Я часто думаю про покоління Незалежності. Саме це «незалежне покоління» здається мені чи не основним символічним об’єктом, проти якого спрямована російська агресія, і чи не основною ціллю путінської війни. Знищити його означало би стерти з лиця землі не лише тридцять літ незалежної України, але разом з ним – і тих, хто уособлює майбутню націоцентричну історію, розвинену мову і культуру, відкритість до світу. Сьогодні це покоління захищає нас і гине на фронтах, волонтерить і підтримує віру в перемогу.
Але воно вже також має свою історію. Як зауважила Ханна Арендт, досвід тоталітаризму стає ще проблемнішим, коли зникає сам тоталітаризм. Останній руйнує приватний світ і викорінює людину з буття, травмує морально, психологічно та тілесно. Він також діє трансгенераційно, перериваючи зв'язок поколінь. Так само, до речі, як колоніалізм, наслідки якого прочитуються в наступних поколіннях і ведуть до переоцінки досвіду батьків, виявляють труднощі адаптації до чужого, затягують у пустку самотності і деформують процеси ідентифікації.
Карл Мангейм зауважував, що на скептичне деструктивне мислення, найімовірніше, можна натрапити серед представників поколінь, які пережили радикальні зміни у сфері влади. Він загалом визначав покоління як спільноту, об’єднану переживанням якогось значного суспільного явища в особливо чутливий період юності. Сказане багато що прояснює в психології посттоталітарного покоління.
Ідея покоління віддавна становить важливу культурну категорію, особливо у модерній свідомості. Покоління виступає індикатором соціально-політичних і культурних процесів, воно радикалізує свідомість, увиразнює роль маргінальних спільнот, стає полем зіткнення культурних і моральних цінностей. Врахування постколоніальної перспективи додає нових акцентів до аналізу поколіннєвої свідомості, адже наголошує на ролі покоління в процесах соціальної, культурної, національної, гендерної ідентифікації та підводить до питання про приватну й сімейну постколоніальну історію (постпам’ять).
Я хочу сьогодні поговорити про покоління Незалежності та історію його дорослішання, а також охарактеризувати його основні архетипи, а саме – Підлітка, Лузера і Провідника, як їх майже в автобіографічний спосіб презентував Сергій Жадан.
Підліток
Біографом покоління Незалежності судилося стати саме Сергієві Жадану, народженому 1974 року. Посттоталітарну онтологічну бездомність «останнього радянського покоління», до якого він зараховував і себе, Жадан зафіксував у своїх поетичних і прозових збірках кінця 1990-х – початку нульових років («Цитатник», «Біг Мак», «Депеш Мод»). В «Anarchy in the Ukr» (2005) він уже аналізував дорослішання цього покоління, викликаючи демонів дитинства, накреслюючи ландшафти переміщень і повертаючись на «місця пам’яті». У «Ворошиловграді» й «Інтернаті» він простежував вростання у «свою територію».
У Жадана загалом особисті спогади виступають способом відживлення простору пам’яті, вписаного в географію, історію і біографію покоління. Він викликає «привиди з минулого», розгортаючи рік за роком архів своєї пам’яті – від «моїх вісімдесятих» до «червоних дев’яностих». Самі по собі описи будинків, доріг, місць не мають стосунку до «географічної чи топографічної прив’язаності», як твердить оповідач в «Anarchy in the Ukr», а відбивають насамперед «прив’язаність до самого себе, залежність від себе, від власного досвіду, котрий не відпускає ні на крок, примушуючи знову і знову повертатись на місця, в яких мені було невимовно добре чи невимовно погано».
У ранній поезії Жадан, говорячи передусім про себе самого, власне і фіксує травматичну підліткову свідомість останнього радянського покоління. Його ліричний герой переживає посттоталітарний час як період безбатьківства і бездомності, що зростає на недовірі до ідеологічного фальшу і ресентименті щодо радянського минулого, що живить зневагу до батьків, які власне і символізували те минуле. Останнє збанкрутувало, викинувши homo soveticus на вулицю, на базар, а то і в алкоголізм. Перекреслюється і девальвується святе – дім, родина, батьківщина, мати. Можливо, найвиразнішою метафорою цього останнього радянського покоління в 1990-ті стає бездомність. Бездомність – це стан викиненості з буття й історії, це безконечні мандри, втрата довіри до світу дорослих, ототожнення себе з вічним мігрантом – Блудним сином, що іде в світ і залишає своїх батьків.
