Епістолярій Ольги Кобилянської та Лесі Українки

На нині збереглося, чи точніше сказати – віднайдено 59 листів епістолярію Лесі Українки та Ольги Кобилянської: 55 листів до Ольги Кобилянської та лиш 4 – до Лесі Українки, у цім одна поштова листівка, спільно написана з Василем Сімовичем та Остапом Луцьким.

 

20.05.1899: До О.Кобилянської

29 – 30.05.1899: До О.Кобилянської

21.07 – 4.08.1899: До О.Кобилянської

16 – 17.10.1899: До О.Кобилянської

13.12.1899: До О.Кобилянської

30.01 – 3.02.1900: До О.Кобилянської

27.11.1900: До О.Кобилянської

27.12.1900 – 3.01.1901: До О.Кобилянської

22.01.1901: До О.Кобилянської

29.01.1901: До О.Кобилянської

11.02.1901: До О.Кобилянської

25.03.1901: До О.Кобилянської

6.06.1901: До О.Кобилянської

11.06.1901: До О.Кобилянської

17.06.1901: До О.Кобилянської

23.06.1901: До О.Кобилянської

14.07.1901: До О.Кобилянської

23.07.1901: До О.Кобилянської

29.07.1901: До О.Кобилянської

1.08.1901: До О.Кобилянської

15.08.1901: До О.Кобилянської

27.08.1901: До О.Кобилянської

6.09.1901: До О.Кобилянської

11.09.1901: До О.Кобилянської

1 – 2.01.1902: До О.Кобилянської

10.02.1902: До О.Кобилянської

26.02.1902: До О.Кобилянської

19.03.1902: До О.Кобилянської

2.04.1902: До О.Кобилянської

14.04.1902: До О.Кобилянської

2.05.1902: До О.Кобилянської

3.07.1902: До О.Кобилянської

16.10.1902: До О.Кобилянської

14.11.1902: До О.Кобилянської

30.12.1902: До О.Кобилянської

24.01.1903: До О.Кобилянської

27.03.1903: До О.Кобилянської

9.04.1903: До О.Кобилянської

18.05.1903: До О.Кобилянської

2.07.1903: До О.Кобилянської

15 – 23.08.1903: До О.Кобилянської

5.07.1904: До О.Кобилянської

27.08.1904: До О.Кобилянської

6.09.1904: До О.Кобилянської

22.11.1904: До О.Кобилянської

18.11.1905: До О.Кобилянської

11 – 16.03.1906: До О.Кобилянської

10.05.1906: До О.Кобилянської

12 – 16.06.1906: До О.Кобилянської

8.10.1906: До О.Кобилянської

08.05.1907: До Лесі Українки

01.03.1908: До Лесі Українки

22.12.1908: До Лесі Українки

6.03.1911: До О.Кобилянської

9.06.1911: До О.Кобилянської

13.04.1912: До Лесі Українки

18.01.1913: До О.Кобилянської

3.04.1913: До О.Кобилянської

3.05.1913: До О.Кобилянської

 

 

* * * * *

 

20.05.1899 р. До О.Кобилянської

 

Berlin, Johannesstrasse, 11,
20/V 1899

 

Дорога і шановна товаришко!

 

Багато приємності справила мені Ваша швидка і прихильна відповідь, приємна, між іншим, була вона мені ще й тим, що в ній я пізнала Вас таку, якою бачила Вас досі в Ваших творах, – отже, на сей раз Dichtung und Wahrheit не стали в сперечність. Хотіла б я, щоб Ви могли так само сказати і про мене, коли побачите мене, та боюсь, що я не відповім тому високому ідеалові, який Ви зложили собі про мене. Ви порівнюєте мене навіть з ангелом, але, дорога пані, щоб Ви знали, тому ангелові приступна часом така ненависть, яка запевне скинула б його з неба, коли б навіть він туди дістався якимсь чудом. Не така сторона наша російська (ба й австрійська!) Україна, щоб виховувати ангелів… Однак я, властиве, не про се хотіла говорити.

 

З Вашого листа, запевне без Вашої волі, забринів мені немов докір, що я раніше, тоді, коли Вам се найбільш було потрібно, не обізвалась до Вас, не подала братньої руки помочі. Се сталось тільки через те, що маю надто українську, а навіть спеціально волинську вдачу і часто, боячись показати себе не в пору експансивною, попадаю в інший гріх – здаюсь індиферентною. Врешті, може, так вийшло краще: Ви тепер маєте ту гордість, яку не кожний має, Ви самі створили собі свою долю і нікому не завдячуєте її.

 

Крім того, вірте мені, чужа поміч, властиве, не поміч: мені легко було вийти на літературний шлях, бо я з літератської родини походжу, але від того не менше кололи мене поетичні терни, а власне – невіра в свій талан, трудне шукання правого шляху і тисячі інших, про які я не буду Вам говорити, бо Ви їх, певне, знаєте. Що значить признання цілого світу, коли автор сам не вірить в свою силу? Чи пам’ятаєте трагічний діалог майстра з жінкою в «Versunkene Glocke» Hauptmann’a, де жінка вмовляє його, що він великий майстер, бо всі люди, всі авторитети сказали, що його твір – вінець всіх творів, але майстер з розпачливою одвагою відповідає: «Nein, mein Werk war schlecht – ich weiss, ich fuhles!».

 

Справді, нам тільки здається, що хтось інший може визволити нас від сумніву в нас самих, ні, сього ніхто інший не може зробити, тільки ми самі – і то не завжди. Врешті, ся ідея краще виражена в Вашому нарисі «Мати божа». Запевне, нам мило, коли нас розуміють, коли нас люблять, але се не поміч, се часом велика надгорода, часом невеличка приємність, але се завжди приходить post factum, коли діло так чи інакше скінчене. Тим-то і я тепер, збираючись знов говорити про Ваші твори, не думаю, що се дуже придасться Вам практично, просто мені самій се приємно, а Вам, може, буде цікаво, яко «голос з публіки». Властиве, критика більш потрібна публіці і – самим критикам, ніж авторам. Однак моя Einleitung виходить довга, простіть – се вже берлінський вплив!

 

Я, власне, хотіла зазначити різницю між поглядами галицької критики і моїми: гал. критика докоряє Вам німеччиною, а я думаю, що в тій німеччині був Ваш рятунок, вона дала Вам пізнати світову літературу, вона вивела Вас в широкий світ ідей і штуки, – се просто б’є в очі, коли порівняти Ваші писання з більшістю галицьких (я тут не маю на меті, напр., Франка, бо він не належить до більшості); там (у гал. писаннях) чути закуток, запічок, – у Вас гірську верховину, широкий горизонт.

 

Се, власне, добре, що Ви прийшли в нашу літературу через німецьку школу, а не через галицько-польську, як більшість галичан, бо та школа гал.-польська, властиве, не школа. Якби почали з того, чим скінчили, певне, користь була б менша. Що Ви пізно навчились нашої літ. мови, дарма, зате Ви навчились її тоді, коли інші одразу думали, що знають.

 

Та ще й те, entre nous soit dit, хто знає укр. мову? себто так знає, як можна знати франц., нім., англ. etc. Коли Ви з німецької школи прийшли на Україну, то прийшли свідомо, знаючи, куди і навіщо, отже, тепер нема страху, що Ви покинете її. Може й правда, що Ви часто залітаєте ins Blau, але – не мені корити Вас за се! лишаю се людям практичнішим. Не у всьому я можу цілком співчувати Вам, так, напр., я не поділяю Вашого ніцшеанства, бо сей філософ ніколи не імпонував мені яко філософ: його ідеал Übermensch’a, тієї blonde Bestien, якось не чарує мене. Його афоризми справді часом блискучі і гарні, але я не кохаюсь в афоризмах.

 

Таке антиніцшеанство не повинно становить між нами стіни, у мене є один дуже близький друг ніцшеанець або щось коло того, і він мириться якось з моїми виступами проти blonde Bestien, хоч я виражаюсь перед ним далеко гостріше, ніж тепер перед Вами. Я сподіваюсь, що в сьому Ви будете до мене толерантні. Сподіваюсь теж, що ми з Вами поговоримо ще не раз на сю і на інші теми і в листах, і живим словом.

 

Дуже мене тішить, що Ви збираєтесь влітку на Україну. Прошу Вас, напишіть мені конечне перед виїздом, коли маєте прибути до Києва, бо я хоч і не буду на той час там, то, певне, могтиму приїхати вмисне, а якби вже абсолютно не могла, то чей же Ви, дорога товаришко, не відмовите мені завітати до мене на хутір в Полтавщині. Літом я маю пробувати близенько біля міста Гадяча, в Полтавській губернії*, на хуторі моєї матері. Гадяч – се рідне місто родини Драгоманових, отже, і матері моєї. До нього з Києва їхати не дуже далеко, годин з 10 (на російські простори, то се зовсім близько!), і коштує недорого, а поїхати туди варто, бо там побачили б Ви справжні центральноукраїнські села і типи, та й околиця, хоч, певне, не така гарна, як Ваша зелена Буковина, та все ж є в ній багато лагідної краси. Так чи інакше, але, якщо Ви в серпні приїдете на Україну, то я конечне привітаю Вас в нашій хаті – чи в Києві, чи в Гадячі, або і там, і там. Добре так?

 

Сама я тепер, відай, поїду найпростішою дорогою додому, бо з мене такий інвалід, що аж не бере охота в товаристві показуватись. Врешті, я б рада заїхати і до Відня, і до Львова, але, говорячи без жартів, у мене ще замало сили; ходжу ледве-ледве, їздити можу з великою бідою, а навіть сидіти дуже тяжко, бо ся поза найгірша для такого пацієнта, що має не всі кості в кульші. Приїхати ж до Львова і лежати в готелі не весело, та я й не влежала б при моїй натурі – у мене натура не по організмові! – а се могло б скінчитись дуже сумно для мене, бо зруйнувало б з такою тяжкою бідою заложені підвалини.

 

Я була хора 16 років, нарешті знайшовся хірург, що схотів мене різати, операція і вся процедура після неї були такі, що вдруге я собі й за царство небесне такого не хочу, та ще й не все скінчено, все буде скінчене хіба через півроку. Бачите, які терміни? Так, немов я збираюся жити стільки, як прамати Єва… Поїду, може, тижнів через 1½ додому, а знов через півроку, може, треба буде ще раз з’явитися до хірурга, чи позволить зовсім увільнитись від ортопедії. Тоді-то, може, матиму волю в Галичину і на Буковину «залетіти», а тепер мені не літати, хіба що на крилах мрії, бо навіть пісні мої щось примовкли серед хірургічних вражень. Оце з тяжкою бідою берусь переписувати свої «пісні» для нового видання, та й робота ся йде, як з каміння…

 

Якби Ваш знайомий літерат був цікавий бачити мене, то я була б дуже рада його пізнати, я дуже високо ціню la confraternité littéraire. Все ж я не настільки інвалід, щоб не могти бачити людей. Щодо приймання незнайомих, але відомих людей взагалі, то ми, українки, в сьому досить ліберальні. Та й взагалі, наперед прошу Вас, простіть, коли я часом в чому не дотримую прийнятих у русинів австрійських звичаїв, се, запевне, буде не з браку поваги до Вас, а тільки через те, що я – українка. Щиро, сердечне вітаю Вас від себе і від сестри.

 

Ваша товаришка Леся Українка

__________________

* адреса моя буде: г. Гадяч, Полтавской губ., Ларисе Петровне Косач

 

 

29 – 30.05.1899 р. До О.Кобилянської

 

Berlin, Johannesstr., 11,
29/V 1899

 

Шановна і дорога товаришко!

 

Зачинаю писати дрібно – знак, що лист буде довгий, і погано – знак, що пишу його лежачи: мала сьогодні зрана трохи роботи, то се вже втомилась та й лежу. Диво, що і Ви говорите про мою енергію, хіба прийдеться мені й самій колись повірити в неї, а досі я думала (до остатніх 3 – 4 років), що, власне, енергії нема в мене ні крихти і що найменше енергії в моїх віршах. Правда, що й та енергія, яка є, чисто пасивна – я таки лінюх, кажучи по правді! Сього допевнитесь, листуючись зо мною; часом на мене нападає, що місяцями не пишу ні до кого, а що роблю? Хто його знає!

 

Не робіть собі такої великої ілюзії з моєї «широкої освіти». Запевне менше знаю, ніж Ви, бо навіть жадних шкіл не покінчила і взагалі систематично вчилась тільки до 14 років, а потім пішла «на власний хліб», себто вчилась тільки того, що мені подобалось, а читала все, що запорву, без жадної заборони. Правда, коректив був в особі моєї матері та в листах дядька Драгоманова, якого вважаю своїм учителем, бо дуже багато завдячую йому в моїх поглядах на науку, релігію, громадське життя і т. і. Коли б він був жив довше, то, може б, з мене вийшло що ліпше, ніж є тепер, а так – буде, що буде! Пишу Вам про се для того, що взагалі маю звичай рекомендувати себе новим знайомим не тільки з найкращого, але й з найгіршого боку, щоб, коли хто має розчаруватись в мені, то міг би зробити се скоріше, а коли хто має стати моїм товаришем, то щоб знав, з ким має діло, і приймав мене telle que je suis.

 

Не обіцяю Вам, люба пані, «гримати» на Вас, бо раз, що не буде за що (так я думаю), а друге – гримання не в моїм характері, та коли мене побачите, то самі скажете, що воно мені не до лиця. Се не значить, щоб я була дуже добра, ні, але просто злість у мене приймає інші форми. Врешті, думаю, що злість моя ніколи не покажеться Вам, бо чим можете Ви її викликати? За теоретичні незгоди я ніколи не доходжу до злості, за риси характеру було б чудно нападатись на людину, бо характеру свого ніхто не може самохіть змінити, та й оскільки я догадуюсь про Ваш характер, то він може мені тільки подобатись, а не викликати на гримання. Я не раз кажу, що в мене натура «хронічна», бо справді у мене все хронічне: і хвороби, і почування. Як анемія, туберкульоз, істерія, так і приязнь, любов і ненависть. Через те і наше товаришування, сподіваюсь, буде хронічним. Вибачайте за такий непоетичний стиль – адже я мешкаю в шпиталі: «Wer den Dichter will verstehen, inuss in Dichters Klinik gehen!»

 

От і гаразд, що про клініку згадала: я ще з неї не зараз виїжджаю, бо німці трохи одурили, не зробили мені на термін ортопедичного апарата, а без нього їхати не можу, отже, знов тижнів на 1½ – 2 відтягається мій виїзд. Шкода, що я тоді так Вам написала, через те, може, і Ваш знайомий не прийшов до мене, думаючи, що вже пізно.

 

30.V. Оце отримала від нього карту – прийде.

 

Тепер нова комбінація про Вашу гостину до мене: чи не було б для Вас вигідніше приїхати багато раніше вистави просто в Гадяч? Там би Ви побули з нами на хуторі, а потім ми б рушили вкупі до Києва, бо раніш в Києві нецікаво: всі роз’їдуться по літніх мешканнях. А під час вистави, певне, однаково моїй родині час буде вертати до Києва, бо дітям до шкіл пора буде. Для мене, властиве, однаково, я тільки гадаю, що Вам краще так, бо в липні на селі ціла вигода, а в місті краще пізніше. Напишіть заздалегідь, як зважите.

 

Київська адреса моя: Киев, Назарьевская ул., № 21. Я в Києві довго не затримаюсь, так хіба пару день, але якби Ваш лист розминувся зо мною, то все ж мені його перешлють до Гадяча. Хутір мамин зараз же під Гадячем, та тим не маєте чого сушити собі голови, бо якби тільки написали, то сестра моя виїхала б до Вас назустріч до двірця, а в Києві теж я попрошу татка, щоб Вам поміг. То все не журба, ось тільки приїздіть. Далебі, Вам треба приїхати на Україну, так як українкам треба їздити в австрійську Русь і взагалі за границю. Коли б Вам було цікаво познайомитись, напр., з російською літературою, то я з великою охотою, в чім можу, послужу Вам.

 

Ой боже! якби-то, напр., д. Павлик знав, що я хвалю Вас за Німеччину і запрошую до російщини, – то б то сварився! А я таки йому про се скажу – часом люблю скандалізувати компатріотів. Я не дивуюсь, що галицькі уми не мають на Вас впливу, бо, мені здається, Ви самі виросли понад їх. І, – я не знаю, – розумних людей я в Галичині стрівала, тільки всі вони якось не чарують, чогось їм бракує, – темпераменту, чуття, серця чи хто його знає чого, – не можна з ними почувати себе вільно. Говорю про мужчин, жінок мало знаю. У галичан мене ще вражало якесь чудне, непросте відношення до жінок, все вони дивляться на нас або згори вниз, або знизу вгору, а щоб так просто, нарівні – зроду! Хіба ж могла б яка жінка чи дівчина сказати або написати якомусь галичанинові «дорогий товаришу» або й «дорогий друже» без того, щоб йому не привиділось не знати що? Я думаю, ні.

 

А поки справа так стоїть, що всі фрази галицьких поступовців про сприяння «жіночому питанню» лишаться фразами. Наскільки я чула про становище галичанок в товаристві, то се якась така неволя, що, може б, я скоріш на каторгу пішла, ніж на таке життя. Подібне життя, напр., в Болгарії, я його бачила… Не подумайте, що се в мені говорить «гординя» українки. Пишу так, бо думаю, що можу говорити з Вами щиро про сі речі. Мені здається якимсь лицемірством, коли галичани (мужчини) плачуть над духовним убожеством своїх жінок і вихваляють українок; від кого залежить, щоб справа змінилась? Нехай університети, права, патенти etc. залежать від уряду, але товариські звичаї не декретуються.

 

Було колись і в Росії так, що жінці «з доброго товариства» не вільно було й кроку ступити по-людськи. Ще в часи Пушкіна написати листа до панича значило скомпрометуватись навіки («Я вам пишу, чего же боле? Что я могу еще сказать?» – пише Татьяна до Онєгіна), а тепер якби хто таке сказав, то люди б сміялися. Пам’ятаю, якось один «січовик» признався мені, що хтів «украсти» мою фотографію, бо ніяк не думав, що може просто її попросити, не будучи ні свояком моїм, ні нареченим. Дрібний факт, але він здавсь мені характеристичним. Тоді ще, пам’ятаю (се було літ 8 назад), аж лютила мене та мішанина понять: жіноча рівноправність, вільна любов, з якою «січовики» ніяк не могли дати собі ради. Так мов гвіздок якийсь сидить у них в мізку! Вже нащо д. Павлик найбільш «українізований», але й той заплутується в сьому. Ей, та вже недаремне ті галичани, до приїздили «шукати жінки собі» на Україні, стали з тим своїм сватанням «притчею во языцех»! У нас хіба капелюхи так вибирають, а не жінок. І то ж приїздили не які-небудь, а поступовці… Цур їм, аж говорити не хочеться! Мені здається чомусь, що на Буковині люди інакші, сердечніші, хоч справді я про Буковину нічого не читала, окрім Федьковичевих та Ваших оповідань.

 

От несподівано і показала я свою злість, напалась на бідних галичан мокрим рядном, хоч вони мені особисто нічого лихого не вчинили. Такий-то з мене ангел!

 

Тільки, дорога пані, не лякайтесь, не думайте, що я і до товаришів така. Ні, мені здається, я завжди розумію, коли людину болить, надто якщо та людина мені симпатична. Завдати прикрість Вам я б не хотіла ніколи ні словом, ні вчинком. І Ви не бійтесь мені завдати болю, я звикла приймати чужі болі і жалі, у мене були і суть і тепер близькі товариші, друзі, що звертаються до мене в хвилини смутку і тим, власне, найбільше притягають мене до себе. Я сама не дуже експансивна, – се, здається, вдача всеї нашої родини, – се не добре, але я нічого не можу проти сього, і Ви не беріть мені за зле, коли часом я здамся Вам не досить одвертою. Ніколи найближчі друзі не знали мене всеї, та я думаю, що се так і буде завжди. Друзі мої звикли до сього і дали мені волю говорити тільки про те, про що я хочу. Але я думаю, що їм ніколи не трапилось жалувати про те, що коли говорили мені.

 

Однак лист мій виходить страх довгий! А я ще забула спитати Вас про те, що просила сестра моя. Будьте ласкаві, напишіть, яке то, власне, дерево смерека? У нас на Україні його, здається, нема. Адже се не сосна і не ялина? А також, як треба розуміти вираз: «Що й залежить на мені, коли лиш музику чую». Чи то значить: «сама себе забуваю», чи, може, «чую в собі незвичайну силу», чи що іншого? На Україні так не говорять, то ми якось не можемо як слід зрозуміти. При сьому сестра моя просить передати Вам її вітання, подяку за дозвіл перекладати і запросини в гостину до нас. Я сама теж, нарешті, вітаю Вас і – кінчаю.

 

Ваша товаришка Л. Косач

 

 

 

21.07 – 4.08.1899 р. До О.Кобилянської

 

Гадяч, хутір Зелений Гай,
9 – 21/VII 1899

 

Дорога товаришко!

 

Признаюся по правді, що не писала Вам, відколи з Берліна, бо того ж таки вечора, як писала Вам картку, виїхала, а потім – рідний край привітав мене так неласкаво, що не хотілось і писати, їхала я в Київ на день, а пролежала там три дні, бо так тяжко впала, що, думала, і костей не зберу. Зібравшись на силі, поїхала сюди, полежала ще й тута, а ледве встала, штурхнули мені ногу, та й знов боліла. Стан був настільки критичний, що я вже думала з журбою про морфій або, ще й гірше, про нову хірургічну битву… однак обійшлось без нічого. З ногою скінчилось, нахопилась ангіна, пуста, правда, та все ж три дні пролежать довелось, бо в початку можна було думати, що то дифтерія.

 

Нарешті, все те скінчилось, і я здорова, тож вчора викінчила я свій переклад, оце перепишу і пошлю Вам, а Ви, з ласки Вашої, зредагуйте його. Певне, моя німеччина здасться Вам дикою, але в наш вік шаблонів часом цікаво щось оригінального побачити, – певне ж, Ви ще такої німеччини не бачили. До всього я ще не маю тут ні словника і нічогісінько. Я все-таки переклала сама, бо, як бачите, воно все-таки писання чимало, а я знаю, що Ви дуже зайняті. Може-таки з поправкою менше буде клопоту, ніж було б з перекладом. Оповідання се (скоріш нарис) не було ще нігде друковане, було тільки подаване на конкурс Київського літературного товариства і отримало премію, товариство збиралось видати його, та якось досі не зібралось. Врешті, я й радніша, що воно вийде по-німецьки, чому се так, розкажу Вам при побаченні, – es hat seine Gründe.

 

Я знаю, що для п. Якобовського були б більше пожадані повісті з народного життя, у мене хоч і є одна така повість, та одно, що її ще треба причепурить, а друге – вона задовга, а третє (і головне) – я зовсім не в стані віддати нашого волинського народного стилю по-німецьки, виходить якось смішно, певне, для сього треба знати німецькі діалекти, тоді б можна вибрати якийсь відповідний, а літературний не вистачає. Врешті, се (перекладене) оповіданнячко типічне для мене, бо воно наскрізь ліричне, його б можна поемою в прозі назвати, а я ж, власне, лірик par excellence. Я б радніша навіть послати вірші, але мені віршувати по-німецьки – «Du lächelst, о mein ewiger Vater Apollo!».

 

Як будете пересилати переклад п. Якобовському, то, майте велику ласку, перепросіть його від мене за припізнення, справді, причини сьому поважні. Я за те досі не послала решти віршів «Видавничій спілці» до мого збірника. Що ж робити, коли Dame Nature не дала мені нічого, окрім пера в руки, а рукам не дала навіть стільки сили, щоб завжди твердо тримати перо, та й сказала: «Пиши»… Люди теж кажуть мені: «Пиши», але ж се тільки слово, а в діло переводити його маю таки я, ну, яка я, таке й моє діло.

 

Тепер від літератури до життя. Се справжнє щастя, люба товаришко, що ми хутко побачимось! Тільки я в Києві не буду, бо все одно по з’їздах та виставах мені не ходити, а сидіти дома тут ліпше, ніж в Києві. З нашої родини буде там тільки мій батько, бо мама, здається, не могтиме бути там на той час. Я могла б попросити татка, щоб прийняв Вас, та не знаю, чи то Вам приємно буде, бо, звісно, без господині в хаті ладу нема. Тим-то, прошу Вас, швиденько огляньте виставу, подивіться на людей, рефератів слухайте не дуже багато, бо, entre nous soit dit, археологічні реферати річ нудна, принаймні як на мою профанську думку, – та й рушайте до мене сюди якомога раніше.

 

Поки я по шпиталях лежала, мама збудувала тут хорошу хату, де могли б мої приятелі з усього світу зміститися. Околиця тут гарна, горизонт широкий (після кам’яного Берліна я вмію се шанувати), людей не занадто багато, може, Вам здасться й замало. Будемо човном плавати і просто руками, коли вмієте; будемо читати, розмовляти, я буду Вам грати Шумана і Шопена, яких Ви, здається, дуже любите, окрім того, українських пісень масу у власній транскрипції, вільній від контрапункту і всякої теорії. Мої сестри (їх у мене три) покажуть Вам всю околицю, побачите вже таку Україну, що «українішої» й нема. Гойдаючись в гамаках попід дубами, прочитаємо Ваші нові твори, а мої хіба старі, бо нових тим часом дасть біг. Ви, може, що нового тут напишете, лісовий гомін, може, навіє на Вас нові мрії та думки. Наша хата оточена лісом, а нижче по річці ліс ще більший, не смерековий, правда, а мішаний, але темний і гарний.

 

Я не буду наганяти на Вас сум, бо я в житті більша оптимістка, ніж в своїй літературі. Се залежить від того, що я пишу найбільш тоді, коли в мене в душі йде дощ, а він же таки не щодня йде, при Вас, гадаю, він не йтиме зовсім.

 

Запевне, напишете ще мені до виїзду, а з Києва теж пишіть, коли тут будете, щоб наші могли Вас зустріти. Якби на двірці не було нікого (може, вночі приїдете або лист спізниться), то кажіть візникові везти себе на Драгоманівську гору, в дім Драгоманових (таки в Гадячі), а там уже, певне, хтось з наших буде, бо ми все так – одні на хуторі, другі в місті.

 

Жаль мені, що не буду в Києві та не побачу всіх закордонних гостей, але мені тепер їздити так погано, що й думать не хочеться про вагони і т. і., та ще знов катастрофа, яка спіткала б у тому Києві, ні, вже краще мені не рипатись, поки не вилюднію.

 

До побачення, дорога товаришко, та швидше прибувайте. Жду Вас. Сестра вітає Вас сердечне.

 

Ваша Леся Українка

 

P. S. Мама просить переказати Вам її запросини до її нової хати. Буде дуже рада пізнати Вас.

 

P. P. S. (Через два тижні після самого scriptum, бо аж 23 липня ст. ст.) Залежався лист так неможливо довго через те, що я хотіла його відправити вкупі з перекладом, а переклад затримався, бо дуже було багато гостей, то якось писання не йшло. Написала я і п. Якоб. листа, дала відправити, і мені його загубили, може, напишу другого, але все ж прошу Вашої ласки, перепросіть його від мене за зволікання, Ви краще німецьким стилем владаєте. Хотіла б я ще мамине одно оповідання перекласти і ще одно, та вже не знаю, чи не опізнилась. Коли, власне, має вийти збірник?

 

Ой, спішуся, бо як і сьогодні не одправлю, то вже й не знаю, що про себе думати.

 

До побачення! Стискаю Вашу руку.

 

Л. У.

 

 

16 – 17.10.1899 р. До О.Кобилянської

 

Київ, Маріїнсько-Благов., 97,
4 – 16/X 1899

 

Дорога панно Ольго!

 

Не хутко Ви зібралися мені написати, та й я Вам не зараз, а все через ту саму причину: не було часу (от і як же нам стати «слов’янськими Шекспірами»?!). Було часом так, що ледве чи могла шматок хліба з’їсти. Спочатку треба було хоч якось трохи куток собі вибрати і прибрати, далі виїздила Ліля до Петербурга,* то знов було не до писання, а ледве трохи втихомирилося, то втягли мене до літератури.

 

Минулого тижня мала я відчит про нові напрями італьянської літератури (Ада Негрі і д’Аннунціо), а що до сеї теми прийшлось чимало різних сонетів etc. перекласти та й саму розправу написати, то зайняло се кілька днів шаленої роботи. До того ж я мусила ще собі і вбрання якесь приладити, бо то з моєю машиною (кайданами!) не кожну сукню можна убрати, отже, пошила собі власноручно чорну blouse-fantaisie, – се знов зайняло кілька днів марудної роботи. Читала я у тутешньому Літературному товаристві, в присутності 120 осіб, – не багато людей, але для мене досить. Відчит мій сподобався, і тепер маю його десь надрукувати. Се був мій перший прилюдний відчит, і мені самій дивно, що я не боялась, читаючи, бо взагалі вважаю естраду якимсь Blutgerüste. Маю в замірі ще два або й три відчити, але то ще згодом, тепер є багато іншої роботи. Тільки сьогодні і завтра нехай робота пожде: я взялася до листів, бо інакше страчу всякі зв’язки з людьми, вже «найвищий час» відповідати на давно отримані листи. Вираз «найвищий час» я вичитала в одному галицькому письмі, отже, галичани не мають чого дорікати Вам німеччиною, бо самі перекладають до слова з німецького!

 

Так от бачите, взялась я до роботи. Купила собі крісло, приставила до свого столика impromptu і пишу, а як не пишу, то шию, а як не шию, то вчу Дору або ще кого «началам премудрости». Дору я прийняла до себе в хату, отже, вона тепер під моїм безпосереднім «згубливим» (як казав один патріот) впливом. Правду кажучи, воліла б я жити сама в хаті, але се було б не по правді, бо тоді інші мусили б жити втрьох (мама, Оксана і Дора), а я ще не так погрязла в егоїзмі, щоб на таке пристати. Врешті, Дора мало мені заважає, бо лягає спати рано, а встає пізно, а я, як Вам відомо, Nachtvogel і відколи в Києві, то рідко можу заснути раніше 2-ї г. ночі, дарма що зуби вже не болять (я вже їх поправила).

 

Здумайте, до чого мало було часу – я тільки вчора вперше могла заграти як годиться! хоч фортепіано вже з тиждень як привезене. Правда, раз серед найгарячішої роботи вирвалася і заграла Вашу наймилішу «Poème érotique» (якби Ви могли її чути там на своєму Новому світі!). A propos, я не забула про «Бретонську легенду» і просила її у п. Лисенкової, але вона ще не знайшла її для мене серед хаосу нот, – піду завтра правити.

 

Треба завтра і до Люді піти, випросити Вашу «Некультурну» на прочитання, Людя хвалилась, що має її. Будьте ласкаві, подякуйте п. Стефаникові від мене за його «Синю книжечку» (нащо її видали в зеленій обложці – es ist etwas komisch), я зробила б це сама, та не знаю його адреси. Гарні його нариси, тільки сумні невимовно… врешті, вся наша література веселістю не відзначається, часом як начитаюсь її (не виключаючи і власних творів), то так і хочеться сказати з розпачем Гамлета: «Най дьявол носить смуткове убрання, а я надіну ясні кармазини!» – і, певне, я се зроблю, тільки ще не зараз, потрохи звикатиму, оце ж почала червоні капелюхи носити…

 

Рада я, що Київ лишив по собі у Вас такі добрі спомини, а то панове галичани дуже його нам знищили, так лають та дорікають, що нам лишається тільки в груди битися та «mea culpa» повторяти. Однак я сього не роблю, бо маю взагалі нерозкаяну натуру, а волосся моє і так попелясте, то пощо маю його попелом покори посипати? Тим-то я і з паном професором (антипатія п. Кобр.) преломила копіє за українську молодь, що справді не така вже нікчемна, як він гадає. Між іншим, сей професор знищив страшно мою «Блакитну троянду», казав, що я собі нею попсувала репутацію і тепер мушу поправити свою славу іншою драмою. Тут уже я не ламала копія, а як щира правовірна спустила очі додолу і мовила: «Постараюсь, шановний добродію…» Запевне, моя драматична репутація тепер не високо стоїть в Галичині. О, je mer’sch, je mer’sch! du juter Gott!, a нарешті – schadet nichts, як казали в нашій клініці.

