Леся Українка і Ольга Кобилянська: «щось таке, чому назви нема в людській мові»

Історія знайомства

Леся Українка почула про Ольгу Кобилянську від Михайла Павлика. У 1891 році по дорозі до Відня на лікування вона разом з матір’ю Оленою Пчілкою зупинилася у Львові, де й познайомилася з Павликом. Останнього вона сприймала, як і більшість тогочасної галицької інтелігенції, за найближчого учня і соратника Михайла Драгоманова, що цілком закономірно підсилило до нього симпатію. Не лише близькі родинні зв’язки пов’язували її з Драгомановим, котрий доводився їй дядьком. Вона листувалася з дядьком, уважно прислухалася до його порад, радилася з ним, відвідувала в Софії, коли той хворів. Вона й сама називала себе ученицею й «інтелектуальною донькою» Драгоманова. Павлик же після знайомства з Оленою Пчілкою та її донькою, в листі до Драгоманова написав, що Леся «просто ошоломила мене своїм образованням та тонким розумом».

Отож вона писала з Відня до Павлика, що, на щастя, операції їй робили не будуть, зате місяць перебуватиме в гіпсовому бандажу. «От і ціла потіха!» – пише жартома. А тим часом вона насолоджується життям у статусі “a la touriste”: «живу тут ще як вільна людина, розглядаюся по Відні, хожу до театру і нічогісінько не роблю». Перебуваючи у Відні, вона просить Павлика прислати їм повість Ольги Кобилянської «Лореляй» (попередня назва «Царівни»), про яку той згадував. «Мені дуже цікаво прочитати її, тим більше, що се праця жіноча» .

Прочитавши повість, вона відразу ж із Відня пише Павликові, що їй повість дуже сподобалася – «щось є у ній свіже, молоде та оригінальне, в цій повісті я бачу правдивий літературний талант, а не дилетантизм літерацький, що вже так обрид мені в нашій літературі». Леся Українка відзначає впливи Жорж Занд, та особливу вагу повісті бачить у тому, що вона змальовує «історію цілого нещасливого нашого інтелігентного жіноцтва», й захоплено відгукується про те, що краса повісті полягає «не так в її ідеях, як в глибокій, тонкій, логічній психології героїні Наталки».

«Лореляй» дуже «зачепила» Лесю Українку, як свідчить її лист до Павлика. У ній вона побачила свою власну історію та історію цілого інтелігентного українського жіноцтва, відчула шукання нового стилю і нової мови, пронизаної жіночою суб’єктивністю, побачила психологію нової жінки fin de siècle, якою вона і сама була. Ключовим стало саме це – вона почула голос своєї сучасниці, розумної й інтелігентної жінки, українки. На той час Лесі Українці було 20 років, Кобилянській – 28 років. Кобилянська говорила мовою, знайомою молодій письменниці, і говорила про речі, близькі їй.

Досить цікаво, що перше знайомство обох письменниць відбувається поза межами України, так, ніби впізнати один одного і відчути свою суголосність ці дві «нові» жінки можуть, лише віддалившись від своєї батьківщини. У 1899 році, знову перебуваючи на лікуванні, цього разу в Берліні, Леся Українка першою напише до Кобилянської, назвавши її «товаришкою». В їхньому листуванні насамперед зринуть теми, суголосні долі жінки-письменниці та її самореалізації на літературному полі. «Ви тепер маєте ту гордість, яку не кожен має, Ви самі створили собі свою долю і нікому не завдячуєте її», – так визначає місце товаришки в українській літературі Леся Українка. Ще важливішим є те, що вона розпізнала унікальність письменниці в українській, і зокрема, як вона пише, «галицькій» літературі, де досить критично сприймалася екзотичність Кобилянської. Навпаки, «німеччина», себто німецькоцентризм, говорить Леся, дозволила їй пізнати світову літературу і «вивела Вас в широкий світ ідей і штуки». Добре, що «Ви прийшли в нашу літературу через німецьку школу, а не через галицько-польську», – додає вона; добре, «що Ви пізно навчились нашої літературної мови, дарма, зате Ви навчились її, тоді коли наші одразу думали, що знають», – виговорює свої власні смаки Леся Українка. Вона й сама була по своєму екзотичною, бо шукала власного шляху поза протореними стежками українського письменства.

