(Новела)
І.
Моє щастя завжди таке: тількищо випурхну з хати, як вмить повертається мама з роботи, очевидно, не застає мене за книжкою і... починається.
Таке й сьогодні.
Тількищо я вибігла з хати, аж дивно, що не зустрілась з мамою на сходах, коли враз повертаюсь і чую вже мамин голос у вітальні.
— Що? Мама говорить комусь «ти»? Ух! Знову прискіпалась до мами Софія Дмитрівна, мамина «подруга від серця», якої, сказати правду, терпіти не можу.
Може це трохи смішно звучить у моїх чотирнадцятилітніх устах (дивись, яка літературна фраза вийшла!), а проте я думаю, що Софія Дмитрівна деморалізує мені маму.
Так!
Бо й навіщо ж такі безглузді базікання, що тільки засоромлюють маму і ставлять її в прикре становище переді мною:
— Ти б, Галинко, вийшла заміж, Маринка б мала батька, — і при тому так свердлить мене поглядом, ніби від моєї згоди (подумайте тільки!) залежить мамине рішення.
Бідна мама паленіє від сорому за грубість своєї подруги і відхрищується, як уміє, від цих дурощів:
— Та що ти, Софіє?!.
Тоді я не можу дивитись довше на мамині муки і випалюю шановній Софії Дмитрівні:
— Спасибі вам, Софіє Дмитрівно, але ми мали дуже доброго татка і чоловіка, щоб міняти його за когось там... Мама не думає вдруге заміж виходити.
Одного я тільки не розумію. Замість бути мені вдячною за оборону, мама гудить мене, що я грубовато ставлюся до Софії Дмитрівни. Виходить, що «за моє жито, ще мене й бито».
Але — тихо! Цить! Мамі відповідає чоловічий голос.
Ура! Це не Софія Дмитрівна, а наш спільний з мамою друг, Михайло Іванович. Виходить, що це «ти» (як воно часто трапляється зі мною) причулось мені, бо мама з Михайлом Івановичем «викають» собі.
Прожогом влітаю в кімнату. Беру під козирок.
— Здорові були, товаришу майоре!
Михайло Іванович робить серйозне, «майорське» обличчя.
— Рад би довідатись, що це за дими клубляться в кімнатах? Га?
В кімнаті дійсно трохи синювато і повітря не зовсім свіже.
— Товаришу майоре, дозвольте докласти: смажимо картопляні палянички на олії.
— І помідорова підлива до них? — «грізно» питає Михайло Іванович.
— Так точно, товаришу майоре!
— В заслугу, струнко! За помідорову підливу бійця Марину звільняється від штрафу за дим у кімнатах. Вільно!
Після обіду сидимо всі троє у вітальні на дивані. Михайло Іванович посередині, ми з мамою по боках держимось ланцюжком попід руки. Михайло Іванович колихає нами в такт і розповідає анекдоти з фронту.
«Анекдоти з фронту» це звучить трохи... ну, таке чуже слово. Ага, пригадала вже: «парадоксально», еге, це звучить трохи парадоксально, хіба ні?
Мені самій здавалось, що хлопці на фронті або воюють — тоді це жах, або тужать за домом — тоді це важкий біль, а тим часом вони там і співали, і на гармонії грали, і танцювали, навіть дивились на театральні вистави.
«Між іншим», як це каже Софія Дмитрівна, зі мною часто так буває, що замість зайця я бачу вовка з вогненними очима.
— Виростеш з того — каже мені мама, а мені здається, що вона запозичила цю «мудрість» від своєї Софії Дмитрівни. Бо, власне, вона повторює мені часто:
— Нічого... Нічого... це притаманне твоєму віку. Виростеш з того.
Хоч, своєю дорогою, війна це аж ніяк не заяць, цього не дам вмовити себе навіть Михайлові Івановичу.
— Але бувало й таке, що ви боялися на фронті, еге, так страшно боялись, аж зубами дзвонили?..
Михайло Іванович сміється не знати чого.
