ЕКОФЕМІНІСТИЧНІ ФАНТАЗІЇ ОЛЬГИ КОБИЛЯНСЬКОЇ
Найскандальнішу чи не в усій українській літературі новелу про вільну жіночу любов Кобилянська назвала метафорично "Природою" і, написавши її по-німецьки у 1887 році, змогла опублікувати українською мовою тільки через десять років. Та навіть німецькою мовою "Природа" була надрукована Карлом Каутським у штутгардській газеті "Die Neue Zeit" лише 1895 року.
Впродовж 1895–97 років були оприлюднені три, назвемо їх радикально-жіночими, гуцульські новели Кобилянської – "Природа", "Битва" і "Некультурна". Ці три новели легко лягли на модерністське тло тогочасної європейської, і зокрема німецької, літератури і тогочасної філософії, найвиразнішим репрезентантом якої був Фрідріх Ніцше. Саме ці новели увійшли до німецькомовної збірки Кобилянської під назвою "Kleinrussische Novellen" 1901 року, а через кілька років (1906 р.) вони так само вийшли чеською мовою в перекладах Терези Турнерової.
І причина цього не так у їхньому гуцульсько-карпатському колориті, як у особливій, власне жіночій перспективі, яка проявилася у творах Кобилянської. Тереза Турнерова легко вловила це у її "Битві", побачивши в новелі картину того, як "живе, страждає, обливається кров'ю кожне дерево, до якого доторкнувся ненаситний погляд або грубі руки" цивілізатора-ґвалтівника.
"Битва" була написана німецькою мовою у грудні 1895 року, а наступного року Кобилянська переклала її українською. Поштовхом до написання новели стали реальні картини, а саме вирубування лісів в околицях Кімполунга, де проживала авторка. Значно пізніше, вже в 1927 році, вона зізнавалася в "Автобіографії", що "Битву" "бачила я власними очима, перебувши більше, як день, у лісах, де зрубували ліс, і де мала нагоду бачити боротьбу робітників з столітніми великанами, соснами та смереками". Пригадувала вона і те, що "подивляла фізичну красу і сприт одних та опір та маєстат природи з другої сторони, між тим як від поодиноких, що залишилися тут і там, нетиканих, тонко гнучих ялиць ішло несене вітром жалісне скрипіння й уявлялося моїй, тоді молодій душі, мов плач полишених вдовиць".
У цих спогадах прикметними є дві речі – вирубування лісів бачиться їй як "боротьба" робітників з деревами, що збігається з темою її "Битви". При цьому Кобилянська зізнається, що "подивляла фізичну красу і сприт" самих робітників і "опір та маєстат природи". Зустрічаємо і цікаве біографічно-темпоральне обрамлення її спогаду про "битву". Кобилянська уявляє себе "молодою душею", хоча сама мала на той час десь тридцять два роки, тобто в тогочасних уявленнях вже перейшла межу молодості. Її вражало, як пише у 1927 році вже значно старшою письменниця, "жалісне скрипіння" одиноких "нетиканих, тонко гнучих ялиць", що сприймалося "мов плач полишених вдовиць".
Це відгук значно старшої жінки, і він не передає того еротичного наповнення, яким перейнята її "Битва". Спогад Кобилянської в автобіографії 1927 року несе на собі печать часу – Кобилянській на той час вже було 65 літ, і її асоціації звернені на плач вдів, що накладає свій відбиток на авторську рецепцію самого твору. Значно реальнішими і ближчими до настрою твору, очевидно, є враження, зафіксовані відразу, по свіжих слідах після написання "Битви". Свідченням цього є раннє оповідання "Доля", котре має виразний автобіографічний характер. Протагоністка оповідання зображена всередині самого переживання, яке спровокувало її "Битву". Вона мріє про любов, а саме про Нього, "якогось такого ясного … і зі своїми очима, що так її мучили, і вона собі не могла з ними ради дати". Наступного дня, вже в лісі, вона починає занотовувати свої враження і фантазувати про "зелень і красу, і про те, як залетів у них предивний птах якийсь білий…" Далі, уже в горах, пережиті враження і фантазії разом із новими враженнями зливаються – "і те, що відчувала про "білого птаха", і те, що бачила тут, то все разом витворило новелу".