Дізнавшись, що Кобилянська планує поїздку на Археологічний з’їзд до Києва, Леся Українка сподівається особисто побачитися і запрошує «завітати до мене на хутір в Полтавщині». Там, в садибі Косачів в Гадячі влітку 1899 року Кобилянська особисто знайомиться з Лесею і пише в листі до батьків: «сама Леся дуже приємна і говірка. Дуже втішилася мною і приймають щиро». Восени, вже після цієї зустрічі, у своїх листах Леся Українка починає називати її «liebe, ferne Freundin», згадуючи про години спілкування, коли подруги ділилися «драмами та дикими історіями», чаювали, слухали музику та залітали ins Blau hinein. Особиста зустріч з Кобилянською справила на неї значний вплив, це засвідчує і той факт, що вже у грудні 1899 року вона виступає в Києві з рефератом про українських письменників на Буковині, де чи не головну увагу приділяє своїй товаришці.

В їхнє спілкування входять інтимні імена, передусім німецькомовні (liebe, ferne Freundin; liebe Morgensee; liebe Ferne; meine liebe Wunderblume), котрі будуть довго супроводжувати листування Лесі з Кобилянською. А в січневому листі 1901 року з Мінська, де вона опікується хворим товаришем Сергієм Мержинським, Леся Українка не лише звертається до Кобилянської «liebe ferne Lotosblume», але й ідентифікує себе «Ihrem armen Schwan», називаючи себе «вашим бідним лебедем».

Жіночий романс на тлі «зеленої Буковини»

Така передісторія особливо інтенсивного духовно-творчого, навіть інтимного спілкування Ольги Кобилянської та Лариси Косач, що припадає на 1901 рік. Тлом, на якому зароджується особлива близькість двох подруг, стає саме перебування Лесі у Мінську, коло хворого Мержинського. Леся Українка поїхала доглядати за ним усупереч волі батьків і була приголомшена важким станом друга. В ті важкі дні коло хворого вона шукала в Кобилянській співрозмовницю-товаришку, яка могла б її зрозуміти, і зверталася до неї ще з більшою ніжністю, ніж раніше, називаючи не лише «liebe ferne Lotosblume», але й «liebe, libste». У своїх листах до Чернівців з Мінська Леся зізнавалася, що життя має «досить трагічне», говорила про «натягнені нерви», котрі не дають займатися белетристикою, писала, що перебуває в тому стані, що «коли не впиватися, не вприскувати морфію, не курити опію, то треба хоч роботою задурити себе». Там же в одну з ночей, «не перетравивши туги, а в самому її апоґею», вона створила свою «Одержиму». Вже значно пізніше в листі до Івана Франка вона зізнавалася, що то була така ніч, «після якої – певне буду довго жити, коли вже тоді жива осталась».

Втрату близького друга у березні 1901 року вона пережила важко. На дев’ятий день по смерти Мержинського, вже повернувшись до Києва, вона пише до Кобилянської, що «страшно втомлена фізично і морально» й «нічого мені не хочеться». Однак у цьому ж листі вона говорить про своє нестримне, велике бажання – «таки справжнє, виразне бажання»! – «се поїхати до Вас на Зелену Буковину». Леся є дуже відкритою і прагне заспокоєння: «Мені хочеться Ваших тихих речей, Ваших лагідних поглядів, Вашої ще нечуваної для мене музики, мене ваблять Ваші незнані а вже милі гори і вся Ваша країна, що здавна мрією моєю стала». Уже через місяць у квітні вона виїздить до Львова, а потім до Чернівців.

Поїздка, отже, є відрухом пережитої драми і водночас сублімацією пережитої у Мінську травми. Вона також фантазійна та «літературна» за своєю суттю. Ще в січні 1900 року, тобто через якісь півроку після особистого знайомства з Кобилянською на Полтавщині, Леся Українка писала їй, що вони з сестрою планують вибратися «до Вас, на зелену Буковину». «Вірте чи ні, а ми зеленої Буковини більше прагнемо, аніж Парижської вистави, надто як начиталися Вашої “Некультурної”. Що то за пишне оповідання, ото «Некультурна»!» – не втримується вона. Лесі Українці подобаються в оповіданні карпатські пейзажі, та особливо вона дивується «щирості й одвазі» Кобилянської у змалюванні характеру гуцулки і її вільної любові. Леся захоплена: «браво, панно Ольго! lebe Die Kunst! es lebe die Freiheit!». Адже в «Некультурній» Кобилянська говорить про вроджену жіночу самодостатність гуцулки Параски, яка наділена зрідні чоловічій силою і яка опирається чоловічому насильству та сама обирає, з ким їй бути. Леся Українка захоплена гуцулкою, «емансипованою не по теорії, а за інстинктом».

