Сліпець

Нарис.

— Я ослїп.

Через що як раз — не варто й казати. Все таки найстрашнїйше те, що я ослїп.

А зо мною разом у больницї сидїв і другий такий темний, як я. — Нам було добре, як нас разом лишали.

— Бачиш хоч дрібочку сонця? — питав я инодї нещасного товариша свого.

— Нї, — каже він.

— А ти?

— І я нї.

Потому наставало мовчанє. Наші душі піднимали ся в нас і потапали одна в другу обопільно.

І чому-ж було нам у нашім горю в двох добре?

Потому мого товариша випустили на волю. Він побачив одного дня сонце і його випустили. Його забрали люди хутко між себе, а мене пустили тому, бо порішили, що менї вже нїяк сонця не оглядати; і дали — товариші мої дали менї костур на дальше житє.

І я ходжу по сьвітї.

То є, я лиш хотїв сказати, що рушаю ся з місця на місце. І хоч менї відомо, що я вже нїколи більше сонця в житю не побачу, я силую ся все таки його бачити.

Я отвираю очи так широко… так широко, товариші мої дорогі, в надїї, що хоч мрію… що хоч крапельку… що хоч… хоч ет! що хоч миготїнє промінєчка сьвятого сонця побачу — і нї.

Не бачу.

Коли йду з місця на місце, я чомусь руки в перед себе протягаю, розкрячую пальцї, піднимаю голову… здаєть ся менї, ось-ось сонце вловлю. Хоч я знаю, що сонце не дасть ся вловити, бо-ж воно сонце! — Гадаю — ось-ось сонця діткну ся, а раптом дотикаю ся милостинї.

Я затулюю очи, бо в них сльоза виринула.

Я затулюю очи, бо в них сльоза виринула — добра, вдячна, покірна, за милостиню.

Сама виринула. Я її не посилав. У мене душа вже темна, хоч широко отворена як от очи мої… Я напружую свій слух, здаєть ся менї… щось соняшного пробєть ся для мене в руху окружаючого житя. Я опускаю безпомічно голову на грудь, понуряюсь у душу свою, щоби слухом сонця і сьвітла схопити, хоч я знаю, що ще нїякий слїпець сьвітла душею не спіймав, то й я його не спійму!

Сонце…

Тепер я тебе кличу. Думай собі, що се не голос людський, а голос слїпця тебе кличе. Не чутно… так якось без усякої просьби… так собі якось… бо і як менї просьбу вкладати в слова, як: „Сонячко ти моє боже, сьвяте!“ — а потому додасть: „я ослїп…“ Воно сьвітить усїм.

Деревинї, людям. А он, десь там і калюжа буде і воно й на неї блисне. Але се давнїй звичай сонця — слїпим воно нїколи не сьвітить.

Потім я потапаю в глубінь своєї душі.

Вона на стілько глубока, як тепер темна. На стілько сумна, як очи мої. А я розкриваю очи свої перед вами, товариші мої. І ви мене видите — а от я вас не виджу! Вже я вас не виджу, і доки житя і віку мого, я вас більше видїти не буду. І добре менї з тим, товариші мої, що я вас, — слухайте — нїколи, нїколи, в житю видїти не буду…

Сонцю лиш мої очи нездатні, але ви, товариші мої — ви анї душі моїй, ані очам моїм правдою ніколи не сьвітили.

17 марта, 1902.

[Літературно-науковий вісник. Том XXIV, 1903, с. 109 – 110]