 

5 – 17.Х. От і на другий день лишився лист! Се я так листи пишу.

 

Щоб не забутися, зараз адреси напишу: 1) моєї братової: г. Юрьев, Лифляндской губ., Пеплерская ул., № 5, Александре Евгеньевне Косач; 2) моєї дядини: Киев, Паньковская ул., № 14, Людмиле Михайловне Драгомановой. Тепер пишіть листи, коли хочете. Вчора отримала лист від братової, згадує і про Вас, зробили-сьте на неї добре враження.

 

Не знаю, що такого, чогось мені буква за букву заскакує, так бридко сьогодні пишу, що страх, відай, пора кінчати листа. От ляжу і буду читати.

 

Була сьогодні у Люді, просила Ваше оповідання, та вона не дала, десь заложила далеко між паперами, обіцяла завтра знайти.

 

Ей, приїздіть, панно Ольго, знов до мене, та будемо собі знов szare godziny справляти! і чай будемо пити «не отвратительный», і Гріга гратимем, і я Вам страшні драми та дикі фантазії розповідатиму, та й залетимо обидві ins Blaue hinein! A тим часом бувайте здорові, liebe ferne Freundin. Мама, і Лисенки, і Стар. Вас вітають, і дядина теж.

 

Ваша Л. Косач

______________________

* пише звідти довгі листи, дуже вдоволена зі свого життя там, і робота, пише, цікава. Я дуже рада за неї, хоч без неї мені багато бракує.

 

13.12.1899 р. До О.Кобилянської

 

Киев, Мариинско-Благовещенская, 97,
1/XII 1899

 

Товаришко люба!

 

Пишу Вам нашвидку, бо дуже ніколи, роботи багато. Будьте ласкаві, напишіть мені, які знаєте, біографічні відомості про д. Стефаника, а то якнайшвидше, бо на тім тижні я маю тут в Літературному товаристві відчит про буковинських письменників: Федьковича, Вас і Стефаника. Про п. Стефаника не знаю, окрім його творів, нічого, а воно годилось би хоч елементарні біографічні звістки подати, 9-го ст. ст. (21-го н. ст.) маю читати, отже, чим швидше напишете мені, тим більшу ласку мені вчините. Дуже лаю себе, що так пізно надумалась вдатись до Вас, але раніш мені то якось на думку не спало, що, власне, ніхто, як не Ви, не поможе мені в сій справі. Коли се клопіт, то вибачайте, але ж то клопіт во славу Вашої зеленої Буковини, то вже не погордуйте моїм проханням.

 

По відчиті напишу Вам, як воно «тото всьо» випаде.

 

Тим часом бувайте здорові. Беруся до аналізи «Царівни». Отже, і я буду «критиком»! А що! Коли ж Ви до Києва? Міцно стискаю Вашу руку. Мама вітає Вас.

 

Ваша Леся

 

P. S. Хотіла б особисто подякувати д. Стефаника за його книжечку, та не маю адреси. Тим часом, при нагоді, будьте ласкаві передати йому мій товариський привіт, хоч ми і не знайомі ще.

 

 

30.01 – 3.02.1900 р. До О.Кобилянської

 

18 – 30.I 1900

 

З Новим роком, з новим щастям! Запізнений привіт, але ж від того він не менше щирий.

 

Скажіть, дорога товаришко, що Ви думаєте про мене, чекаючи так довго мого відчиту і – листа? Коли думаєте щось неприємне для мене, – напр.: «Ну та й дурисвітка ота Леся!», – то залишіть такі думки, бо я на них не заслужила. Я була від самого того відчиту мого (від 9 грудня) в нескінченній «тарапаті». Спочатку мусила готувати до друку давніший відчит свій (про Аду Негрі і д’Аннунціо) для збірника тутешнього Літерат. товариства, далі складати один приватний відчит на тему з української літератури, далі засіла до листів і тільки що зібралась переписувати відчит про буковинське «тризілля» (Kleeblatt), як тут нахопилася справжня халепа: Оксана і Дора захорували на скарлатину (отже, було не до писання). Лежали вони цілі свята і встали тільки 12 – 24-го с. м.

 

Я і Ліля дуже пильно мусили глядіти їх, бо ся страшна хороба погана своїми наслідками, коли не доглянути всього як слід. Бідна Ліля зовсім погано провела свої різдвяні вакації, бо навіть нікуди в гості не можна було піти через страх занести кому в хату заразу. Оце вона вже поїхала знов до Петербурга та верне додому вже аж літом. Однак я побачу її скоріше, бо заміряюся тижнів через три їхати на північ до брата і до Лілі одбігти, а ще по дорозі маю одвідати того свого приятеля, що має сухоти. Можливо, що тьотя Саша буде зі мною їхати до Риги, де мешкає старша тітка, якій теж маю «зложити візиту». Таким способом, сподіваюсь, подоріж буде приємна дуже. Се не вадить після прикростів, які я терпіла остатніми часами. Перелечу такі простори, що кожна Mitteleuropeische Seele вжахнулась би на одну думку про них! Але що мені тепер простори, відколи вже не ношу «кайданів»? Я дарма що біла, а маю циганську натуру і вештатись по світі мені мило. Північної Росії я ще не бачила, варто подивитись, побачу й той «жіночий університет» – цікаво.

 

А на літо, аби дав мені бог заробити гроші за недавно послані до рос. журналів праці (між іншим і за Вас, liebe Morgenseele), то вибираємось удвох з Лілею до Вас, на зелену Буковину. Вірте чи ні, а ми зеленої Буковини більше прагнемо, ніж паризької вистави, надто як начиталися Вашої «Некультурної».

 

Що то за пишне оповідання, ота «Некультурна»! Я не вмію розказати Вам, яке чудове враження справила вона на мене. Які типи, які пейзажі! В нашій літературі нема пейзажиста над Вас, і я не знаю, як готова цінити Вас за се, бо дуже люблю пейзаж в літературі, і завжди мені його бракувало в нашому письменстві. Щодо самого характеру Параски, то, даруйте, я не сподівалась від австрійської русинки такої щирості і одваги, з якою змальований і самий тип, і ситуації; читаючи, я раз у раз покликувала в думці: «Браво, панно Ольго! Es lebe die Kunst! Es lebe die Freiheit!» Вас мусили добре лаяти Ваші dobrze wychowani краяни, бо вони не звикли, щоб жінка – хоч і писателька – могла на «щось такого» одважитись. Не думайте однак, що і я бачу в Вашій «Некультурній» «щось такого»; на мою думку, в ній нема нічого надто різкого, найсильніші місця подібні до fortissimo доброго піаніста, що ніколи не буває різке. Такий реалізм я признаю, бо він не виключає поривів ins Blau. Скажіть, чи д. П-к читав «Некультурну»? Се мене дуже інтересує. Ліля так само, як і я, в нестямі од «Некультурної».

 

«Valse mélancolique», і «Некультурна», і «Битва» найбільше подобаються мені з Ваших праць, як, врешті, побачите і з мого відчиту. Щодо сього відчиту, то, певне, Ви сподівалися від нього чогось більшого, ніж тепер побачите. Я подаю його Вам скороченим трошки (in extenso) і виключаю цитати, бо вони, запевне, звісні буковинським читачам, а тим способом мій відчит тратить свою головну покрасу. Боюся, що взагалі він буде мало цікавий для буковинців (порадьтесь там з редакцією, може, не варт і друкувать), бо, як бачите, він зложений для людей, що нічогісінько не знають про австро-руську літературу, і через те повен банальностів. Моя мета була презентувати письменників, а не критикувати їх, бо хіба ж я критик (борони мене боже!)?

 

22.01 – 3.02. От і пождав мій лист ще кілька днів, а все через той відчит! Ненавиджу переписувати, а се прийшлось аж двічі переписати ту саму річ. Я сей відчит розширила трохи, написала по-російськи, переклала цитати і послала через Лілю до «Вестника Европы», може, видрукує, бо він тепер дуже чесно обстає за нашу справу проти усяких сіпак aus ordentlichen und unordentlichen Professoren. В тій версії я трохи розширила біографічну частину, зробила детальнішу оцінку творів, а в початку підійшла до справи з тоншого кінця, ніж тут, бо то має бути «розправа», а се просто «реферат». Ви бачите, що я д. Стефаника раз назавжди записала до Вашої буковинської парафії, і нехай він при ній зостається. Адже добре так?

 

Цитати, що я умістила до свого відчиту, справили на слухачів якнайкраще враження, надто заінтересувала навіть сторонніх людей (не українців) «Синя книжечка», бо вона зачіпає тему, що тепер найживіше займає російську публіку, а власне, справу пролетаризації селян. Взагалі «мої буковинці» заімпонували киянам. А я ж то вже не рада, ні! (Так, здається, по-вашому кажуть?)

 

Тепер – о справах приватних. Фотографії берлінської тепер, на жаль, не маю і ніяк не можу зібратись написати до Берліна, аби замовити ще. Як матиму, то конче Вам пришлю. А Ви на мене не чекайте та присилайте свою.

 

Людя Вас дуже щиро вітає і часто згадує, але що не відписала Вам хутко і багато часу минуло, то тепер їй сором озиватись до Вас (воно так часами буває!), от вона і далі мовчить, хоч я і кажу їй, що се «отвратительно» так робити! З усіх київських знайомих я тільки і бачу, що Старицьких та Черняхівських, бо вони не бояться нашої «прокаженної» хати – однаково ж п. Черняхівський одвідував наших слабих яко лікар, – а решта всі бояться, отже, ми тепер наче «отлучении от церкви», тільки не можемо витримати, аби часом десь до театру або до концерту не піти, бо таки ж годі витримати, коли такі боги музики приїздять, як, напр., піаніст Рейзенауер, котрого я перед тижнем чула. Чи Ви його чули коли? Як ні, то можете жалувати. Досі я цілком не розуміла і не любила Моцарта (окрім «Requiem»), а тепер пізнала його в новому світлі і вже люблю. Навіть з Лістом погодилася, хоч не цілком ще, є в нього речі мені неприємні, і тут навіть Reisenauer нічого не порадить. Шопена, на мою думку, піаністка Єсипова не гірше, а може й краще грає, але щодо класиків, то Reis. справжня сила!

 

Чи хто Вам пише такі листи, як я? Певне, ні, бо я вже прославилась далеко своїми листами, що в них ніколи нема того, що треба. Мама не раз сміється, що я пишу їх, певне, з високості неба чи зо дна моря, але не з сього світу. Часами вони подібні до рецензій, як от і сей: спочатку література, потім музика, а щоб докінчити рубрику, уміщу і драму. Бачила я недавно Ібсенову «Нору» тут на сцені, і – страх подумати! – вона мені не сподобалась. Ся Нора таке наївне звірятко, що я надивуватись не можу, як могла вона вкінці обернутись у Frau Ibsen. Але ж таки обернулась, при божій та авторовій помочі, бо остатню сцену була такою проповідницею, що аж злість на неї брала – es klang ganz zu erbaulich und es roch nach Öl.

 

A що треба, те забула! «Легенду», мушу признатись, ніяк не можу прислати, бо її хтось у Лис. украв, а я грати вмію, та нот записати не тямлю, напишу своїй кузині в Софію, може, вона пришле, бо в неї є.

 

А тепер – бувайте здорові! Як бачите, і мої листи мають кінець. Напишіть мені хутко, то ще отримаю. Пишіть, що думаєте, так найцікавіше, тому не ставлю жадних запитань. Щире стискання!

 

Ваша Леся К.

 

 

27.11.1900 р. До О.Кобилянської

 

14.XI 1900

 

Antescriptum: на цитрі конче треба добре навчитись грати і привезти її до мене літом, я відтягну з Вас музикальний довг за мою торішню музику. Пам’ятайте!

 

Дорога моя товаришко!

 

Дуже я втішилась, що Ви таки нарешті обізвались до мене. Се ж і правда, що ми одна від одної чекали листів: я писала Вам літом, там між іншим і свою подоріж на північ описувала, але, очевидно, той лист Вас не дійшов. Се шкода через те, що, може б, наша розмова не перервалась би так надовго, якби Ви того листа отримали.

 

Тепер, liebe Ferne, пишу Вам зараз же по отриманні Вашого листа, щоб «не задавнилось», але мушу писати коротко, бо дуже не маю часу. Маю тепер обов’язкову роботу: пишу щомісяця літературні огляди до «Жизни», що платить мені за се по 75 р. за аркуш; гроші се не так і великі, коли зважити, скільки роботи сі огляди вимагають, але я вже взялася за них, бо тепер мені було б трудно жити без власних незалежних фондів, а белетристикою своєю, самі знаєте, я не зароблю нічого. Інша праця, не літературна, дала б мені менший заробіток, втомила б мене далеко більше і, може, навіть затамувала б мій розвиток, відбиваючи мене від читання, а що найгірше, прив’язала б мене до якогось сталого місця, одбираючи можливість раптових подорожів, без яких я не можу здумати «нормального» життя.

 

Певна річ, що я белетристики і не думаю покидати, бо то вже моя натура того б не дозволила, тільки ж я багато, раз у раз писати белетристики ніколи не могла, бо вона занадто палить мене, і коли б я, наприклад, з рік щодня писала вірші чи прозу красну, то мій Brennmaterial вичерпався б так, що з мене б тільки облудка лишилась. «Жизнь» дає мені хоч не дуже великий зарібок (в Росії взагалі гонорари досить високі), але зате постійний, і се для мене тепер багато значить. Правда, що робити треба регулярно на термін, пам’ятаючи, що час не жде і навіть що «час – то гроші».

 

Розсердив мене «Вісник», поробивши з моєї статті цитати тільки про Стефаника і зовсім поминувши мою характеристику Ваших творів. Що се – навмисне?

 

Ваше «Під голим небом» дуже мені подобалось, і не тільки мені, а всім нам. Се високопоетична річ і до того ж оригінальна. Ви артистка, – в нашій публіці не дуже теє ціниться, але я се люблю над усе. Es lebe die Kunst! Можуть знайтись деякі дрібні уваги щодо стилю тощо, але тепер про се не буду писати, – коли хочете, то згодом. Надсилайте скоріш Ваше оповідання до «Киевск. стар.» і майте на увазі, щоб не давати його gratis, сей журнал має тепер звідки платити, а поети, на жаль, не тільки святим духом жити мусять. Чи бачите, якою я утилітаристкою стала? Може, навіть скажете: «А, фе! Ach, liebe Freundin, es bat seine Gründe…»

 

Напишу до «Жизни», щоб мені прислали відбитки моїх «буковинців», як зробить се, то пришлю й Вам, а тепер ще й сама не маю нічого, окрім одного примірника, що мені на часі потрібний.

 

В нашій родині нема нічого дуже лихого, але й нічого надто доброго: мама, Оксана і Дора були хворі остатніми днями, мама ще й сьогодні в ліжку, хоч уже видужує, то була інфлуенца, що тепер лютує в Києві.

 

Ст. та Др-и маються гаразд, я їм передам Ваше вітання.

 

Я маюся на здоров’я добре, але все-таки «чорний світ навколо мене», а чому, власне, – напишу через два тижні, коли писатиму Вам довгий-предовгий лист. Тепер мушу скінчити. Сердечне цілую Вас. Наші всі Вас вітають. Не мовчіть же довго!

 

Ваша Л. Косач

 

P. S. Труш уже в Галичині і мав до Вас написати. Ми з ним дуже добрі товариші.

 

NB. Мама просить, чи не могли б Ви їй назад прислати оригінали її «Соловьиной песни», що Ви перекладали для німецького збірника? Коли не згубився, то, б. л., пришліть.

 

 

27.12.1900 – 3.01.1901 рр. До О.Кобилянської

 

14.XII 1900

 

Люба моя товаришко!

 

Дуже оце Ви мені смутну новину написали про Якобовського! І чого так людині раптом умерти?! Чи не маєте яких там матеріалів про нього, щоб могли мені прислати, треба буде щось написати про нього до «Жизни», однаково я мала писати про його стосунок до нім. модерни, але тепер слід би до того приступити gründlicher. Шкода чоловіка, бо талановитий був і симпатичний і не час би ще йому вмирати.

 

Як довідаєтесь що про долю того нещасливого збірника укр. новел у Дрездені, то, будьте ласкаві, напишіть мені – чи він коли вийде? Господи!

 

Щодо «К. стар.», то там платять не дуже багато, так, може, 25 рублів від друк. аркуша, часом 30, виїмково навіть 40. Думаю, що оповідання Ваше буде прийняте, бо оце навіть редакція через мого татка запитує вже мене, чи не знаю я Ваших замірів щодо сповнення обітниці писати. Звісно, редакторських фантазій ніхто не годен вгадати, та все ж не думаю, щоб могли звернути Вам працю назад. Чом Ви їм не послали на зразок початку повісті, то були б вже знали напевне, чи воно в них піде.

 

21.XII. Бачите, як у мене часом з листами діється! Пролежав початий лист цілий тиждень, поки судилося йому знов під мої руки попасти. Але вже тепер не випущу його з рук, поки не скінчу.

 

Даремне просите вибачення за те, що питаєтесь у мене практичної ради – я готова служити Вам у всякій пригоді, великій і дрібній, аби тільки Ви хтіли вдатися до мене. Надто коли Ви заміряєтесь при помочі гонорарів вибратись до нас, то я не то що радою готова помогти Вам до сього, а навіть якби Ви позволили, то сама б заробила, та й привезла б Вас сюди, та й довго б тримала, аж поки б не стали проситись: «Ой пустіть мене на Буковину!»

 

Захтіли Ви, щоб наші люди щось говорили про Вашу новелу! Вони хіба тоді щось заговорять, коли їм цілий том таких речей напишете, та й то ще невідомо. У нас писатель, коли хоче, аби про нього більше говорили, то мусить вмерти, тоді його з великим гуком поховають і почнуть писати по всіх усюдах, що «вся Україна плаче» за своєю славною дитиною і т. і.

 

Чекаю обіцяної фотографії від Вас, а своєї берлінської зараз не маю, навіть колись писала до Берліна, замовляла другий наклад, та якось з того нічого не вийшло, не отримала я нічого. Та не знаю, чим вона Вам сподобалась: ще Ліля там не так зле вийшла, а я то, далебі, там більше до мокрої курки подібна, ніж до «лебедя». Я б, може, тепер фотографувалась, та боюся, щоб знов не пригадати собою тії ж таки мокрої курки, а се образ якось малопоетичний, нехай як настануть трохи ліпші часи, то вже тоді пришлю Вам свою Conterfei.

 

Відбитки моєї статті з «Жизни» я Вам вчора вислала, а Ви вже будьте ласкаві переслати одну з них д. Стефаникові, а при тім передайте йому моє товариське вітання. Хотіла я щось написати на тих брошурках, аби відомо було, кому й від кого, та по наших поштових приписах не вільно нічого писати на друкованих речах, що посилаються під опаскою. Зрештою, колись на чімсь поважнішім сподіваюсь написати, не на такій критичній дрібниці. Взагалі критика для мене eine Nebensache, бо Hauptsache єсть, була й буде – таки поезія! Оце хочу зладити видання своїх віршів таки тут, на Україні, витягну дещо з попередніх своїх збірників, що може перейти через сито, а то ще додам дещо нового, що назбиралось уже по виданні «Дум і мрій». Се вже слід зробити, а то якось чудно виходить, що я поет тільки за кордоном, а на Україні – російський журналіст.

 

Чи там вже вийшло моє «Над морем»? Мало з’явитись у 1 ч. «Вісника», писав Труш. Може, довідаєтесь, як воно там сподобалось кому з людей, то напишіть мені, воно все ж цікаво знати, треба признатись. Та й як Вам тепер воно здалось, коли його самі прочитали, а не з мого голосу почули.

 

Дуже шкода, що справи д. Стефаника так зле стоять, але, може, вони ще якось поправляться, – він людина з таланом, то чей же не загине.

 

Питаєте, чи буваю часто в театрі, отже, ні, дуже рідко. Трупа «консолідована» дуже порядна, але репертуар мало мене загоджує. Якось була на новій драмі Кропивницького «Зайдиголова» та й дуже лиха вернулася з того. Шкода мені було Заньковецької, що марнує свій талант на таких речах. Не хочу описувати сеї штуки, бо справді не варт. Жаль мене гризе за український театр. Був у неділю оце вечір Старицького в Літер. -арт. товаристві, досить добре удався. Оце всі українські артистичні події, які я бачила, а то сиджу дома і не рипаюсь, нема якось ні часу, ні настрою до жадних розривок. Правдиву естетичну втіху мала тільки раз сього сезону: приїздила італьянська драм. артистка Tina di Lorenzo і хоч грала дуже обридлу всім річ «La dame aux camélias», однак зробила величезне враження, – я більш натуральної, простої і разом з тим тонкої артистичної гри ще не бачила.

 

Питаєте про Лілю? Я сама тепер про неї мало знаю: виїхала вона, вже більш як два тижні буде, з Петербурга та й досі їде, мала бути у брата і в тіток в гостині по дорозі, та отож гостює й досі. Ми вже всі гніваємось на неї, бо могла ж би хоч написати з дороги, де вона і що з нею. В Петербурзі їй поводилось не зле і в науці, і в житті; за границю тим часом ще не збирається.

 

Вертаю до літератури… і не знаю, чи до речі тут згадувати про «декадентську» повість Лев., бо то, властиве, не література. Дивно, як-то тепер дехто думає, що тільки треба написати «по-декадентському», то вже се дає право які хочеш дурниці писати. Ліпше б дав собі спокій Лев. з «новими напрямами» чи там з сатирами на них, бо то зовсім не його діло, досить на нього глянути, щоб зважити, що йому вже до «модерни» ліпше ні сяк ні так не братися… Я тільки дивуюся редакції «В.», що таке надрукувала, могла б пожалувати коли не своїх читачів, то хоч слави ветерана автора і не робити йому такої кепської послуги.

 

Тепер маю Вам накинути деякі «орудки», коли позволите. Перш усього моя дядина Драгом. просила нагадати Вам про обіцяні їй від Вас Ваші новели.

 

Потім я вже від себе прошу (хоч і не для себе, бо се не посміла б) прислати мені «Некультурну». Ще, будьте ласкаві, коли можна, вишліть мені нову книжечку Стефаника і ту брошуру Франка, що вийшла недавно в Чернівцях. Все те прошу прислати на таку адресу: г. Фастов, Киевской губ., Елене Григорьевне Бердяевой (те ж саме по-німецьки, а до прізвиська теї пані додайте ще «Schriftslellerin»). От і вся орудка, простіть, коли завдаю Вам клопоту нею, але мушу се зробити.

 

А тепер вже треба спинити «поток красномовства», бо в мене тепер робочий час, остатня третина місяця, значить, пора на добре взятись до статті (се вже третя зряду), маю тему «Нова соціальна драма». Ще треба два ділові листи от зараз написати та ще бігти по деякі орудки на місто… Ой, ой, нема часу!

 

Будьте мені здорові, meine liebe Wunderblume!

 

Наші всі Вас вітають.

 

Мені здається, що цвіт папороті, якби він був, то був би до Вас подібний.

 

Ваша щира товаришка

 

Леся

 

 

 

29.01.1901 р. До О.Кобилянської

 

16.І 1901

 

Liebe, ferne Lotosblume!

 

Певне, отримали мою картку і подумали собі: чого се її біда загнала у якісь невідомі простори? Отже, щоб Ви знали, то власне біда: тут у Мінську живе той мій приятель, що я Вам ще давно колись про його казала. Він все остатній рік був хворий, і я навідувала його, їдучи на північ і з півночі, потім їздила спеціально до нього восени (минулого вересня) днів на 10, а тепер от приїхала та й сиджу, жду, що далі буде. А далі, здається, нічого доброго не буде. Він уже близько півроку не встає з ліжка, кашель, кров, голос втратив зовсім, гарячка безперестанку, сили менш, ніж у дитини, – каже лікар, що се вже раптові сухоти, а при сьому надія мала на поліпшення.

 

Тим часом я тут уже тиждень і ліпшого нічого не бачу, хіба навпаки. Тепер от пишу Вам за тим столом, що стоїть перед ліжком хворого (я цілий день не відступаю від нього), мій друг спить не спить, лежить тихо, а я пишу листи і думаю собі: «Нащо, властиве, їх писати? тільки людям жалю собою завдавати!» Вам пишу головно для того, щоб Ви не думали, ніби я з лінивства послала Вам картку та й замовкла. Я писала її серед клопоту, шукала собі домівку тут, ганяла по місті за різними справами (ще й міста сього не знаю гаразд), а головно, була так приголомшена свіжим враженням страшного стану мого друга, що ледве могла думки свої зібрати. Що Ви не нагнівались на мене за коротку і немов недбалу записку, я в тому певна, Sie werden gewiss Ihrem armen Schwan nicht bose, а якби й нагнівались, то тепер перестанете – правда ж?

 

Життя моє тут досить трагічне. Я мушу бути найспокійнішою від всіх, хоч я, власне, найменше маю ілюзій, а через те й надії (зо мною лікар був найщирішим). Щодня мій друг розмовляє (отим своїм безгучним голосом, немов шелестом) про те, як ми вкупі за границю поїдемо, в Швейцарію, як то гарно зустріти там весну… А я весни так боюся, так боюся, як… того, чого не можу назвати. І я кажу йому, що поїду з ним, що буду з ним, аж поки він поправиться… В сьому правда те, що я не покину його так, як його покинули інші його друзі. Я з ним останусь, поки буде треба. Ви розумієте мене?

 

Тим часом я живу тут зо дня на день без планів, без перспектив. Роботу свою веду далі. Оце днів два як відослала до «Жизни» свою розправу про новітню соціальну драму, докінчену вже тут з лихою бідою. Тепер писатиму другу розвідку: про народовський напрям в німецькій літературі. Набрала матеріалів до того ще в Києві і повезла з собою сюди: лихо лихом, а робота роботою. Що ж, коли не впиватися, не вприскувати морфію, не курити опіуму, то треба хоч роботою задурити себе. Белетристика, однак, щось не йде мені тепер, навіть боюся до неї братись, певне, якесь божевілля вийшло б, маю занадто натягнені нерви. А до критики нерви не належать або менше належать, отже, саме для мене робота. Тільки не можу так хутко робити, як в Києві. Хто зна, чого я втомляюсь (роботи більш нема ніякої, і вночі мені ніщо не заважає спати), але я, напр., увечері ледве в стані один-два листи написати.

 

Ну годі, мій друг прокинувся, треба буде йому щось прочитати, а може й заграти (тут єсть на чому, хоч і поганенько), то вже скінчу листа, щоб на завтра не зоставалось.

 

Бувайте здорові, Sie liebe, liebste! Міцно стискаю Вашу руку.

 

Ваша Л. Косач

 

Моя адреса тут: Минск, угол Михайловской и Широкой, дом Нарейко.

 

 

11.02.1901 р. До О.Кобилянської

 

29.І 1901

 

Дорога моя товаришко!

 

Сердечно дякую за Ваш лист і фотографію, хоч вона і не дуже вдатна, та все ж нагадує трошки Вас. Моєму товаришеві дуже подобались Ви на фотографії (він знає Вас з творів і з моїх слів). Не знаю, коли відплачуся Вам, бо, відай, не хутко схочеться мені здійматись, хіба замовлю якийсь з давніших портретів.

 

Мала Вам довгого листа послати, та, може, короткий буде ліпше, бо нащо та туга має бути, ще й довга! Окрім туги, тепер нічого не маю.

 

Одваги в тім нема, за що Ви мене хвалите, так зробила б кожна – нефілістерка, а може, навіть і філістерка одважилась би, при тім же в нас се мало кого може скандалізувати. Наскільки я starker Geist, покаже час, – може, ще і я зломлюся. А коли витримаю, то в тім заслуги нема, як не було заслуги в тім, що я витримала операцію, – не моя в тім заслуга, daß ich habe ein zähes Leben. А коли вже приходиться жити, то треба, щоб якась робота була в руках. Впрочім, роблю остатніми часами дуже мало, бо якась втома вечорами нападає і часто голова болить.

 

З моїм другом дуже зле, і він вже сам не вірить, щоб міг видужати. Стан зовсім розпачливий, і на поправку нема надії. Вже не може підвестися сам. Листи замість нього пишу я, навіть його найближчим приятелям. Не може слухати читання, сливе не говорить і музики вже не в силі чути, тільки ще казав сьогодні: «Може, мені трошки поліпшає на час, тоді Ви мені заграєте». Каже, що любить в мені спокій і силу волі, через те я при ньому спокійна і сильна і навіть ніколи не зітхаю, інакше він би за мене боявся, а тепер він вірить, що я все витримати можу. Я не зруйную йому сеї віри в його остатнього друга. Може, через те і він такий спокійний, дивно спокійний, коли говорить про свій кінець, хоч взагалі він дуже нервовий. Часом говорить про те, як багато для нього значить, що я з ним, і жалує, що я раніш не могла приїхати. Коли подумаю тільки, що я такого друга маю втратити!..

 

Не давайте свого товариша на поталу недузі! Рятуйте його, чим тільки можете, і не тратьте часу, – в зароді сю хворобу можна викорувати. Боріться на життя, а не на смерть, бо інакше се такий розпач!..

 

Бувайте здорові, міцно стискаю Вашу руку і щиро дякую за ті прихильні слова, що Ви мені подарували. Ви не вважайте, що мої вирази такі холодні, се я вже тримаюсь тепер увесь час такого тону, боюсь давати собі волю.

 

Я здорова, сплю не завжди добре, та се пусте.

 

Листа від п. Стефаника я не отримала, може, лежить в Києві. Про книжки теж не маю звістки.

 

Можливо, що хутко знов буду в Києві, хоч я не хочу про се думати, бо я не вернуся з добра.

 

Бувайте здорові, моя добра, ніжна і люба товаришко. Ще раз стискаю Вашу руку.

 

Ваша Леся

 

 

 

25.03.1901 р. До О.Кобилянської

 

Киев, Мариинско-Благовещенская, 97,

12 (25).ІІІ 1901

 

Ви бачите, люба товаришко, що я вже тут, отже, нещастя вже впало на мою голову. Сьогодні якраз дев’ятий день по смерті мого друга, вже тиждень, як він лежить в землі. А я, бачите, жива, хоч не знаю, як сказати, – здорова чи ні? Хвороби жадної не маю, та голова на плечах наче не моя, не слухають мене руки і дуже неохоче беруться до роботи. Нічого мені не хочеться, нічого мені не треба, я примушую себе хотіти і вмовляю, ніби те чи інше потрібне мені. Я страшно втомлена фізично і морально і, здається, спала б без кінця, однак спати багато не можу, тільки лежу часами по цілих днях. Але есть у мене ще одно бажання, таки справжнє, виразне бажання, се поїхати до Вас на зелену Буковину. Мені хочеться Ваших тихих речей, Ваших лагідних поглядів, Вашої ще не чуваної для мене музики, мене ваблять Ваші незнані, а вже милі гори і вся Ваша країна, що здавна мрією моєю стала.