Поїздка до Чернівців – довірлива і навіть інтимна. Є і додаткові причини. В Лесі Українки невроз та істеричні припадки, вона також потребує лікування, оскільки, здається, підхопила сухоти біля хворого Мержинського. Підтекстом зароджуваної близькості двох подруг, отже, є посттравматична терапія, яку обіцяють «зелені гори», жіноче спілкування і взаєморозуміння. Кобилянську вона називає у цей час «ідеальною товаришкою».

Приблизно тоді ж, коли Леся вибирається в Буковину, Кобилянська має власну травму і сердечні переживання у стосунках із Осипом Маковеєм, якому здавна симпатизує. Втрата близької людини для Лесі Українки, як і боязнь розриву з Маковеєм, склали тло, на якому зароджується особлива довіра між жінками. Леся Українка зупиняється в будинку подруги у Чернівцях. Тут виникає їхня близькість, приватно-інтимні імена «хтося» і «хтосічка», тут зав’язується довірливе спілкування, «поза втомлених коней» і гіпнотичні «паси» та масажі, якими подруги знімають приступи істерії. Перебування в Чернівцях повертає сили і гумор. Подруги запрошують Маковея (його вони називають між собою "медведем") на "циганську музику", підписуються іменами «хтось і ще хтось».

Дружба обох жінок перейнята відвертістю і довірою. Торкаючись взаємин Кобилянської з Маковеєм, Леся Українка в листі до подруги переконує останню в тому, що немає ніякого приниження, коли жінка першою говорить про свої почуття до чоловіка, як це зробила Кобилянська. Лист, в якому вона фактично освідчилася і запропонувала себе Маковеєві, ймовірно, і був написаний під впливом розмов із Лесею Українкою. «Нехай хтось не катує себе і не вважає пониженим. Чим понижився він? що посмів виступити з етикети? що сказав одважне, щире слово? що вийшов з пасивної ролі і схотів рішити свою долю сам з риском зламати її? що тут низького?» – заспокоює вона подругу.

Складається і особлива форма розмови, суголосна розмові «з душею своєю» і пов’язана з особливою атмосферою довірливості і контакту. Леся Українка зізнається, що «хтось (…) хотів з кимось говорити, найбільше так, щоб сісти напіврозібраним на чиєсь ліжко, як хтось в хусточці під ковдрою і трошки хоче спати, а трошки не хоче, і має чорні очі з золотими іскорками. Аби хтось знав, що і комусь (білому) треба, щоб хтось його душу підтримав, бо чиясь душа часто буває дуже прибита, хоч і не тим, чим була раніше, а чимсь ширшим, та зате й важчим (…)».

Така формула стосунків існує в рамках інтимного особистого зв’язку, який можна назвати лесбійською платонічною любов’ю. «Хтось» зізнається, що «когось чорненького і дорогенького дуже цілує і пасами злегенька гладить». Ідеться також про особливе спілкування і розуміння без слів, або «навіть мовчання у двох, сам на сам», як читаємо і в листі Лесі Українки від 15 серпня 1901 р.. В листі живо відтворюється атмосфера їхніх інтимних зустрічей і розмов: “А якби тепер тут був хтось та й ще хтось, вони пішли б разом над Черемош, от таки зараз, у сю темну-темну ніч, і слухали б, як вода шумить і дивились би, як зорі побиваються крізь темні хмари, і згадали б мовчки, не говорячи слова, все найгірше і все найкраще з свого життя, погляди й руки стрівались би в темряві, і було б так тихо-тихо, дарма що річка шуміла б…, а потім хтось вернув би до хати вже менше смутний. (…) чи хтось чує, як його хтось любить? Хтось його так високо ставить в думці своїй і так заздро боронить від всього, що може вразити чи образити. Нехай хтось не зневажає себе, нехай хтось плаче, коли йому тяжко, але нехай не катує себе, бо комусь іншому болить від того, дуже болить…».