Очевидно, саме мріями про кохання, про "нього" і "білого птаха" пояснюється атмосфера "Битви", де зливається розлите в природі еротичне бажання, жаль і неприязнь щодо насильства над невинними деревами. Думається, саме особисті переживання, які переживала авторка на той час у стосунках з Осипом Маковеєм, у якого була закохана, формували еротизоване бачення тієї битви, яка відбувалася в прадавньому лісі на Буковині. З перспективи часу, вже достатньо поважного віку, письменниця натомість пригадує хіба що журливі асоціації, пов’язані з одинокими ялицями, що асоціювалися з самотніми вдовами.
У новелі "Битва" Кобилянська відтворює реальні історичні факти – вирубування лісів, що особливо активно здійснювалося під кінець 19 століття на Буковині внаслідок зростання попиту в Європі на деревину, потрібну на будівництві. Зростання міст, модернізація і урбанізація загалом підсилювали грабіжницьке ставлення до навколишнього середовища, вели до руйнування природи і обезліснення Карпат. Саме наприкінці 19 століття значно зростає товарообіг між Німеччиною і Буковиною, а серед основних товарів, які поставляються з карпатського регіону, домінують деревина і речі, виготовлені з дерева.
Кобилянська подає вражаючий образ знищення правічного лісу на Буковині як колонізацію і ґвалтування незайманого, самодостатнього в собі закутка Карпат. Зустріч цивілізації і природи набуває драматичного характеру і в основі своїй постає актом насильства. Робітники-лісоруби прибувають в гірську долину, як завойовники. На незаймано цнотливий праліс такий завойовник дивиться так само, як на гуцулів – дітей гір і на жінку-гуцулку, – пожираючи їх поглядом, подумки оволодіваючи ними. Різниця двох станів буття – ґвалтівника-колонізатора й самодостатнього прадавнього лісу – виразно прочитується не лише на рівні смисловому, але й набуває гендерного характеру у "Битви".
Колонізацію природи Кобилянська відтворює у "Битві" на взір ґвалтування, ототожнюючи дерева з жіночою статтю. Незаймана долина, оточена "двома пасмами рівнобіжних гір", описувана Кобилянською у "Битві", нагадує жіноче лоно. "Тут панувала всюди таємна тишина. Царювала розкіш у вегетації, краса в барвах флори, а на горах таке багатство зелені, що якось аж пригноблювало чоловіка". Асоціації з водою, краплями дощовими, вологістю продовжує це зближення правічного лісу і жіночої сексуальності – тут "зелено-брунатний, високий по коліна мох буяв, ніколи не тиканий, лагідними хвилями у мокрявій землі пралісу". "Свист локомотива", що "розтяв по раз перший воздух схованої між гірськими стінами долини", натомість має подвійний фалічний смисл. Потяг розрізає незайманий простір, а свист – тишу прадавнього лісу.
Ворог-ґвалтівник відрізняється грубістю, неестетичністю й силою. "Він висів, – говориться в новелі. – З грубим обличчям, у подертій замащеній одежі. З неповоротними, від тяжкої праці майже нефоремними руками: озброєний блискучими топорами, тяжкими залізними ланцюгами, сам собою зовсім поганий на вид, – такий прибув він". Війна його з предвічним, незайманим лісом нагадує насильство: молоді дерева обідрано "з зеленої одежі", "з них витікала кров". Кобилянська зауважує: "наємники" "не сходили ніколи в долину, не стрічалися майже ніколи з жінками". Вся енергія – фізична й еротична – витрачається в них на приборкання лісу.
Жіноча природа "дорослого" лісу виразно підкреслена. Розлите серед дерев бажання, "самий запах, що розходився з лісу, нагадував упоюючу розкіш, саму прегарну повну зрілість, та поривав і тих з собою, що стояли досі в непорушно скритім дожиданні, зберігаючи бажання жити повною мірою, як соромливу тайну". Остання ніч дерев – ніч проявленого бажання ("як би виступили з себе й беззглядно розбуялися їх чуття").