 

Напишіть мені, дорога товаришко, чи можу я приїхати до Вас так, щоб не стати Вам на заваді. Будьте одверті і щирі: коли Вам досить туги й без мене, то так і скажіть, я не ображусь і не здивуюсь, бо я ж сама знаю, що я невеселий гість. Коли Вам невигідно прийняти мене до своєї хати, то не турбуйтесь тим, я можу собі й в отелі жити, бо досить звикла жити сама і жадні обставини мене не лякають. Матеріальних витрат тепер не боюся, бо матиму власні фонди на сю подоріж.

 

Коли збираєтесь на весну в гори, то, може б, зачекали на мене. Я хочу виїхати звідси по великодні (так близько 7 апр. ст. ст.), маю пробути скілька днів у Львові, бо маю там справу до Труша, а десь так між 10 і 15 апр. (все рахую по старому стилю) могла б бути у Вас.

 

Як бачите, ще не дуже хутко, але я просила б Вас відповісти мені завчасу, щоб я знала, куди і як мені збиратись. Так чи інакше, я по великодні вдома не лишуся, не всиджу на місці. Се дивно: я втомлена і розбита, проте щось мене жене в світ, кудись так, де я ще не була ніколи, далі, далі, все далі… Я, може, й на Буковині не забарюсь, а ще куди-небудь повіюсь, не знаю ще… Побачимо.

 

А тим часом напишіть мені, тільки швидше, на бога, швидше, дорога товаришко! Я так буду ждати! Цілую вас і руку стискаю. Наші всі вітають Вас.

 

Ваша Л. Косач

 

 

 

6.06.1901 р. До О.Кобилянської

 

6/VI 1901

 

Нехай хтось буде добрий і вибачить, що лист не на картці писаний, а таки так, «як бог приказав» бути листам. Надворі страшна хляпавка, а хтось не має картки і не важиться витикатись на вулицю, бо буде «міау». Відколи хтось виїхав звідси, то з погодою нема ладу, як не зрання, то по обіді (am Vorabend) a все мусить хляпати! Міа-а-а-ау! А тут ще нема з ким в позу втомлених коней стати, то вже й зовсім біда…

 

Однак хтось ловить кожду суху хвилину, аби побігти в гори. Вчора від рання до полудня дощ дав спокій, отже, хтось бродив по Магурі цілих три години і було йому дуже добре, а сьогодні нема чистої години від самої ночі (вночі теж хляпало розпачливо!), Рунг зовсім сховався, Магура в жалобі, гори проти мого вікна не всі видко і – з нашої проектованої екскурсії до Vale Sacâ нічого не буде! Хтось сидить надутий (скажіть се, коли хочете, п. М.) і не хоче навіть до роботи братись, а властиве треба, і погода саме літературі сприяє. Оце чийсь лист розбудив трохи чиюсь сердито-заспану енергію, то, може, воно якось піде з роботою.

 

Тут прийшла картка комусь від «вуйка Міроші», але хтось її собі присвоїв і, як схоче, то покаже комусь аж в Чернівцях, а тепер посилати не хоче, бо він взагалі лихий і надутий і до гречності не розположений.

 

Хтось із кимсь мусить конечне бути ще раз в Ревній, ganz bestimmt.

 

Тут когось дуже часто згадують, встаючи й лягаючи, на самоті і вдвох, і втрьох. Нехай хтось частенько пише картки, то буде чіча-ляля.

 

Як татарчатко не напише комусь, то хтось його з’їсть, не соливши, як приїде.

 

Хтось посилає свій привіт всій милій родині Кобилянських і дякує за пам’ять та уважність, а комусь робить гіпнотизуючі паси в найбільш несподіваний спосіб. Па!

 

Хтось

 

 

11.06.1901 р. До О.Кобилянської

 

11.V

 

Хтось має довести до чиєїсь відомості, що приїде до когось раніше, ніж сподівався. Прийшли такі листи з України, що хтось уже мусить бути в початку липня вдома, бо там без нього вода не освятиться. Звістки не сумні і не страшні, навпаки, але тим більше треба додому їхати. Розкажу в чім діло при побаченні.

 

Тут усе хляпає, але хтось ловить хвилини помежи дощем і таки бігає трошки. На Магурі тільки раз був, а на Vale Sacâ ніяк не попаде – кара божа!

 

Нехай би мені хтось добренький прислав книжки і рукописі (головно рукописі, а книжки можуть сяк-так заждати), бо хтось все-таки ще просидить тут два тижні, а 26-го виїде (се буде 4 тижні якраз пробування в Кимп.).

 

Сьогодні перший сонячний день, відколи хтось когось покинув, – бачите, і сонце комусь не світило!..

 

Хтось отримав гарненькі фотографії кримські і полтавські – для когось – і все-таки не пошле комусь, бо недобрий. Сам привезе.

 

Хтось був знов нещасний з листами, мусив написати їх 777 × 7 =… (завелика математика).

 

Хтось дякує комусь за уважність і добрість і – не може описати рухів своїх рук.

 

Дами Нізнер шлють Вам привіт.

 

Хтось вітає всіх, всіх.

 

Л. К.

 

 

 

17.06.1901 р. До О.Кобилянської

 

17/VI 1901

 

Liebe, liebste Wunderblume!

 

Хтось просить не сварити, що не зараз вислав фотографію, се вийшло так: листонош прийшов, як мене не було вдома, а він такий педант, що тільки в руки адресатові віддає реком. листи, отже, приніс вдруге Вашого пакета аж увечері в суботу, а в неділю хтось на пошту до полудня спізнився, бо намагався викінчити того ж таки дня статтю для «Жизни», але викінчив тільки аж пополудні! Тоді вже взявся заодно переглядати чужий манускрипт (присланий від когось з Чернівців]), думав, що пошле його сьогодні до Львова, але бачить, що конечне мусить мати старий манускрипт, бо деякі місця в копії полишені біло і невідомо, що там має стояти, а напам’ять хтось не вміє. Отже, чи не буде хтось такий добренький послати сюди хутенько старого манускрипта, аби хтось другий мав уже собі з тим спокій.

 

Він уже одну біду з голови позбув – оту статтю до «Жизни» про Мих. Крамера – es lebe die Freiheit! Хто не має обов’язкової, на термін, літерат. роботи, той не знає, яке то щастя має чоловік в той день, коли, нарешті, відправить рукопись геть з хати! Тепер на тиждень хтось має цілковиту волю (окрім чужого манускрипта!), а там мусить подумати про матеріал до дальшої статті, бо хтось інакше сяде на лід з своїми фінансами, як не буде статкувати, вже й так до кінця липня не матиме нічого і не знає, чи дотягне «до нового» о власній силі, чи прийдеться «просити помочі згори» (а хтось уже від того відзвичаївся!). Комусь три місяці безробіття (нібито спочинку!) і цензурні капризи вилізуть боком, бо муситиме потім подвійно гарувати… Ет, якось-то буде! не варт про те говорити!

 

Фотографій замовте, будьте ласкаві, 6 тим часом. Єсть деякі дефекти в тому знімку, то я щось не знаю, чи замовляти більше. Пораджуся з Вами, приїхавши.

 

Хтіла написати Вам більше, як ми з фрейліцікою ходили в Korlagan-Schlucht, як вона там у воду впала і т. і., але нехай вже або другим разом, або розкажу на словах. Тепер якось я втомлена від писання і не маю гумору. Зрештою маюся добре і приїду, певне, до когось зовсім здоровою.

 

Св. Анні цілую ручки і прошу видужати зовсім, поки хтось приїде. Всій Вашій родині мій уклін. Чорненьку дитину поцілуйте.

 

Ой, спішусь, вже пізно, здається, на пошту!

 

Паси, паси, паси . . . . . . . . па!

 

Хтось

 

Обидві п. Нізнер когось вітають.

 

 

23.06.1901 р. До О.Кобилянської

 

23/VI 1901 Kimpolung

 

Хтось когось пасами гладить і дякує за посилку (вона вже поїхала далі, слава Ісусу Христу!), – хтось не одписав одразу, бо мав багато спішної писанини. Що «Міріам» не приїхала, то не біда, не буду вже її посилати, а повезу сама з цілою пачкою інших своїх «дітей».

 

Jemand gewiss hat Pech! Ні до Vale Sacâ, ні до Путної не міг вибратись через дощ – і вже, певне, не вибереться, бо в четвер таки хоче їхати до Чернівець (з Гатної Schnellzug’ом поїде) – пора вже! І хтось там «праче» за кимсь, то треба йому раду дати.

 

Казав мені ведмідь з Рунгу, що симпатизуючий йому професор ist promoviert, як правда, то прошу передати повіншування від мене, а від себе порадьте не надуватись, бо то не файно і не фіалково. Мене он дощ мочить, і чаю вже не стало, і зо Львова ніхто не пише, і кашель дере, і переписування «млоїть», а я й то не надуваюсь.

 

Св. Анні з родиною мій привіт.

 

П. Нізнер кланяються і дуже просять написати, чи маєте приїхати.

 

Па! Па! Па!

 

Хтось

 

 

26.06.1901 р. До сестри Ольги

 

26 – 13/VI Kimpolung

 

Лілея!

 

Спасибі за телегр.

 

Їду все-таки звідси завтра, але з Черн., порадившись там, напишу. Я там запрошена в одно близьке село в гості, отже, там побуду, може, що до Вижниці одвинусь (то недалеко і там має бути дуже гарно). У всякім разі значно не забарюсь, але, може, на тиждень проти визначеного. Вже хочеться до вас, годі блукати… Напиши в Черн., чи довго будете в Колод., – може, мені вже просто в Га. їхати? Але скілька день в Колод. я б з охотою побула (довго боюся), я вже давно там не бувала. Зрештою, сподіваюсь застати листа завтра в Черн.

 

Бувайте здорові всі, хто є вдома, хутко побачимось.

 

Леся

 

 

14.07.1901 р. До О.Кобилянської

 

Вижниця, 14.VII 1901

 

Хтось не написав вчора, бо дуже був утомлений (а до того розкис) і не мав одваги взяти перо в руки. За пересилку листа дякує і просить пробачення за клопіт з грошима.

 

Тут все йде дощ, але з павзами, то все-таки хтось з п. Кв. ходить до Черемошу і над Виженку, а се зараз вибирається їхати фіакром трохи за місто. Отже, не нудиться, але на дощ все такий лихий, бо невідомо, як то їхати дощем до Буркута. Як не дуже хляпатиме, то в середу їдем, а як дуже, то ще не знаю. П.Квітка посилає комусь сердечний уклін.

 

Хтось добре зробив, що не всім кланявся від мене, бо то не завжди варт. Нехай хтось без когось не журиться, нехай купить трембіту. Нехай пише, – хтось любить, як хтось пише. Паси, поза коней і [риски і хвилясті лінії, що зображають гіпнотичні паси]

 

Поклін родичам і братам.

 

Па!

 

Хтось

 

 

 

23.07.1901 р. До О.Кобилянської

 

23.VII 1901. Жаб’є

 

Хтось писав з Яворова мало, бо не мав енергії і тепер ще не має багато, але все ж. В Яворові ми дуже добре провели час, п. Ольга нам досить грала (грає далеко ліпше, ніж було в Києві), і було так привітно та мило, як хтось любить. Казала п. Ольга, що їде до Відня в серпні чи в вересні, а зрештою напише комусь про те сама. В Яворові були ми півдня і один ранок (ну, і ніч між тим, звичайно), більше не могли через фіакра. В Криворівні були стільки само, а там теж було добре. Франко казав, що напише передмову до нім. видання укр. нов., тільки мусите йому спис речей послати.

 

Хтось напише з Буркута (там буде завтра), а тепер немає більше місця. Хтось комусь і п. Волод. і чорненькому посилає привіт. Паси! Па!

 

Хтось

 

 

29.07.1901 р. До О.Кобилянської

 

29.VII 1901, Буркут, пошта Жаб’є

 

Ой, хтось комусь не вспів листа написати, мусить писати картку, і то хутенько, поки пошта не втекла! Хтось і сам сказав би те, про що його тепер просять, і більше сказав би, хтось знає, що хтось міг би сказати. О, вже ж хтось скаже! Хтось так робить [риски і хвилясті лінії, що зображають гіпнотичні паси] без кінця. Якби тут хтось був, ходив би тут на золоті гори, тут є золоті гори. Комусь тут добре, дуже спокійно, ніхто його не мучить, – йому все було краще по сей бік кордону, ніж по той бік, хоч там і нібито рідніший край… Хтось напише хутко багато. Хтось дуже лінивий, але до когось писати не буде лінуватись. Хтось когось любить. 

 

Чорненькому поклін і побратимові. П. Квітка комусь кланяється.

 

Хтось

 

Магурі поклін.

 

 

 

1.08.1901 р. До О.Кобилянської

 

Буркут, п.Жаб’є, 1.VIII 1901

 

Хтось комусь пише нарешті таки навсправжки, а не тими картками, що все здаються комусь не справжніми листами, а сурогатами листів. Ой, якби-то тут були ми так – «хтось та ще хтось», як у Чернівцях, то б то було славно! Але що вже казати…

 

Ну, хтось спише свою одіссею з Чернівець до Буркута. З Чернівців до Вижниці – нічого особливого, тільки спека і тіснота в вагоні. У Вижниці гарні гори і привітні люди. Мешкала я у п. Москви (потім і п. Квітка вибрався до них), робили ми чимало проходів, раз заїхали високо на гору Німчич і бачили звідти при заході сонця щось таке гарне і срібне, як мрія, – кажуть, що зветься Ростоки, але я думаю, що то ніяк не зветься і що його вже тепер там нема, бо щось такого може показатись тільки раз і зникнути, а вже якби хто вдруге хотів би те саме побачити, то не знайшов би. Був хтось у Бобикевичів, пані йому більше сподобалась, як пан, а найбільше сподобалась мала Дуньця; зрештою когось там дуже гречно приймали, згадували когось і казали комусь кланятись.

 

Було комусь у Вижниці не зле, але все ж хтось під кінець став іритуватись, бо дощі трохи обридали і листа з Буркута жадного не було, а їхати без звістки було страшно, бо люди казали, що всі помешкання в Б. зайняті і прийдеться «під смереков ночувати» (з огляду на дощ воно не завжди вигідно, хоча й досить поетично). В тому чеканні (і в дощах) минув тиждень, аж, нарешті, прийшла картка з Б., що помешкання нема до 1 серпня, однак хтось і пан Квітка зважили таки їхати з тим, щоб хоч у Жаб’їм чекати 1 серпня, бо ніяково було сидіти «в гостях» без кінця, але по дорозі, в Кутах, отримали телеграму, що помешкання єсть (правда, одно, для когось, де хтось і тепер мешкає, а п. Квітка все ще міститься «провізорично» то в сій, то в тій хаті), і поїхали далі вже спокійніше; до Яворова їхалося дуже добре.

 

В Косові комусь не дуже сподобалось, а в Яворові дуже, якось там дуже симпатично і мило. Всі Окуневські (дві панни і батько, – братів не було) теж казали когось поздоровити. Ольга О. стала значно ліпше грати і сама стала куди цікавіша, ніж була в Києві. Хотіли ми було за годину-дві їхати далі, бо фіакр не хтів чекати, але О. не хтіли того слухати, отже, ми приплатили фіакрові лишне та й зостались через ніч і не жалували, бо дуже приємно перейшов нам той час.

 

Другого дня стали ми в Ясеневі Горішньому, Маркес показав нам дорогу до Криворівні (з буслят бачили тільки одно, Вільгельма, він щось хорує, а Рейнгольд цілий день в лісі, і його ніхто не бачить), там нас прийняли Волянські теж дуже добре та ще й потім дали нам до Буркута цілу пачку книжок, переважно етнографічних (п. Квітка, зобачивши у них велику масу укр. книжок, розпалився великою жадністю і все просив, що бачив, а я певна, що він з того і сотої частки не перечитає).

 

Натурально, бачили ми там Франків і Гнатюків. Згадували теж і про когось, Франко дуже хвалив чиєсь «Під голим небом», тільки казав, що там «тих ідіотів забагато», взагалі хвалив чиєсь писання. Франко досить охоче згодився написати передмову до нім. збірки (чи хтось послав йому спис новел?), – нехай «ведмідь» заспокоїться! Гнатюк щось закидав, нащо то комусь потрібні гонорари, коли «має багатого батька», але йому хтось сказав, що гонорари не мають нічого до того, який в кого батько, і що всяка праця варта плати і то, властиво, не такої жебрацької… далі п. Гнатюк сеї розмови не підтримував.

 

Фр. на когось справив на сей раз якесь дивне враження; з тим чоловіком щось робиться, якийсь він наче приголомшений, мало говорить, почне якусь розмову, неначе й зацікавиться нею, а потім раптом знеохотиться, урве, замовкне або сяк-так докінчить почату фразу. Щось не чула я від нього сей раз тих цікавих літературно-філософських розмов, що давніше, – від політики відтягався старанно, хоч п. Квітка дуже намагався звернути розмову на політичні теми, раз тільки Франко оживився, як почав ганити львівських соц.-демократів за робітницькі розрухи… Хтось не дуже любить бачити людей, що вже «перешуміли», надто коли бачив їх в найбільше голосний, шумливий час…

 

Візита в Криворівню вийшла менше цікава, ніж хтось сподівався. В Криворівні пробули ми теж через ніч, відпустили фіакра і поїхали вже «фіров» (се було не дуже-то приємно, але інакше не можна було, бо прийшлось би переплатити надміру). В Жаб’їм стояли 4 – 5 год., поки знайшли іншу фіру до дальшої подорожі.

 

Там, в Ж., у Коржинських, бачили ми людей такого розбору, яких хтось ще зроду не бачив: галичан-емігрантів до Росії (польку і русина), що не хотять говорити ні по-польськи, ні по-українськи, «аби не зопсувати акценту (російського)», і для того говорять увесь час по-російськи, але з таким «акцентом», що навіть немоскалям «вуха в’януть». Що вони хтять тим доказати? Ні, я таких людей, як сі «слов’янофіли» галицької формації, ще досі не бачила і дуже рада, що нарешті побачила. Але за що вони так мучать себе тою російщиною? Дали б уже собі хоч у Жаб’їм спокій, адже звідти до Москви їх все одно ніхто не почує!

 

З Жабйого зачалась властива pielgrzymka, бо трясло, трясло і ще трясло, і якби не прекрасні пейзажі навколо, то хтось «пракав» би, а так сидів тихо і навіть був досить успособлений; де вже ставало надміру тряско, там хтось уставав і йшов пішки, аж нарешті подер черевики в шмаття і кинув їх до направи в тій коршмі, де прийшлось ночувати (ночувати було не так зле, як хтось сподівався), далі їхалося все так само над Черемошем, і гарно було, і тряско було, нарешті трошки прикропив дощ, але мало, так собі, трошки, на пам’ятку.

 

Приїхали ми в Буркут саме на обід, як усі при столі сиділи, там якось одразу познайомились з усіма, пристали до гурту і відразу перестали себе чужими почувати. «Душею товариства» був на той час доктор Кобринський (тепер від’їхав, а з неділі знов приїде), справді дуже товариський і досить приємний чоловік. Дав він мені деякі поради, між іншим, заборонив купатися сей перший тиждень, а по приїзді своєму обіцяв оглянути уважно і дати докладний розпорядок, що і як робити. Тим часом я без розпорядку їм 5 раз на день (їсти тут єсть досить, зовсім не мало і не погано, як мене лякали, навпаки, при столі за обідом кождий бере собі, скільки хоче, без порції, дають завжди три потрави і якусь ярину, все старанно приладжене) і не тільки не примушую себе, щоб їсти, а навіть буваю щиро голодна, і то не раз, – се тут уже таке повітря й вода, що викликує голод (навіть п. Квітка став їсти не мало, теж 5 раз на день, і, певне, вже відступить п. Володимиру право на президію «в товаристві добровільно голодаючих»).

 

Всі кажуть, що хтось в очах поправився за сей тиждень, та хтось навіть сам се почуває, – став сильніший, червоніший (ще!!) і кашляє менше, але ще таки не зовсім кашель минув і напади раптового безсилля ще бувають, і в руки часом пече, але все то в меншій мірі. Хтось знає, що поправиться тут дуже за сей місяць, коли б тільки йому чого нового не притрапилось, коли тільки хто-небудь чим не затроїть. Він такий чудний, отой хтось: як йому спокійно який час, то все йому здається, що от-от хтось розіб’є той спокій. Він сам не знає, на що себе тим мучить; чи то він так уже не звик жити в спокої?

 

Комусь перебили листа вечерею, а потім хтось уже йшов до своєї хати, аби дописати комусь листа, коли се здибає на дорозі Франка, д-ра Кульчицького і Міхновського! Всі три наче з неба впали на Буркут. Отже, прийшлось вистарати їм вечерю і взагалі за гостей прийняти, бо якось так виходило, що Франко головно до когось приїхав. Ф. був сьогодні в ліпшім гуморі і вже не здався комусь приголомшеним таким; Кульч. робить досить симпатичне враження і нагадує більш українця, ніж галичанина, Міхн. хтось мало бачив, бо той пан десь захопив пропасницю в дорозі, скупавшись десь у горах, приїхав розламаний і, ледве випив чаю, вклався спати в хаті п. Квітки.

 

Я, здається, пишу все таке щось малоцікаве, може, хтось того і читати нецікавий? Але як хтось когось любить, то, може, йому від когось і нецікаве цікавим здасться, а хтось любить балакати з кимсь довго, хтось знає. Тут мало цікавого, бо хтось живе, як ростина, живиться та спить переважно, читає мало, пише ще менше, до жадної серйозної праці ще не брався, тільки вчора вірші  до «Вісника» вислав, а «Міріам» ще не зачіпав, хай полежить. Драми скульптурної теж не зачіпав. Зрештою перших три дні утомлений, а остатніх три дні дещо шив, а то так собі «природою жив».

 

Хтось хотів би зробити комусь тепер найніжніші паси, бо хтось дуже розуміє когось і через те і капує когось дуже і зовсім не жалує, бо знає, що хто має силу ходити по гострім камінні, то завжди перейде по ньому до чогось високого, до вищого, ніж звичайно можна дійти рівними та гладкими стежками. А хтось має силу, хтось може. О, я ніколи не забуду, як хтось писав новелу в сі остатні дні перед виїздом когось з Чернівець, – коли хтось так робить, то хтось багато може і буде могти, і не загине, а зірве собі золоту зірку і цвіт папороті з землі і буде знати те, чого багато-багато інших людей не знають.

 

Хтось хотів би бачити «ведмедя» і з ним поговорити, – нехай там він вилізе з лісу!

 

Комусь уже пізно і лист задовгий. Хтось когось дуже любить. Нехай хтось пише. Сюди листи довго йдуть, цілий тиждень.

 

Па!

 

Хтось

 

Пан Квітка просить когось гречно привітати.

 

 

 

15.08.1901 р. До О.Кобилянської

 

Буркут, 15.VIII 1901

 

До когось любого, і дорогого, і славного!

 

Комусь така досада, що страх, бо він бачить, що його довгий-предовгий лист до когось пропав. І жаль, що той лист (стільки писанини!) пропав, а ще більше жаль, що хтось, певне, сердиться і думає: «От подлий той білий хтось – не міг досі ні на один лист зібратись!» Тільки ж хтось не подлий, бо він писав, а подла тутешня пошта, що лазить, як гусениця, помалу та ще й губить листи по дорозі. Коли б ще в який інший час лист пропав, то б нічого, а то якраз тепер, коли мені хтось і так зажурений, коли треба до когось бути дуже уважним і нічого «подлого» йому не робити. Хтось так не хоче, щоб той лист пропав, хтось дуже не хоче!!

 

Сей лист піде до Чернівець, може, туди скоріш дістанеться. Ой пошта, пошта!! Якби можна було сказати комусь, аби він щасливий був, та й він був би, то хтось зараз би те сказав з цілої сили своєї душі, але що ж, коли для того слів мало… Тільки все-таки хтось каже, аби хтось себе «подлим» не називав, бо хтось так не любить, і то неправда, зовсім неправда, то хтось тільки з жалю так на себе каже. Не було там жадної «підлоти» чи «немочі», і нема за що комусь карати і катувати себе, а коли «ведмідь» справді хоче когось за який лист (все одно, за котрий, бо з них жадний не заслуговує кари) карати, він не карає, а йому сором озиватись, то він, значить, справдешній «ведмідь» в цілому значенні того слова.

 

Ні, я навіть по «ведмедеві» того не надіялась би, я не думаю, щоб він міг, «аби когось вбити», женитися, – се вже було б занадто немудро такий французький «шлюб з досади», та ні, навіть не французький, бо французи беруть такий шлюб з досади на чиюсь зраду, але щоб хто женився з досади на чиюсь любов і щирість, на чиюсь надмірну тонкість, ніжність і сумлінність, то се ще в світі нечувано. Се або просто бляга «ведмедяча» (справді, недобра і немудра бляга), або – сплата якогось давнього довгу якійсь «міщаночці», що не має таких ніжних ручок, як хтось, а просто «ловить і міцно тримає», коли «люди трафляються».

 

Боюсь я, що комусь грубим і прикрим здається все отут написане, але тут винно schwarz auf weiss. Головне нещастя в тім, що квітка з папороті занадто надзвичайна ростина для всіх взагалі, а «ведмедям» вже надто тяжко розуміти такі з’явища. Хтось не карати мусить себе, а рятувати: нехай їде до Відня не для того, аби тужити на чужині, а для того, щоб дати собі нові враження, нові інтереси. Хтось не з подлої маси скований, а з благородної, і через те мусить від огню гартуватись, а не ломитись. Тяжке то слово: «я можу все витримати», але нехай хтось скаже його собі так, як і ще хтось казав у подібних обставинах, а потім хай розмахне крилами і злетить угору, куди не тільки ведмеді не заходять, а навіть орли не залітають, може, там трошки холодно і самотно буде спочатку, але, може, там стрінуться й інші гірські подорожні і розпалять всі вкупі ватру велику і будуть з неї іскри на всю Україну.

 

Нехай хтось не катує себе і не вважає пониженим. Чим понижився він? Що посмів виступити з етикети? Що сказав одважне, щире слово? Що вийшов з пасивної ролі і схотів рішити свою долю сам з риском зламати її? Що тут низького? Чи він чий вік занапастив? Чи він кого одурив? Чи він кого «каптував?» Чи він собі «партію» вишукував? Не має чого соромитись, але якщо в ньому збудилася гордість, то се натурально, і так повинно бути, бо хтось має право на гордість. Коли хто нещасний, то мусить бути гордим, інакше не витримає з честю. Не всякому можна так просто казати, що він нещасний, але комусь можна, бо він не боїться слова, коли не злякався самої речі. Нехай хтось не говорить таких слів, що він «хтів би не дожити» і т. і., бо хтось біленький буде плакати. Хтось мусить мати одвагу до життя, ту найвищу людську одвагу. Все-таки хтось знає, що він нікого не втратив навіки, то ще, значить, найгіршого не було. Все минеться, одна правда зостанеться, і як хтось стане високо-високо на горі, то звідти йому всі «ведмеді» здаються малими. Не всі мають те, що хтось має, хтось має іскру в серці, огонь в душі, се, може, не дає щастя, але дає щось більше і вище від щастя, щось таке, чому назви нема в людській мові. Правда ж? правда?

 

Ох, яке воно холодне, сеє schwarz auf weiss! нема тону, нема жесту, нема мовчання. А якби тепер тут був хтось та й ще хтось, вони пішли б разом над Черемош, от таки зараз, у сю темну-темну ніч, і слухали б, як вода шумить, і дивились би, як зорі пробиваються крізь темні хмари, і згадали б мовчки, не говорячи слова, все найгірше і все найкраще з свого життя, погляди й руки стрівались би в темряві, і було б так тихо-тихо, дарма що річка шуміла б… а потім хтось вернув би до хати вже менше смутний. А тепер? Чи хтось менше смутний? Чи хтось чує, як його хтось любить? Хтось його так високо ставить в думці своїй і так заздро боронить від всього, що може вразити чи образити. Нехай хтось не зневажає себе, нехай хтось плаче, коли йому тяжко, але нехай не катує себе, бо комусь іншому болить від того, дуже болить… Ні, ні, хтось тільки зробить паси дуже-дуже ніжно і не буде вже нічого казати, а хтось і так буде знати чиїсь думки.

 

Хтось

 

P. S. П.Квітка вітає когось. Про деталі тутешнього життя в іншім листі – тепер пізно, треба спати, а пошта завтра раненько відходить.

 

Хтось здоровий досить, і добре йому. Св. Анні, побратимові, і всій родині, і чорній донечці моє щире вітання. Приїду у вересні.

 

Хтось

 

 

 

6.09.1901 р. До О.Кобилянської

 

6.IX 1901 н. с. Довгополе

 

Хтось перед кимсь дуже винен, що не відписав зараз на листа, як хотів, але правда, що то було таки перед самим від’їздом з Буркута, коли я пакувалась, та ще й голова мені тоді сильно боліла. Потім почав хтось їхати дуже крутими горами, через Ватинарку; спинився на день в Гриняві, а там приїхав о. Попель своїми кіньми і забрав когось і п. Квітку до себе, і тепер вони тут сидять, у книжках риються, всю велику а крайно невпорядковану бібліотеку о. Попеля до коріння перевертають та шукають, що кому потрібно, п. Квітка публіцистики, а хтось белетристики.

 

Надворі йде дощ, в інтервалах межи дощем ми ходимо на прохід (перші дні були дуже погідні і тоді ходилося з охоти, а тепер лише з обов’язку) і, певне, немало дивуємо гуцулів, що ніким не примушені болото місимо! Господар наш поїхав на вибори (кандидує в Косові), має вернути сьогодні або тріумфатором, або з «моральною побідою». Обіцяв повезти нас в різні місця, показати околицю (се, звісно, як не буде дощу); через се, думаю, раніш 10-го навряд чи виїдемо звідси.

 

В Кутах я мушу зложити візиту п. Стефановичевій, – ми з нею пізнались в Буркуті, і мені та симпатична жінка дуже сподобалась, так що я запросини її прийняла не формально, яко форму гречності, а так щиро, як щиро вони були вимовлені.

 

В Вижниці теж належить мені зложити дві-три візити, бо інакше вижничани будуть зовсім ображені на мене: вони вряджували «в честь» когось вечерок («під протекторатом ц.-к. старости»!!) і запрошували когось на той вечір «конечне» високим дуже стилем, в тому роді, що коли комусь лежить на серці доля рідного краю, то хтось мусить приїхати, а хтось таки не приїхав, тільки відписав гречненького листочка, – їхати справді було б і трудно, бо поки б хтось дістав у Буркуті фіру та поки б доїхав у Вижницю, от все одно міг би на вечір спізнитись або приїхати втомленим і розкислим до краю. А крім того, ganz aufrichtig gesagt, хтось дуже радий, що не міг бути на тому вечорі, бо і вечір, розказували люди, випав дуже невдало, і хтось себе дуже прикро і засоромлено почуває, коли про нього «вступні слова» говорять, а публіка йому в лице заглядає: ану, який він той «хтось», чи то він справді подібний до «такого», як про нього кажуть. Минула мене чаша сія і слава богу за його милосердя на сей раз.