Перебравшись із Чернівців до Кімполунгу, згодом перебуваючи на лікуванні у горах, Леся поволі відживає і в листах до Кобилянської жартує та зізнається, що «тут когось дуже часто згадують, встаючи й лягаючи, на самоті і вдвох і втрьох». В горах Лесю Українку супроводжує її новий товариш Климент Квітка – 21-річний студент юридичного факультету Київського університету, з яким вона познайомилася ще в Києві. Квітка вибирався на лікування до Швейцарії, однак затримався в Буковині. Їхнє спілкування викликає закиди з боку родини, і в листі до батька Леся досить роздратовано коментує: "Мені дуже дивно, що ти пишеш мені "не удерживай Квитку, пусть едет в Швейцарию". Коли се я кого удержую? І чого б я мала удержувать в данім разі? Се зовсім залежить від його волі і потреби, куди йому їхати, а куди ні, і я нічого йому радити не буду. (…) Мені чогось неприємно те, що ти ставиш питання, чи бути Квітці там, де я, чи ні, – се мене ставить в фальшиве положення».

Братерське спілкування з Квіткою, однак, не є настільки довірливим та інтимним, як із Кобилянською, і Леся прагне жіночого товариства, бо декотрі теми «може зрозуміти тільки жінка і то такого віку, як хтось та ще хтось». Вона пише, повертаючись із Буркута 6 вересня 1901 року: "Та й хочеться комусь із кимось про дещо по щирости поговорити, бо хоч хтось з п.Квіткою тепер великий приятель і відноситься до нього по-братерськи, а таки не на всі теми може з ним говорити, бо декотрі теми п.Квітку, як чоловіка нервового, могли би занадто зіритувати, а декотрі може зрозуміти тільки жінка і то такого віку, як хтось та ще хтось, бо дуже молоденькі ще (на своє щастя) не все розуміють».

Вже після буковинської поїздки, дещо пізніше, Леся писатиме Кобилянській, що не певна щодо «форми чи формули» їхньої близькості з Квіткою, але певна, що вони потрібні один одному і сподівається на розуміння подруги: «Мій хтосічок знає, що хтось завжди тримався добре з "Квіточкою", але тепер тримається ще ліпше, і тепер уже "Квіточка" зовсім не може без когось жити та і хтось близько того. Чи то зле, чи то добре, то кожний собі може думати як хоче, але вже воно так. Я не знаю, яка буде форма чи формула наших відносин, але одно певне, що будемо старатись якнайменше бути нарізно один від одного і якнайбільше помагати одно одному, – се головне в наших відносинах, а все решта другорядне. Може, не кожний повірив би мені на такі слова, але хтось мені повірить, я знаю».

В листах літа 1901 року до Кобилянської вона відкрита перед своєю подругою та водночас твереза, немов старша сестра, котра розраджує в хвилини сумнівів. Вона мовить про її особливий дар піднестися на вершини духу, подалі від юрби і буденщини, бо «хтось не з подлої маси скований, а з благородної, і через те мусить від огню гартуватись, а не ломитись». «Все минеться, одна правда зостанеться, і як хтось стане високо-високо на горі, то звідти йому всі “ведмеді” здадуться малими», – заспокоює вона Кобилянську після того, як Маковей відповів, що їх можуть поєднувати лише дружні відносини і він не бачить її своєю дружиною. «Не всі мають те, що хтось має, хтось має іскру в серці, огонь в душі, се може не дає щастя, але дає щось більше і вище від щастя, щось таке, чому назви нема в людській мові. Правда ж? правда?» – втішає Леся Українка свою подругу.

Мавка як метафора «ідеальної комунікації»

Так, розраджуючи подругу, Леся Українка у своєму листі протиставляє буденне «щастя» тому, «чому нема назви в людській мові», апелюючи до особливої форми «вищого» за буденне щастя буття. Останнє стосується самодостатності й обраності тих, «хто не цілується з юрбою», як назве такі стосунки Кобилянська. Це той модус буття і модель спілкування, що його пізніше Леся опоетизує в образі Мавки у своїй «Лісовій пісні».