Невинність прадавнього лісу береже "морське око", символічно ототожнюючись із вагіною: "лежало воно тут неподвижно, сонливо з погідною гладкою поверхнею, бездонне, ніби вічне дзеркало склепіння й шпилів дерев, — кусень нетиканої краси". Зрештою, після наруги "гори, з котрих майже до наготи здерто їх стрій, що був зимою й літом віками незмінний у своїй свіжій красі, сторчали тепер, посоромлені, до небес, надармо силуючись останками колишньої одежі закрити нефоремні сустави".
Створюючи таку картину невинного лісу і протиставляючи фемінізовану природу маскулінній за суттю цивілізації, Кобилянська протиставляє робітникам-ґвалтівникам не лише невинність дерев, але також невинність мешканців-автохтонів гір і лісів – гуцулів. "Гуцулами звали себе, – коментує оповідачка. – Великі й сильні, з слов'янськими чертами, в мальовничій одежі, так сиділи й лежали вони тут. Ось одна молода жінка, з трохи зжитим, але гарним, майже дитячим лицем, одягнена, за звичаєм свого народу, барвно й багато. Вона курила люльку й дивилась байдужно вперед себе, не дбаючи о те, що ціла громада чужих людей неначе пожирала її очима. Її товариші, прегарні мужчини, стрункі, мов смереки, і еластичні, сиділи в хаті тут і там, у найвигідніших позах на світі. І їх стрій був не менш оригінальний. Червоні ногавиці, до того біла вишивана сорочка й багато вишивані киптарики. Широкі барвні шкіряні пояси, прикрашені наперстками й різними блискучими дрібницями. Малі чорні капелюхи, прибрані в павичі пера, доповняли стрій".
Невинність і простота гуцулів виразно дитинні, природні: "всі давалися оглядати, не відчуваючи сього в ніякий спосіб, – немов ті діти". Поїзд, робітники для них "з’явище таке чуже і таке їм далеке, вони мали з тим так мало спільного, неначеб були іншого світу і мали з усім так мало стикатись, як із облаками на небесах!" – зауважує Кобилянська.
Авторка, змальовуючи цю сцену, ніби перехоплює погляд колонізаторів – "чужих людей", які пожирають у своєму бажанні і жінку, і гуцулів, і весь ліс. Перехоплюючи погляд "чужинців", вона звертає свій погляд на них самих, вивчає і об’єктивізує їх як чорних і брудних зайд-насильників, і в цей спосіб ніби рятує від проникнення і насильства безжурну красу гуцульського світу. Позиція нараторки і її симпатії у "Битві" виразно на боці фемінного за своєю природою прадавнього лісу та його мешканців – гуцулів, так само екзотичних і незаймано-природних, як і самі дерева.
У "Битві" народжувалася трагедія цивілізованого, механізованого й знелюдненого у своїй природній (жіночій!) праоснові світу. Однак Кобилянська далека від того, щоб закріплювати за "природою" суто жіночу символіку, а "цивілізацію" наділяти чоловічими ознаками. Навпаки, у „Природі” забобонний гуцул постане справжнім дитям природи, між тим коли дивна дівчина з червоним волоссям і золотим годинником символізуватиме непевність цивілізації.
Природа для Кобилянської асоціюється з чистотою, натомість цивілізація поділяє природу на "чисту" і "нечисту", покриває моральними правилами (барвистим лахміттям, як говорив Ніцше) природні бажання, зокрема щодо так званої "людської природи". "Пане Маковей, – пояснювала Кобилянська, виховуючи (часто прямо за Фрідріхом Ніцше) артиста і творця "вищих" цінностей із цього добросовісного письменника і журналіста, у якого була закохана, і пояснюючи смисл "брутальної безілюзійності" модерного віку в поглядах на питання "природи", – чи воно так не є, що природа сама собою свята і чиста і що лише люди самі здирають з її обличчя ніжну заслону сорому і роблять з неї eine Dirne".