 

Але хтось все-таки пише, що комусь, може, і читати не хочеться. Хтось хотів би вже, певне, знати, коли хтось білий долізе до Чернівець. Хтось думає, що раніш 13 – 14 навряд чи долізе, хоч і дуже хотів би раніше, але як він тут не самостійно живе, а в гостях, і виїзд його залежить, між іншим, і від чужих коней, то він так, напевне, не може рішати по своїй тільки волі. А скаже він комусь, що хоч його тут і дуже добре приймають і дуже гречно вітають (він собі ні від кого найменшої прикрості не бачить), а все-таки йому з кимсь і в когось найліпше, бо тож недарма люди кажуть, що в гостях добре, а дома найліпше. То й хочеться комусь із кимсь про дещо по щирості поговорити, бо хоч хтось з п. Квіткою тепер великий приятель і відноситься до нього по-братерськи, а таки не на всі теми може з ним говорити, бо декотрі теми п. Квітку, як чоловіка нервового, могли б занадто з’їритувати, а декотрі може зрозуміти тільки жінка, і то такого віку, як хтось, та й ще хтось, бо дуже молоденькі ще (на своє щастя) не все розуміють.

 

А ще більше, і навіть найбільше хтось хоче не про себе говорити, а про когось чорненького, і хотів би попробувати так зробити, аби хтось не плакав, аби хтось розважився трошки; хтось ще сам не знає, як і чим він міг би те зробити, чи словами, чи очима, чи пасами, але він таки попробує. От якби хтось їхав не до Відня, а до когось у Київ, то було б дуже добре, – хтось би його зараз з собою повіз; але як то вже ніяк не може бути, то нехай хтось хоч до Відня їде, а в Чернівцях тепер нехай не сидить, бо то йому недобре.

 

Нехай хтось не думає, що чийсь лист пропав, і нехай не жалує. Хтось тільки два листи комусь написав з Буркута, а решта були картки, бо хтось в Буркуті був подлий і лінивий і не хотів листів нікому писати, хоч дуже часто про когось думав і хотів з кимсь говорити, найбільше так, щоб сісти напіврозібраним на чиєсь ліжко, як хтось лежить вже в хусточці під ковдрою і трошки хоче спати, а трошки не хоче і має чорні очі з золотими іскорками. Аби хтось знав, що і комусь (білому) треба, щоб хтось його душу підтримав, бо чиясь душа часто буває дуже прибита, хоч і не тим, чим була раніше, а чимсь ширшим, та зате й важчим; що і хтось тепер не раз плаче, хоч він і не має звичаю аби чого плакати. Тільки хтось не буде тепер писати того всього, бо то було б довго і все-таки, може, не зовсім зрозуміло, а як хтось комусь буде казати в живі очі живим словом, то хтось його зараз порозуміє. Тільки нехай хтось не думає, що комусь щось лихе трапилось чи що хто-небудь когось мучить, ні, чиєсь лихо більш абстрактної натури і залежить не від фактів, а від думок, не зв’язане ні з якою людиною, а залежить від розбрату у власній душі.

 

Нехай хтось не думає й так, що когось тая журба «сушить і в’ялить», ні, вона рідко так гостро до когось береться, і не завжди хтось їй піддається, бо таки звик боротися з нею (вона часто його опановувала й раніше, та потім на який час уступила перед різким жалем по дорогій людині), часом навіть хтось зовсім спокійно розмовляє з душею своєю про те саме, від чого в інший час плаче.

 

Доказ тому, що хтось не зсох і не зів’яв, се те, що хтось поважчав за сей місяць на 2 кіло, – гладкий став і на лиці черствий, не кашляє і не труситься і по-італьянськи не розмовляє з людьми, що сеї мови не вміють. Хтось уже здоровий і як приїде в Київ, то могтиме знов узятись до якоїсь роботи і буде гроші на Крим заробляти. А тепер він мало що робить, бо лінується, а крім того, не хоче втомитись, щоб додому не приїхати втомленим і щоб там не подумали, що він все ще слабий.

 

Хтось Франкові списка новел послав і чиюсь просьбу передав зараз же, а після того двічі Франка бачив (раз у Буркуті, раз тут, в Довгополі) і нагадував йому, і Ф. казав, що конечне напише і то невдовзі.

 

Хтось кінчає листа, бо вже й так задовгий, і комусь руки застигли пишучи. Через сей дощ хтось дуже мучиться, бо йому все дуже холодно, а як нагріється, то зараз кров кидається до голови і голова болить (се йому завжди восени так, і за те він ненавидить дощову осінь).

 

Ай, коли вже хтось буде з кимсь?!! Ну, таки на тім тижні буде, може й раніше, ніж визначив, а вже не пізніше 14-го, напевне.

 

Хтось просить передати Св. Анні і всій родині його щирий привіт, а когось чорненького і дорогенького дуже цілує і пасами злегесенька гладить. [риски і хвилясті лінії, що зображають гіпнотичні паси]

 

П.Квітка комусь кланяється і чиїмсь браттям теж.

 

Хтось

 

 

               11.09.1901 р. До О.Кобилянської

 

11.IX 1901. Вижниця

 

Хтось отримав чиюсь картку і хтів завтра їхати, але що дуже втомлений і стрясений (їхав вчора цілий день страшно невигідною дорогою і в дуже невигідній позі), то не могтиме виїхати, аж позавтрьому, отже, буде у когось позавтрьому, 13-го у п’ятницю, певне увечері, бо відси поїзд відходить у 3 пополудні. В Кутах хтось не буде, тільки буде тут два дні лежати і вже. Але хтось здоровий, тільки втомлений.

 

Нехай хтось не дуже гризеться, хтось його порятує.

 

Всій родині поклін. До побачення. Па!

 

П.Квітка кланяється вам всім.

 

Хтось

 

 

1 – 2.01.1902 р. До О.Кобилянської

 

Italia, San Remo, villa Natalia, Corso Cavallotti, 1.I 1902

 

До когось дуже любого, дуже дорогого, що ніколи не сердиться на когось і завжди когось розуміє.

 

Хтось до когось давно хоче писати, та ніяк не може прийнятись, то якийсь спішний лист на заваді стане, то хтось розкисне сам, та й так нема ладу. Послав картку, а вдруге вже картку не зважився послати, боявся, коли б хтось і не нагнівався: «Що се мені все картки?» А сьогодні і надто не хтів картки посилати, бо то ніби офіціальна гратуляція з Новим роком, а хтось та ще хтось не мають собі нічого гратулювати, хоч в календарі стоїть червоно надруковано 1 січня. Und was weiter? Хтось і першого, і другого, і завжди-завжди готовий привітати когось чорненького ніжними словами і ще ніжнішими пасами, от через те не може посилати гратуляцій, бо знає, що хтось невеселий тепер і не того хоче. Хтось йому хутко тутешнє море пошле, але вмисне потім, не на Новий рік. Тільки хтось буде добренький віддати татарській дитинці карточку – їй тепер, може, й гратуляції до ладу, то нехай. Я мала її адресу, та десь згубила, а числа не пригадаю.

 

Хтось тепер сидить над самісіньким морем, під ясним-ясним сонцем і пише до когось, поклавши відому комусь таблицю з бібули собі на коліна, пише не менше відомим «аршином» – без нього і в Італії хтось не міг би жити – комусь гаряче (але то славно!), хтось тільки од вітру, що лине з Франції (Францію видко звідси), причаївся під стіною кам’яною, але сонце під тою стіною ще ліпше гріє, одбиваючись.

 

2.I. Комусь не дали вчора дописати, прийшли кликати до гостей (тут єсть одна пані з Києва, знайома), а потім обідати, а потім комусь трохи голова боліла, хтось залінувався, ліг і читав італьянські журнали, а потім увечері прийшов лікар, дещо радив мені, а більше балакав, досить того, що по тих розмовах хтось уже був втомлений і час було йти спати (тут хтось знову спить по-чернівецьки і пізніш 10½ не сидить). Сьогодні хтось уже не сидить над морем, бо день похмурий, сонця нема, хоч і дощ не йде, море так розсердилось, так хвилями кидає, що на тому місці, де хтось звичайне сидить, уже не можна всидіти – водою заливає. Хтось пише у себе в хаті, але з вікна бачить море широко й далеко і чує, як воно лютує, хтось тут його бачить цілий день, а чує часто навіть крізь сон, бо воно тут близько, тільки город перейти – та вже й море. Перед моїм вікном нема ні чужих кам’яниць, ні вулиці, ні людей, а тільки город (перерізаний залізницею) і море.

 

Комусь взагалі тут так добре, як лише може бути добре на чужині, та ще й на Kurort’i. Хтось, правда, дістався в виключні обставини, бо жиє в родині, та ще й між кревними (хоч досі їх не бачив ніколи, але був позаочі знайомий). Молода господиня моя навіть подібна до когось білого на вроду, така сама біла, і тонка, і слабовита, така сама нещасна, як хтось, а навіть ще гірше, бо хтось тільки сам слабував цілий вік і тільки в останні роки дізнав, що то є слабість і смерть дорогих людей, а ся бідна жінка ціле своє життя глядить когось хворого: батько їй помер на сухоти, як вона ще дитиною була, мати їй 6 літ була паралізована і німа, прослабувавши цілий вік на істерію, і з того вмерла, тепер уже скілька літ, як чоловік їй хворий безнадійно (Rückgrat-Seuche, чи що), не може ходити, возять його в кріслі… Мимо того ся жінка вміє бути не раз веселою, як тьотя Саша, і підтримує в домі зовсім не шпитальний настрій. Правда, відколи вони оселились в Італії, чоловікові значно поліпшало і навіть з’явилась якась надія, що се й не така фатальна хвороба. Отже, се дуже підняло духа в родині, і настрій запанував ліпший.

 

Сам господар має вдачу зроду (так кажуть ті, що його знали давно) досить егоїстичну і непривітну, хтось навіть трохи боїться його зачіпати, але, зрештою, ми один одному не заважаємо і тримаємось в гречних відносинах, ми навіть бачимось мало, бо мешкаємо в різних поверхах (хтось нагорі, а господар вдолині). Може, се когось чорненького мало інтересує, але хтось написав, аби дати поняття, в яких він обставинах мешкає.

 

Хтось як приїхав сюди (6.XII), то перший тиждень було славно, бо тепло (хоч не так, як тепер), і так се було дивно після російських та й австрійських снігів, дощу, вітру та всякої біди. Потім і тут почався дощ, але не було холодно дуже, отак було, як тоді в Чернівцях, коли дощі йшли, проте хтось мусив подумати про грубку і казав її поставити в себе в хаті (тут грубки на двох ніжках і на двох коліщатках, їх можна ставити і викидати з хати je nach Laune). Ледве хтось поставив грубку, як уже знов стало славно, тільки хтось за грубку не жалує, бо все-таки часом і дощ перепадав, і похмуро було, то приходилось трошки «сушити повітря» в хаті. Тут, властиве, завжди так, що поки сонце світить, то дуже тепло, а по заході сонця робиться досить раптова зміна і хворі вже мусять сидіти в хаті, бо ввечері тут легко застудитись.

 

Рано, до 9-ї год., теж холодно (ступнів 6 – 8 тепла, а часом і 5), зате від 9-ї рано до 5-ї пополудні буває таке літо, що  23 ст. тепла доходить, отже, 8 годин денно можна сидіти на свіжому повітрі, се ж не мало! Тепер уже хтось добре знає всі можливі капризи тутешнього клімату і вміє так до них пристосуватись, що й повітря заживає і не застуджується, а спочатку було не вмів, і через те раз таки розклеївся, їздив частенько з своїми господарями (вони мають коня і їздять щодень) в гори та й пізненько додому вертав, вже по заході сонця, та й напала на когось маленька пропасниця, та й почало когось млоїти, та й почав хтось голову клонити, і знов йому руки палило, і знов він спати не міг… не чічо було геть! Але когось вигоїли хутко (тут в хаті лікар дуже часто буває і до когось заходить), і він вже давно здоровий. Се тільки перед трьома днями почав було кашляти «залізним» кашлем, але й то минуло, і тепер хтось зовсім добре почувається, ну, там часом трошки голова заболить, та то вже пусте.

 

Хтось уже зважив покласти сю зиму на те, щоб склеїтися, то вже дуже статкує і слухається лікарів. Тільки одне зле, що, певне, хтось нічого не заробить за цю зиму, бо лікарі заборонили йому всяку серйозну роботу, наказали, щоб хтось не смів нічим томитися, а хтось мусить признатися, що таки його статті досить томили. Хтось чорненький пам’ятає, як хтось білий писав розправу про М. Крамера? Таки немало «аршином» намахався, нігде правди діти, а то ще була найлегша робота, бо цілком не вимагала перечитування всякої всячини. Отже, хтось тепер тільки буде читати собі та нотатки робити (ну, часом там якого вірша складе, вже не без того!), а як склеїться, тоді напише якусь більшу роботу про італьянську літературу і тоді, може, й більше грошей заслужить. То, певне, буде аж літом. Тут студіювати італьянську літературу саме добре, бо книжки і журнали хтось тут завжди може мати навіть задарма. Хтось тут познайомився з одною італьянською літераткою, і вона обіцяла комусь випозичати свої книжки, отже, хтось тут вже не буде відчувати літературного голоду.

 

Нехай хтось не боїться, що, може, хтось та ще хтось вже восени до моря не збереться через те, що комусь заборонили працювати. Чей же хтось поправиться і ще вспіє щось зробити.

 

Хтось тільки тепер уже так слухає лікарів, бо таки сам почуває, що неміцний дуже і аби від якої дурниці може розклеїтись, але як уже склеїться на добре, то зовсім іншої пісні заспіває… А що там чиїсь «Відгуки», чи відгукнулись?

 

Що ж там мій хтось дорогенький за новелку пише? Чому хоч не скаже комусь, на яку тему? Чи плагіату боїться? Чи там друкується чиясь велика повість? Хтось її у «Віснику» не бачить – що з нею сталося?

 

А правда, хтось комусь говорив, що хтось чорненький таки буде писати і багато і, може, ще ліпше, ніж досі? Хтось уже те знає… Цвіт папороті не може зовсім загинути від якоїсь «ведмежої» лапи, так тільки на який час прив’яне, а потім знов розцвіте, як прийде та чарівна хвилина, коли дух свою силу виявляє серед темної ночі, коли цвіт-поломінь здіймається раптом від землі вгору, до неба, в невідомі простори. Так завжди буває.

 

Хтось отримав чийсь лист у Києві, та й не вспів відповісти, бо тоді збирався їхати. Хтось хотів ще з Венеції цілого листа написати, але не був в силі, бо там тільки день пробув і поїхав далі, хоч і втомлений трохи. Хтось комусь хотів свою подоріж описати, але не може, то було б дуже довго і все-таки не дало б поняття. Хтось комусь так згодом все розкаже, як побачиться, а дещо, може, одіб’ється згодом в чиїхсь творах. Хтось хотів би ще побачити Рим і Флоренцію, може, на поворіт їдучи, побачить, але все ж думає, що вони не кращі від Венеції, бо та, здається, найкраща в світі, ота цариця моря й краси.

 

Хтось надумав ще один маленький драматичний етюд, до пари «Міріам», але не знає, коли напише, тепер ще не має сили. Колись напише. Хтось просить поклонитись всій родині і поздоровити. Як здоров’я св. Анни?

 

Ну, треба ж колись і сього листа скінчити. Нехай хтось хутенько напише, тоді і хтось писатиме, тепер уже писатиме.

 

Хтось когось хотів би поцілувати, і погладити, і багато чогось сказати, і багато подивитися, і багато подумати…

 

Хтось

 

 

10.02.1902 р. До О.Кобилянської

 

10.II 1902

 

Чому се хтось до когось не пише? Хтось дуже тим зажурився. Може, хтось на когось нагнівався, то нехай не гнівається, бо хтось не знає навіть, що він лихого зробив, аби на нього гніватись? Хтось читав в «Ділі» про «Тов. русь. дівчат в Черн.» і що хтось до нього належить. Хоч би хтось написав, що там за промови були? Може, хтось промовляв?

 

Хтось, певне, дуже зайнятий, що вже й карточки не напише… Нехай хтось хоч одне слово напише своєю власною тонкою ручкою, а то тільки через нашу дитинку передав привіт, та більше нічого, – се мало.

 

Хтось дуже поправився, але ще не до кінця, може, до літа зовсім поправиться.

 

Як хтось напише, то і хтось напише більше, а тепер – па!

 

Всій родині мій привіт. Як там маються мої «Відгуки» і п. Сім., мій видавець? Па, па! па!

 

Хтось

 

 

 

26.02.1902 р. До О.Кобилянської

 

San Remo. Villa Natalia.

Corso Cavallotti. 26.II 1902

 

Мій любий чорненький хтось!

 

Вчора хтось білий отримав від татарчатка і п. Могильн. картки, що у когось родичі хорі і що хтось все збирається до когось писати, та ніяк не може зібратись; отже, хтось саме замірявся сьогодні писати до когось сам, а тут принесли листа від когось чорненького! То тепер комусь ще ліпше буде писати.

 

Натурально, і хтось білий не гнівався, що йому не пишуть, тільки був неспокійний, бо думав, що, певне, комусь там дуже зле, коли так довго не обзивається. Правда, спасибі татарчаткові, воно часом подавало мені звістки про когось, та ще пару разів споминалося чиєсь ім’я в «Ділі», то хтось знав, що хтось живенький і не хорий фізично, то ще не досить знати комусь, аби міг бути спокійний. Тільки все ж хтось просить когось, щоб не робив над собою примусу та писав би листи, коли хоче і може, а тільки щоб карточки посилав частіше або хоч казав татарчаткові карточку написати, як там хтось мається, бо інакше хтось боїться. Хтось дуже-дуже радий з чиїхсь листів, хоч би й як вони були смутні (хтось на веселощі не дуже-то й звик!), а тільки все ж хоче, щоб хтось у листуванні з кимсь був зовсім вільний і щоб ніколи не гризся, отримуючи щирі листи від когось, бо хтось їх не на те пише, аби комусь додавати гризоти, вже ж її й так досить! Хтось хоче, аби чиїсь листи, коли вже не вміють розважати, то хоч би не журили когось дорогого.

 

Хтось не дуже радий, що хтось зайнявся тим спіритизмом, хтось того, признає по правді, не любить. Ще коли хтось тим тільки бавиться, то нічого, але коли трактує те поважно, то недобре, бо то дуже шарпає нерви і вже не одного допровадило до сильної нервової хороби. Надто коли чиясь сестра «добре медіум», то їй би слід покинути ту забавку, бо то значить, що її нерви дуже вразливі і приходять на сеансах в дуже подразнений, ненормальний стан. Я знаю два випадки, коли такі медіум (обидві мої знайомі) мусили по якімсь часі такої «духовної служби» вдатися до лікарської помочі, бо дістали напади гострої істерії і не хутко від неї вибавились.

 

Отже, то забавка дуже небезпечна, і нехай хтось дуже уважає, коли б то не пошкодило і сестрі і комусь, бо і хтось тепер не дуже сильний нервами. В тому, що «дух» наказав не забувати когось, хтось не бачить нічого übernatürliches – очевидно, чийсь дух і нам’ять навіть несвідомо бувають зайняті кимсь, але се хтось і без «духів» знає, і радий тому і вдячний за те, але вже ж не духам, тільки своєму вірному, дорогому приятелеві, комусь.

 

Коли хтось хоче, щоб хтось об’єктивно сказав, що думає про спіритизм, то хтось скаже так: я припускаю, що в спіритизмі не все шарлатанерія і самооблуда, можливо, що закони, ще дуже мало досліджені, але вже признані наукою, закони гіпнотизму, нервової енергії і т. і., відіграють тут значну роль і що спіритизм, управлений і досліджений експериментально людьми науки поважно і безсторонньо, з холодною науковою критикою, може, колись так послужить для нової психології, чи скоріш нейропатії, як в свій час середньовічна алхімія послужила новітній хімії. Але в такому виді як тепер, напівзабавки, напівхороби, напівшарлатанерії, спіритизм мене не інтересує, – я тільки раз в житті могла витримати один сеанс до кінця і то потім як заснула, то аж у другій годині дня прокинулась, так то мене знудило і змучило.

 

Я гадаю, що якби такі духи, які звичайно показуються на салонових сеансах, і справді безперечно існували, то вони мене теж не інтересували б, принаймні не більше, ніж інтересують звичайні, безперечно існуючі, але смішні люди, що до старих літ бавляться маскарадами та містифікаціями. Коли тії духи справді існують, то вони недобрі і не щирі; коли вони все знають, то чому не кажуть просто, без загадок, замилювання очей, при помочі якихсь дурних столиків, мисочок і т. і.? Коли не знають нічого, то чому так просто не признаються: не питайте, люди добрі, бо ми такі самі мудрі, як і ви? коли знають, та невільно їм щиро казати, то чому не мовчать, а кокетують з бідними людьми: а я щось знаю, а тобі не скажу!.. У всякім разі такі, якими вони показуються на сеансах, вони дуже подібні до schone Masken und Domino банальних маскарадів і мені особисто дуже несимпатичні. По-моєму, так поводитись, як вони, можна порядній людині тільки на 1-го Aprilis, – зрештою, може, у духів інша етика, і я до неї не доросла… Бачите, яка я невдячна, – духи мене протегують перед кимсь, а я так про їх! Отже, побачимо, чи дуже розсердяться.

 

Я собі подумала, що, може, хтось буде вражений отим, що тут написано? Нехай вибачить, я не хотіла його вразити ні насміятися над його вірою, коли то вже віра. Тільки ж хтось питав, як хтось думає, то хтось мусив щиро сказати, інакше було б негідно нас обох. Правда ж?

 

Я взагалі давно вже втратила віру в «духів» і спіритичних і всяких інших, добрих і злих, небесних і підземних (та, власне, свідомо й не мала ніколи тії віри), а часом, в хвилини подразнення нервового, щось одзивається, як, напр., страх дзеркал вночі, прикре почуття від темряви і т. і., певне, се якісь спогади фантастичного настрою мого дитинства, але я знаю, що то «пережитки», – вірю ж я тільки в одного духа, того, що про нього співав Heine в своїй «Bergidylle» і що йому служили всі найсвітліші душі людські. І з мене тієї віри досить. Той дух може замінити всіх духів, що грають на столиках, бо той дух грає просто на серцях людських і що може, те творить просто, без містифікацій, і створив він найкращі діла людської штуки через своїх обранців. А що створили спіритичні духи, окрім нападів істеричних? «По ділах їх пізнаємо їх», – сказано в Євангелії.

 

. . . . . . . . . . . .

 

Чудний се лист, правда? Се, може, того, що сьогодні «урочистий» день моїх роковин. Сьогодні я скінчила 31 рік. Сей день завжди якось неприємний, бо мимоволі оглядаюсь назад, «на путь минулу» і… зрештою, не варт розводитись на сю тему, бо все одно не поможе.

 

Тим часом за «високими матеріями» я нічого не сказала про дрібні справи світу сього, а спеціально про мої. Життя моє тут райськи монотонне, так що й описувати нема що. Живу головно сонцем, морем та ще листами. Коли дощ іде, море сиве і листів нема, то я сумна, коли погода і маю добрі звістки, то весела. Цілий січень була чудова погода і листів було багато; в лютому вже не так, хоч все-таки один тиждень (власне остатній) щодо погоди був ідеальний. Поправилась я настільки, що, мені здавалось би, вже досить, та лікар каже, що треба ще, бо щось там ще не до кінця вигоїлось в грудях, та мусить вже хутко вигоїтись. Може й правда, що не зовсім ще вигоїлось, бо як трошки застуджусь або роздражнюсь нервово, то зараз мені знов «стінка» стає з правого боку і рипить щось замітно, але остатнього тижня сього ні разу не було. Хтось буде знов здоровий, він вже знає.

 

Хтось не читав чиєїсь повістки, бо чомусь мені сей рік «Вісника» не прислали, не знаю чому. «Одержима» моя лежить в редакції ще від грудня, а має чомусь аж в марці друкуватись. Чого лізти до мене, щоб я її скоріш присилала, то не знаю. Хтось тепер нічого не пише, бо лікар йому заборонив – хтось дуже з того не рад, але мусить слухати.

 

А хтось нехай би таки писав, коли може, то менше б про ті прикрості думав. Ст. не варт того, щоб на нього стільки енергії ненависті тратити – він мені завжди здавався нещирим і філістром до краю. То правда, що таке «приятельство» подле, але ж філістри звикли справи серця все «практично» рішати, то він, певне, в добрій вірі був, що то «розумна порада», та й годі. Але, звісно, заходити з такими «практичними» (на чужий кошт) людьми не варт.

 

А хтось у свій час, ще як тільки що приїхав до Чернівець і як бачив ведмедя з кимсь, то думав собі: «Хоч би хтось був і два рази старший од ведмедя, то таки ведмідь його не вартий»… але хтось тоді не казав того, бо думав, що то комусь буде прикро. Тим часом хтось і тепер так думає і журиться тільки тим, що хтось так мучиться, а якби хтось не мучився, то було б усе добре.

 

Хтось не знає ще, коли виїде з Італії. Лікар радить лишитись до літа і їхати додому морем, навколо Італії і Греції просто до Одеси, аби зміцнити курацію пробуванням в чистому морі. Але хтось не знає, чи могтиме так довго лишитись, бо все-таки життя тут досить дороге. І взагалі до літа ще далеко. От якби хтось міг з кимсь так навколо поїхати! А може б і міг? То коштувало б його 200 гульденів. Тільки, чи не хорував би хтось на морі, ото тільки страшно. А може б і ні, – літом море спокійне. От би славно було!!..

 

Нехай хтось скаже св. Анні, що хтось її хорошенько і ніжненько просить не хорувати і не тупати дуже і не шпортатись, аби не томитись. В. п. таткові мій привіт і бажання здоров’я. Также і браттям привіт. Сестриці, і чорненькому, і Могильн. посилаю картки на чиєсь ім’я, а хтось буде ласкав передати.

 

Хтось когось дуже жалує і любить, з охотою і сів би, і ліг навколо когось, і розважив би ліпше, ніж ті духи (хтось на них eifersüchtig), духи не можуть любити, а хтось може і любить.

 

Хтось

 

 

19.03.1902 р. До О.Кобилянської

 

19.III 1902

 

Хтось до когось знов озивається! Хтось здоровий і робиться гладкий. Хтось просить когось в гості, щоб потім їхати на Україну морем. Нехай хтось справді про те подумає, бо когось можуть родичі не пустити восени знов їхати, коли він заледве літом додому приїде після півроку життя на чужині. Комусь ще лікарі не дають нічого писати, то хтось і не заробив нічого. Коли хтось хоче, то хтось напише, скільки би могла коштувати така подорож. А до С. -Ремо хтось міг би з п. Трушем доїхати.

 

Хтось читав чиюсь повість в трьох книжках «Вісника». Комусь подобається, а більше уваг напише згодом в листі.

 

Хтось когось любить, а родину вітає.

 

Хтось (татарчаткові па!)

 

 

 

14.04.1902 р. До О.Кобилянської

 

San Remo, Corso Cavallotti,

villa Natalia. 14.IV 1902

 

Нехай мій хтосічок дорогий вибачить, що хтось не зараз йому відписав. Хтось був такий, що навіть одразу чиїхсь нарисів не міг прочитати, прочитав другого дня, а тільки третього (сьогодні) міг написати потрібного супровідного листа до Києва. Сьогодні «нариси» їдуть до Києва, до мами моєї, з моєю рекомендацією і всякими просьбами та вказівками, як їх провести в «К. ст.». Нариси мені сподобались обидва, не знаю, котрий більше, і ред. «Киевской старины», коли не буде педанткою, то мусить їх прийняти.

 

Я тільки дозволила собі викреслити олівцем одну фразу, а власне слова, що сказані про хвилі, «що гонять все вдаль, все по дев’ять разом». Як хтось чорненький побачить море, то згодиться з кимсь, що хвилі ніколи не біжать від берега в даль, то тільки легкі гребінці від берегового вітру можуть рябіти так, наче від берега біжать, а великі справжні хвилі все до берега прибувають, наче здалека звістку несучи, і дуже трудно пізнати, котра з них, власне, дев’ята, бо то на просторі не видно, а тільки вже аж коло самого берега, перед тим, як розбитись, хвиля показує всю свою силу. Хтось не має претензії когось навчати, як треба описувати море, хтось чорненький далеко ліпше опише, коли побачить, але хтось білий дозволив собі вказати фактичну помилку. Тільки, може, хтось так не хоче, то нехай напише, можна олівець витерти гумою, а як хтось так хоче, то можна й атраментом перекреслити. Нехай про те напише або моїй мамі, або мені, як йому догідно, а нариси можуть собі їхати тим часом (вже їдуть, бо хтось дав на пошту).

 

Хоч ведмідь «Сліпця» не зрозумів, то ще то не значить, аби й ніхто не міг зрозуміти. Хтось думає, що зрозумів, а як зрозумів, то видно з того нарису-pendant, що тут приложений до листа. Чи так? Хтось не міг утриматись, щоб того не написати, і ліг і не встав, поки не написав. Може, і про меви (по-українськи чайки) щось напише, але не зараз. Тепер уже втомлений і йому взагалі не слід би писати. Бо хтось був не дуже здоровий, тижнів зо три кис, двома наворотами на велике безсоння хорував, і бронхіт мав і плевричний біль, і схуд на 1.25 kilo і змарнів, і став нездалий. Тільки вчора вже виспався і поздоровшав, та й сьогодні вже добре, та й, може, вже буде добре далі.

 

Хтось ще, може, тут лишиться місяць, бо не хоче додому «вимоклим» їхати, мусить знов поправитись.

 

А тепер хтось скінчить, бо ще мусить один діловий лист написати зараз, хоч і втомлений вже.

 

Ой, мій хтось дорогенький! що ж би йому зробити, аби він не такий бідний був? Якби я тепер була щаслива, то мені було б сором за себе, бо хтось (мій хтось) більше вартий сонця, ніж я…

 

Па! – Комусь «па» і всім, хто мене згадує.

 

Картку з Шевч. вечора отримала. Спасибі всім підписаним, що не забули за мене, – я їх теж вітаю всіх.

 

[разом з листом Леся Українка надіслала нарис-pendant «Сліпець»]

 

Сліпець

(Нарис-pendant)

 

Motto: Душі ніхто не бачить, а чує – не кожний.

 

Дивна річ, я ніколи не знав напевне, сліпий я чи видющий. Люди часто вважали мене сліпим, а мені здавалося, що я таки видющий, тільки з того мені радощів не було, бо я не міг дивитись на сонце. Я пробував дивитись на нього крізь різнобарвні скельця і бачив часом його обриси, але де на нім плями, а де чиста поверхня, я не пізнавав, скельця збивали мене, бо все скрашували інакше. Як тільки ж я хотів поглянути на всього без жадних окулярів, світло разило мені очі до болю, біль колов мені мозок, від мозку пригніченість розпливалась по всім тілі, і я ставав хворий і нездалий. Я мусив покинути проби дивитись на сонце голими очима, бо тямив, що то може мене убити, а крізь окуляри не мав уже охоти дивитись, бо зрештою і вони разили мене (і то дуже), а сонця не показували. Тоді я хотів бачити хоч саме світло, без сонця, але таки сонячне світло. Ой лихо, як воно разило мене! Просто криваві сльози витискало. Я хтів дивитись на білу мармурову статую в сонячному світлі, там високо на неприступнім п’єдесталі, о, вона була така гарна, от-от, здавалось, оживе і слово промовить, – тим часом мені починали боліти очі, і я вже не знав, чи то мені в очах тьмариться, чи статуя справді криється плямами цвілі та павутини, – і я знов плакав з болю і з жалю. Я хтів дивитись на білий з ніжними відтінками сніг… він мінився, мінився, ставав сивим, далі чорним, – я не знаю, то тільки в очах так було, чи він справді розтав і в болото обернувся, тільки я знов мусив плакати. Я хтів дивитись на срібно-рожеву західну хмарку, таку яскраву і таку милу, і дивився, і вона немов стала ще рожевіша, та мої очі так заболіли страшно, що я тільки тоді отямився, як уже хмарки не було, тільки темна-темна і понура ніч була надо мною, і передо мною, і геть навколо. І тоді мені вже й самому здалось, що я осліп, бо та ніч довго тривала, і я нічого не бачив, нічого ясного, нічого білого, нічого барвистого, тільки ніч… Я плакав і питав людей: чи я осліп? Одні здвигали плечима і казали: «Не знаю». Другі казали: «Не думай про те». Треті потішали: «І сліпі живуть на світі, єсть такі, що й зроду сонця не бачили». Я побачив, що ніхто мені просто правди не скаже, і замовк.