У «Лісовій пісні» зустрічаємо і відгомін важливого для обох жінок мотиву чести-безчестя та «вільної» любови. Цілком природно, що Мавка кохалася минулого літа з Перелесником, і також природно, що вона перша запитує Лукаша «Чи гарна ж я тобі?», руйнуючи тим самим приписи традиційної моральної «скромності». Еротизмом перейнята вся перша частина «Лісової пісні»: тут про шлюб «солов’ї весільним співом дзвонять», а Лукаш, що «не любився ні з ким ще зроду», приймає Мавчині «любощі такі солодкі». З погляду ж традиційної моралі, яку уособлює Лукашева мати, Мавка «накинулася» хлопцеві – так розцінює вона «вільність» лісовички. Природність і рівність стосунків жінки і чоловіка, які сповідує Мавка, зближують драму-феєрію з ідеєю жіночої свободи, яку практикували на власному житті обидві письменниці.

«Іскра в серці», «огонь в душі» – ці фрази з листа Лесі Українки 1901 року до Кобилянської дістануть своє фінальне відлуння у Мавчиному зізнанні «я в серці маю те, що не вмирає». Мавка загалом уособлює той ідеальний тип любови-як-розуміння, який склався у стосунках Лесі Українки та Кобилянської. Саме любов, яка спрямована на відкриття «душі», символізована перетворенням Мавки на ідеальну сутність, де зникає тілесність, натомість народжується «душа». В процесі таких трансформацій виникає ідеальна форма спілкування – неопосередкована розмова споріднених «душ» (“їм промовляти душа моя буде”). Така гностична візія «Лісової пісні» – герменевтична утопія, спрямована на ідеальну комунікацію і своєрідне розуміння-вслухання. Ця утопія має жіноче підложжя і, як у Платона, стає шляхом до пізнання вищого буття.

Так дружба-любов двох подруг сублімується у «Лісовій пісні», а образ Кобилянської відлунює у багатьох жіночих постатях письменниці – Касандрі, Долорес, Йоганні, Хадіджі, Мавці. Естетична сублімація жіночої дружби і лесбійської любові є загалом прикметою епохи модернізму – подібно народжується «Орландо» Вірджінії Вулф, що відбиває її зв’язки з Вітою Секвілл-Вест, чи «Автобіографія Еліс Б.Токлас» Ґертруди Стайн, яка виростає з любовних стосунків із Еліс Токлас.

Основою ідеальної комунікації стає в листуванні двох подруг творення нової мови. Винайдення імен «хтось», «хтосічок», «хтось біленький» і «хтось чорненький» не означає лише інфантильність у їхніх стосунках. Так твориться інтимний жіночий дискурс, дестабілізується граматичний рід і формується нова ідентичність, зокрема й гендерна. Жінки переборюють стереотипи, прибирають чоловічі ролі, витворюють власну фемінну форму спілкування, що є нічим іншим, як культурною моделлю існування. Експеримент українських жінок-письменниць – цілком природний в контексті модерністської епохи. Вірджинія Вулф писала про гендерну інверсію статі у своєму «Орландо», який до 30 років ідентифікував себе як чоловіка, а після – як жінку: «Його пам’ять – але в майбутньому ми повинні, для збереження умови – говорити "її" замість "його" і "вона" замість "він" , – уточнює письменниця, -– отже, в її пам’яті всі події з її минулого життя пройшли без жодних перешкод».

Ще до ближчого знайомства з Кобилянською у «Блакитній троянді» (1896) Леся Українка змалювала спробу героїні відмовитися від сексуальності і втекти в ідеальну рицарську любов «блакитної троянди». Кобилянська, зі свого боку, одну зі своїх іпостасей ототожнювала, зокрема, в листах до Маковея, з невагомою і безстатевою душею. Виглядало, що письменниця захищалася і навіть відмовлялася від фізіологічного потрактування дружби. Вона писала до Маковея: "Переймім (яко говорили ми собі з Лесею) на хвильку позу утомлених коней, а потім запалім собі теплом нашої душі ватру і гріймося. Як огріємось, полетимо високо-високо! Там не будем самі. Знайдем товаришів". Ці слова не лише дослівно повторюють фрази з листа Лесі Українки, якими та заспокоювала подругу: хтось «хай розмахне крилами і злетить у гору, куди не тілько ведмеді не заходять, а навіть орли не залітають, може, там трошки холодно і самотно буде спочатку, але там стрінуться й інші гірські подорожні і розпалять всі вкупі ватру велику […]». Вони також відсилають до платонічної концепції любові, нагадуючи про дружбу-любов і любовний порив, який у Платона порівнюється з кіньми та візничим, та говорять про піднесення «душі» до вищої Краси, яка в інтерпретації Лесі Українки співвідносилася з поривом ins Blau.