Повертаючись до природи, модерна людина сприймає останню по-власницьки, як завойовник. Однією з наскрізних тем у творах Кобилянської стає питання про сенс культури, не розірваної з природою. Однак самодостатня, переважно звернена до минувшини і традиції, циклічна у своїй суті "природа" не несе в собі ідеї розвитку (прийдешньості), є циклічною і не знає індивідуальності. ”Природа журиться лише своїми вимогами, іменно механічними вимогами. Про ідеальні вимоги, не творячи їх, не журиться вона”, – говоритиме Кобилянська на зборах „Товариства руських жінок”. Натомість "вища" культура в її розумінні народжена новим синтезом природного і культурного інстинктів, спрямована на майбутнє, вона живиться індивідуальною волею до самовиповнення і є свідомо модельованою. Так само і жінка, як твердила письменниця, "побіч своєю природою назначеної задачі стати жінкою й матір’ю, посідає й надане тою самою природою право – бути і собі самій ціллю”. Феміністична тенденція Кобилянської була відразу підмічена німецькою критикою. Так, Георг Адам, перший німецький критик Кобилянської, відзначив у передмові 1901 року, що її не задовольняє "поняття, що жінка – "тільки жінка", і "вона беззастережно вимагає для неї повної свободи, безумовного права на життя і любов”.
"Право на життя і любов" відтворює Кобилянська у своїй "Природі". Новела "Природа" була написана німецькою мовою у 1887 році, в ній відбилися чуттєві фантазії молодої Кобилянської про вільну любов, суголосні тим, що зустрічаємо у її дівочих щоденниках 1883–1891 рр. Вона зокрема писала про своє бажання "бути обнятою сильною рукою…", віддатись гуцулові – фізично досконалому Аполлонові і грубому фавнові водночас, стати на мить його німфою. Кобилянська іронізує у щоденнику, що це міг би бути всього лише дрібноміщанський флірт "аристократки" й "мужика". Але чому б і жінці-аристократці не пофліртувати з простолюдином, адже це так звично для чоловіків, дивується молода дівчина.
6 листопада 1885 року, майже в день свого двадцятидвохліття, Кобилянська записала у щоденнику: "Боже, як мені шкода молодості, вона вже ніколи не вернеться. Одне тільки можу сказати, що я багато, дуже багато любила". Дівочі щоденники Кобилянської схожі на еротичні фантазії. Розлита в них німфоманія звернена до переживання зваб і еротичних мрій. Один за одним на обрії зринають різні чоловічі постаті – брата, братового товариша, новоприбулого священника, їздового. Її ідеал – високий, дужий чоловік. З різних зустрічей лишаються записи: "такого дужого, такого гарного я ще ніколи не бачила", "мене зачарувала його гордовита, енергійна постава, його чисто чоловіча натура", "він священник, молодий і здоровий"… Зустрічаємо в щоденниках і згадки про Іванка, з яким хотіла пофліртувати (але не виходити заміж, бо він простий хлопець і не може дати їй "вигод").
І таки пофліртувала, принаймні в літературі. Іванко – прообраз гуцула з "Природи" і герой "фантазії про себе й Іванка" під назвою "Голубка і дуб". Варіант назви останньої – "Йоаннес". Саме таке ім’я дасть Кобилянська пізніше в повісті "За ситуаціями" (1913) братові професора Чарнія, німцю і ніцшеанцю, дужому чоловікові, сповненому еротичної зваби. Повість "За ситуаціями" – своєрідний резонанс до гуцульської романтики "Природи". У ній головна героїня Аглая-Феліцитас виконує кілька разів пісню, що ніби відсилає нас до ситуації, описаної у "Природі". Слова пісні говорять про пережиту мить любові і любовний шал:
„Любий тисне палко груди,
Наче серце з них вийма…
Чи ви тямите що, люди?
Над хвилину цю нема!
Ах, то знає полонина
Та чарівна, мрійна ніч,
Що дала йому дівчина,
Що зробилось віч-на-віч" .
"За ситуаціями" є ніби продовженням еротичних мрій молодої Кобилянської. Тут її Аглая, загіпнотизована Йоганесом, переживає мить, коли була "обнята його сильною, майже залізною рукою, мов сувій шовку, безвладна тепер в його руках". Чоловік, однак, знає, що хоча цю жінку він "любив, як нікого не любив з жінок, однак вона не буде йому належати. Одним сильним почуттям, що заразом є й гадкою в нього, він знає, що перед обома відкрилася би тоді прірва".