 

У мене давно була звичка ховатись по всяких темних закутках та печерах, коли світло намучить мені очі, і я сидів там одиноко і ждав, поки перестануть іти сльози з очей, потім я знов ішов шукати світла. Тепер я так не хотів. Мені схотілось товариства таких, як я, в одинокому закутку мені було страшно, а між здоровими людьми сумно, та й їм, може, було сумно зо мною.

 

І я пішов до шпиталю. Там мені добре було. Там була одна хвора дитина, що зроду сонця не бачила: хоч їй давали надію, що вона ще побачить його, але вона не вірила тій надії і старалась навикнути, погодитися з ніччю, але часто спотикалася в темряві і тоді плакала. Часом вона довго-довго грала якісь тужливі мелодії (у неї була срібна арфа, трохи затяжка для неї і з твердими струнами) і потім знов плакала. Коли я підходив до неї, щоб пожалувати її, вона питала мене тихим голосом:

 

– Чи ти коли бачив сонце? яке воно? я думаю, що воно страшне, бо воно пече…

 

– І я так думаю, – відповідав я ще тихше.

 

– А світло ти бачив? – допитувалась дитина.

 

– Не знаю…

 

– Як не знаєш, ти ж був видющий?

 

– Я не знаю, чи я був видющий.

 

– Але ж ти бачив щось? – наставала дитина вже роздражнена – скажи, як ти бачив?

 

Я починав розказувати, а далі сам плакав з жалю, і дитина плакала і через мої сльози, і через те, що не розуміла, все-таки не розуміла, як то я «бачив» щось.

 

Не раз вона мені казала:

 

– Нащо ж ти «дивився» на оте все, що ти звеш «біле»? Хіба то конче треба «дивитись»? Може ж, його можна «слухати»?

 

Я мовчав, бо я не міг їй сказати: «Тільки слухати – для людини не досить».

 

Дитина далі питала: «Нащо ж то «бачити», коли від того очі болять?»

 

Я знов не міг їй сказати: «А нащо ж очі, коли не бачити»? – і знов мовчав.

 

Дитина знов казала:

 

– Було тобі не дивитись хоч на ту якусь «хмару», що то наостанку була, то через неї так очі болять у тебе, – тут дитинка ніжно поцілувала мені очі, знайшовши їх ручками, хоч говорила гнівно, – якби ти не цікавився різними «хмарами», та якимсь там «білим», та не «дивився б», то був би здоровий, і ніщо б в тебе не боліло, і ти б не сидів у шпиталю, а був би вдома і працював.

 

Я не міг сказати: «А ти ж сидиш у шпиталі, хоч і не «дивилася» ніколи». Я тільки сказав: «Будем працювати хоч тут, моя дитино».

 

І ми вкупі кошики плели і всяку сліпецьку роботу робили, тільки я все був хворий, все мене боліло через тії очі, а дитина була ще мала, то й робота наша йшла абияк.

 

Дитина мала дуже тонкий слух і зараз чула по шелесту повільнішому, коли я вже томився роботою. Тоді вона клала свою ручку на мою роботу і казала: «Покинь, я скінчу твого кошика, тут уже мало лишилось, таке, що й я можу. Ти ніколи міри не знаєш в роботі!»

 

Вона часто говорила гнівно, а ручки тим часом дуже ніжно і сердечно стискали мою руку, і мені жаль було тих добрих, бідненьких ручок до моєї колючої роботи.

 

– Кошик може почекати й до завтрого, а коли ти не маєш своєї роботи, то краще заграй мені трошки, а я полежу, мене менше болить, як ти граєш.

 

І дитина зараз приносила свою важку арфу (занадто важку для її тонких дитячих ручок) і грала мені, і біль мій затихав, і я більше марив про щось невиразне, ніж думав над тим, як зникла хмарка, та чи я сліпий, та видющий. І так було добре…

 

Та мені жаль було, щоб вона трудила ручки над важкою арфою і твердими струнами, що натирали їй пухирі на пальцях, до того ж вона часто плакала по музиці і знов питала мене, що то таке сонце, що то таке світло, і як то «бачити», і нащо то «дивитись»; такі розмови мучили нас обох, і мені після них завжди очі боліли. Згодом вона вже привчилась не питати, але все одно я знав, що вона про те думає, і мені мало було що легше… Та їй теж… Тоді я посилав її гратись з іншими хворими дітьми (вони все більше у «схованку» грались), а сам ішов до сестри милосердя, що доглядала мене в шпиталі

 

О, вона була справжня сестра для мене, лагідна, ніжна, тиха, її музикальний голос помагав мені думати (вкупі з моєю товаришкою-дитиною), що для людей досить тільки «слухати»: її тонкі, гладенькі, немов шовкові, руки давали мені ілюзію, ніби я «бачу» їх аж до самого дна душі. І коли ми ходили удвох по садку – на нас спадав ніжним дощем, ледве дотикаючись лиця, весняний цвіт і роса з дерев, а пахощі квіток напливали тихими хвилями, – я не раз зовсім забував, що я не бачу і не розбивав собі голови над тим, чи я сліпий, чи я видющий, мені було так, як бувало ще замолоду, кола я зовсім був здоровий та ходив у темні, непрозорі нічки-петрівочки слухати соловейків у рідному гаю, я тоді слухав соловейків і зовсім не думав, що краще – день чи ніч. Отак мені часто було при моїй сестрі, навіть очі переставали боліти. А коли вони все-таки чого-небудь починали боліти, то вона казала, що вона знає, як і чого то болить, і не питала ні про що, тільки клала свою шовкову рученьку на мої очі, і ніколи при ній мій біль до кривавих сліз не доходив. Вона нічого не розпитувала в мене, але я сам їй багато-багато казав, все, що хотів, і то було легше, ніж ті розмови з самим собою у якому закутку, що я бувало провадив, ховаючись від світла і людей.

 

Сестро моя, як мені було добре з тобою! Ти вигоїла в мені все, що тільки в силі людській було вигоїти. Ти і тая гнівна та добра дитина вернули мене коли не до здоров’я (я таки не знаю, чи буду я коли зовсім здоровий…), то хоч до життя, визволили мене від того лютого болю, від тих кривавих сліз. І вийшов я із шпиталю в світ, все ще хворий, але з якоюсь надією. Ждати в шпиталі одужання було б довго: я все ще боюся глянути на сонце і не розкриваю очей вдень, щоб не глянути на світло, але я знаю, коли день, а коли ніч, бо якось червоно стає в очах, а часом чорно, – ще буває і якось невиразно, не то біло, не то сиво… щось так, як світання або смерк… я ще не знаю, що воно таке, я ще боюся дивитись… я все ще не певен, чи не сліпий я часом, бо й сліпі часом тямлять, коли день, а коли ніч. Я не одважусь одкрити очі… але, може, колись одважусь! Люди кажуть, що я вже мушу бути видющий, але я не знаю, боюся знати.

 

Я вже давно не бачив своєї дитини, але чув, що вона підросла і стала сподіватись сама, не тільки її родичі, що буде ще колись видюща. Я віддав би їй всю свою надію, аби її надія стала ясна і правдива.

 

А моя сестра… Ох, я чув, що вона… ні, про неї я не можу сказати того страшного слова, що стільки раз казав сам про себе. Я хотів би знати, чи вона справді набавилась якоїсь хвороби очей (у шпиталі часто бувають заразливі хворі, – може, й я був таким?), чи то в неї тільки втома трудного життя так відбилась (то часто буває). Коли то тільки втома, то вона мусить минути, я поможу, щоб вона минула.

 

Я часто думаю про неї, і така моя мрія: я візьму з її рук важкий, колючий костур, що дали їй добрі «товариші», і кину його геть межи дрова і візьму її під руку, і підемо так, як ходили колись по садочку. «Милостині» нам не треба, ми можемо працювати хоч щось – і буде нам так, наче ніхто нікого не провадить, а що просто ми йдемо – сами, але поруч. Ми будемо ходити або тим шляхом, що вона знає, або тим, що я знаю. Вона знає шлях в лісі, а я понад морем: і там, і там буде гомін і вільне повітря, ми будемо слухати разом і розкажемо вголос, що ми думаємо про ліс і про море. Вона зірве квітку і дасть мені напитись пахощів душі лісу (вона і вночі квітки знаходить), я знайду мушлю і дам своїй сестрі послухати, в мушлі шумить «душа океану», і так ми будемо слухати душу. Коли нам обом стане тужно до сонця, моя дитина заграє нам на своїй важкій арфі, на твердих, срібних струнах ті мелодії, що криваві сльози в срібну росу змінять, – вона вже підросла, либонь, ручки зміцніли, вона вже більша і не буде задавати дитячих питань, вона буде грати й мовчати, я знаю.

 

А може, ми… ми обоє, я і сестра, таки побачимо… побачимо його… «сонечко наше боже, святе!» А як ні, то хоч світло його, то хоч барву легеньку… Хто раніш побачить, той буде мовчати, щоб не вразити другого, ще невидющого. Буде мовчати, тільки піде ще обережніше, і поведе свого друга ще певніше, і дасть йому почути всю красу моря, всю розкіш лісу, так, дасть почути. Але й краса і розкіш не буде краща, не буде розкішніша, ніж та душа, що ми слухали обоє, як були невидющими. Я те знаю. Я ж і тебе не бачу, моя сестро прекрасна, але я чую тебе, і, певне, тим я люблю тебе більше, ніж всі товариші твої. Я не маю костура, щоб дати тобі, але я дам себе, такого слабого, як я тепер, – чи приймеш?..

 

 

2.05.1902 р. До О.Кобилянської

 

2.V 1902

 

Хтось просить дякувати всім, підписаним на спільній великодній картці, а кождому зокрема не пише, бо не знає адрес (і зрештою, unter uns sei gesagt, не має що багато писати!). З тої картки з самими тільки підписами хтось однак цілу картину і сцену вичитав (викомбінував собі).

 

Хтось читав в «Ділі», що «Відгуки» його вийшли. Рад би їх дістати тут, бо навіть потрібні йому. Коли видавці не мають за що послати, то хтось їм верне за марки, але купувати власну книжку, далебі, встидається! Чей же хтось собі хоч Honoration-exemplar заслужив.

 

Хтось не так щоб дуже здоровий (зле спить і в грудях поскрипує), але і не хворий, от собі так! Ще тижнів зо два тут побуде, а там вже подумує майнути.

 

Хтось когось любить.

 

Хтось

 

P. S. Хто в Чернівцях зветься «Мотя»? Якась мені Мотя картку прислала, годилось би подякувати, та не знаю кому.

 

 

 

3.07.1902 р. До О.Кобилянської

 

г. Гадяч, Полтавской губ.,

хутор Зеленый Гай, 20.VI 1902

 

Хтось любий, може, й зовсім уже нагнівався? Бо чиясь карточка застала когось у Києві, а хтось не відписав. Але то хтось був так заморочений у Києві, що навіть і на карточку не міг здобутись. Та ще й утомлений був дуже. Отож хтось як виїхав ще 20 мая (н. ст.) з Сан-Ремо, то тільки 20 іюня (н. ст.) приїхав в Одесу; бо він одбіг у Швейцарію, як хтось знає (via Женева, Берн, Цюріх, Люцерн і потім вниз до Генуї через озера і Готарську дорогу), а потім у Генуї пустився на море та й плив 17 день.

 

Набачив усякого дива: і снігові гори, і сині та зелені озера, і Рейнський водопад, і Неапольську затоку з Везувієм, і мертве місто Помпею (то щось єдине на світі, таки справді), і золотисто-рожеву Сіцілію, і святий Акрополь атенський – престол вічної краси, і білу Канею, і безліч островів самоцвітних – цілий веселий світ, і Смірну – місто барвистих тканин, що виткані на взірець самої околиці, і фантастично гарний Константинополь… а поміж усім тим море, море і вічна пісня хвиль… Вражень було багато, та чогось не писалось про них, так що я тільки карточки з дороги посилала (половина їх, як тепер бачу, пропала), а то все було то втомлюся від біганини по якому місті, то спати хочеться від колисання на морі, то просто якось dolce far niente не дає писати.

 

В Одесі були прикрості: суворий огляд на границі, негода і те, що нікого з приятелів не застала вдома. В Києві застала з родини тільки татка (потім над’їхала братова і пробула зі мною три дні), їздила за місто до Драгоманових (Рада при мені виїхала до Парижа складати іспити з французької мови і літератури, аби мати офіціальний учительський диплом), бачила Черняхівських, Стешенків, Старицьких, Лисенків, Матушевського і Квітку (обидва комусь кланяються), та ще зо два знайомих і Труша теж, зрештою, мало людей, бо в Києві мало хто літом сидить. Татко мені сказав, що чиїсь нариси «Киевская старина» не може умістити, бо під її програму не підходить (татко багато сперечався проти того, але нічого не вдіяв). Досі хтось мусив отримати нариси, бо татко мав їх відправити комусь в день мого виїзду. Дуже мені прикро, що так воно випало, але що вже з ними робити?

 

У Києві хтось просидів цілий тиждень, хоч думав було спочатку всього два-три дні пробути, отак то за різними справами, то за братовою запізнилась. Але то, може, й ліпше, бо в Зеленому Гаю тільки за день до мого приїзду настала погода, а то все йшли дощі, вогкість і зимно діймали. А хтось і так уже трохи застудився, приїхавши, спочатку на Сирці (у Драгоманових), – то такий собі хутір в лісі, от як і Зелений Гай, – бо там увесь час ішов дощ і спати трапилось у вогкій хаті; а потім дорогою ще трохи простудилась на тих нічних пересіданнях, так що тепер кашляю і горло болить. Але то так собі, невеличка простуда і мусить хутко минути, а взагалі всі кажуть, що я дуже поправилась і поздоровшала, та я й сама те почуваю. Мені в Швейцарії лікарі казали, що мені дуже мало бракує до цілковитого видужання, що вже той процес катаральний, який був, минув, тільки ще деякі сліди лишились, так що треба уникати простуди, виїхати зимою знов десь на полудне, та вже можна сподіватись, що буду цілком здорова. Дозволили мені працювати (не більше як 6 год. в день, а ввечері не писати і нічого поважного не читати) – се дуже багато для мене значить, і я певна, що так я далеко ліпше почуватимусь і фізично, і морально. А роботи маю досить, аби лише сила.

 

От як поїду знов на зиму, то, може, й Оксаночку візьму, бо вона щось розкисла. Весною було дуже захорувала на нерви (істеричні напади, безсоння і т. ін.), та й тепер ще нездорова, якийсь пригнічений настрій і прикре відношення до всього і до всіх, але все-таки вже йде на поправку. Тільки я гадаю, що ліпше забрати її на зиму, бо я бачу, що їй київське життя не пасує.

 

Решта нашої родини здорова і добре мається.

 

Ліля вже тут, покінчила іспити і поправилась на здоров’я, а то теж трохи зимою хорувала. Ліля і всі наші когось вітають. Чекаємо в гості брата, Кривинюка і Квітку, татко теж, певне, на місяць приїде. У нас в новій, недавно збудованій, хатці мешкають Трегубови, а на долині якісь учительки найняли помешкання. Людей чимало, і нудно не буде, але мені бракує хтосічка. Нехай хтось пише, а хтось не буде мовчати. Як там у когось дома? А може б, хтось таки приїхав?

 

Нехай хтось вибачить за якийсь такий безладний лист, але я ще не оговталась з дороги, та й спішуся, бо страх багато маю листів на черзі. Прошу привітати родину і знайомих.

 

 

16.10.1902 р. До О.Кобилянської

 

Київ, 3 – 16/X 1902

 

Як мій хтось дорогий може думати, що хтось гнівається на нього? Сам – якийсь, та ще й гніватися мав би?! Хтось отримав обидві карточки від когось у Києві, та не відповів, бо саме збирається виїздити, то має клопоту багато і так якось час розірваний то людьми, то справами. Тепер однак, хоч до виїзду два дні лишилось, маю більше часу вільного, бо вже справ менше.

 

А як чиясь перша картка прийшла, то хтось був дуже розшарпаний, бо ще тоді Оксаночка була дома, та саме радилась з лікарями, що з нею робити, – її нерви за літо не дуже-то поправились і нам всім неможливо тяжко було витримати з її нервовими капризами. Отож ми з Лілею бігали до лікарів і вдома старалися все врядити, як вимагали лікарські приписи. Все те забирало часу й енергії багато, бо хтось собі здумати не може, що то за кара божа глядіти за істеричними та ще розпещеними людьми, ми обидві, я і Ліля, самі вже мало не дійшли до такого або й гіршого стану, як Оксана. Нарешті лікарі порадили їй змінити оточення і виїхати на село в якусь родину, де був би порядок і де сама хвора узнавала б чийсь авторитет. На щастя, її запросила до себе на село наша старша тітка, що, власне, дуже добрий порядок в домі провадить і має авторитет перед Оксаною. Се вже тиждень як Оксана там, і пишуть, що там їй ліпше і що поводиться вона далеко нормальніше. То й гаразд!

 

Хутко по Оксані виїхала Ліля до Петербурга. Бідна, дуже не хтіла їхати на північ! Мала охоту кудись до Австрії на університет вступити, та що ж, коли у Вас чужинок інакше як на госпітанток не приймають і докторату не дають, а без того Лілі не можна було б потім в Росії державні іспити складати. Отож забралося бідне та й поїхало в Петерб., – досі вже там. Не стільки вона відпочила за літо, скільки намучилася, не знаю, чи стане сили й на добру науку та роботу… Се літо таки дорого нас всіх коштувало (не матеріально, звісно).

 

Я було думала раніш від сестер виїхати, але зосталася, щоб уже знати щось напевне, як буде, бо все-таки думала, що, може, візьму з собою Оксану (лікарі відрадили брати). А тепер уже випадкові причини затримали. Маю вже паспорта і все на дорогу, отже, в суботу (5 – 18.Х) виїду на Львів – Відень, знов до Сан-Ремо на всю зиму. Не почуваюся тепер слабою, а таки поїду, бо лікарі радять «для певності» ще й сю зиму перебути в Італії, бо таки мені там значно помогло. Сього року буде не так сумно на чужині жити, бо я вже настільки здорова, що можу працювати. Маю роботу і «для душі», і «для хліба».

 

Власне, «для хліба» писатиму статті у великий рос. журнал «Мир божий», статті такого характеру, як я до «Жизни» писала, і платитимуть мені за них по 80 рубл. від аркуша. Тільки писатиму не щомісяця, а може, на два місяці раз, бо воно і втомно було б, та й журнал той не має постійної рубрики критичної, але обіцяв «від часу до часу» охоче приймати мої статті.

 

От і всі новини про когось білого. А комусь чорненькому скажу, що його «За готар» хутко буде надруковане в «К. с.». Хтось те оповідання читав і дуже собі вподобав, а давано було комусь читати рукопис для того, щоб хтось пояснив деякі незрозумілі слова (гуцульські). Отож хтось чорненький має хутко отримати і гроші.

 

А тепер хтось когось щось просить. Чи не міг би любий хтось виїхати напроти когось днів на два до Львова? Може б, там родичі той час самі справились би. Хтось буде у Львові від неділі до середи, а там рушить до Відня і далі. Хтось би з охотою заїхав до Чернівець, та час і гроші не вистачають, бо треба ще буде у Відні та в Мілані забавити конечне для залагодження справ літературних (з огляду на нову роботу), а що вже й так виїжджаю не рано, то боюся, щоб знов така негода в дорозі не захопила, як торік, коли хтось ледве не застиг від студені у вагоні і приїхав до Сан-Ремо застуджений.

 

Чи хтось зможе приїхати? Як зможе, то нехай просто приїде і довідається про когось в Товаристві, а як ні, то нехай напише комусь до Товариства (Чарнецького, 26), щоб хтось даремне не ждав.

 

Комусь дуже прикро, що не може до Чернівець заїхати, але ж не може.

 

Хтось уже далі не пише, бо пора знов до роботи. Але хтось комусь буде в Італії часто-часто писати, хтось побачить.

 

І хтось когось любить і ніколи на когось не гнівається, і не гнівався, і не буде гніватись. Хтось кланяється Св. Анні і всій шановній родині, а когось цілує і гладить і так, і так… і ще так…

 

Хтось

 

Чорненьку дитинку хтось цілує і дякує за пам’ять про когось.

 

 

 

14.11.1902 р. До О.Кобилянської

 

San Remo, villa Natalie,

Corso Cavallotti, 14.XI 1902

 

Чи хтось на когось не гнівається, що хтось (натурально, білий) все такий подлий остатніми часами? і не пише і навіть адреси не шле! Нехай хтось дорогий вибачить. Хтось у Львові і в Відні все одно що в котлі кипів, такий був заклопотаний. Як не біг нікуди, то думав, куди ще має бігти і не мав часу нічим іншим зайнятись. Чиясь братова може посвідчити, що то так було. Чийсь брат і братова когось дуже гречно вітали і хтось справді чується їм обов’язаний за їх гостинність, п. Євгенія навіть в орудках помагала комусь, а то дуже багато значило, бо хтось в таких речах сам трохи безпорадний.

 

Хтось тепер має перед собою стільки всякої і літературної і хатньої роботи, що… аж майже нічого не робить через heilige Furcht перед такою масою. А листів-листів… Боже!

 

Хтось у Відні справив собі все, що хотів, і бачив, кого хотів, тільки M. E. Delle Gracie не застав дома, а дуже хотів з нею бачитись, бо то цікава і симпатична писателька. Оце згодом напишу до неї. Був хтось і в професора Nothnagel’a, і той комусь сказав, що хтось таки ще не зовсім здоровий і мусить пильнуватись, але все ж passable і, певне, за рік видужає зовсім.

 

Комусь таки се літо трошки зле випало на нерви та й хтось трохи схуд (на 3 кіло), то тим і менше поправився, ніж би міг. А проте нічого, маю енергію і чуюся не зле, відколи той плевричний біль (що тут по приїзді когось з тиждень мучив) минув, Правда, що то тут тепер чудово гарно і ясно, і тепло, то сором було б матися зле. Мешкає хтось в тій самій хаті і в тих самих обставинах, що й торік. Товариство те саме, тільки що на місці матері господаря єсть його тітка, а панна, моя торішня сусідка, ще не приїхала. Тепер тут саме цвітуть хризантеми і вряджено їх виставу – я таких гарних ще в житті не бачила.

 

Як дає там мені хтось мається? Чи всі здорові в родині? Чи хтось трошки поліпшив настрій? Що хтось пише? Чи надрукований вже чийсь нарис в «Киевск. стар.»?

 

От як хтось когось запитаннями засипав! А сам мусить на сей раз не дуже розписуватись, бо таки масу писання перед собою має, а дозволено йому працювати тільки 6 годин на день і то в трьох «ратах». Тільки мій хтось нехай не думає, що комусь уже не буде часу відповідати, як йому напишуть. Вже довше чи коротше, а хтось таки все якесь слово знайде, бо любить когось і хоче з кимсь говорити. Комусь так жаль, так жаль, що когось у Львові не бачив… Нам би таки треба, та й треба, та й ще треба побачитись. Па! Чорненькому хтось хутко пошле картку, тільки от зараз не має, то так здоровить.

 

Св. Анні і всій шановній родині мій привіт. А комусь паси. [риски і хвилясті лінії, що зображають гіпнотичні паси]

 

Хтось

 

 

 

30.12.1902 р. До О.Кобилянської

 

San Remo, villa Natalia,

Corso Cavallotti, 30.XII 1902

 

Мій хтосічок дорогий що про мене думає? Нехай не думає нічого лихого. Хтось був дуже зайнятий, писав статтю до рос. журналу (для зарібку) про поезії М. Конопніцької, спішився, щоб не спізнитись, і не мав вільного часу на справжні листи. Потім був трошки хорий, маленький бронхіт вчепився, тепер вже минув, тільки хтось ще кашляє, але вже не болить і гарячки немає, то, отже, здоров. Поки не видужав, не хотів писати, бо неприємно під таким враженням. А до того мав трохи ділової та іншої наглої кореспонденції, що зібралась, як «проценти» на довг, за час писання статті (за 2½ тижні). Хтось же знає, як хтось листи хронічно пише, і все їх винен, і ніяк не одпишеться. І тепер, натурально, мав досить того писання в перспективі, але таки сьогодні комусь напише. Чорненькій дитинці хотів картку послати, але не мав картки, а до міста вже давно не ходив, – тут досить далеко від нас до склепів, – сусіди ж мої все люди або хорі, або зайняті коло хорих, то їм не дуже вигідно робити мої орудки. Але, може, сьогодні піду сама, тоді пошлю якесь «море».

 

До мене ніхто не писав про фотографію для карток, і то мені все-таки дивно, що вже моя «особа» десь в «збірці», а я про те й не знала б, якби хтось не написав. Се не дуже-то чічо з боку «збирачів», я тільки не знаю, хто вони такі, а то б дала їм догану, хоч воно вже тепер запізно для якихсь практичних наслідків.

 

Якось я читала в «Ділі» про депутацію чернівецьких русинів (в ній і наші спільні знайомі були) до о. Воробкевича з нагоди дарування йому цісарського ордера. Може, воно на австрійські звичаї інакше виходить, але нам, українцям а Росії, то дуже чудною і навіть прикрою здається така kaiserlich-koniglich-patriotisch-ruthenische Demonstration, бо в скільки-небудь ліберальній пресі у нас навіть не споминають про всякі офіціальні «поступки» писателів, та, правда, що у нас порядні писателі не дуже-то й отримують ордери. Та, здається мені, і австр. українцям нема чого так уже тішитись, аж до урочистого святкування, коли те правительство, що, властиве, за ніщо їх має, кине якийсь там ордерчик «з ласки на потіху». Нехай би ще старіші ходили з такими депутаціями, то ще розумію, бо вони все ж виховані в дусі c.-k., a молодші, коли хотіли поздоровити і потішити старого і хорого поета, то могли знайти до того тисячу інших нагод, більше людських, а менше бюрократських. При нагоді хтось може чиюсь думку переказати Сімовичеві, що репрезентував «Молоду Україну» при тій урочистості. У всякім разі, молода Україна (не товариство, а покоління) по тім боці кордону не прилучилась би душею до такої урочистості, за се ручу.

 

Я не знаю, чи «К. старина» вже видрукувала чиєсь «За готар», – перед моїм виїздом обіцяли видрукувати в найближчім числі, але я тут «К. ст.» не бачу, а з дому мені про те не написали. Чую, що в «К. ст.» була «критика» на когось (чорненького), на Кримського і Хоткевича, яко на «декадентів». Мені обіцяють ту критику прислати сюди. Має бути щось не конче мудре. Моя мама збирається щось відповідати в чиюсь оборону, а може, і хтось (білий) щось напише.

 

Хтось пише тепер чимало всякого, бо йому позволено більше працювати, ніж торік, тільки все хтось жалує, що не має стільки сили, як нормальні люди, а то б хтось так нагострив перо, що аж! Хтось послав скілька поезій до «Вісника», а не знає, коли умістять. Чи хтось не пише до віденської «Zeit»? A хтось, може, буде там писати, бо вже запрошений, тільки комусь тяжко по-німецьки писати. Хтось, якби міг, розірвався б на кавалки, стільки йому треба на всі боки писати.

 

Як же там мій хтосічок, мій чорненький живе? Чи не дуже він гризеться? Нехай не журиться, нехай не буде бідний. Хтось когось дуже хотів би забрати з собою на Україну, як буде вертати звідси. Хтось, певне, не буде тепер вертати морем, бо хоче на поворіт до Мюнхена і до Праги вступити і когось побачити як не в Чернівцях, то у Львові.

 

Хтось сього року дуже не хотів до Італії їхати, але тепер йому тут не зле, навіть легше жити, як торік, може, тому, що більше роботи має, а може, й тому, що хтось тут уже до людей і до хати звик за минулу зиму. Таки хтось, як приїхав до Сан-Ремо після подорожньої поневірки, то так, як би до родини. І таки море хтось любить. Коли б хтось бачив, що сьогодні діється на морі: хвилі так скачуть, що аж страшно дивитись, а гримають, як на баталії, тим часом сонце світить і гріє і вітру нема. Се воно так після вчорашньої зливи розсердилось. Ой, якби хтось бачив!..

 

То тільки зле, що так ся сторона далеко від всіх, кого хтось любить. Ще від когось чорненького найближче, а є в мене такі приятелі, що до них по 9 днів мої листи йдуть. От, напр., Квітка (хтось його пам’ятає?) заїхав аж на Кавказ на службу, а то зовсім півсвіту від Сан-Ремо. До Лілі теж у Петербург півсвіту в другім напрямі. Се так прикро. Але ще добре, що тим часом ні з ким нічого лихого не робиться, то ще далечінь не так лякає. Наша Оксана одужала, пише, що вже має добрий настрій і вибирається до мене в гості. То вже комусь один камінь з серця скотився. Ліля страшно працює і мало до когось пише, з дому теж рідко пишуть, але недавно мала звістку, що всі здорові.

 

Хтось би так хотів до когось часто-часто писати, а чому не пише? от так часом і сам не тямить чому, бо хтось… якийсь!

 

Хтось здоровить св. Анну з родиною і бажає веселих свят. А комусь, комусь так. [риски і хвилясті лінії, що зображають гіпнотичні паси]

 

Хтось

 

 

27.03.1903 р. До О.Кобилянської

 

27/ІІІ 1903

 

Хтось до когось любого пише.

 

Хтось все трохи не має часу, а трохи гави ловить і тому ні з листами, ні з роботою не вправиться. Хтось зачав один драматичний етюд писати (ще один, бо один вже написаний) і, певне, не дасть собі ради, поки не скінчить, хоча, властиво, слід би щось зовсім іншого, «пожиточнішого» писати. Але хтось нічого не може писати, поки того не скінчить, і тому кінчити мусить. Зрештою, хтось себе впевнив, що й етюд «пожиточний», от хоч би тому, що треба щось Вороному послати, а нема чого, бо дрібні вірші підуть Чернявському і в Київ.

 

Старі шпаргали хтось покинув на Україні (може б, з них що вибрав, а так годі), то вже треба щось нового наладити, тим більше, що як хтось дав вірші до збірника Єфремову (так уже, з лицарства!), то треба дати і тим добродіям, інакше вони побачать в тім «тенденцію», якої хтось не має. Так? І хтось тепер пише свою «Кассандру», якби щось доброго! Давніше написаний етюд «Вавілонський полон» хтось хоче дати до Києва (інший збірник, не Єфремова), тільки не знає, чи не з’їсть цензура. Але то вже від когось не залежить.

