Іноді хочеться просто втекти в гори, притулитися до цих хребтів Бескидів і Ґорґанів, чути серденько Тростяна, ловити ці містичні кольори, ці терпкі (аж легені дразнять) запахи осені. І писати якусь історію про світ отих непростих, що знають ці вершини як свої п'ять пальців, а кожну полонину — як свою долоню...
Карпати на полотнах Бога (читай: дивака-соціофоба, спраглого й голодного мрійника, непричесаного художника-авангардиста), приблукалого зі своєї небесної високої мистецької академії у цілком земну загублену на святих мапах тишу верховинського села. І лишився той романтичний естет з очима предвічного Бога (що родиться тисячі разів взимку), аби вростати у цей стрімкий пейзаж, де водночас тепло пульсує жовтава багряність янтарного світла, глибока синювата зелень принишклого горизонту, коричневі й сірі відтінки непробуджених ще ранків, коли чути голосне скапування туману в горнятко твоєї кави, коли чути вітер, що підбирає акорди на гігантських цимбалах часу (і даленіє місто зі сталевим шумом автострад, ревом лев’ячих сирен і першими димами з котелень на початку опалювального сезону). А музика осипається: пелюстка за пелюсткою, ніби з якоїсь запізніло-дикої квітки, біло-хризантемно сиплеться солоним цукром на твою розпечену стома гарячими літніми сонцями спину (й душу).
Прихала собі до бойків.
І сміло вляглася на старий колючий трохи (ай-яй!) ліжник, на той загадковий узір (Мати Божа, які тут кольори!), між ружі лягла (між ті голісінькі ружі), де (чиясь) бабка з (чиїмось) дідиком найцнотливіше в світі лежали. Приїхала восени до бойків, а ружі знов пристрасно цвістимуть, урочисті такі, ніби до шлюбу йти, росами до блиску вимиті, наче вдосвіта приготовані молоду [бабку] з молодим [дідиком] стріти, а нє, то ти приїхала (звучить трохи розчаровано) — дівойка з міста, з рідкого тіста. Та най буде рідке, лиш би не глевке. Їсти можна.
А ввечері Тростян витрушує овечу шерсть зі своїх подолів і кучерявляться хмари. Пливе собі срібним човном місяць і запливає кудись по той бік гори.
«Ой жалю, мій жалю, кілько я тя маю, спишу тя на листок, пущу до Дунаю…»1
Беззахисна й тужлива гора вночі, обнята жменями зірок, їхніми холодними безмежними тілами. А вітри продали комусь свої весільні цимбали і стали мовчазними перкусистами. Торкають неслухняними пальцями мої вікна, гладять шиби руками гончарів, просяться увійти до хати.
«Дунай буде плисти, мої жалі нести, та й до миленького, до кучерявого…»
Дощ затяжно гуде у срібний ріг, і сходяться всі знахарі й відуни на раду. На тій найвищій горі, аби бачити все довкола, аби роздивитися кожну смереку, малу й велику, кожну душу, малу й велику.
«Я свого милого спізнаю здалека, високий та стрункий, як в лісі смерека»…
Топиться воском
мій сон,
рідкий і гарячий,
обпікає гончарям руки,
а мені — повіки,
бо знову сниться хтось любий,
далекий такий і любий…
А потім твердне, як глина, у печах витривалостей і справжностей, як отой прадавній бойківський світ, повний правдивих кольорів і форм, точних ліній і фактур, дуже щемкий і щільний світ, дуже мінливий, як сісти до нього на лавицю поближче.
Приїхала до бойків у гості.
Лежу і ніц не роблю.
А день сухим горіхом летить мені під ноги.
Стаю на той день п’ятою й усміхаюся. Руки в боки, наче до танцю.
Круглий день, заспіваний горластими птахами з того лісу, котиться до полудня.
Ех, дівойко, — чую якийсь голос звідкілясь, — то ти писати будеш, чи дрімати?
Вмикаю ноутбук.
Шелестить голосами предків опале листя на дерев’яній долівці тераси. Скоро відлітатиме верховинське птаство, забравши цю осінь (як і всі інші осені, торішні й позаторішні, поза-позаторішні й давньоминулі) в ирій. А я покладу у скриню своїх пам’ятей якусь нову історію, яка почнеться тут, або вже почалася, а я й не помітила.
Ружі м’які, літні.
З легким серпанком ніжності по краях.
Їхні й мої вже ружі.
Хіба не видиш, ніякі то не ружі, — долинають голоси зі двору.
Снилося, певно…
Текст написаний під час перебування на проєкті «Авангардні діалоги на Бойках» у "Креативній Резиденції МС6", смт. Славсько, жовтень 2024.
1 Тут і далі – рядки з народної бойківської пісні «Ой жалю, мій жалю».
26.10.2024