Така прірва, однак, зачаровує молоду Кобилянську у "Природі". Її героїня, молода дівчина, аристократка, як називає її оповідачка, знуджена культурою і цивілізацією, у постійному чеканні чогось незвичайного, зрештою залишає "низ" і "долини", і в горах зустрічає молодого вродливого гуцула та піддається владі чоловічої фізичної сили і віддається йому. "Він був гарний і кріпко збудований, і вона любувалася ним сьогодні, як і давніше. Раз їй спало на думку, як би воно було, якби він любив дівчину, й за тим їй – сама не знала чому – згадалося речення „Бути обнятою сильною рукою...”".
Сюжет цей нагадує скандальний роман "Коханець леді Чаттерлей" Девіда Лоуренса, який побачив світ 1928 року. Цивілізація і культура породжують меланхолію, придавлюють інстинкти, механічний вік і культ часу відривають людину від природи та її інстинктів. Кобилянська говорить саме про це. Дівчина, інтеліґентна, культурна і багата, ще не втратила "плебейських інстинктів", унаслідуваних від бабці-гуцулки, в неї "все бувають незамітні хвилі, коли інстинкти прориваються і греблі не знають". Дику природу не змогла перебороти рафінована аристократичність і культура, одідичена дівчиною від матері.
Отож, описуючи характер дівчини, авторка підкреслює не усвідомлену нею тугу за "будучністю", потребу руху, хвилі, коли "була спосібна зробити щось велике, була нап’ята, мов лук, що має в далеку далечину пустити стрілу". Так зріє в неї туга за самореалізацією, потреба свободи, бажання перебороти лінивство натури і меланхолію самоти. "В такі хвилі вона зверталася до природи".
Новела символізувала силу інстинкту в світі природи, куди вступає її героїня. І водночас у творі поетизовано акт розриву з природою та народження нового духу – "нової людини" в іпостасі "нової жінки". Такий феміністичний ідеалізм Кобилянської відрізняє її творчість від інших митців і філософів доби модернізму. Так, Володимир Винниченко, антагоніст Кобилянської щодо трактування духу і статі, пояснював інстинкт у сенсі філософії життя як закон дітонародження та продовження роду, якому не може опертися жодна людина (ані чоловік, ні жінка). Кобилянська ж тлумачить еротичне бажання як вільну любов і водночас момент самореалізації жінки, а не лише як підкорення родовому інстинкту.
"Вона втеряла усю свою силу" і майже свідомо віддається владі пристрасті, фізичній силі гуцула – і "легкий, непевний усміх заграв на її лиці(…)". Жіноча сексуальність при цьому стверджується не як забаганка і вимога природи, не як момент підкорення чоловічій силі, але як вияв власної волі. На питання гуцула, чи любить вона його, дівчина відповіла з непевним усміхом: "може" і "то щось інше". І справді, гуцул, забобонне дитя природи, не відокремлений від її пуповини, прив’язаний до матері-землі, не може зрозуміти інакшість дівчини, а отже – інакшість культури, втіленої не лише у формах цивілізації, соціальних законах, технологічних здобутках, але і в категоріях духовних.
Традиційно природна функція жінки і жіночої сексуальності пов’язувалася з народженням та вихованням дітей. Ніцше провокував і попереджав про те, що культура, особливо модерна, губить жіночу природу, робить жінок з кожним днем "все істеричнішими і нездатними до виконання свого першого й останнього покликання – народжувати здорових дітей". Кобилянська іронізувала над такими "шумними пересудними ідеалістично-романтичними фразами", які говорять, "що женщина існує лише на те, щоб статись матір'ю і жінкою, і що їй, крім того, не треба нічого більше".