— Звичайно, було іноді й страшно. Але, бачиш, з тими страхами на фронті достоменно так, як з породовими болями в жінки (увага, Михайло Іванович лікар): які б вони жахливі не були, їх дуже скоро забувається.
Мама (ой, як же ж незграбно вона це зробила!) моргнула до Михайла Івановича, мовляв, рахуйтеся з словами.
— Ну, — засміявся знову Михайло Іванович, — Маринка вже велика дівчина й вона вже знає про те, що дітей не приносять лелеки.
Ні, далебі це дуже гарно з боку Михайла Івановича, що він ставиться до мене, як до дорослої.
Я ще зосени постановила, що як у мене буде колись чоловік, то обов'язково він буде скидатися на Михайла Івановича.
А взагалі вчорашній вечір був приємний. Мама тільки хвилинами робилась, мов не своя. Але я її розумію: вона й досі не може погодитися зі смертю татка, хоч він загинув ще в сорок першому році, а тепер вже півроку сорок п'ятий почався.
Цікаво, що як татко був з нами, в нас не було, я пригадую собі, таких вечорів, як оце з Михайлом Івановичем, хоч і як безмежно любив татко маму й мене.
На парапеті вікна на тоненьких фіалкових ніжках підстрибує горобчик.
Вірю, що сніг має запах.
ІІ.
Хочу вмовити себе, що мої вагання це ніщо інше, як надшарпнуті воєнними переживаннями нерви, інтелігентщина, смішний сентименталізм, струпішілий, негідний радянської людини пересуд. А проте — небагато це мені допомагає. Марина вже не дитина і це мені перешкоджає. Це з одного боку. З другого боку Маринка ще дитина і це теж в'яже мене.
Коли б можна отак закликати її до себе й сказати просто без обиняків і затійливих фраз всю правду: слухай, подружжя твоїх батьків не було таке ідеальне, як оце вмовила тобі твоя мама. Помилка була по боці мами, якій колись здавалось, що самого фанатизму ідеї вистачить для того, щоб зцементувати подружжя. Ти знаєш, дівчино, що твої батьки одружилися в тридцятому році, але не знаєш того, що це був один з неспокійно-творчих років в історії нашої батьківщини, які вимагали від кожного з нас великої чуйності і великої напруги сил.
Ми з батьком не мали тоді часу ні на достатній сон, ні на розваги, ні на зайві сантименти. І ця недостача часу була ще добрими днями в нашім подружжі.
Катастрофа дала себе відчути лише тоді, коли корабель нашої державності виплив на широкі, спокійні води, а між мною і твоїм батьком виникло багато дозвілля.
Ми мали час для себе.
Ми вкінці могли бути уважні і ніжні до себе, могли б будувати сім'ю на тих самих основах, що її будують міліони людей на світі: на взаємному довір'ї, на приязні, на малих сімейних «святах», на взаємному, хоч може на іншому фоні смішному і несучасному, але в сім'ї такому потрібному сантименті. Ми могли це все і ми не робили цього. Не скористалися з нагоди, яку нам давало життя тому, що твій батько не мав розуміння для таких справ. Не буду його обвинувачувати. Він був тим, що звуть люди «характер», був ідейний, як небагато хто, але ж він не мав серця.
Світ почувань поза тими, які він мав для справи, був якби четвертий вимір для нього. Він лежав поза сферою його психічних можливостей.
Треба було зважитись на рішучий крок і розірвати цей вузол? Можливо, але ти вже тоді була на світі й твоя мама вирішила, що тобі слід мати батька. Твоя мама походить з сім'ї, в якій батьки не жили разом, і саме тому прагнула позбавити тебе моральної кривди і сорому, які зазнають діти розведених батьків. Ні. Ні. Ти мала мати інакше дитинство від твоєї матері. Твоя мати потерпала тільки за те, щоб згодом ти сама не довідалась, що між твоїми батьками щось не ладиться. І тому власне я почала створювати легенду про ідеального чоловіка і батька, яким буцім-то був твій татко.