 

Хтось хоче ще на одну жидівську тему написати маленьку драматичну поему, але то вже згодом, може, в Чернівцях. Хтось собі любить жидівські теми, бо в них завжди багато неспокійного, пристрасного елемента, а хтось, власне, таке в поезії любить і, певне, ніколи епічним поетом не буде. Хтось і Кассандру тому взяв за героїню (хоч вона не жидівка), що ся трагічна пророчиця, з своєю ніким не признаною правдою, з своїм даремним пророчим талантом, власне такий неспокійний і пристрасний тип: вона тямить лихо і пророкує його, і ніхто їй не вірить, бо хоч вона каже правду, але не так, як треба людям; вона знає, що так їй ніхто не повірить, але інакше казати не вміє; вона знає, що слів її ніхто не прийме, але не може мовчати, бо душа її і слово не дається під ярмо; вона сама боїться свого пророцтва і, що найтрагічніше, сама в ньому часто сумнівається, бо не знає, чи завжди слова її залежать від подій, чи, навпаки, події залежать від її слів, і тому часто мовчить там, де треба говорити; вона знає, що її рідна Троя загине, і родина, і все, що їй миле, і мусить сказати те вголос, бо то правда, і, знаючи ту правду, не робить нічого для боротьби, а коли й намагається робити, то діла її гинуть марне, бо діла без віри мертві суть, а віри в рятунок у неї нема і не може бути; вона все провидить, вона все знає, але не холодним знаттям філософа, тільки інтуїцією людини, що все постерігає несвідомо і безпосередньо («нервами», як кажуть в наші часи), не розумом, а почуттям, – тому вона ніколи не каже: «Я знаю», а тільки: «Я бачу», бо вона справді бачить те, що буде, але пояснити аргументами, чому воно мусить так бути, а не інакше, вона не може. І пророчий дух не дар для неї, а кара. Її ніхто не каменує, але вона гірше мучиться, ніж мученики віри і науки. Така моя Кассандра.

 

Отаке собі хтось пише. Що хтось на те скаже?

 

А тепер хтось одразу, без логічного переходу, запитає когось про щось інше, що нічого спільного з жадними пророками не має. Нехай хтось дорогенький запитає свого брата п. Юліана і буде добренький написати комусь, що довідається. То цілий ряд питань: 1) Чи на Буковині, в гімназіях та інших середніх школах, викладається французька мова? 2) Яко обов’язковий чи яко необов’язковий предмет? 3) Яку плату дістають професори французької мови? 4) Яку кваліфікацію мусить мати неавстрійський горожанин (наприклад, росіянин) для отримання такої посади? 5) Чи диплом паризьких інтернаціональних курсів французької мови і літератури може стати за таку кваліфікацію? Чи потрібний який додатковий іспит? 6) Чи професор французької мови в середній школі на Буковині повинен знати ще й державну (німецьку) і котру з крайових (румунську, руську) мов або їх обидві? 7) Чи треба складати іспит з тих мов? 8) Від кого залежить роздавання таких посад, і куди треба в тій справі вдаватись?

 

Все те треба знати одному моєму знайомому українцеві, і він просить мене довідатись об тім скоріше. А від кого хтось може довідатись, коли хтосічок йому не поможе? Комусь ніяково просто до п. Юліана вдатись (а він, відай, знає те все, бо сам професор), бо, може, п. Юліан не любить писати листів і то б йому зробило клопіт. А хтосічок коли не листи, то когось самого любить і тому буде добрий відповісти. А хтось комусь подякує.

 

Хтось вітає всю чиюсь родину, а когось цілує.

 

Хтось

 

 

24.01.1903 р. До О.Кобилянської

 

San Remo, Villa Natalia,

Corso Cavallotti, 24/I 1903

 

Хтось комусь карточку пише, бо на листи не має часу. Хтось дає одсіч Єфремову за когось, і ще за когось, і за прапор модернізму (так, як хтось розуміє модернізм). Хтось хоче в полеміці витримати тон echt ritterlich, щоб відбивав від Gemeinheits тону Єфремова, і сподівається, що се вдасться. Хтось лаятись по-бурсацьки не вміє, так хоче вийти на чисту арену, як Ritter wohlbewaffnet, Ritter von dem heiligen Geist, і кликатиме все лицарство під чесний прапор. Коли «Киевская старина» не прийме моєї відповіді, то я собі знайду пристановище, – тим гірше буде для них і тим ширша арена для мене. Але перше подамся до «Киевской старины», щоб не казали, ніби я не хотіла в «своїй хаті» відповідати. Не дуже комусь добра на нерви та полеміка, та що робити? Хтосічок може мовчати, коли хоче, бо він виключно белетрист, але Єфремов зачепив мене як критика і як публіциста, то мені мовчати не випадає. А хтосічок нехай буде спокійний і нехай прочитає собі «Bergidylle» Heine (остатню частину): «Tausend Ritter wohlbewaffnet…» Нехай буде ясний і спокійний, як сьогодні море. Родичам і братам мій привіт і дяка за спогади.

 

Хтось

 

 

12.03.1903 р. До О.Кобилянської

 

San Remo, 12/III 1903

 

Хтось дорогий та добрий пробачить комусь-якомусь за мовчання, як уже не раз пробачав, – правда? Хтось саме мав сідати відписувати на давнішого листа і картку, аж тут знов надбіг листочок від когось чорненького. І зрадів хтось, і таки сором стало: от мені хтось вже втретє пише!.. Однак хтось не так винен, як то видається одразу.

 

Різно бувало з кимсь за сі два місяці: був хтось і хворий певного часу, знервований до того, що аж і взагалі недобре стало, та й хтось закашляв, та й кров показалась, і тоді комусь на довший час було заборонено працювати і писати, та й сам хтось не мав моральної енергії (хоч сила фізична була) до писання неділових листів. Тоді хтось був дуже схуд і справді був трохи до «павутини» подібний, але вже потому поправився, головно, як лікар примусив його наркотиками спати нормально (а то хтось було вже одзвичаївся так спати), і тепер хтось не кашляє і не бідний, тільки вчепилася якась біда нова: комусь прибиває раз у раз кров до жил на шиї і кидається до голови і до очей, а як тільки так починає робитись, то комусь зараз стає тісний комір від сукні і хтось не може думати до ладу, бо в голові неприємне почуття, як буває, коли сонце або вогонь дуже напече, – і хтось мусить лягати і ні о чім не думати. Лікар каже, що то нічого небезпечного і мусить минутися, що то походить від якогось невеликого неладу в серці, наслідком довгого періоду знервування; ну, натурально, наказав знов не томитись і т. і. Та я й сама «не томлюся», бо хоч би хотіла не слухати того припису, то мушу, як приступить ота халепа. Воно і не болить, а так заважає. Остатні два дні вже менше мучить, отже, може, мине хутко.

 

Тим часом назбиралося було багато листів і ділових, і до родичів, то хтось мусив на те покладати той час, коли можна було якось писати. А комусь не хотів знов карточку або лаконічного листа посилати, бо хотів добре з кимсь поговорити, бо вже давно так не говорив і затужив до такої розмови. Тим часом минав день за днем, от і досі. Остатнього тижня хтось має ще велику розривку: приїхала тітка чиясь (не Саша, а старша – Єлена) і з своїм сином, і з молодшим сином тьоті Саші (Тосею, коли знаєте), і з нашою Оксаною. Оксана живе тепер зо мною в хаті. Вона вже одужала, не сумує і не капризує, і всі кажуть, що вона має вигляд здоровший від мене. Геть наче одмінилася дівчина: сміється, бігає, всім інтересується; оце перед приїздом сюди прожила близько місяця в München’i, там перебула карнавал, потім, по дорозі сюди, звідала Венецію і кілька інших італьянських міст, приїхала весела, балакуча. Комусь навіть трохи забагато гомону того, що тепер запанував на нашій, ще недавно такій тихій віллі. Вчора й сьогодні, зрештою, вже трохи люди притихли, переговорили трохи матеріал, а то аж нічим зайнятись не можна було, ледве-ледве що пару ділових листів написалося.

 

Хтось заміряє тут ще місяців 1½ – 2 пробути, а там подасться до Австрії, пробуде пару день у Празі, пару день у Відні, у Львові, може, і зовсім не буде або теж тільки пару день, а найбільше хоче пробути – хтось знає, у кого? Вже ж у когось чорненького, у тої Wunderblume! Хтось хоче конечне до когось заїхати. Оксану пустить саму додому, вона тепер опіки не потребує на залізниці, а сам зачепиться в Чернівцях, поки можна буде, – хтось до червня ще має час вернути додому, бо в Зеленому Гаю май ще вогкий, а в Києві хтось не має охоти довго сидіти. От якби так хтось когось міг ухопити з собою на Україну, то б то було славно! Але ж хтосічок як не в червні, то на осінь мусить приїхати, конче мусить, інакше не йде.

 

Ще хтось комусь напише до виїзду з Сан-Ремо, а хтось комусь напише, куди перепровадиться з родиною, аби хтось знав, де когось в Чернівцях шукати. Отже, не буде вже «санаторію на Новім світі»!.. Комусь жаль, хтось там привик, комусь там було дуже добре з кимсь увечері по городу ходити. Ну, та, може, хтось і в другім місці так «привикне», бо і там же буде хтось та й ще хтось, а то головна річ. Хтось знов причепиться до чиєїсь хатки так, як випадає «павутинці», що й одчепити буде тяжко, бо хтось таки любить з кимсь сидіти. Чи хтось пригадує, як та «павутинка» трьома наворотами в Чернівцях зачіплялася?.. Хтось та й ще хтось… добре так буде…

 

Через ті різні нелади в здоров’ї хтось остатнього часу мало писав, а раніше писав багато, тільки з того користі вийшло мало. Написав відповідь Єфремову, але «Киевская старина» не схотіла її вмістити (відповідь була написана в формі листа до редакції), хоча хтось витримав цілком гречний, коректний тон супроти редакції і самого д. Єфремова. Навіть д. Єфремов писав комусь, що він сам був за тим, аби ту відповідь уміщено, але редакція завзялась жадних відповідей на дописи своїх співробітників не уміщати; досить то дурний принцип, та що робити!

 

Моя відповідь поїхала до «Мира божого», та, певне, і там нічого не буде, бо та полеміка з невідомим ширшій публіці критиком на теми спеціально українські не може, певно, зацікавити преси і публіки російської. Може, хтось напише щось до «Вісника» на ту тему, але вже не зараз, бо тепер не має часу і сили і боїться знов знервуватись, – та відповідь, не прийнята в «Киевской старине», когось дуже багато коштувала, і хтось не одважується так хутко робити другу таку пробу. Тим часом д. Єфремов вже тричі писав до когось приватно, в листах тримав цілком інший тон, і комусь здається, що Єфремов почувається сам ніяково після своїх Gemeinheiten друкованих. Єфремов читав чиюсь відповідь в рукописі і тепер запевняє, що цілком не мав на меті зневажити когось як писателя і як діяча, що тільки в літературних деяких поглядах розходиться, а взагалі шанує й поважає і т. д.; запевняє теж, що то комусь тільки видалось, ніби Єфремов по цілій своїй статті розкидав натяки на когось, що він того і в думці не мав. Нехай і так буде.

 

Коли Єфремов вдруге не чіпатиме когось особисто і триматиме взагалі призвоїтий тон в своїх виступах проти «нових», то і хтось не матиме охоти і потреби витикати свою особу наперед, бо взагалі особистої полеміки не любить, але хтось рішуче допевнився, що в літературних поглядах на нові напрями хтось різко, діаметрально розходиться з Єфремовим і його однодумцями, отже, певне, се буде не остатня баталія, бо хтось не думає скласти зброї і зректися прапора новоромантичного. Тим часом все йде ganz ritterlich: Єфремов пише гречні листи, просить у когось віршів до нового збірника, хтось послав вірші і собі писав гречні листи «з правдивим поважанням» взаємно… але то «узброєний мир», ми обоє те добре тямимо. Я тільки думаю, що мій ritterliches Benehmen більш засоромив і більш покорив мого противника, ніж то могла б зробити найгірша полемічна лайка, – так мені почувається те в його листах. І комусь то приємно. Так і треба. А хтосічок як гадає? Правда ж, комусь «бештати» не випадає?

 

Окрім сього полемічного виступу, хтось написав по-російськи статтю про Конопніцьку, і вона теж не була прийнята в «Мир божий», тому що в ній хтось занадто самостійним критиком показався. З того всього хтось охолонув до «Мира божьего», передав свою статтю в інший журнал (ще не знає, чи буде там надруковано) і тепер шукає собі заробітку деінде, але ще не знайшов і гризеться тим (хтось чорненький добре розуміє, як то прикро без «власних фондів», і хтось білий не потребує про те розводитись). «Zeit» чомусь мені не присилає часописі і не відповідає на мій лист, посланий при дописі, так що я не знаю, чи прийнята допись, чи ні, і починає мене те іритувати.

 

Ет, якби не той зарібок, то хтось покинув би і критику, і публіцистику по «чужих хатах», а був би собі поетом у власній, рідній хаті, як і досі, то менше б мав прикрості. Хоч той хтось таки має неспокійну натуру. От недавно зладив полемічну статтю до «Молодої України», схотілося зачепитись з М. Ганкевичем за терор та за політичну етику. Ще тільки не мала часу переписати, але от перепишу і таки пошлю. То вже не для зарі6ку і не для самооборони, а так – «за правду», не стерпіла душа моя, що проводар української соціал-демократії таке плете, та ще й в органі для молодіжі! Знаю, що то його дуже зачепить, але нехай, я не особу, а помилки його чіпаю.

 

Крім того, хтось ще написав одну невеличку драматичну поему і кілька віршів. Хоче ще одну, навіть дві поеми (теж драматичні) написати, але хіба пізніше, бо тепер не має часу і таки мусить трошки притримати себе.

 

Хтось комусь радить «Землю» на німецьке перекладати, тільки думає, що то дуже тяжко, бо віддати народний колорит в чужій мові – то надто трудна річ. Але, може, хтось і вдасть, бо хтось мудрий і добре тямить німецький стиль. Якби переклад удався, то варто його зробити, бо такий роман, як та чиясь «Земля», варт і німецькій публіці показати.

 

Брат мій писав, що мав щось зладити для «Русской мысли» в відповідь Єфремову, але не знаю, чи вже зладив, бо взагалі він дуже зайнятий. Також не знаю, чи написала що мама. «Вісника» чомусь не маю ні за лютий, ні за марець, треба вже «пригадатися ласкавій увазі».

 

Хтось забув комусь подати адресу Квітки. Йому можна так написати: Тифлис, Тифлисский окружной суд, г-ну Клименту Квитке. Якби хтось йому послав картку, то Квіточка, певне, дуже радувалася б. Чого він виїхав так далеко? От, хліба шукати! Де знайшлася служба, туди мусив їхати, бо інакше нема звідки жити. Але тепер задумує кудись втікати звідти, знов на Україну, бо недобре йому там, на чужині, до родини тужить (він там сам-один, а родина в Києві), та й взагалі там життя тяжке.

 

Лілі не конче добре поводиться, бо має забагато роботи і дуже знервована (се, впрочім, нам обом наслідки минулого літа обзиваються). Коли б вона вже з того Петербурга вирвалася, то було б щастя правдиве.

 

Чи то збірник Коцюбинського все одно, що Чернявського? Чернявський мене запрошував, але мені його листа тільки зреферували з Києва, а не прислали, то я ні адреси, ні програми збірника не знаю. Про збірник Вороного я думала, що вже запізно туди що посилати, мені здавалось, що той збірник вже в цензурі, а як ні, то нехай би хтось мені дав адресу Вороного, може, й я що пошлю.

 

Науменко так мене лютить, що аж говорити не хочу про нього!!

 

Весна тут не «зачинає», а просто-таки im Zenit стоїть! І море грає весело і синє-синє… Але хтось уже до когось хоче, таки туди, на Буковину, дуже хоче, – хтось когось любить.

 

Родичам і братам чиїмсь привіт і уклін.

 

Хтось

 

 

9.04.1903 р. До О.Кобилянської

 

9/IV 1903

 

Хтось комусь дякує за скору і точну відповідь! Хтосічок за те дуже любий (і не тільки за те, а взагалі і завжди). Хтось до когось, напевне, раніше 10 мая не приїде, а навіть можливо, що й до червня не приїде, бо хотять його лікарі затримати, але хтось, може, таки вирветься. Когось хотять ще до Швейцарії послати, але хтось уже нікуди не хоче, тільки до когось та й додому, комусь уже курорти збридли і хтось би вже хотів раз жити по-людськи, і працювати по-людськи, і про жадні курації не думати, і до жадних лікарів не вдаватись. Комусь те все так обридло, що ай! Якби комусь нерви дали спокій, то хтось би вже був здоровий, але чи вони коли дадуть спокій, то невідомо… Ет, вже ліпше о тім мовчати!

 

Хтось не скінчив ще «Кассандри», бо комусь тепер вже тільки 4 години можна писати, а роботи і листів багато. Когось то дражнить, але що робити? Хтось бідний і хотів би вже до когось, бо хтось та й ще хтось, як зберуться докупи, то все вже не такі бідні обидва. Правда ж?

 

Хтось кланяється св. Анні і всій родині і дякує п. Юліанові за інформації.

 

 

18.05.1903 р. До О.Кобилянської

 

Hotel Union. Zürich Schützengasse 2 b. Hauptbahnhof J. Meister-Bühler Propriétaire, den 18.V 1903

 

Хтось чиюсь карточку і телеграму дістав, але не дуже тим «unmöglich» зажурився, бо, здається, комусь і так unmöglich буде до гідропатії братись. Мій лікар в Сан-Ремо, відпроваджуючи мене, все намовляв, щоб не одважуватись вступати до закладу і навіть купелів не брати, аж поки зовсім гаряче літо настане, тепер же тільки водою з спиртом витиратись, а то можна скрізь, хоч і в маленькій хатці, аби двері на 5 минут зачинити та аби хтось на 5 минут мав собі яку дівчину до помочі, та й більше нічого не треба.

 

Тут хтось того професора не застав, що до нього їхав, а в Berner Oberland не хоче за ним їхати, бо не варт (проф. буде вже ціле літо в Oberland). Однак не жалує, що заїхав до Цюріха, бо і другою дорогою до Мюнхена мало що дешевше коштувало би, а так Оксана собі Швейцарію та Rheinfall побачить, вона дуже з того тішиться. Саме тепер Оксана поїхала на той Rheinfall, а хтось вже ні, бо втомлений і має листи писати, і, зрештою, вже раз торік бачив, то нащо має собі такі розкоші дозволяти, – все те коштує, а їдучи вдвох з молодшою сестрою, треба вже більше на неї, як на себе уважати.

 

Їдемо завтра до München’a, там уже нам і помешкання на 3 – 4 дні є готове. Десь в суботу або в неділю будемо у Відні, там піду до Nothnagel’a, і нехай ще він мені радить про ту водяну курацію. Він мене восени бачив, то, може, ліпше зважить, оскільки я за зиму поправилась чи ні та чи можна і як власне мені до води братись. Як треба, то й коло Відня є тих Badeanstalten доволі. А як не треба комусь тепер жадної води, то хтось заскочить до Праги та до Львова на якнайкоротше, а 31.V буде вже у когось та й там вже побачить, чи зможе довго бути, чи як, тільки головне те, що таки буде. Хтось не має жадної охоти іти до якогось Anstalt’y віденського і таки певне не піде. Хтось дуже гризся за Лілю та й знов трошки кашляв крів’ю (за 2 – 3 дні перед виїздом), а з таким уже до води братись не випадає. Про Лілю нічого нового не знаю, може, в Мюнхені що дістану – просила туди писати.

 

З Праги Оксана поїде просто-додому, а хтось уже сам nach Ruthenien подасться.

 

Хтось здоровить чиюсь родину, а когось просить, щоб не журився, бо хтось та й ще хтось мусять побачитись таки тепер!

 

Хтось

 

На чиюсь адресу прийдуть книжки з Сан-Ремо, то мої, прошу сховати, поки хтось приїде, бо комусь не хотілось їх за собою возити по світах – тяжко.

 

2.07.1903 р. До О.Кобилянської

 

Гадяч, Полтавской губ.,

хутор Зеленый Гай, 19/VI 1903

 

Хтось комусь аж ось коли пише! Ой, бо хтось таки згине через поштові клопоти! Оце лежить перед кимсь аж 7 листів написаних, а се 8-й, а ще 4 треба от-от написати… Отаке моє! В Києві не було способу писати то за справами, то за балачками, то за втомою. Хтось там пробув тиждень, а ледве сюди приїхав, так і почав «дрібні листи» писати. Саме час до писання, бо дощі такі заливають, що нема способу і за поріг ступити. Родина наша, окрім татка і старшого брата, тут. Всі здорові, Дора величезна стала, Микось до неба головою дістає фізично і морально (вже по матурі!), Оксана все відсипляє, що недоспала за границею, Ліля підживляється після петербурзьких тарапат (ще невідомо, чи не «випросять» її з медицини!), мама дуже поправилась і немов помолодшала, а хтось такий, як і при комусь був.

 

Часом на когось знов heiliger Zorn нападає з тих самих причин, що і в Чернівцях, бо комусь і тут не дають спокою з тою справою. Якби не близькі люди, то хтось би вже й забув про те, але мусить якийсь час помучатись… Зрештою, тут се менше діймає.

 

Рада мала приїхати сюди, та не знаю, як буде, бо маму свою боїться лишити саму коло хворої кузини, а з Зорі мала поміч.

 

Тим часом ще нема нікого з сподіваних гостей (брата, Квітки і Кривинюка), але за тиждень, може, хто і приїде, певне, Квітка, бо він на Україні не забариться, мусить в липні на Кавказ вертати. Схуд він там і заморився чимало, геть бідний став. Кланявся комусь і черновецьким знайомим.

 

Хтось не брався і до «Кассандри», так в листах загруз. А взагалі роботи страх багато, аби сила. Нехай би хтось комусь матеріали слав, бо потрібні дуже (хтось отримав дві пачки тут).

 

Нехай хтось скаже, чи позволяє комусь перекладати «Землю» по-російськи. Здається, хтось і «Землю», і оповідання дрібні дозволив, та, може, то тільки здається комусь, хтось уже не знає, такий заморочений. Нехай хтось буде ласкавий перечитати і переслати чийсь лист до Стефаника, бо то і до когось так само відноситься (те, що хтось про авторські права говорить).

 

Я бачила брата і питала його про харківське видання «Землі», то він каже, що то не жадне товариство, а сам Хоткевич на власну руку видає і гонорару платити не заміряє (бо, відай, і не має звідки), але що він хоче щось там значно поскорочувати і взагалі зредагувати. Адже він не писав комусь про скорочення і редагування? Коли хтось того собі не бажає, то нехай протестує, поки час. Я раджу протестувати, бо се поганий буде прецедент для всіх авторів, що друкують свої твори поза Росією, коли так, без протесту, увійде таке безцеремонне поводіння видавцеві. Я зовсім не вважаю, аби д. Хоткевич був ліпший літерат, ніж хтось чорненький, аби мав аж редактором над кимсь ставитись непрошено! Як хтось не протестує, то хтось запротестує в інтересах «закордонних писателів, до яких має честь сам належати». З листа до Стефаника хтось побачить моє відношення до таких справ. Хтось і Франкові подібне написав. Хто ж нас шануватиме, як ми один одного не пошануємо, ми, одної літератури робітники?

 

Нехай хтось буде ласкавий відповісти хутенько і листа чийогось хутенько переслати (я не знаю адреси Стефаника докладно). А хтось кінчає, бо страх зайнятий. Хтось когось цілує, і жалує, і все так «несподівано» гладить. Привіт родині.

 

Хтось

 

А ще хтось комусь порадить: як буде хтось до Липи писати, то нехай пише трошки холодно і стримано, так буде краще, – хтось не може тепер сказати, чому так, але нехай хтось комусь вірить, хтось без причин такого б не порадив. Так буде ліпше.

 

Хтосічок нехай тим голови і душі не сушить, а так тільки прийме на увагу. Хтось комусь добре радить, нехай хтось вірить.

 

Хтось вірить? Писати взагалі до Липи варто, але не занадто по-приятельськи. Так.

 

 

 

15 – 23.08.1903 р. До О.Кобилянської

 

Гадяч, Зелений Гай,

2 (15).VIII 1903

 

Що то хтось любий та чорненький думає, що не їде до когось? Чи то все ті прокляті німці винні? Хтось уже дожидає когось так! Нехай би хтось приїхав таки сього місяця, то був би міг звідати Полтаву з нагоди відкриття пам’ятника Котляревському (то буде 30 серпня ст. ст.). Там, у Чернівцях, відай, вже є у людей відозва від полтавців з тої нагоди. І до моря хтось та й ще хтось поїхали б собі. Ей, нехай хтось приїде, нехай! Та то зовсім і недорого: хтось з Новоселиці платив до Києва тільки 8 р. за II клас і не потребував нічого надавати. Ну, як хтось матиме тільки 25 гульденів, то вже може хоч до Києва приїхати, таки може! А 25 г. комусь, в крайнім разі, і родичі та брати повинні б скласти, бо хтось конечне мусить мати якісь вакації, інакше готов заслабнути на тій роботі, і тоді сама родина на тім найгірше вийде. Хто тоді їх всіх там буде глядіти? Хтось нехай приїде, і вже.

 

То тільки шкода, що хтось не хоче до Гадяча їхати, бо комусь (білому) в Києві буде тепер не дуже приємно і хтось волів би якнайменше там бути. Та дурна справа з Трушем стала клином між мною і кревними, а як ще він сам буде в Києві (мав, власне, тепер приїхати), то, певне, ще більше поб’є клинів, і буде тоді мені з ними і стрічатись тяжко і не стрічатись гірко… Хтось, натурально, се тільки до когось пише, а більш ніхто не потребує того знати.

 

У нас тепер з гостей є тільки Кривинюк, був Квітка, та вже давно виїхав знов на Кавказ (ледве дістався через страйки в маринарці та на залізницях). Татко теж від’їхав, пробувши з місяць тут; пише, що в Києві вже все вернулось до спокою, а то були великі страйки і розрухи, як і скрізь на полудні Росії.

 

Хтось реферує комусь просьбу від молодих українців з петербурзьких вищих шкіл і від Лілі зосібна, аби хтось був ласкавий дати щось до збірника, що має видати восени тая молодіж. Хтось знає, що комусь трудно писати, але, може, таки там десь щось найдеться. Та молодіж запрошує тільки когось, та ще когось, і Стефаника, і Франка та й більш нікого, чомусь собі так уподобала. Хтось щось дасть, а хтось?

 

Хтось все має листів, листів, листів – силу писати! І так всього іншого. Написав ще одну сцену до «Кассандри», а як ще одну напише, то вже буде кінець. Тепер от зараз напише заміточку до «Ruthenische Revue» і попросить когось переслати (поправивши мову, коли хтось ласкав), бо хтось знов згубив і забув адресу. Хтось би дуже хотів, щоб та заміточка якось дісталась в передрук до видань ганноверських і тих, що друкуються plattdeutsch’ем, – чи не міг би Сембратович якось того сягти, бо хтось туди жадних доріг не знає.

 

Чи хтось відослав книжки до Delle Grazie? Хтось би їй охочий написати, та не сміє, поки не знає, що книжки послані. Нехай хтось когось сповістить з ласки. Всі наші здорові і когось вітають. Мій привіт всій родині (а комусь пасси дуже дрібненькі).

 

10/VIII. От і досі хтось якийсь листа не відправив! То через сю німецьку замітку (комусь таки німеччина тяжко йде, не так, як комусь!). А тим часом ще й перебилась робота всякою кореспонденцією наглою, та хтось не хотів уже замітки від листа розлучати. Хтось мало не поїхав до Києва, але якось обійшлось. Комусь дедалі все неприємнішою стає думка про побут в Києві, бо хто зна, які відносини будуть у когось з Радою… Хтось дуже Раду любить, але є такі, що заборонили Раді з кимсь бачитись і знатись, а нарешті просто ставлять причиною свого власного зірвання з Радою когось! Я не думала, що можна ще й в такий низький, негідний спосіб зривати відносини, що нібито були щирі. Адже «любити вічно» ніхто не обов’язаний, тільки ж треба мати одвагу признатись щиро в зміні почуття, а не крутити і не складати «вину» на когось третього, хто нічого з того не винен. Так чи інакше, чи Рада пожертвує мене, аби не рвались такі «щирі» відносини, чи їх пожертвує для мене (властиво, не для мене, але їй буде так здаватись), то все наші з нею відносини будуть скаламучені, і, живучи в однім місті, буде нам тяжко і бачитись, і не бачитись. Легше вже буде жити нарізно… Ніколи я не думала, що може колись до такого між нами дійти… Колись, може, знов усе в нас влагодиться і якось направиться, але тепер стан дуже тяжкий і трагічний.

 

Все-таки муситиму хоч на недовгий час приїхати перед зимою до Києва (раніш не можу, бо матиму тут гості), хотілось би так коло 15 сентября ст. ст. з тим, щоб тижнів за два вже десь виїхати. Хтось заміряє виїхати на зиму на Кавказ, але ще з мамою о тім не говорив і боїться певної опозиції, бо мама наслухалась від людей про кавказькі пропасниці і не хоче брати на увагу, що далеко не всі місцевості кавказькі маляричні. Але таки, певне, хтось туди поїде, бо так сам собі зважив і гроші на те матиме (трохи дає татко, а трохи хтось собі заслужив і ще заслужить писанням). Тільки нехай перше хтось приїде до когось та поїдуть до моря, а звідти вже роз’їдуться різно. Так буде? Нехай буде так! Нехай хтось напише, коли і куди міг би хтось до когось приїхати. Хтось когось цілує. Поклін всій родині.

 

Хтось

 

Мама вітає когось і просить запитати, чому хтось їй нічого до збірника не присилає? Хтось там обіцяв якісь «Місячні легенди» — то чи не прислав би вже? А Стефаник і зовсім на запросини п. Старицького не обізвавсь!

 

 

5.07.1904 р. До О.Кобилянської

 

Гадяч, Полтавск. губ.,

хут. Зеленый Гай,

22.VI (5.VII) 1904

 

Дорога моя, люба товаришко!

 

Чи пробачите Ви мені, чи зглянеться Ваше серце надо мною? Я мало маю на те надії, бо не знаю, чи змогла б сама пробачити іншому за таке, в якому сама почуваюся до вини проти Вас… Та все ж вислухайте мої оправдання, може, тоді хоч трохи вибачите мені. Я се не тільки з Вами так поступила за сі півроку, а з усіма моїми кореспондентами, окрім родичів, та й родичам більше посилала коротенькі звістки, щоб знали, що я жива-здорова, а писати щось ширше було для мене непереможно прикрою роботою.

 

Такий настрій почався у мене з того дня, як я довідалась про смерть мого брата, і – вірите мені, дорога? – ще й тепер, от у сю хвилину, ледве-ледве примусила я свою руку написати сі страшні слова… Не мириться моє серце з ними. Отже, була я на його могилі і ще не хотіла вірити, що то справді мій братик там лежить… І все мені здається, що я не повинна ні писати, ні говорити про нього інакше, як про живого. А тим часом, кому вперше пишу, то не можу сього обминути, і все наче вирок підписую… Тому легше було мені писати до тих, хто сам обізвався до мене після того, легше було відповідати, ніж самій озиватись, озиватись же я все збиралась, збиралась, та до більшості своїх кореспондентів так і не зібралась.