Прикметно, що письменниця часто говорить про неодружену жінку й у своїх творах розводить дві ролі матері – дітонародження та виховання. Матір, яка народжує дитину, ніби відходить в минуле, щоб дати місце бабці, тітці або нерідній матері, котрі виконуватимуть функції виховательки, вводитимуть у світ духовності і культури. Ймовірно, саме перенесення смислу материнства на виховну функцію відбивало спротив Кобилянської проти голого фізіологізму у трактуванні жіночої сексуальності. Заслуговує на увагу, як боронилася вона проти пояснень жіночої психології істерією та бажанням мати чоловіка. В листі до Маковея з приводу статті останнього про "Царівну" Кобилянська зокрема різко неприхильно відгукувалася про твори Лаври Маргольм, яка слідом за Ніцше повторювала, що "змістом життя жінки є мужчина".
Принципово новим у "Природі" було те, що Кобилянська заговорила про жіночу сексуальність, але пов’язала останню не основним інстинктом дітонародження, а навпаки, ствердила її як поле індивідуальної свободи жінки. Сенс жіночої вільної любові не в тому, щоб "мати чоловіка", а в тому, щоб бути вільною. Натомість чуттєвість гуцула – суто інстинктивна, звернена до об’єкта його бажання, до жіночого тіла, його барв і запахів. Краси зовнішнього виднокола "він, бачилося, зовсім не замічав, він бачив лише її одну": "Вона стояла перед ним, така висока й гнучка, і була напрочуд гарна! Йому здавалося, що від блиску сонця пишне її тіло прозирало до нього крізь її легку, ясну одежу. Він бачив докладно всі його форми й зариси, чув їх так, як чується зблизька сильно пахучу, оголомшаючу рослину. Кров кружила йому в жилах, мов скажена". Гуцул реагує як звір, як дика природа, він весь – у сфері впливу вегетації, чуття.
Дівчина натомість почувається приголомшеною красою "великанських, порослих лісом верхів гір", "пралісів", "буйних полонин", величчю, якій віддавалася цілою своєю істотою. Вона зрівнялася з природою: "Усе те могуче, велично гарне… Ввесь сей повний пишних красок простір, ся буйна, майже темноголуба залень… (…) Переможена сею пишною красою, стояла вона хвильку, здавалося, забула, що він коло неї". Її чуттєвість естетизована. Фізична краса і сила, а також пристрасна жага гуцула, так само як краса і велич навколишньої природи, зрідні естетичній сублімації, якій і віддається дівчина. Гуцул, який уособлює природу і виконує роль хора й сатира, і дівчина, яка є глядачем і автором, носієм культури, з’єднуються в оргіастичному упокоренні позірно інакших світів – природного і культурного.
Природа перемогла, але вона водночас відкрила прірву, небезпечний край граничного відчуження чоловічого і жіночого світів, "долин" і "верхів", "культури" і "природи". Незнана сила непереборних інстинктів, придушуваних культурою, сублімованих естетично, зіткнулася з цілковито інакшою, дикою і непросвітленою забобонністю гуцула, який зрештою змиряється з тим, що та чудова дівчина з червоним волоссям, яку він колись зустрів у горах, – відьма, а відтак, визнаючи це, він звільняється з-під її влади і від чару культурності загалом.
Тему жіночої природи розвиває Кобилянська і в новелі "Некультурна", яка датується 1896 роком і розповідає історію гуцулки Параски, котра почувається серед природи, між Рунгом і Магурою – двома горами, розділеними вузькою долиною, як "вдома". "Мала сорок і кілька років і була вдовицею. З лиця чорнява, ще майже гарна, була сама тонка, майже ніжно збудована, жива, спритна: здавалася далеко молодшою, а по її дрібних руках не був би ніхто надіявся мужеської сили. Про ту силу любила дуже говорити", – так авторка знайомить читачів з Параскою.
Цю новелу особливо любила Леся Українка. Прочитавши "Некультурну", вона із захватом писала Кобилянській, що "не сподівалась від австрійської русинки такої щирості і одваги, з якою змальований і сам тип, і ситуації; читаючи, я раз у раз покликувала в думці: "Браво, панно Ольго! Es lebe die Kunst! Es lebe die Freiheit!" Сама Кобилянська підкреслювала, що головна цінність у новелі – "вибраний тип малоруської гірської людини – себто гуцулки".