Жадан пише передусім про себе, але також – про ціле своє покоління. Він – один із них, і водночас він існує збоку як свідок, котрий свідчить і записує в архів прикмети свого часу. Для нього, як і для цілого покоління, дев’яності – це крихка бездомність, адже
«всі ці підлітки такі беззахисні проти років
і їхні серця тверді наче грифель
та разом з тим наче грифель крихкі
і тільки й лишається слухати зиму
що звідкись та нависа
і пластиковою запальничкою прогрівать небеса».
Відчуття крихкости життя Жадан передає в сюрреалістичний спосіб, метафорично ототожнюючи життя зі «зламаним наче троянда хребтом авіятора» («Балади про війну і відбудову»). «Юні авіятори», «юний трансвестит», «петеу», «маленька дівчинка» – це ті бездомні підлітки з дев’яностих, про яких і говорить поет.
Тоталітарне минуле, споганене фальшивою риторикою, розірвало зв’язок поколінь і позбавило довіри навіть до самого процесу дорослішання. Тому
«скільки муті в дитячих серцях особливо вночі
школа яка не навчила нічому
і час що нічому також не навчив
і я гадаю – вічна марното адже ця лажа трива».
Для тих, про кого і від імені яких говорить молодий Жадан, перебудова збіглася з «молодістю початку дев’яностих» («ця молодість початку дев’яностих», зізнається поет). Але ті «погані часи» були «добрими», бо збіглися з часом молодости. Їх є за що згадати:
«добрі часи погані часи – вони залишали шанс
коли ти грівсь на шкільних подвір’ях
й виригував палений польський шнапс
коли всі ці зими і стіни і сосни і тиша така навкруги
що чути навіть як дихають в небі птахи».
Травмована свідомість покоління дев’яностих об’єднується спільними реаліями минулого, серед яких – «старі гаражі труби розбомбленої водостанції офіцерські швейцарські ножі». Натомість старше покоління об’єднане іншими «гаслами», «написами» й «криптограмами», де домінують «лозунґи боротьби сліди комунального блядства» («Балади про війну і відбудову»). Топографія міжчасся, в якому перебувають дев’ятдесятники, – станції відправлення та прибуття, вони почувають себе добре «в дорозі», не мають свого коріння й ідентифікують себе з мігрантами у себе вдома.
Так у творчості Жадана стверджується незакорінене буття і формується психологія мігранта. Іманентність буття тотожна кочуванню, що характеризує спільноту всіх марґіналів, бездомних, номад. Цей стан об’єднує мюнхенських турків та ірландських студентів – «ангелів тероризму», «доброго ніґерського пастора» й колишнього митця-дисидента з Чехії. Саме з тими, хто в дорозі, хто переживає ритуал переходу, ідентифікує себе ліричний герой Жаданових віршів 1990-х. Єдине, що поєднує та охороняє в цій бездомності, пише він, – це небо, час, смерть і Бог, «що в межах самоти охороняє нас» („Цитатник”).
Травмоване пострадянське покоління почувається старшим і змужнілішим за дорослих, бо воно «пережило батьківщину», «в якій народились / змужнілі підлітки». Хоча їхня молодість не безхмарна, а майбутнє тьмяне. Може бути, що від нього в них мало що лишиться, і хтось скаже: «зграя слів і натовп перехожих / таке дахау лишається від цілого покоління». Ресентимент до минулого, недовіра до життя, нелюбов до дорослішання асоціюються зі старінням, тож посттоталітарне покоління не хоче дорослішати, щоб не перетворитися на своїх збанкрутілих батьків.
Ліричний герой Жадана звіряється собі:
«чому ти боїшся постаріти
адже ми разом росли
це на наших піжамах проставлені штампи –
зроблено в україні
старість це завжди поразка
це навіть не втрата
скоріше володіння чимось
що швидко втрачає вартість
степ бай степ риштування душі тліє і рушиться
вибілюється полотно прогинаються опори мостів
рветься вельвет на каркасі гарячого серця
старість немов дезертир переховується
в підземці».