На цьому місці мати повинна вже до кінця визнати свою провину: була ще одна причина того, чому мати не подбала (батькові було однаковісінько!) про розірвання цього подружнього зв'язку. Ну, бо вона була надто вже гордою для того, щоб публічно розтрясати свої подружні справи. І тому вирішила тягти тачку до кінця.
Прийшла війна й забрала твого батька. Не стало живої людини, залишилась тільки фальшива легенда по ній. Доля помстилася за обивательську гордість твоєї матері тим, що кинула на її життєвий шлях людину, якої вона не могла не покохати.
Зректися на тридцять четвертому році життя кохання дорогої людини єдино тому, щоб не зруйнувати легенди про твого покійного татка — це дико, протиприродно і навіть неможливо для твоєї матері, яка кохає Михайла Івановича так, як може тільки любити вперше закохана жінка в такому віці. Досягти ж свого щастя коштом твоїх моральних мук, а може й душевного заломання — це теж було б дико, протиприродно і неможливо.
Але як вийти з становища?
Твоя мати нічого тут не придумає. Нехай уже видумає щонебудь Михайло: ти для нього настільки близька, що він не завдасть тобі зайвої рани, і настільки чужа, що не захоче теж жертвувати своїм серцем і майбутнім.
ІІІ.
Я не сказав би, що роль, яку, делікатно кажучи, накинула мені Галинка, була легка або приємна мені.
Мені, старому солдатові й ескулапові, що досі знав «внутрішній» світ таких, як Маринка, тільки з операції апендицітів, — доводиться тепер грати роль психолога і пояснити цьому жовтодзюбові, чому він не повинен обурюватися з приводу другого заміжжя моєї Галини. Смола гаряча, коли таким «квітистим» стилем викладатиму перед Маринкою свої думки, як оце фіксую в пам'яті, то либонь операція не зовсім вдасться. А її ж треба виконати так тонко, щоб Маринка не втратила піетету до померлого батька, і пошани до матері, і... довір'я до мене.
Ну, що ж! Марина вже не дитина. Скажу просто, що ми кохаємось з Галиною, тобто роз'ясню їй... ні, здається цих справ не треба і не можна роз'яснювати підліткам.
Ех, смола горюча, коли я зачну так філософувати, то напевно заженусь у тупик. Давай же просто — до мети.
— Боєць, Марино Василівно, ходіть сюди!
Маринка прискакує на одній тільки, взутій нозі.
— Слухай, я хочу поговорити з тобою!
— Так точно, товаришу майоре!
— Взуй другий черевик і стань «струнко». Справа серйозна.
За дві хвилини вона стоїть переді мною з ледь зав'язаним черевиком, така зацікавлена, аж зіниці в очах виблискують.
Починаю серйозним, вдавано спокійним тоном:
— Ти знаєш, Маринко, про те, що я люблю Галину Йосипівну та, звичайно, й тебе. Одне слово, я вас люблю...
От, сказав новину! Ще не вистрелив, а вже сам налякався гуку від пострілу. Якої смоли гарячої причепив я оте «звичайно, й тебе». Відразу замазав силует провідної думки.
— А ти ж знаєш, чим кінчається любов, коли двоє...
Смола гаряча, тут виходить не двоє, а троє. Чи мені здається, чи це дійсно зіниці у Марининих очах міняють свою краску? Вперед, вперед, Михайле.
— Одне слово, я хочу женитись з твоєю мамою, і ти це повинна спокійно прийняти до відома так, як годиться розумній дівчині.
Вона й сприймає спокійно. Але чого це в мене з'являється неспокій від цього незвичайного Маринчиного спокою? Хвилину стоїмо проти себе, як два вороги. Вкінці вона кидає:
— А чого це ви хочете якраз з моєю мамою женитися?
Смола гаряча, тільки не розгубись, Михайле! Де той мудрий, щоб міг мені шепнути, від кого йде це запитання: від наївної дитини, чи рафінованої жінки?
Вистрелю наздогад.
— Тому, що я люблю твою маму. Струнко!
Нема «струнко». Держись, Михайле, бо будуть наступати на тебе!