Образ гуцулки Параски, емансипованої не за розумом, а за інстинктом, яка має "мужеську силу", не любить "жіночих робіт" і живе самодостатньо та цілком у згоді з природою, не піддаючись чужій силі, під пером Кобилянської стає архетипним. Письменниця творить власне жіночу форму буття, вписаного в природу і написаного на тлі природи, а водночас стверджує її як культурний феномен. Гуцулка має свій власний самодостатній світ і творить навколо себе свій рай – "навіть взимі, коли сама по тижневі сидить і людини не бачить, – їй не смутно. Сидить, пряде, курить, говорить до кота, до собачки, до своїх пещених курей, сміється до них, ворожить в карти, в кукурудзи, їй не смутно". Зовнішній окіл її раю – між горами Рунґ та Маґура, внутрішній – в її хатині, де все просто і яскраво: "довга дубова лавиця, з почорнілих дощок збите ліжко, такий самий стіл, груба неповоротка скриня, на жердці недбало завішені речі – і то майже все. Зате стіни майже повні. Барвні малюнки, яскраві папери, стяжки, дерев'яні хрестики, горнятка, засохлі цвіти, а в вікні понсові цвітучі цвіти, що тиснуться надармо до замарганого скла по дрібку сонця".
Цей барвистий світ лише відтіняє самодостатність і свободу цієї жінки, яка була, зауважує письменниця, гарна "якоюсь іншою, внутрішньою красою, повною дикого, невиробленого артистизму і вічної молодості, що пробивалася ще дотепер однаково сильно в кождім її слові, в погляді її мудрих блискучих очей, в кождім русі її стрункої постаті, а найбільше в живих рухах її голови, що все прибрана кокетливо в червоно-квітчасту хустку, приковувала несвідомо погляд до себе".
Стосунки Параски з чоловіками – Гаврісаном, паном Кубою, молодим чабаном-молохом, вдівцем Юрієм – засвідчують її незалежність і самоповагу, але також і певний фаталізм, властивий природі. Вона не може віддатися молодому чабану, якому симпатизує, і бореться проти нього на смерть, коли він хоче силоміць оволодіти нею, не сприймаючи насильства над собою, але водночас вірить у "щастя", дароване долею, і сліпо кориться волі судільниць. Попри всі біди, Параска, однак, свідома того, що жінка має власну долю і не потребує чоловіка, який би надав сенс її життю. "Або я в парі прийшла на світ, щоб сама боялася?" – говорить вона. Походить зі славного роду майстрів: її батько будував церкви, а сини дядька виготовляли скрипки та інші речі з дерева, навіть цісарський син забрав собі одну з їхніх робіт.
У "Некультурній" Кобилянська вводить в новелу, окрім гуцулки, ще одну постать – "одну пані", яка знайомиться з Параскою і до якої гуцулка прив’язалася, "мов дитина". Автобіографічний характер цього образу очевидний. Він відсилає до особистого знайомства Кобилянської з гуцулкою Параскою, про яку Кобилянська зізнавалася, що "некультурну" "знала я особисто, і ніяк не могла побороти охоти написати про ту чудову жінку, вірну, чисту дитину природи, що, мов сестра смерек, поміж котрими проживала, – жила, розвивалася. Коли вмирала, бажала собі мене бачити (…)". Водночас, вводячи себе як потенційного співрозмовника і зводячи Параску та емансиповану "нову жінку", якою та виглядає у новелі, авторка вибудовує особливу модель жіночої комунікації і підносить ідею взаємної солідарності та довіри. Знаком цього є поцілунок Параски: "І вона побачила її відтак несподівано на дорозі, з превеликої утіхи поцілувала її на велике зчудування пані в самі уста!"
Екофеміністичні теми і мотиви, які Ольга Кобилянська розгортає у своїх гуцульських новелах "Битва", "Природа" і "Некультурна", нагадують про культурософські дискусії про природу, культуру, цивілізацію і жіночу емансипацію в епоху fin de siècle. Особливо гостро дебатуються в цей час питання жіночої сексуальності, жіночої культури, материнства. Кобилянська сприймає всі ці теми особисто, вони відгукуються в її щоденнику і провокують її фантазію. Відкритість і сміливість чуттєвих зізнань та фантазій, відбитих у прозі Ольги Кобилянської, гідні подиву.
27.11.2023