Останнє радянське покоління живе у світі без символічного Батька, якому зазвичай доручається соціалізація підлітків у світі, де панують принципи гегемонної маскулінності. Зрештою, роль символічного батька в радянські часи делегувалася «відповідальним» інстанціям – партії, народу, лідеру. Втративши довіру до батьків, підлітки Жадана не переживають Едипового комплексу, адже імперія розпалася, а символічний батько вже не загрозливий. Вони хочуть жити без історії. Як зізнається один із них у «Депеш мод» (2004), «чорт, мене це завжди дратує, в сенсі коли я бачу, що до мене, виявляється, теж хтось жив, і на відміну від мене жив справжнім життям, їв сніданки, займався сексом, може, навіть любив когось, ходив на ринки і в магазини». Такий Жаданів герой навіть не проти, щоб його хтось усиновив, але, виявляється, це неможливо, оскільки батькове місце порожнє. Тож він гаряче протестує: «Чому мене ніхто не всиновив, скажімо, тоді, як я кілька діб жив на автовокзалі і спав на дерев’яних кріслах, або коли я кілька діб харчувався кип’ятком, зрештою, чому мене зараз ніхто не всиновлює, чому мене цей підар всиновити не може?»
Зрештою, батько десь існує, і його може підмінити, до прикладу, вітчим, як у Жадановому романі «Депеш мод». Тінь батька може існувати і як частина системи – скажімо, як батько-генерал, котрий забезпечив доньку «мінімальним набором протезів і штучних щелеп для більш зручного пересування по цьому життю». Бюст Молотова в цьому випадку легко замінює батька і зближує «два нещасні обдовбані створіння – Марусю в фірмових драних джинсах і футболці з ролінґ стоунз і Молотова, члена цк, старого гедоніста, любителя коктейлів». Зрештою, бюст Молотова, викрадений із заводу, такий же нереальний, як і батько-вітчим у Жадановому світі бездомних.
Вічний Жаданів підліток, зрештою, не переживає ініціацію, не стає чоловіком, застряє в інфантильності, не має свого символічного супер-я, тож певну аґресію та зневагу щодо самого себе часто переносить на лише на батька, а й на матерів і жінок. Так діє колоніальна травма. Подібним чином, зазнавши символічної кастрації, колонізований чоловік фіксує свою зневагу не на колонізатору, який його гнобить, а на матерях і жінках. Оксана Забужко у «Польових дослідженнях з українського сексу» зрештою показала цей стан саме з того, жіночого боку: «нас ростили мужики», яких принижували, а потім вони принижували нас, роблячи з нами те, «що інші, чужі мужики зробили з ними». І «ми приймали й любили їх такими, як вони є, бо не прийняти їх – означало б стати по стороні тих, чужих».
Лузер
На зміну генерації підлітків приходить генерація «хворих двохтисячних». Вона витворює власного героя, яким є Лузер, тобто невдаха. Лузерство – такий діагноз у романі «БЖД» Сашка Ушкалова ставить підліткам соціум в особі дорослих, викладачів, учителів. «Пригадую, – говорить Баз, – якось за результатами тесту наш універський психолог встановив, що Ікар і я, що ми, коротше, аутсайдери, лузери».
Якщо Підліток протестував проти батька і був налаштованим радикально, Лузер протестує проти соціуму і є ескапістом. Психотип «невдахи», лузера зрештою відсилає нас до 1960-х і нагадує про відому композицію «Beatles» «I’m a looser» (1964). «Я невдаха і не той, яким я прикидаюсь», – так уявляє себе лузер. Як пояснював пізніше Джон Леннон, «одна частка мене думала, що я невдаха, інша – що я всемогутній Бог». Лузери – зовсім не невдахи, як того можна очікувати. Це свідомо вибрана позиція аутсайдера і нон-конформіста, спосіб відвоювання внутрішньої свободи і від офіційного соціуму, і консюмеризму. Симптом лузера живиться також розчаруваннями у наслідках Помаранчевої революції, оскільки лузер іде на Майдан, як засвідчила Ліна Костенко «Записками українського самашедшего».
Симптомом лузерства є психосемантика хвороби і «хворе тіло», породжене небажанням дорослішати і входити у дорослий світ, де панує патріархальне соціальне несвідоме, де принципом виживання є перемога над іншим, де ти маєш «відвойовувати свої метри й кубометри повітря» у «якогось невидимого супротивника», як зізнається протагоніст Ушкалова. Тож психосоматична регресія підлітка у «хворе тіло» допомагає уникнути насильства і влади соціуму – того всевсеприсутнього і чужого несвідомого, яке примушує тебе відчувати, «немовби чиясь рука зі слідами нікотину на нігтях відкриває порожній проектор твоєї башки й ставить туди короткометражні чорно-білі плівки, і, власне, доки ці плівки крутяться, ти живеш, ну, принаймні думаєш, що живеш». У цьому світі втрачає сенс навіть поняття «батьківщина», а слоган «батьківщина думає про тебе» перетворюється на рекламу пива.