— От ви кажете, що й мене теж любите, а проте не збираєтесь одружитись зі мною?
Ага, то атака йде з цього боку. Спробуємо відбитись.
— Покинь, Маринко, жарти. Я говорю серйозно.
— Я теж.
І знову та напружена, підступна мовчанка між нами.
Далі з притиском, переконливо Маринка продовжує:
— Ви повинні знати, що моя мама крім тата нікого не любила і не полюбить... Бувають такі натури і такі...
Перебиваю.
— Бачиш, твоя мама насправді була дуже щаслива з твоїм покійним батьком. Але що ж, прийшла війна, сталося нещастя, мама лишилася сама. Боляче пережила втрату батька і тепер вдруге полюбила мене. Що ж тут незрозумілого чи надзвичайного?
Маринині очі розширюються, стають неприродно великі, зірчасті, аж страшні.
— Як? Вдруге полюбила!
— Що ж доводиться і вдруге покохати — сам відчуваю яким мало переконливим тоном вибурмочую оцю фразу.
— Виходить, (слова ломляться їй в горлянці і мені стає щиро жаль дитини), що можна... так виходить... і раз «на віки» любити і другий раз... як... як трапиться нагода, то і третій раз... Виходить, що всі ті високі слова про вірне... єдине кохання... то брехня... все брехня... весь світ одна велика брехня... один огидний обман?!
Це мабуть та екзальтація дозріваючого віку, про яку мене попереджала Галина. Діагноз вже є, але який рецепт проти цієї недуги? Смола гаряча, я відчув себе в тій хвилині цілком безпорадним. Я лише тепер зрозумів, що я не знаю ані життя з його викрутасами, ані жінки з її химерами. Доля не навчила мене цієї тонкої науки. Я тільки дорогою якоїсь темної асоціації чи ремінісценції пригадував собі, як бувши в тому віці, що й Маринка, я теж мав пекучу тугу за абсолютом. Треба було щось сказати. Щось лукаве і переконливе водночас, а я не міг нічого придумати. Відпливла від мене всяка спроможність хитрувати. Взяв те, що мав готове під рукою — щирість.
— Що це ти, далебі, Маринко, поводишся, як якась загранична «панна Люлю». Давай поговоримо відверто, як друзі, про що тобі власне йдеться.
Зневажливий, презирливий, скісний погляд в мою сторону.
Гарно. Як треба, то вичекаємо. Раптом, вкінці:
— Коли ви думаєте, майоре, що я собі щонебудь злого заподію з приводу мого нещасливого кохання до вас, то ви дуже помиляєтесь!
Так, ніби вибухла бомба в найменше сподіванім для мене місці. От воно як обернулася справа! Виходить, що моя Галина так знається на таємницях дозріваючого віку у дівчаток, як я, наприклад, на темних місцях корану.
— Що? Що ти сказала? — намагаюся прибрати міну ментора, але даремні мої зусилля. Жіноча ображена гордість задерла носика вгору і залишила кімнату роблено недбалим кроком.
А за хвилину я вчув на коридорі маршевий, бадьорий крок, а разом з ним пісню: «Над нами, товаришу, небо прозоре...» Пісня про Артек!
Для мене враз стало очевидним, що хоч я й не довів справи до жодного дипломатичного кінця, але Маринка знаходиться вже по той бік всякої небезпеки і прикрощів.
Я зрозумів (і від цього зробилось мені надзвичайно приємно), що моя доня за інстинктом самозбереження вдалася до найкращих ліків від своєї тимчасової недуги: до Артеку, тобто моря, сонця і товаришів-ровесників у червоних галстуках.
Смола гаряча, хай що хочете, але мені таки здається, що наша радянська молодь навіть так звані забурення дозріваючого віку переживає інакше від молоді інших країн.
Якось здоровіше. Якось розумніше. Якось чистіше. Можливо це тому, що ми маємо Артек.
Що...
«...для нас розцвітають лани неозорі,
для нас котить хвилі Дніпро...»
[Радянський Львів, №1, січень 1946]
10.01.1946