 

Але з Вами я так не можу. Нема дня, щоб я не думала про Вас, і горить моє серце, що я не знаю, як живе, що думає мій хтосічок, мій дорогий, моя Wunderblume. О, якби мої думки мали голос, то хтось чув би його, встаючи й лягаючи, чув би щось таке ніжне, як плескіт легкої хвилі по дрібній ріні, і, може, хтось не гнівався б на когось і простив би всі його провини. Справді, мені здається, що се була якась непереможна хвороба – оце моє мовчання, от як буває параліч або важка летаргія, що і тямить її чоловік, і рад би скинути кайдани невидимі – і все-таки не може. Але тепер я скинула їх і вже, здається, здорова. Коли не вдарить на мене знов яке несподіване лихо, то я вже знов буду так писати дрібні листи всім, кому їх треба, а надто моєму хтосічкові, якщо він схоче їх мати. Може, не схоче? Може, вже ні? Але й тоді прошу на ймення всього, що було між нами любого, написати мені хоч два слова, чи Ви гніваєтесь на мене і чи можу я мати надію хоч колись чимсь перепросити Вас. Напишіть мені се, дуже прошу Вас.

 

Ні, далебі, я була душею хвора, і тільки тому я могла до такого дійти. Але тепер мені се так тяжко, так тяжко, я не можу висловити як… Я чула через люди, що Ви хворі, що Ви на курорті. І я щодня збиралась Вам написати і, нарешті, не мала одваги, бо думала, що, може, і лист мій вже буде Вам немилий. Але ж таки одважилась, бо серце моє було повне і вдарило, нарешті, так, що розбило важку летаргію.

 

Мій хтосічку, мій з папороті цвіте, чи Ви ще все хворі? Що то Вам таке? Се таки, видно, замучила Вас тяжка робота і лихо? Та, може, хтосічок, як відпочине, то знов поправиться і вже його будуть більше щадити, не дадуть йому більше так мучитись тим господарством, бо воно зовсім не варте того, щоб над ним моя Wunderblume себе сушила. Правда?

 

Ну, може, написати Вам про когось так, немовби хтось уже був прощений і мав право писати комусь про себе? Почну аж від осені. Як надійшов чийсь остатній лист в Зелений Гай, то хтось саме пакувався виїжджати і був тоді такий хворий і такий бідний, що не мав одваги комусь в такім стані писати (а брехати, що все гаразд, хтось комусь не може, хтось комусь все мусить правду писати).

 

Хтось дійшов до того, що знов кров’ю кашляв (то було восени, а тепер ні), а бідний був тому, що зовсім мусив зірвати з Радою (властиво, вона зірвала зі мною), та ще через одну історію, про яку розкаже колись комусь докладно, а писати про неї дуже трудно і довго. Хтось був у дуже критичних обставинах, і хоч вони скінчились все-таки на добре, але хтось мусив з місяць відпочивати, поки якось трохи вернув собі витрачену тим усім силу. Хтось приїхав на Кавказ таки добре хворий. А їхав туди не сам – п. Квітка виїхав за кимсь до Одеси, як довідався, що хтось має їхати хворий, і допровадив когось аж до Тифліса.

 

В Тифлісі п. Квітка і досі сидить, а хтось сидів цілу зиму в близькому сусідстві з ним. І то було щастя для когось. Бо ледве хтось поправився після приїзду в Тифліс, як прийшла ота звістка про брата і знов когось прибила. Якби хтось був сам в Італії або десь на курорті, то, може б, і не витримав того. Але в Тифлісі була одна товаришка давня та п. Квітка, то вони помогли мені жити.

 

Мій хтосічок знає, що хтось завжди тримався добре з Квіточкою, але тепер тримається ще ліпше, і тепер уже Квіточка зовсім не може без когось жити, та і хтось близько того. Чи то зле, чи то добре, то кожний собі може думати як хоче, але вже воно так. Я не знаю, яка буде форма чи формула наших відносин, але одно певне, що ми будемо старатись якнайменше бути нарізно один від одного і якнайбільше помагати одно одному, – се головне в наших відносинах, а все решта другорядне. Може, не кожний повірив би мені на такі слова, але хтось мені повірить, я знаю.

 

Через кілька днів має приїхати в Зелений Гай п. Квітка з своїми родичами і пробуде тут місяців 1½, поки скінчиться його відпустка зі служби. А восени хтось знов поїде на Кавказ. На сей раз ще таки не виключно для Квіточки, а таки для того, що лікарі радять ще одну зиму пробути там, щоб уже зовсім зміцніти. Бо комусь на груди було дуже добре на Кавказі, і перед виїздом лікар казав, що в легких процеси спинились, а тільки сліди лишились від того, що було. Правда, хтось було знов, повернувшись додому, простудився, але не сильно, і тепер вже здоров. Та, видно, той хтось не такий, щоб його можна було заморити…

 

Що хтось робить? Чи хтось пише? Хтось листів не міг писати, а так дещо міг. Хтось послав поезію до Кракова, до збірника на честь когось, та не знаю, чи не спізнився.

 

У нас тепер є тьотя Саша (сьогодні виїжджає), казала когось поздоровити, і поцілувати, і нагадати за «Трепету», – тьотя Саша когось дуже любить і все згадує за когось. Ліля і Оксана теж комусь кланяються. Ліля вчиться багато, бо восени кінчає медицину, має державні іспити. Мама, Дора і Микось на Волині, хутко приїдуть сюди. Маємо гості: дві Лілині товаришки, одного маляра молодого і Тосю (сина т. Саші). Живемо не зле. Оксана здорова і весела, слава богу! Як там чиясь родина?

 

Ой, нехай би хтось не гнівався, хтось, хтось, хтось!

 

Хтось

 

 

 

27.08.1904 р. До О.Кобилянської

 

14 – 27/VIII 1904, Зелений Гай

 

Хтось знов запізнився з листом до когось любого, а навіть вже був написав раз половину листа, тільки не випало скінчити, то так лист і змарнувався, бо комусь вже відпала охота його кінчати, ліпше вже другого напише. Хтось взагалі мало писав літом, бо лінувався. Було в нас багато людей, багато гулянок, балачок, дискусій, і так якось час минав без толку, хоча і досить приємно.

 

Тепер вже інакше. Ліля і її дві товаришки, що гостювали і вчились до іспиту в нас ціле літо, виїхали вже до Петербурга складати державні іспити. Квітка виїхав на Кавказ, пробувши тут 1½ місяці почасти з родиною, почасти сам. Тьотя Саша давно вже поїхала на весілля до старшого сина і тепер сидить вдома з сином і з невісткою, а молодший її син (Тося) поїхав оце з моєю мамою і з Оксаною до містечка Опішного студіювати народний гончарський промисел, – всі вони сьогодні або завтра вернуться.

 

Тим часом ми тут живемо втрьох: п. Кривинюк (він у нас перебуває вакації), Дора і я. Дора собі так «час проводить», як звичайно школярка на вакаціях, дуже поправилась по іспитах і по тифусі; виросла і розцвіла неабияк. П.Кривинюк вчиться і ладиться до від’їзду, а хтось розпочав уже писанину всяку, ну, і «фабрику листів», нарешті, – чей же, сей академічний рік буде нормальніший від минулого.

 

Хтось хоче написати на конкурс «Киевской старины» оповідання (термін конкурсу 1 октября ст. ст.) – може, і хтось написав би? Чи хтось бідненький ще не може тепер? А потім хтось хоче і драму написати на конкурс Карпенка-Карого. Як не виграє конкурсів, то все зможе щось за ті твори заробити, коли вони не вийдуть зовсім кепські, бо десь їх можна буде пристроїти до журналу і на сцену. Ну, ще побачим, як там буде, а тим часом хтось мусить добре насталити перо і працювати так, що аж ну! Хтось за минулий рік заробив тільки 175 p., a за цей рік хоче більше, бо, відай, буде треба. От з осені Оксана наша має їхати за кордон на техніку (з курсів жіночих в Петербурзі її виключено з поводу quasi політичної «історії»), то, значить, родинні видатки збільшаться, а хтось таки хоче знов їхати на Кавказ і разом з тим не хоче, проти нормального, обтяжувати родинного бюджету, отже, нехай постарається заробити. Впрочім, то комусь не біда, аби мав спосіб, то заробить з охотою.

 

Хтось тепер на здоров’я мається не зле, хоча застуджувався разів з 5 за літо і тоді кашляв (разів два щось і на кров було подібне), але все-таки почувається досить міцним і своїм здоров’ям не журиться, тільки зиму ще таки боїться в Києві перебувати, та й з інших причин не має до того великої охоти. На Кавказі хтось сеї зими врядиться ліпше, бо не буде мати клопоту з урядженням, – мати п. Квітки поїхала з ним туди на мешкання стале і запрошувала когось мешкати у неї, то хтось буде платити їй за утримання (вона дуже добра господиня), а сам не потребуватиме відбирати собі часу на хатній клопіт і могтиме далеко більше заробити літературою, ніж минулої зими, і буде комусь добре. Зрештою, як хтось урядиться на зиму, того детально ще й сам тепер не знає, а як буде знати сам, то й комусь напише. Міг би немало і тепер написати про всякі плани і питання, але то все скомпліковане і довге, а хтось не має сьогодні багато часу, нехай іншим разом. Хтось от ще має цілу пачку коректи зробити – се вже, нарешті, кінчається те друкування моїх віршів у Києві.

 

Боже, як мені вже ся книжка обридла, аж бачити її не можу! А тут ще й прав коректу!

 

Як же мається мій хтось, мій хтосічок любий? Хтось не вірить, що хтосічок вже «ніколи не буде здоров, як горішок», – ні, хтосічок буде, буде! От якби хтось до когось міг приїхати на Кавказ, то би хтось когось напевне викорував, хтось би міг! А може, хтось приїде?

 

Хтось просить поздоровити чиюсь родину. П. Кривинюк і Дора когось вітають.

 

А хтось когось любить, дуже любить.

 

Хтось

 

 

 

6.09.1904 р. До О.Кобилянської

 

«О, ти, моя жрице краси й чистоти!»

 

Хтось до когось любого дуже поспішно пише, щоб таки сьогодні пішов лист. Був би хтось і вчора послав листа, але хотів той уривок з євангелії, що хтось прислав, порівняти з текстом слов’янським, більше привичним для когось, бо хтось в деяких виразах, навіть напам’ять рівняючи, бачив різницю чималу між німецьким і слов’янським перекладами. Найліпше, якби хтось мав тут грецький оригінал, – хтось і має, але в Києві, то вже годі, – тоді зважив би ліпше, як, наприклад, перекласти те слово, що в німецькому сказано Schelle, a в слов’янськім «кимвал» (цимбал). Хтось побачить, що у мене таки стоїть цимбал, бо я давно звикла до такої форми сього виразу, що став провербіальним у нас. Та й думаю, що воно більше відповідає стилю в данім разі. Є ще декотрі дрібні відміни – хтось їх сам побачить, – і декотрі вирази я ставлю подвійно, або так, або так можна сказати, як комусь ліпше подобається. Чи хтось помилився, чи то так в німецькому перекладі стоїть, що ніби сей лист Іоаннів? По слов’янському перекладу і, скільки тямлю, по-грецькому він належить до ап. Павла, тому й я так його назвала. Поділ стихів (versi) теж трохи змінений у мене слідом за слов’янським, але хтось може триматись німецького поділу, коли схоче.

 

Хтось комусь хутко напише листа, а тепер спішиться. Хтось тут ще два тижні буде і в Києві потім два тижні. Хтось ще сам не знає, яка буде його адреса на Кавказі, але в своїм часі когось сповістить, – так не буде, як торік, ні!

 

Хтось нехай буде здоровенький і поздоровить всю шановну родину. Хтось когось любить…

 

Хтось

 

 

 

22.11.1904 р. До О.Кобилянської

 

9.ХІ 1904, Тифлис, Давидовская ул.,

д. Гамрекели (№ 23, кв. 4)

 

Дорогий хтосічку!

 

Хтось до когось аж тепер пише, як уже доїхав, і врядився, і встановився, і відпочив, і вже знов до своїх «безконечних» листів взявся. Хтось був перед виїздом цілий місяць у Києві дуже зайнятий, а не так роботою, як біганиною і візитами, і так не раз було, що цілий день і роботи жадної не зробив і таки не мав часу «вгору глянути», як то кажуть. Ще на кінці були роковини смерті брата і хтось був дуже-дуже бідний і не міг нічого писати. Через те все хтось спізнився до терміну і нічого не подав на конкурс «Киевской старины». Чи хтось щось подав? Хтось (білий) буде вже так кінчати своє оповідання, може, без конкурсу надрукують та комусь хоч так щось небагато дадуть. І ще хтось має деяку роботу в російськім видавництві, досить нудну, але вже мусить її скінчити, бо там обіцяв, ну, і таки щось заробити хоче, бо тут йому таки досить дорого жити.

 

Хтось живе тепер «на пансіоні» у матері п. Квітки і має добре утримання, не потребує жадним господарством клопотатись (торік взимі мав того клопоту досить), але платить за те чимало, так як тут звичай, бо хтось не хоче, щоб на нього втрачалися тому, що він приятель. Хтось має дуже велику хату і гарний вигляд на гори. Ходив раз в гори і проблукав цілий день – дуже гарно було, але таки не так, як на зеленій Буковині, в чиємусь Кімполунзі, таки в чиїхсь горах краще.

 

Комусь кланяється п. Славинський. Хтось його бачив, як був в Одесі. В той час (тому три тижні) п. Славинський був редактором нової часописі «Южные записки», а тепер він офіцером у війську – забрали його несподівано до війська, та ще добре хоч не на війну, а відслужувати на місці тих, що на війну пішли, так що все ж він на Україні лишиться. Дуже він з того не рад, що мусив перо на стрільбу змінити, але що ж має робити? Редакторство, натурально, перейшло в інші руки, і хтось з того не рад, бо сподівався писати в тій часописі, а тепер не знає, як те випаде. Розказували в Одесі, що др. Липа оженився і що тепер його мало хто бачить. І хтось його не бачив, але о тім не жалує, бо хтось його не дуже любить. Вороний кудись вибрався з Одеси, а перед тим з усіма посварився. Ми з Славинським заміряємо видати в Росії наші переклади з Гейне (тепер цензура трохи лагідніша стала), та хто зна, чи позволять. Багато людей просили тепер дозволу видавати українську часопись, та щось досі нікому не дозволено. Хоча тепер в Росії ліберальний вітер віє і російські часописі заговорили таким тоном, мов і забули про цензуру, але, видно, той лібералізм не для України…

 

Нехай хтось любий напише, чи таки та бідна Ярошинська вмерла? Комусь її дуже шкода!

 

Нехай хтось сердечно привітає наше чорненьке, хтось би рад їй часом карточку послати, то хотів би знати її адресу. Але, головне, хтось хоче знати, як мається хтось, як його здоров’ячко. Мій любий, дорогий хтось! Нехай хтось не буде бідний! Хтось вітає чиюсь родину. П.Квітка кланяється комусь.

 

Хтось

 

 

 

18.11.1905 р. До О.Кобилянської

 

Киев, Мариинско-Благовещенская,

97, 5 – 18/ХІ 1905

 

Хтось дорогий нехай вибачить комусь білому його нечемність. Бо хтось чийогось довгого листа отримав, а не відписав зараз, бо хотів перше чиюсь справу у Науменка залагодити, тим часом Науменка не було тоді дома, а ледве він приїхав, хтось білий мусив раптово виїхати в Петербург. Та Науменко каже, що вже вислав гонорар до Черновець. Чи хтось отримав?

 

А хтось у Петербург виїхав по телеграмі рятувати Дору, що була поїхала туди на рільничі курси та й захорувала. То хтось три тижні просидів коло неї, перетривав там усі залізничі страйки, бачив народження російської «конституції» і багато всякого, надивився на червоні прапори, наслухався співів і великих слів, а потім вернувся в розбитий «чорною сотнею» Київ… Хтось комусь ще багато напише, а тепер хоч коротенько, аби скоріш.

 

Чиясь «Ніоба» комусь подобається. Аби мені тільки хтосічок здоровенький був. Ми тепер всі вдома, крім мами (вона в Гадячі) і Лілі (в Празі), Дору я привезла додому на поправку (вона вже одужала), а Оксана приїхала сьогодні з Бельгії. Тьотя Саша теж тут. Всі Вас вітають. Хтось міцно цілує когось, родині привіт.

 

Хтось

 

 

11 – 16.03.1906 р. До О.Кобилянської

 

26/ІІ 1906, Киев,
Мариинско-Благовещ., 97

 

Хтосічку мій дорогий та любий!

 

Як же я винна і перед Вами, і перед собою, що так давно-давно не писала до когось! Я знаю, хтось мені вибачить, як уже не раз вибачав, але мені самій тяжко вибачити собі. На той лист я повинна була б відповісти зараз, так, як і хотіла. Хотіла, а чому ж не зробила? А от тому, що спочатку здалось мені, немов на таке не можна відповідати короткою карткою, а довгого листа не було ні часу, ні змоги написати, а потім час минав та й минав, та й настав уже той момент, коли то думається про листа щодня, щогодини, але вже не пишеться, бо і сором якось, і немов трудно, вже треба якийсь «лід» пробивати, лід власної інертності і дрібних перешкод, що нагромаджуються щодень все більшою масою, мов лавина.

 

Але от я пробила той лід, пішла супроти тої лавини, і вже мені легше, бо вже я можу говорити до когось завжди мені любого, завжди близького. Я ж до когось раз у раз говорю душею і думкою, і якби всі ті мої розмови виливались на папір, то вийшло б багато-багато листів, хтозна-скільки раз більше, ніж їх було і є досі. А може, і з кимсь так діється?..

 

Хтось (білий) має тепер мрію поїхати сього року на Буковину, але ще боїться про те говорити, бо хто зна, чи вдасться, – комусь тепер матеріально трошки є клопіт не так-то і крайній, як загайний, але, може, далі якось полагодиться. А комусь би пора до «санаторії на Новім світі», ой пора! Хтось таки дуже зранений і збитий долею за сі роки… Хтось знає, що і в «санаторії» тепер всі хворі і мають досить смутку та й клопоту, але хтось не додав би клопоту, хтось тепер фізично не такий безпорадний і, може б, навіть щось трошки вмів би й помогти (хтось, як треба, то й господарним уміє бути), і хтось би не хотів нічим докучати комусь дорогому, навіть жадними скаргами чи «сповідями», лише комусь треба би послухати чийогось любого та лагідного слова, голосу поважного і тихо-глибокого, хтось би хотів побути під тим поглядом, що без слів промовляє щось таємне і разом таке зрозуміло-рідне.

 

Мій любий хтось не «добродушний», але добрий (nicht gütlich, aber gut), і тому хтось хоче до когось. А хтось білий радий би з свого боку неба прихилити комусь дорогому і такі «пасси» робив би йому… Хтось не знає чому, але мусить плакати в сю хвилину… Ні-ні, не треба так, нехай хтось любий не журиться кимсь, то так щось собі до серця приступило. Ми ж тепер всі знервовані тут, у всіх якось «душа не на місці». Се такий був тяжкий, і грізний, і величний рік, стільки було в ньому страшних контрастів «вершин і низин», буйних надій і трагічних розчарувань, великих перемог і незагойних ран… Та й особисто для мене сей рік (починаючи з минулої зими) теж був таким, він зміряв силу духу мого, я знаю тепер, що я можу і чого не можу, та хоч я тільки що плакала, але то собі «нерви», а я таки знаю, що я ще сильна і що не люди поборють мене. Зрештою, я ще найгіршого в світі не пережила – мій хтосічок перебув гірше і таки подолав – тому і не маю права і не хочу скаржитись.

 

Хтось тільки все ж «хоче на Буковину» – там би вже став знов здоровий. А тепер хтось таки й так, фізично, трошки хорий, болить його нога (ходив багато та й розтяг собі щось там у пальцях) і все чогось голова болить, аж обридла.

 

Хтось томиться дуже, бо в нас все дуже велике товариство і галасу і дискусій різних на гострі сучасні теми багато, а хтось від того за сі роки одвик і ніяк звикнути не може.

 

3/III. От яке-то чиєсь писання! Оці кілька днів минули у всякому клопоті і перебили комусь листа. Але тепер вже «спокій в краю» і хутко буде й зовсім тихо, бо наші потроху роз’їздяться (тато і Микось вже виїхали на Волинь, а мама сими днями поїде в Гадяч), ми з Дорою тільки дві зостанемось, то менше людей в гості набігатиме і хтось могтиме покінчити всяку розпочату писанину, а її ж таки немало є!

 

Мене просить редакція «Вільної України» (Петербург, Невський проспект, 139, кв. 60, редактор Антон Шабленко), щоб я передала комусь її просьбу, чи не прислав би хтось щось із своїх творів до «Вільної України», – вона би дуже рада була щось чиєсь видрукувати, але не знає чиєїсь адреси, щоб удатися до когось формально. Та, може, комусь чорненькому то не образа, що його просять через когось білого?

 

А від когось білого та сама редакція просить його переклад «Ткачів» Гауптмана, що хтось колись полишив у Чернівцях у когось чорненького, – либонь, рукопис і досі в когось лежить? Я оце зараз напишу до Сімовича і попрошу піти до когось взяти той переклад і послати мені поштою, чей же, дійде. Бо я знаю, що хтось не може саменький посилками клопотатись. Тільки нехай хтось буде добрий відшукати той рукопис (десь має бути в чиємусь столику).

 

Чи хтось знає, що хтось досі не бачив «Збірника» на честь когось? І чи хтось знає, що хтось досі не викінчив «Кассандри»? І чи хтось знає, що хтось має 5 напочатих поем і 3 нескінчені повісті і ніяк ладу їм не дійде? І чи не скаже хтось, що когось другого бити варто? Нехай скаже, коли варто, то вже хтось сам себе наб’є.

 

Комусь страшно не сподобалась «Пародія» Маковея в «Шершні» – справдешній Kneipenhumor, – як йому не сором? Чи хтось читав його історичну повість? Здається, не дуже славно вийшла, коли вірити критикам, але ж їм не завжди можна вірити, як відомо. Чи хтось знає, що один його найлютіший критик від самого різдва сидить в тюрмі («політичним»), а тепер захорував на сухоти і вже в тюремному шпиталі, кажуть, що зовсім зле з ним діється? Така доля спостигла тепер багато людей, і хто зна, коли тому край буде… От ще pendant, той, кого вкупі з Вами так зганьбив оцей критик, тепер на еміграції (теж «політичний») після всяких тарапат – значить, тепер «ідейні» з «безідейними», «реалісти» з «декадентами», «екзотики» з «питомими» – всі порівнялися…

 

Скінчу вже тепера, а то ще знов не дадуть скінчити (адже тричі перебивали сьогодні!). Коли хтось любий хутко напише словечко комусь білому, то хтось білий буде дуже щасливий, хоч і тямить, що він того щастя не гідний. Чи краще комусь живеться? Хтось так часто-часто думає про когось! Чиїйсь родині поклін.

 

Хтось

 

P. S. Ага! Мало хтось не забув: чи не знає хтосічок, чи можна по обряду православної церкви на Буковині, щоб кузен брав шлюб з кузиною? Мене давно просили про те запитати, а я все забувала. Може, хтось буде добренький, не забуде і при нагоді комусь напише?

 

 

 

10.05.1906 р. До О.Кобилянської

 

27.IV 1906

 

Дорогий хтосічку!

 

Хтось дякує комусь за посилку і, звичайно, вірить, що рукопис такий і був, навіть тепер пригадує собі те, хто і як загубив ті дії, яких тепер бракує. Хтось не зараз відповів, бо хотів перше вияснити, чи зможе приїхати тепер до Черновець. Але, на жаль, вияснилось, що до осені не зможе, і то ось чому. Хтось ще зимою розтяг собі ногу і вона все його від часу до часу боліла, хтось думав, що то хутко мине, бо вже було якось ніби підгоїлось, та хтось почав ходити по сходах і знов тепер мусить уже сидіти, бо вже таки на добре розболілося. В тім нема нічого небезпечного, але все ж се історія довга й марудна і їхати в чужий дім, не маючи певності в своїх рухах, якось не випадає.

 

Прошу від мене поздоровити пп. Стоцьких і подякувати за обіцяну гостинність, а як я таки виберуся хоч восени до Черновець, то сподіваюся, що і тоді вони не відмовлять мені притулку в їх шановній господі. Се нехай їм хтось чорненький скаже, а от що нехай хтось чорненький напише білому: чи були би згодилися пп. Стоцькі взяти від мене якусь плату коли не за помешкання (здається, то їх власна камениця?), то хоч за вікт? Все ж таки хтось із ними не такий близький приятель, як із кимсь, то таки б його трохи стісняло жити весь час на їх кошт, і хтось не міг би пробути в Чернівцях, скільки хтів. Нехай би хтосічок якось там довідався про те делікатненько.

 

Іще комусь тепер трудно їхати через три речі: одно, що вибився з грошей, а тепер за самий пас. треба у нас дати 25 рублів (сей рік був дуже кепський для чиїхсь приятелів та й порозпозичали у когось багато), друге, що приїхала сестра Ліля з Праги з малою дитинкою, то хтось трошки помагає їй при дитинці (няньки вона не має і не вірить чужим в сій справі), а за те Ліля робить комусь масаж на хворій нозі щовечора, і то комусь помагає; третє, що хтось дуже розклеєний і комусь давно вже радять робити Einspritzungen арсеніку, але вдаватись з тим до чужого лікаря було б дуже загайно (щонайменше зо три години на день пропадало б у чеканні в лікарських Wartesaal-ax і таки дорого, а як я житиму при Лілі, то нас обох се буде коштувати по 5 минут часу на день, а я заплачу за матеріал.

 

Комусь таки треба конче се відбути, бо хтось вимагає енергічної репарації, – хтось так занидів після сеї втомної зими, що аж сам собі спротивився: екзема відновилась, невралгія мучить і загальний стан дуже неприємний. Ще як хтось до когось тамтой раз писав, то був якийсь живіший, а тепер став такий нездалий, що, може, й не треба його такого в Чернівцях. Хтось би, може, міг посеред літа виїхати до когось, але ж тоді пп. Стоцькі, певне, не будуть дома і комусь не буде притулку; та й хтось чорненький, може, десь на ліки виїде?

 

Тому хтось має план літом у Полтавщині почати вчитися грати на бандурі (там є такий бандурист, що згодився вчити когось), то недарма комусь час зійде, а восени приїде і заграє комусь любому щось дуже цікавого, коли буде досить розумний, щоб навчитися. І, може, хтось білий не буде тоді розклеєний, і тоді комусь чорненькому буде з нього більше потіхи. Хоча все-таки хтось дуже-дуже жалує, що не може таки тепер приїхати, бо комусь таки страх хочеться на той Новий Світ!

 

А хтось чорненький нехай не думає, що хтось білий міг би колись образитись, як йому хтось по правді пише, уже ж таки хтось не такий «якийсь»…

 

Як мені шкода бідного Сімовича! І чому се знов йому таке трапилось? То ж він уже неначе трохи був поправився, а се знов! Прошу його привітати від мене при нагоді.

 

Сьогодні у нас ніби урочистий день – перший парламент відкривається… Але щось ніхто не виявляє радощів, вулиці порожні, настрій пригнічений і тривожний, люди причаїлись. Нехутко ми навчимось радіти!

 

Хтось як буде їхати до Гадяча, пришле комусь картку, а хтосічок уже не буде на сей раз довго мовчати, а хоч коротеньким словом обізветься – добре?

 

Треба, щоб хтось та й ще хтось частіше розмовляли.

 

Хтось здоровить чиюсь родину і когось цілує і любить.

 

Хтось

 

 

 

12 – 16.06.1906 р. До О.Кобилянської

 

30/V 1905, Гадяч, Полтавск. губ., хут. Зеленый Гай

 

Хтось дуже любий, що написав до когось у Київ, а хтось дурний, що не написав до когось, виїжджаючи з Києва. Правда, що перед виїздом клопотався, бігаючи по справах та вкладаючись, а в дорогу забув узяти з собою картку, та й так воно якось пішло по-дурному. Але чийсь лист із Києва комусь сюди зараз переслано, бо там мають чиюсь адресу і все комусь сюди пересилають. До п. Науменка хтось напише і думає, що справа з «Землею» може влагодитись, хоча, звісно, того наперед сказати не можна.

 

Хтось білий радий, що хтось чорненький не гнівається на нього, що хтось не міг приїхати тепер. Може, справді восени воно ще й краще буде. Комусь тільки прикро, що п. Стоцька не хоче з когось нічого брати, бо все-таки то буде когось стісняти, але хтось надіється, що якось те питання влагодить. Хтось думає, що, може, зміг би так помогти комусь у хатній роботі, що хтось міг би і новелку свою написати за чийогось пробування в Чернівцях, і дуже б то було комусь мило. Може, і буде так, бо нехай хтось чорненький не думає, що хтось білий вже такий «до нічого», що його самого все тільки глядіти треба, а він тільки розмовляти вміє. Хтось часом так уміє до роботи взятись, що тільки «го-го!» (але то як треба, а взагалі то хтось таки лінюх, нема що). Прошу сказати св. Анні, що хтось був би дуже щасливий, якби міг їй хоч щось трошки помагати, як приїде, аби тільки св. Анна на те позволила.

 

Хтось дивується, чого «Листи з Буковини» так дуже обурили черновецьке товариство. Може, хтось їх неуважно читав, але хтось не пам’ятає, щоб там було щось таке вже «подле». Запевне, се завжди фальшиве становище, коли чоловік особисто зобов’язаний перед тими, чиєї політики принципіально похваляти не може, і треба дуже багато такту, щоб вийти почесно з такого становища, бувши публіцистом, а п. Маковей таки не відзначається тактом. Але ж і замовчувати йому те, в чому він не годиться з провідниками політики буковинських русинів, теж, либонь, було трудно, бо тепер такий час, що не раз і син проти батька мусить повстати, хоч і як то тяжко для обох. Хтось знає, що хтось до п. Маковея ніколи особливої симпатії не мав, і тому може хтось повірити в чиюсь безсторонність. Але хтось бачив не один приклад такого «бойкоту», який тепер впав на п. Маковея з боку черновецького товариства, і здебільшого такий бойкот таки не був до кінця справедливий, бо і в ньому здебільшого мали перевагу особисті урази, симпатії й антипатії, а не чисті принципи. Виступи п. Маковея на політичному грунті – то цілком що іншого, ніж його виступи супроти когось, «при пиві», за які вже справді нема ніякого оправдання, бо то не тільки подло, а ще й, як кажуть росіяни, «пошло» (platt, gemein), то вже є «вина проти духа святого». Зрештою, повторяю, що «дописів з Буковини» я не читала уважно, бо мені здалось, що там для мене мало інтересного і нового.

 

3/VI. Хтось не кінчив листа, бо раптом узявся до писання давно початої поеми драматичної з часів французької революції: трапився такий настрій, то треба було його використати, поки не втік. Хтось поему викінчив, а тепер спішиться скінчити листи, бо зараз сам їде до міста з Лілею фотографувати маленьке ліленятко (йому тепер ½ року скінчилось). Хтось когось любить і цілує. [риски і хвилясті лінії, що зображають гіпнотичні паси] Хтось просить поцілувати св. Анну і всю чиюсь родину.

 

Хтось

 

 

 

8.10.1906 р. До О.Кобилянської

 

25/IX 1906, Киев,

Мариинско-Благовещенская, 97

 

Люба, дорога моя товаришко!

