською? чи латинсько-американською? чи насправді саме чіко-корієвськими? ритмікою і подихом музичного візерунку, замислився над тим, де лежить межа поміж стандартним відтворенням сотвореного і вже до тебе усталеного вчорашніми і давнішими поколіннями, та – поміж твоїм власним національним звучанням, тобто, у моєму випадку – українським – подихом, мелосом, ритмом цього подиху.
Ритми твого серця вібрують музикою материного серця, мелос має смак материного молока, і її колискових. Та музика укладається у питомі ритми і рими. Ото і все?
Аж дивно, що саме іспанський автор італійського, як виявляється, походження наводить на отакі роздуми.
Так тричі мені являвся добрий джаз концертами Чіка Корії.
16.02.2021