Лузер протистоїть різним соціальним і консюмерним ролям – юзера (комп’ютерного знавця), яккі (молодого успішного бізнесмена), богеми (модного артистично-бізнесового тусовщика), мачо (маскулінного сексуального супермена). У цьому сенсі лузер – якесь проміжна ідентичність, що знаходиться між дітьми і старими, без виразно вираженої ґендерної, соціальної і професійної визначеності, текуча, плинна самоідентичність, яка формується через відштовхування і від тоталітарних, і від глобалізаційних моделей свідомості.
Формула буття, яку свідомо виводить лузер, є контраргументом до світу батьків, учителів, вихователів. Дорослий соціум вибудований на протиставленні «ворогів» і «своїх», на боротьбі проти уявного супротивника. Такий світ контрольований, він ділиться на «переможців» і «лузерів». А той світ, у якому хочуть жити і підліток, і лузер – простір свободи, де немає відповідальності і боротьби, де не треба обороняти і завойовувати сантиметри і кубометри так званої «батьківщини» і де можна не думати про уявного супротивника.
Провідник
Як діагностує Сергій Жадан пізніше у романі «Ворошиловград» (2010), лузер насправді народжується в «останньому радянському поколінні». Прикметно, що Жадан з часом і свого Підлітка називає Лузером. Цю біографію пострадянського підлітка Жадан передає у «Ворошиловграді» Герману, котрий тепер нібито подорослішав, вже не живе на вокзалах і не є бездомним, але є по суті лузером, не вкоріненим ужиття. Він втікає від будь-якої відповідальності, лишає дім, імітує і дружбу, і роботу. Ім’я його – Герман Корольов – є символічно радянським та відсилає до радянської мрії про космос (Герман Титов, Сергій Корольов). «Всі ми хотіли стати пілотами. Більшість із нас стали лузерами», – каже його друг-історик, котрий охороняє закинений аеродром сільськогосподарської авіації як «останню територію», що лишилася в спадок з радянського часу.
Те, що породжує лузерів, – відсутність історії. Ми всі живемо переважно в категоріях альтернативної щодо радянського минулого історії, каже Жадан у «Ворошиловграді», тобто у порожнечі нереальності. Квінтесенцією минулого, як і того ж Ворошиловграда, є нереальність: «взагалі нічого з того, що тобі показують, немає, а отже й розповідати немає про що».
На цьому тлі у своїх пізніших текстах, починаючи з “Anarchy in the Ukr”, Жадан творить палімпсест-історію. Палімпсестну функцію свого наративу письменник проявляє виразно, зокрема у сцені, коли Герман бачить у будівлі, схожій на клуб і перетвореній на штундистську церкву, «обрис Володимира Ілліча». Колись у минулому на цьому місці висів профіль Леніна, тож вицвіла тканина досі повторює його обриси. Тепер на місці профілю висить розп’яття, наче «хтось поставив жирний хрест на марксизмі-ленінізмі». Власне, Жадан і говорить про те, що сучасна історія ставить крапку на минулому, але не стирає його, бо в минулій історії записані чиїсь біографії і чиясь пам’ять.
Біографія, історія і простір не даровані кимось, а відвойовуються поколінням, народженим добою Незалежності. Разом із розбудовуванням історії відновлюється і ґрунт, у який це покоління вростає. Простір міграції – територія, дім – перетворюється на тіло вітчизни. Порожнеча вбирає в себе воду, наповнену світлом траву, ґрунти, озера, небеса, газові родовища – усе, що золотими жилами проступає на шкірі вітчизни. Вона розростається з вологої площини у сонячному мареві, вона, «легка й глибока», народжується і росте у східному та південному напрямках. Власне отілеснюючись, вростаючи у свою землю, своє місто і своє місце, повертаючись і вступаючи вдруге у ріку власного життя, колишній підліток Герман відчуває, як порожнеча вітчизни зникає і стає життєдайною і життєтворчою «своєю територією».
Власне, Жадан простежує не лише дорослішання свого підлітка, а й перепривласнення історії та оживлення материнського тіла вітчизни-батьківщини, яку такий підліток може визнати своєю. Порожній знак, як той же «Ворошиловград», стає символічним місцем пам’яті і біографії для покоління Жадана. Зрештою, у цьому зізнається і сам автор, коли говорить про свій роман, – «фактично, це таке собі повернення в минуле, повернення в порожнечу, потрапляння в часову діру, звідки він (Герман, – Т.Г.) намагатиметься вибратися. Це роман про пам'ять, про важливість пам'яті, про безперервність пам'яті, про те, що потрібно пам'ятати все, що з тобою було, і це тобі дозволяє якось формувати своє майбутнє. Роман про те, що потрібно захищати себе, своїх близьких, свої принципи, свою територію, своє минуле, своє майбутнє. Це роман про опір, роман про протистояння, про захист своїх принципів від зовнішнього тиску».