 

Як мені прикро, що я не могла одразу написати до Вас, як тільки одержала сумну звістку… Але ж Ви повірите мені, що в такі хвилини якось рука не здіймається писати: кожне слово здається недоречним, аж немов образливим своєю банальністю. Коли три роки тому я отримала таку звістку про свого старшого брата, то довгий час минув, поки я одважилась написати до родичів – усе бракувало одваги, – та й перший лист по тому був якийсь непевний. Але ж мені прикро, якщо Ви або Ваша родина вважали моє мовчання за брак почуття і співчуття до Вас з мого боку, – ні, навпаки, се з надміру почуття мовчалося. Ви знаєте, як я завжди глибоко шанувала і любила Вашу маму, відколи пізнала її, оту нашу лагідну «святу Анну», її ніжний образ зостанеться назавжди живий в моїй душі, бо я небагато бачила таких людей в своєму житті. Прошу запевнити Вашій родині моє щире співчуття і попросити за мене вибачення, що я не даю ніякої загальноприйнятої офіціальної форми тому, що я почуваю тепер і почувала в хвилину отримання жалобної картки від Вашої родини, – я ніяк того не можу зробити через свою натуру, дуже невиховану в сьому напрямі, та ще й через те, що відношення моє до Вашої мами було зовсім не офіціальним, а таки щирим і глибоким, неначе вона була мені самій кревною, близькою людиною, хоч і мало прийшлося нам прожити вкупі…

 

Мені здається, що Ви зрозумієте мене, пригадавши Ваше власне відношення до нашої тьоті Саші. Певне, Ви, як рідна серцем, почуєте її горе, коли я напишу Вам про нього (адже Ви завжди інтересувались, як їй живеться): її молодший син (Ви його, здається, тоді бачили в нас?) сидить тепер у в’язниці в Петербурзі, а тьотя Саша поїхала в Петербург, щоб могти одвідувати сина, бо до нього нікого, крім матері, не пускають, та й матері дозволяють тільки двічі на тиждень по 20 минут бачитись (і то віднедавна, а раніш тільки по 10 минут давали). Сидіти йому дуже погано, бо холодно і їжа погана, та ще й сусідство страшне – за одною стіною божевільний, за другою – засуджений на смерть… Шкода хлопця, бо хто зна, як довго се буде і як те все на ньому відіб’ється (тепер політичних справ дуже багато, і через те не раз довго приходиться чекати присуду). І тьоті Саші шкода – поневіряється, бідна, там, ходячи по всяких «начальствах»… Не дай боже, які в нас тепер часи настали! Здається, нема родини, де б не було якогось нещастя. А тут ще дорожнеча, кризи економічні, маса злодійства, грабунку. Як подумаєш, то сам собі дивуєшся, що все-таки більш-менш спокійно те все перебуваєш… До чого тільки людина не звикає!

 

У Києві тепер єдиний ясний пункт на темному тлі українського життя – то наша недавно відкрита «Просвіта». Се ж перше легальне українське товариство у Києві, відколи він став «губернським городом російської імперії», а то досі можна було тільки «кієвські общества» відкривати, борони боже, не українське. «Просвіта» наша хоче мати ширші завдання, ніж галицька, і, крім видавництва книжок для народу, хоче мати свою бібліотеку, книгарню, музей і всяку всячину, а чи воно пощастить, то, звісно, невідомо. Тим часом найбільше заходжуємось коло видавництва та коло бібліотеки. А з бібліотекою найбільше маю клопіт я, бо то я маю бути «відповідальною особою» в тій справі, та хочеться, щоб воно було якось не гірше, ніж у людей. Може би, і хтось пожертвував би нам хоч по одному примірнику своїх творів? Комусь би «Просвіта» наша була дуже вдячна за те, а хтось білий найбільше.

 

Хтось до когось все дуже хоче приїхати і не тратить надії, що таки приїде за місяць або за два, хоча обставини і не дуже сприяють, бо тепер комусь було б вигідніше їхати, поки п. Кривинюк був тут і помагав Лілі при дитині та при всяких справах, але ж хтось тепер «на переднівку» і дуже грошей не має, так що аж! А в октябрі хтось сподівається вже мати гроші, але ж не знає, як покине Лілю, бо їй треба ходити працювати до шпиталю, а Дора ходить вчитися до політехніки, а старі наші сеї зими в Києві не мають мешкати (татко отримав посаду на Волині), та й нема кому вдома за дитинкою наглядати, якби я поїхала, – покинути ж її на цілу половину дня на саму служницю – то якось страшно. Я дуже надіялась літом на т. Сашу, що вона на осінь приїде сюди до нас, тоді я безпечно могла б виїхати і знала б, що є кому помогти Лілі. Але тепер хто зна, доки т. Саша затримається в Петербурзі, бо, певне, буде там, поки сина або визволять, або зашлють. Може, трапиться якось попросити кого-небудь з кревних або добрих знайомих (хоч тим часом не маю нікого на увазі, бо кожна з їх має свої обов’язки), а може, й т. Саша нарешті зможе приїхати, тоді хтось доконче вибереться на Буковину, бо таки дуже хоче! Коли б уже скоріш побачити когось чорненького на очі!

 

Питала я в «Київській старині» про «Землю», але д. Науменко каже, що ледве чи буде «Київська старина» видаватися довше як до Нового року, отже, не може розпочинати друком таку довгу річ, як «Земля», але якби э Нового року виявилося, що таки є змога й далі видавати, тоді, може, редакція і візьметься до сеї справи.

 

Мушу кінчати, бо се ледве зловила таку годинку, що ніхто і ніщо не заважали писати (хтось не знає, який у когось час розірваний!), але от уже вечір, там, чую, чужі люди прийшли, а тут один гість виїздить на дворець, а то знов якийсь клопіт господарський – пора скінчити. Хтось дуже цілує когось любого, когось дорогого.

 

Хтось

 

 

08.05.1907. До Лесі Українки

 

Дорогий Хтосічок!

 

Нині лиш щиро здоровлю – з Hobrein, куди завтра виїжджаю, напишу.

 

Хтось

 

„Бануєм“ моцно, що від’їжджає п-на Ольга... На цілих шість неділь їде... Нині останній день її побуту серед нас. Зійшлися востаннє і шлемо Вам щирий, приятельський привіт. Стискаю Вашу руку.

 

Василь

 

Василь так розписався, що й місця не стало. Ми Вас так часто згадували, а “Офелію“ Вашу перед кількома днями удвійку з Василем так радо-радо читали... Здоровенькі бувайте!

 

Остап Луцький

 

Чийогось листа Хтось одержав і з Кимось щиро все в душі ділить. Хтось когось любить.

 

О. К.

 

 

22.12.1908. До Лесі Українки

 

Чернівці, 22/12 908,

ул. Новий світ, 46.

 

Дорогий Хтосічок!

 

Хтось до дорогого біленького так давно не обзивався, що аж встидно тепер писати. Але хтось чорний своєму мовчанню не винен. Раз мав багато писанини, відтак їздив до Наугейма на води, вернувши, мав майже доне­давна дуже великі гризоти і клопоти з бідною сестрою і наймолодшим братом Володимиром, в котрого пока­зуєсь туберкульоза і котрий тому мусив тепер виїхати до Arco, і се все так пригнобило когось чорненького, що якби його хтось біленький бачив, то би, певно, пожалу­вав, тим більше, що хтось чорний все ще хорує на ногу, а від двох місяців навіть з хати не виходить. Не знає він, чи хтось любенький одержав від нього карту, котру вислав він біленькому хтосічкові, довідавшись, що він злучився з п. Квіткою. Се комусь чорненькому так страшне подобалось, і він був такий гордий на когось біленького, що той поставив своїм вчинком правдивій любові такий монумент, що був би не знає, що зробив.

 

Не знаю вже нині також, чи писав він комусь біленько­му, що його «Касандра» дуже всім подобалась, а ко­мусь-то таки ввижалась сама Леся Вкра. Ось чудо­во вона написана, страх сильно і якось так чутливо, що аж чоловікові мороз тілом при читанню ішов.

 

Хтось думав, що хтосічок буде сього року в Чернів­цях, но хтосічок не був. Та і добре зробив. Сього літа ллялись такі дощі неустанно коло нас, що літа майже не було. Хтось чорний мав лиш стільки літа, що був тих кілька неділь в Наугеймі.

 

Перед місяцем вислав хтось чорненький своє найно­віше оповідання п. з. «В неділю рано зілля копала...» до редакції «Л.-н. вісника», і в лютім воно має почати друкуватись. Хтось приходить до когось біленького з тою великою просьбою, щоб той хтосічок біленький прочитав те оповідання, як воно буде вже цілком надруковане, скорше, і кусниками ні, бо се посліднє псує вражіння. Прочитавши, нехай хтось розважить собі просьбу чорненького. Просьба слі­дуюча: чи хтось біленький не міг би се оповідання пере­робити на сцену? Будь то яко драму, будь то на оперу.

 

Одна старша образована акторка піддала комусь чор­ненькому сю гадку, впевняючи, що се був би «ein Kas­sastück von grossem Erfolge».

 

Оповідання обробляє знану пісню «Не ходи, Грицю, на вечорниці» — однак цілком, цілком інакше, як обробив се М. Старицький, і далеко обширніше, та, по правді кажучи між нами, «тонше». Хтось хтів би страх поставити се оповідання з своїми циганами, як їх виво­дить там на сцену із чудовою «чорнобривою», котрую могла відограти хіба така артистка, як д. Заньковецька. І хтось знає, на сцену міг би поставити її або хтось біленький хтосічок, або І. Франко. Однак коли б хтосічок пішов на те, мусили б хтось біленький і чорненький конче бачитись і дещо особисто обго­ворить конче. Поки ще ділиться з сею гадкою хтось лиш з дорогим хтосічком, маючи перед його сценічним талан­том велике поважання.

 

Ось то, дорогий хтосічок... єсть се, що не давало ко­мусь супокою і помимо всіх турбот і гризот наказувало звертатись до когось біленького. Та чи здоровенький він, він і п. Квітка? Хтось навіть не знає, де вони обоє перебувають тепер, а може, і гніваються за довге мов­чання на когось чорненького. Але нехай не гніваються, бо чорненький несказанно бідний в своїм життю і не має вже давно, давно нічого доброго і ясного на цім світі. Ще мав свого наймолодшого братика— та тепер, де в нього ліве легке нарушено, він вже не знає, що спокій і радість. Займався якийсь час душею одним молодим чо­ловіком по імені Остапом Луцьким, але тепер вже... пе­рестав і йому вірити. Ос. Маковей вбив в чорненькім віру до мужчин, і тепер він і Луцькому не вірить. Сам Маков. нещасливий. Оженився з дуже грубим еле­ментом. Хтів би всіма силами зблизитись знов до когось, але хтось вже не хоче. Взагалі чорненького життя через те, що не годен ще добре ходити, ще гірше змарно­ване. Має ще одну мрію, одне бажання... море побачити. Та не лише бачити його... але бути якийсь час коло нього, вглибитись в нього. Може б, тоді і написав щось нове та сильне. А так він се відчуває, він повторяється. Хтось когось любить і п. Квітку кланяється...

 

Хтосічок чорненький

 

 

6.03.1911 р. До О.Кобилянської

 

24.II.1911. Égypte, Hélouân, Villa Tewfik

 

Люба, дорога товаришко!

 

Я так винна проти Вас за своє мовчання, що вже не знаю, чи смію тепер писати. Напишіть, чи не буде Вам прикро тепер мати від мене листа. Коли ні, то напишу. Тепер же скажу, що я про Вас не забувала ніколи, часто думала про Вас і часто хотіла писати, але… Найбільше заважала мені недуга, що все не відчепиться від мене. Сеї осені мені було дуже зле, а на Новий рік мій чоловік вже було оплакав мене, однак я ще жива і навіть наче поправилась. Через люди знаю, що й Ви нездорові, але хотіла б знати од Вас, як Вам живеться.

 

Ваша Леся

 

 

 

 

9.06.1911 р. До О.Кобилянської

 

27.V.1911. Севастополь

 

Дорогий хтосічку!

 

Простіть, що я не писала Вам з Києва, якось не було часу, не так за роботою, як за людьми: повна хата була родини і знайомих, і все балачки, та й ніяк було писати. Я рада, що мій «талісман» вже почав свій вплив на Вас, – в листах Ваших вже почувається більше енергії. Надіюся, що татко Ваш ізнов подужчав, – у нього, здається мені, сильний організм, і він ще, може, не одно переборе.

 

Як будете мені писати, то на таку адресу: Кутаис, Козаковская ул., д. Козаковой, кв. Васильєва.

 

Се я вже їду домів! Таки вже й час…

 

З Лисенком я говорила. Музики не хоче писати. Нічого, обійдемось!

 

Будьте мені здоровенькі.

 

Хтось

 

 

13.04.1912. До Лесі Українки

 

Новий світ, Чернівці, 13/4 912.

 

Дорогий Хтосічку!

 

Листа одержала і дуже дякую за нього. Хтось так як заговорить до когось, то і радісно робиться і плакати хочеться. Якось мов все добре і любе опинюється коло когось. Але з другої сторони, комусь так прикро, що хтось такий бідненький і уже знов мусить фізично терпі­ти. Боже, як то прикро, а ще хтось так далеко, що ледве і «допишешся» до нього.

 

Щодо драми, то хтось комусь дуже вдячний, що хто- січок взявся до неї і скаже — одверто, прямо, що воліє і до вічності ждати, чим її, розпочату, комусь іншому передати. Не має до нікого іншого довір’я, бо якби був мав, був би, може, і передав кому іншому. Всі ті зміни і переміни, о котрих хтось споминає, що вони потрібні, нехай хтосічок любенький на свою руку зробить — лиш одна точка буде тяжка, а то та, що Тетяна Гриця свідомо троїть. Вона ж в повісті троїть в божевіллю, з тою гадкою, що то вона не його, а саме лиш лихо троїть, що спонукало його двох кохати. Значить під жадним варунком не з пімсти, а в думці, що то якесь лихо в нім сховалося. (В вищім значінню слова — слабкий по­хитливий характер).

 

Саму хвилю отруєння я собі представляла, що Тетя­на, діставшися до його хати, заглянула туди вікном. По­бачивши там на столі прилагоджену для нього зранку страву, вилляла до неї принесене з собою зварене трійло-­зілля. Зачувши, однак, десь в сінях нараз якісь зближаю­чіся голоси, вона вискочила через вікно і, кинувши не­далеко хати глечик, утікла в ліс, при котрій утечі здибав її один хлопчак-пастух. От так більше-менше уявляла я собі ту сцену... думаючи вже при писанні самого опові­дання... і про те, що не було б зле, наколи б можна пере­робити з оповідання драму. Своєю дорогою, що в самій штуці мусила б сценарія відограти свою величезну ролю... а в нас, на жаль, нема сцени (Bühne). Я мала і маю навіть на гадці перевести цю (наколи вже буде колись скінчена) драму і на німецьке, а відтак і на чесь­ку мову, щоб вона ішла і на інші сцени. Маю одну приятельку чешку, котра пише і для сцени, і вона переле­жить нам сю штуку і на чеське. Щодо переписування, нехай хтосічок сам не напружується. Наколи б котра з сестер могла один екземпляр переписати, а другий дала б я тут одному своєму знайомому переписати, що чудово пише! Та й так. Воно добре буде, наколи обі дів­чата зустрінуться разом. Настка, після мене, повинна б перед красою Туркині заніміти — але що в неї перше право до Гриця... вона (крім того, ще і матеріалістка...) не відступає від свого постановлення звінчатися з Гри­цем. Туркиня то піймає і, побачивши перед собою мов безодню, божеволіє з жалю...

 

Я нічо не приписую комусь біленькому, се лише я так мимоходом. Хтосічок нехай цілком після своєї ду­шечки пише, бо се так воно ліпше вийде і нехай не на­пружується надміру з писанням, бо то не термінова річ. Те, що хтось біленький писав і «непотрібні» речі — хтось чорний дуже добре розуміє; давно сам так робив. А тепер такий бідний, що взагалі нічо не може писати, бо мусить турбуватись господарством [лист уривається].

 

 

18.01.1913 р. До О.Кобилянської

 

5.I.1913. Égypte, Hélouân, Villa Tewfik

 

Дорогая товаришко!

 

От і знов хтось білий в золотому Єгипті і вітає когось чорненького ще з одним Новим роком. І коли хтось чорненький обізветься, то й білий не буде мовчати, бо вже може писати, а ще недавно був такий бідний, що зовсім був до нічого. Тепер єгипетське сонце вже влило в когось життя і енергії трошки, але чи буде того колись і багато – бог знає. Нехай хтось комусь напише, бо хтось та й ще хтось die gehören zusammen. Хтось когось любить.

 

Л. К.

 

 

 

 

3.04.1913 р. До О.Кобилянської

 

21/ІІІ 1913, Égypte, Hélouân,

Villa Tewfik

 

Дорогий хтосічку!

 

Сей білий почав було листа в відповідь на чиюсь любу картку, та був щось нездоровий і гнівався на Єгипет (бо і в Єгипті буває вітер холодний, а хтось уже розбалувався і хоче, щоб усе було тепло), а хтось чорненький хоче, щоб хтось «гарно» писав про Єгипет, хтось так не вмів і листа свого подер. Хтось на сей раз живе не так в Єгипті, як у хаті та в дворику, бо нікуди не ходить, хіба зрідка на пошту (се ближче, ніж з Нового Світу до Ринку), а в Каїрі, що лише о півгодини залізниці від Гелуана, був лише раз, і то в конечній справі. А то все мусить сидіти або лежати в своєму chaise longue, і то не лише тому, що лікар так наказує, а таки тому, що хтось і не може інакше. При тому хтось дуже розлінувався (минув той час, коли хтось писав по 8 листів на день, а ввечері ще щось міг писати!) і подивляє когось чорненького, що він може стільки трудитися і клопотатися, хоч і слабенький.

 

Хтось білий перед виїздом до Єгипту був уже такий, що не годен був навіть переписати одної сторінки на день і вже нічого не міг помагати нікому дома, от просто був «до нічого». Був таки слабий: щодень гарячка і їсти нічого не хотів, і так вже йому було, що навіть речі свої не пакував сам, як вибирався в Єгипет, – спакували його, і посадили, і повезли, і пустили на море, та й поїхав світ за очі. Спинився на день в Одесі, приїздили сестри (Ліля і Дорочка), помогли комусь далі вирушити, і знов він пустився на море, їхав попри мовчазний, темний, військовим лихом пригнічений Цареград, попри веселу, ентузіазмом охоплену Грецію, помежи мін, заложених у Смірнській затоці, їхав довго, довше, ніж треба, тому що війна і карантини поробили всякі перепони, два тижні їхав.

 

А в Єгипет в’їхав сього разу темної ночі (і вже Єгипет був не золотий, а чорно-оксамитний), над ранок приїхав у закутаний млою Каїр, а вже тільки зовсім ранком, вийшовши в Гелуані, побачив, нарешті, що є ще золотий пісок у пустині і що небо єгипетське ще не злиняло, подивився, потішився, прийшов у хату (у свою давно знайому Villa Tewfik), бухнув на ліжко в першім-ліпшім покої – і заснув, так заснув, наче зроду не спав! І два тижні потрібні були, щоб хтось до кінця виспався, а то все що встане зрання, то за годину і знов спати хоче, – аж люди сміялися з когось. Потому почав поправлятись: гарячка зникла, перестало боліти, якось трохи склеївся. На різдво стало холодніше, і хтось знову знітився: не став їсти, схуд, змарнів і не годен був триматися на ногах. Мусив удатися до лікаря, трохи йому лікар порадив, і хтось уже знов трохи склеївся, але ще не так, як би треба. Та все ж хоч стояти може і щось там трошки нипає, от нібито щось робить…

 

Не яка там і робота: вчиться хтось іспанської мови (сам, з книжки) – се так розохотився до неї, як написав «Камінного господаря», уділяє одну годину французької мови одному хлопцеві, а з літератури написав лише дещо до збірника на честь Франка і все докінчує, та ніяк не докінчить одної речі, початої ще дома літом. Хоч і докінчить (мусить, бо вже обіцяв ту річ), то тямить добре, що то не буде таке, як, наприклад, «Лісова пісня» або «Камінний господар» (хтось був би рад, якби хтось чорненький ті дві речі прочитав, бо люди кажуть, що то найліпше з усього хтосевого доробку), бо хтось не горить тепер так, як горів над тими двома драмами. Розуміється, «цілком спокійно» і тепер хтось не пише, але так горіти, як торік горів, не годен, бо, відай, згорів би, – видно, організм мій ще не хоче руйнуватися до кінця, бо каже мені «годі» на всяку пробу справжньої, завзятої роботи, і я вже мушу його слухати.

 

Я не думаю, щоб се вже так довіку було, я сподіваюся, що вернуться ще мені дні праці і ночі мрій, але тепер, видно, Лютюсь мій правду казав, що хтось «має право» рік-два лінуватись. Теє «право» – конечність, і треба їй покоритись. Закінчу те, що мушу кінчити, і вдамся до легшої, прозової роботи (коли взагалі зможу робити), хоча мої критики і не славлять моєї прози, ну, та все ж воно, може, буде «корисне», а я так мало корисного написала в своєму житті… Хочеться комусь написати одну новелку і одно дитяче оповідання на єгипетські теми, але не стародавні, а теперішні. Заінтересувало мене життя, а радше психологія тутешнього мусульманського гаремного жіноцтва (сього року я мала нагоду його пізнати ближче), і тутешніх «дітей вулиці», що зростають зовсім таки «під голим небом» і напрочуд уміють дати собі раду. Але і се не буду писати тепер, нехай уже дома (додому поїду, може, на великоднім тижні), а тут, коли матиму силу, займуся чиїмсь «У неділю рано…» (я його взяла з собою, але не писала, поки була розклеєна, боялася спартачити).

 

І хтось чорненький, певне, одібрав собі здоров’я своїм «Через кладку»? То мусило когось багато коштувати. Стільки спогадів зворушити!… Я ж пізнаю там, як живих, і св. Анну, і брата Вашого Володимира… Так багато пізнаю, що не можу ставитись об’єктивно до сеї повісті, не можу її «критикувати», для мене вона немов шматок життя ще не пережитого, а такого не критикують. Все, що є в тій повісті такого, що я не пізнаю (тим, може, що не знаю), елементи чисто літературної інвенції для заокруглення фабули, все те мені якось неприємне, – я тямлю, що воно потрібне, припускаю, що «чужим людям» воно повинно видаватись гарно, але мені воно прикре, все одно як коли б я побачила раптом голову класичної статуї на тілі моєї сестри замість не-класичного, та любого, рідного обличчя. Мені прикре «щасливе» закінчення тої «білої мрії», бо я його не знаю; мені прикра глупота тої матері («доньки владики»), бо мені не хочеться вірити, щоб через таке повставали трагедії межи двома щирими людьми, хоча я добре тямлю, що виписана та мати артистично прекрасно. Холодною лишає мене антитеза аристократизму і мужицтва (тим більше що я нічого специфічно мужицького в Олесеві не бачу), мені все здається, що «не в тім сила», чи він син мужика, чи внук «владики» (отже – «аристократ» в своїм роді?), а в чімсь іншім, повістею не виясненім. І навпаки, ціла історія Нестора, хоч вона артистично не є конечна в повісті, мене захопила з душею, бо мені здалося, що я її знаю і що все те так і було. Dichtung und Wahrheit не злилися в одну гармонію, коли я ту повість читала (се не значить, що тої гармонії нема для інших), а проте я плакала над нею і переживала «білу мрію» так виразно… Ні, я не можу її критикувати! Для мене вона jenseits von der Kritik.

 

А хтосічок нехай добре критикує мого «Камінного господаря», мене чиясь критика дуже інтересує. Як я ту річ писала, ich hielt grosse Stücke darauf, a що з тих Stücke вийшло, то й сама якось не зважу…

 

І нехай мені мій хтосічок чорненький а ясний буде здоров, і нехай не дає себе дуже клопотати, бо то не додає здоров’я. Прошу поздоровити Вашу сестру і браття від мене. Хтось когось любить, і ще любить, і ще любить…

 

Хтось

 

 

 

3.05.1913 р. До О.Кобилянської

 

3/V 1913, Мармурове море

 

Дорогий хтосічку!

 

Хтось до когось пише, їдучи Мармуровим морем до Цареграда, щоб звідти простувати «на тихі води, між мир хрещений». Хотів був хтось таки з Єгипту написати, як хтось чорненький просив, але то ніяк не було можна, бо хтось саме вибирався в дорогу, пакувався, дещо шив і мав голову заморочену всякою дрібницею та й не годен був написати. Виїхав дуже втомлений і не конче здоровий (не дуже здоров і тепер, але все ліпше, ніж торік, значно), а ще в тій самій кабіні, де хтось їде, одна пані нагле захорувала, і то досить небезпечно, а що вона чужинка і тут на російському пароході її ніхто ні слова не розуміє, то хтось мусив з людяності трохи їй помагати, і те все також не давало взятися до листа. Аж оце вже тепер, як ті всі Strapazen минули, хтось розсівся коло великого зеленого стола в «кают-компанії» і вже шкрябає. Видить хтосічок, що хтось бодай добру волю має писати, а коли виконання і не ідеальне буде, то хтось любий вибачить, бо на морі все ж не те писання, що на твердій землі, – хибка стихія мусить все якось впливати й на думку, й на вислов, хоча маємо добру погоду, то воно майже не розхитує.

 

Коли б хтось дорогий міг бачити той золотий Єгипет тоді, як хтось виїздив звідти! От уже був золотий та щирозлотий! На горизонті золоті піски без краю, а попри залізниці понад водою золота пшениця хвилює-хвилює і наче тече в пустиню, як золоте море. Се ж у Єгипті жнива починаються, а в нас оце через два дні люди вийдуть на поле качати крашанки по молодих рунах збіжжя на св. Юрія… Покидаючи Єгипет, хтось усе думає: «Чи буду я ще його бачити?..» Хтось хотів би ще, але не так, як сей рік.

 

Сеї зими хтось увесь час пролежав та просидів у своєму пансіоні, як добре вихована арабська дама в гаремі, не зложив навіть візити Великому Сфінксові та пірамідам (тільки бачив раз у раз ті піраміди з своєї веранди), не був і в музеї, де такі прекрасні чорнобриві дами з золотими обличчями перебувають в товаристві загадково-радісних рожевих сфінксів. Прекрасно було б, якби хтось та й ще хтось могли собі колись, узявши дагабію (велику барку з вітрилами), податися Нілом угору до великих зруйнованих святинь у Луксор, Карнак, Есне, Елефантину… Але се тільки мрія, бо хтось тепер може тільки лежати (як сидить, то вже щастя), на морі чи на суходолі, в Єгипті чи деінде – однаково… Ну, що ж, проте ж і на лежачих світить сонце і дивляться зорі, і дорогий пурпур єгипетського заходу видко їм, і золота пустиня снує свої гарячі полудневі мрії перед їх очима – те все ще не заказано мені, то й нема чого дуже на moll настроюватися. Es lebe das Leben, яке вже там кому суджено!

 

Те все, що хтось пише мені про «Камінного господаря», беру собі скоріш за честь, ніж за докір, – видів хтосічок таку зарозумілість?! Коли читач жалує, чому якийсь твір не довший, ніж він є, то сеє, властиве, чималий комплімент авторові, бо речі нудні або невдалі здаються завжди надміру довгими, хоч би і мало карток займали. Однак хтось мусить оборонитися від чийогось дуже делікатного, а проте виразного докору, ніби хтось білий попросту… лінувався опрацювати той сюжет належите. Так воно не є, бо хтось дійсно mit Todesverachtung працював дні і ночі, працював з гарячкою в крові, а скінчивши, хорував, певно, більше, ніж хорують жінки після породу, а прийшовши ледве не ледве до здоров’я, працював знову над уже скінченою драмою – знає хтось для чого? Щоб зробити її короткою (вона була чи не вдвічі довша, ніж тепер), щоб сконцентрувати її стиль, наче якусь сильну есенцію, зробити його лаконічним, як написи на базальті, увільнити його від ліричної млявості та розволіклості (комусь все здається, що він на те дуже хорує!), уняти сюжет в короткі енергічні риси, дати йому щось «камінного». Я не люблю багато мережання та візерунків на статуях, а ся драма повинна була нагадувати скульптурну групу – такий був мій замір, а про виконання судити не можу.

 

Щодо характерів, то я не мала на меті додавати щось нового до усталеного в літературі типу Дон Жуана, хіба лише підкреслити анархістичність його вдачі, він, власне, повинен був таким бути, яким його звикли собі уявляти більш-менш усі, а коли так, то пощо ж було його виписувати детально? Донна Анна, здавалось мені, вже й так зайняла надміру багато місця в драмі, значно більше, ніж їй первісно було призначено, але Командор, се я таки тямлю, вийшов занадто схематичним – се більше символ, ніж жива людина, а то, безперечно, є вада, тільки ж коли порівняти з тим, як обходилися з сею поважною особою інші автори, то все ж, може, я була уважніша до нього і принаймні дала йому якесь логічне поводіння і справжнє raison d’être в драмі.

 

Шкода мені теж, що я не вміла поставити Долорес так, щоб вона не здавалась блідою супроти Донни Анни, – се не було моїм заміром, і я навіть який час вагалася, хто має бути справжньою героїнею драми – вона чи Донна Анна, і дала перевагу Анні не з симпатії (Долорес ближча моїй душі), а з почуття правди, бо так буває в житті, що такі, як Долорес, мусять відходити в тінь перед Аннами і стаються жертвами – властиво не Дон Жуанів, а власної своєї надлюдської екзальтації. Се тип мучениці прирожденної, що все мусить гинути розп’ята на хресті, хоч би мала сама себе на той хрест прибити, коли бракує для того катівських рук. Якби не було Дон Жуана, то знайшлось би щось інше, для чого вона б «душу розп’яла і заколола серце», бо там, де Анна могла б уже бути щасливою, Долорес ще б таки не знайшла свого святого Грааля, а се тому, що над нею ніщо «камінне» не має влади, і всі ті усталені форми життя, яким нарешті таки покорилась горда Анна саме тоді, як їй здавалось, що вона опанувала своєю долею, ті форми не покорили б ніжно-упертої вдачі Долорес, бо, отже, вона і в монастир пішла не так, як всі, не для рятунку власної душі, а для пожертвування нею! Вона і заручилась без надії на заміжжя, знов не так, як всі. Отже, усталені форми для неї тільки якісь містичні формули, що мають виражати, власне, невиразимі ні в яких формах почуття, але те, що в тих формах є «камінного», пригнітаючого, позбавляючого волі, не може мати влади над її вільною душею. Так я думаю про Долорес, але, на жаль, не вміла передати тої думки читачам.

 

Бачу з рецензій, що люди занадто повірили зарозумілим словам неглибокого психолога Дон Жуана про Долорес: «Се тільки тінь моя». Се шкода, але сього вже поправити не можна, бо я вже вийшла з того настрою, в якім писала ту драму, і вона вже мені не підвладна тепер, се вже «окремий організм», і не можна його вернути назад в материнське лоно… Хтосічок же розуміє се?

 

Ну і годі вже «автокоментарію». Хтосічок має таки рацію, що слід би було довше ще попрацювати, але знає, що, мій хтось дорогий, що коли б хтось не дав тоді собі нарешті спокій, то се була б взагалі чиясь остатня драма, бо комусь був би «капут», се я без жарту кажу, і хтосічок би повірив, коли б бачив тоді когось білого, що був тоді вже такий «білий», аж вуха світились, наче з алебастру… А хтосічок же добрий і, певно, не хоче, щоб комусь білому вже був «капут» хоч би і за ціну порядної драми? Правда ж? Хтось когось любить, і хтось когось… Па!

 

Хтось!

 

Прошу когось писати до когось на адресу моєї мами: Киев, М.-Благовещенская, 101, О. П. Косач (для Л. У.), бо ми, може, хутко спровадимось з Кавказу па Україну, і ще я не знаю, яка буде моя адреса. А хтось забув мені дати адресу.

 

 

 

21.02.2021