На початку 1902 року листування Лариси Косач з Кобилянською дещо втрачає свою інтимність і напругу, навіть пробивається певна незручність і штучність, коли Леся допитується: «що ж там хтось дорогенький за новельку пише? чом хоч не скаже комусь, на яку тему? Чи плаґіату боїться». Приблизно в цей час вона в листі до сестри розмірковує про природу любові і врешті-решт визнає, що «в кожному почутті єсть іще щось недослідимe, un je ne sais quoi, і то власне теє «щось» дає барву цілому почуттю». Її думки звертаються все частіше до Квітки, а у стосунках з Кобилянською все більше проявляється не так еротичний, як дружній настрій.

Любовний епізод відходить в минуле, але резонування «душ» стане мотивом їхнього художнього діалогу у формі обміну новелами «Сліпець» – у варіантах Лесі Українки і Кобилянської. Навесні 1902 року Кобилянська напише нарис «Сліпець», який засвідчить її глибоку тугу й одинокість. Можна відчитати в ньому і прямі відсилання до недавнього спільного побуту двох подруг. Ідеться про сліпця, що в лікарні зустрів і мешкав з «другим таким темним, як я». «Нам було добре, як нас разом лишали. — Бачиш хоч дрібочку сонця? — питав я іноді нещасного товариша свого. — Ні, — каже він. — А ти? — І я ні. По тому наставало мовчання. Наші душі піднімалися в нас і потопали одна в другу обопільно. І чому ж було нам у нашім горі вдвох добре?» – подумки звертався сліпець до товариша.

Коли ж той залишає лікарню і виходить на волю, величезна туга і самотність опановують сліпця. Єдиним співрозмовником стає його власна «душа», і він поринає «в глибінь своєї душі». «Вона настільки глибока, як тепер темна. Настільки сумна, як очі мої. А я розкриваю очі свої перед вами, товариші мої. І ви мене видите — а от я вас не виджу! Вже я вас не виджу, і доки життя і віку мого, я вас більше видіти не буду. І добре мені з тим, товариші мої, що я вас — слухайте — ніколи, ніколи в житті видіти не буду… Сонцю лиш мої очі нездатні, але ви, товариші мої — ви ані душі моїй, ані очам моїм правдою ніколи не світили».

Окрім дещо манірної символістської образності і теми самотності, прикметними в цьому самооголенні почуттів є апеляція до «душі» і акт прощання з товаришем, що, імовірно, відсилає до певного розчарування й охолодження, яке з’являється у стосунках між двома подругами. Леся Українка, очевидно, відчувала це і перепрошувала в листах восени 1901 року, що «пише якось так блідо, апатично», турбувалася, чи хтось «не дуже гнівається на когось, чи не вважає когось за «подлого». «Хтось дуже сього боїться, так боїться, що аж плакати хоче», – писала вона. Отримавши рукопис «Сліпця» від Кобилянської, вона не втримується і пише до пари свій нарис-pandant «Сліпець» та надсилає його товаришці, засвідчуючи, що «хтось думає, що зрозумів» смисл послання. Власне, ідеться про те, як розуміти текст, в якому зашифровано їхню близькість.

Як motto до «Сліпця» Лесі Українки служать слова «Душі ніхто не бачить, а чує – не кожний». У відповідь на однойменний образок Кобилянської, Леся Українка надає слово одинокому хворому – тому товаришу, про якого згадує Кобилянська. Він не розуміє, є видющим чи сліпим і, потрапивши до шпиталю, зустрічається там зі сліпою дитиною і сестрою милосердя. Зрештою, він зізнається, що спілкування з ними вилікувало його. Відгомони реальної історії прочитуються досить легко, зокрема апеляція як до самої Кобилянської, так і до «татарської дитини» – Євгенії Пігуляк, з якою вони подружилися у Чернівцях. «Сестро моя, як мені було добре з тобою! Ти вигоїла в мені все, що тільки в силі людській було вигоїти. Ти і тая гнівна та добра дитина вернули мене коли не до здоров’я (я таки не знаю, чи буду я коли зовсім здоровий…), то хоч до життя, визволили мене від того лютого болю, від тих кривавих сліз. І вийшов я із шпиталю в світ, все ще хворий, але з якоюсь надією», – зізнається ліричний герой.