У «Ворошиловграді» Жадан розпочинає, а в «Інтернаті» закріплює історію дорослішання свого Підлітка, простежуючи трансформацію бездомних підлітків у дорослих чоловіків, які врешті-решт повертаються додому, щоб охороняти своїх жінок і свою «останню територію». В «Інтернаті» (2017), романі про війну на Донбасі, Жадан знайомить нас із трьома генераціями чоловіків. Старий батько асоціюється з homo soveticus і є цілком пасивною старшою людиною, світ якої зводиться до постійно увімкненого телевізора. Його син – тридцяти з чимось років Паша – є шкільним учителем, який намагається бути аполітичним і безстороннім спостерігачем на війні, не бажає дорослішати, вкорінюватися в життя. Є ще один персонаж – племінник Саша, тінейджер, котрий живе в інтернаті поблизу лінії фронту.
Це історія не лише про те, як Паша вирушає на лінію фронту, щоб забрати додому свого племінника, але на символічному рівні – роман про чоловічу ініціацію. Цю ініціацію переходить Паша, котрий фактично лишається підлітком, навіть подорослішавши. Упродовж подорожі до лінії фронту йому доводиться вирішувати складні питання і брати на себе відповідальність, хоч як він намагається її уникнути. Він переживає ряд випробувань й отримує досвід, котрий ставить його перед необхідністю стати на чийсь бік. В категоріях маскулінності – стати дорослим, відповідальним чоловіком. У плані гендерному Жадана цікавить саме чоловіча спільнота і форми маскулінності, як вони складаються в сучасному українському суспільстві.
Можна сприймати таку подорож як rite de passage, ситуацію, яка позначає різного роду зміни, переважно пов’язані з циклом людського життя, а саме народженням, ініціацією в доросле життя, одруженням, смертю. Паша не лише переходить лінію фронту, але переходить у доросле життя. Однак парадоксально те, що тим, хто служить його провідником у новий статус, є не батько, як це звичайно відбувається у ритуалах ініціації, а племінник-тінейджер Саша.
Паша нагадує пострадянського Підлітка в ранній творчості Жадана, підлітка, який не хоче і не може дорослішати, втікає від відповідальності. Така інфантильність є продуктом міжпоколіннєвої колоніальної травми, отриманої від батьків. Символічно, зрештою, що Паша має фізичну ваду: у нього травмована права рука, він не може тримати зброю. Насправді він застряг у стані вічного підлітка, навіть подорослішавши. Однак Жадан, перериваючи лінію поганої спадковості, що тягнеться від радянських часів, передає племіннику Саші, представнику нової генерації, тієї, що виросла вже в часи Незалежності, роль символічного провідника, який веде Пашу додому і вводить у світ дорослих чоловіків.
Саша-Паша – образи в чомусь дзеркальні і близнючні, про що сигналізує не лише подібність імен, а й підліткова стадія їхнього життя. Таким чином, подвоюючи характери, Жадан здійснює психотерапевтичний акт відновлення цілісної, самосвідомої мужності (manhood) у покоління, травмованого і розполовиненого надвоє колоніальною культурою. Зрештою, Жадан і розповідає саме про таку трансформацію «останнього радянського покоління».
На останніх сторінках роману «Інтернат» Жадан передає слово Саші. На відміну від Паші, він від самого початку знає, на чиєму боці. Саша не травмований радянською/імперською колонізацією й посттоталітарною інфантильністю. І хоча він також не має дому (його віддали до інтернату), не має батька і не претендує бути героєм, він знає, що значить брати на себе відповідальність. Саме він є символічно дорослим у цьому світі Жаданових переходів.
Підліток, Лузер, Провідник – в таких архетипних ролях Жадан фіксує, як пострадянське покоління звільняється від колоніальної травми і вростає у землю своєї батьківщини. А провідником стає нове покоління – покоління Романа Ратушного (1997 р.н.), Артема Димида (1995 р.н.), народжене і сформоване Майданом – тією значною історичною подією, пережитою в молодості, яка і творить генерацію, як нагадував Карл Мангейм. Покоління Незалежності творить і змінює історію нової України.
Тамара Гундорова
знимка Сергія Жадана вгорі – журналу Craft Magazine
28.06.2022