Головне навантаження, однак, мають не так постаті, як поняття «слухати» і «бачити». Дитина дивується, навіщо взагалі «дивитись», коли можна «слухати». Герой натомість знає, що «тільки слухати – для людини не досить». Тихий голос і руки сестри милосердя дозволяють йому повірити, що можна бачити, слухаючи, бо «тонкі, гладенькі, немов шовкові, руки», якими вона торкалася очей, втишували біль і давали ілюзію, «ніби я «бачу» їх аж до самого дна душі».

Врешті-решт, покинувши шпиталь, герой мріє про зустріч із сестрою. Хоче зійтися з нею, звільнити її від клопотів і віддати себе самого – як провідника і товариша. Мріє про те, що вони зможуть працювати і ніхто не буде вести їх – «просто ми йдемо – сами, але поруч». «Ми будемо ходити або тим шляхом, що вона знає, або тим, що я знаю. Вона знає шлях в лісі, а я понад морем: і там, і там буде гомін і вільне повітря, ми будемо слухати разом і розкажемо вголос, що ми думаємо про ліс і про море. Вона зірве квітку і дасть мені напитись пахощів душі лісу (вона і вночі квітки знаходить), я знайду мушлю і дам своїй сестрі послухати, в мушлі шумить «душа океану», і так ми будемо слухати душу». Так метафорично відтворює Леся Українку ту спільність душ і близькість, яка існувала між ними і дала обом щось вище за буденне «щастя». Обидві новели служать діалогом-резонансом, як мушля, вбираючи в себе “слухання-душі”, – розуміння-суголосність, цю квінтесенції філії-любові, що складається у стосунках двох українських письменниць.

Той тип жіночої дружби, який культивували Леся Українка і Кобилянська, подібний до лесбійського роману, а їхня духовна й емоційна інтимна близькість має еротичне забарвлення. Однак невіддільною складовою романсу є духовно-творча платонічна сублімація, оскільки відгомони їхнього спілкування звучать у наступних текстах обох письменниць. Цей союз несе в собі елементи неперебореного інфантилізму і є своєрідною формою самозахисту жінок в патріярхальному світі, де домінуючими є структури чоловічої культури і чоловічої свідомости. Та головне – дружба-любов Кобилянської і Лесі Українки дала їм шанс випробувати свою чуттєвість, віднайти власне «я» і перетворити своє життя на культурно-естетичний акт. У цьому плані вони обидві виявилися яскравими представниками епохи fin de siecle.

Що ж символізує в нашій культурі лесбійський епізод Лесі Українки та Ольги Кобилянської – цей «небувалий ще в українській мові літературний факт кохання двох жінок, “хтося біленького” та “хтося чорненького”», як через якісь півстоліття першим назвав цей епізод Ігор Костецький. Найрадикальніший український критик-модерніст прочитав у цій історії травму цілої модерної української літератури, а саме – нереалізованість нового стилю, богемного літературного побуту і нової літератури. Він побачив у Кобилянській «мімозну перечуленість», а в Лесі Українці – боязнь проявити свою небуденну індивідуальність і стати «дієвою особою великого життєвого театру». Адже їхня любов лишилася літературним актом, вона розпочалася літературно і сублімувалася текстологічно, не вийшовши в публічне життя, ставши прихованою історією. На цій основі Костецький виніс присуд – ця історія лише ствердила українську літературу як «німу для інших», зрозумілу лише для «домашнього вжитку». Знаком цього, на його думку, стало фото двох жінок, зроблене в Чернівцях 1901 року, яке говорить лише те, щоб нічого не сказати. На ньому двоє темновбраних жінок зафіксовано «у гранично вимушених позах», без жодного враження «ні про їхні стосунки, ні про їхнє відношення до літератури». Костецькому бракувало модерністської ролі і відкритості жінок. Феміністична критика, зі свого боку, могла б закинути їм утопізм та платонізм стосунків, трансформованих у «слухання-душі». Іншими словами, історія могла б бути інакшою, «німою». І все ж і листування, і навіть фото двох подруг промовляють достатньо для того, щоб цей епізод жіночого кохання Лесі Українки і Ольги Кобилянської став частиною культури, стилю і літературного побуту українського письменства на самому вступі до нового двадцятого століття.