Девдера К. Віндобонський апокриф : роман. Видавництво Старого Лева, 2024. – 296 с.
«Ми будемо тими, ким є насправді», – каже світові ексцентрична художниця Марта Кравченко-Ліхтенштейн, головна героїня дебютного роману письменниці й літературознавиці Катерини Девдери «Віндобонський апокриф» (ВСЛ, 2024). Та оте насправді таке завуальоване й химерне, невловиме й загублене у нас самих, що дістатися до тих глибин людської натури щастить не завжди. Чи зможе Марта зрозуміти саму себе, свої чуттєві бажання й інтелектуальні прагнення? Чи зможуть вони всі – лікар Антоній, художниця Марта, маляр Стефан, скульпторка Анна – прийняти себе такими як є, невиправними романтиками і світоглядними бунтарями?
Віддаючи нам цей масивний, тісно змотаний клубок (книжка на майже три сотні сторінок деколи нагадує соціально-психологічну картину фен-де-сьєклівської доби з очевидними ознаками Bildungsroman, або й навіть «роману-ініціації», якщо послугуватися терміном Пшемислава Чаплінського) доль цієї четвірки, авторка не приховує захопленості небуденними характерами своїх героїв та героїнь, їхньою сміливістю робити своє. Я б радше визначила цей художній твір як Künstlerroman, роман про митця, а точніше мисткиню, чи навіть двох – малярку й скульпторку. Джойсівська ідея «портрета митця замолоду» тут метаморфізується, ожіночнюється, гендерно зростає, усвідомлено зріє і дає свої емансиповані плоди.
Вінницька письменниця Катерина Девдера.
Та чи можна вважати здібних Марту й Анну абсолютними феміністками? Гадаю, що ні, адже авторка показує, як кожна з них (тихо й несміливо, деколи – голосно й виклично) ступає своєю особистою феміністичною стежкою, рухається нею без компасів й мап, сходить з гостинця на манівці сумнівів, знову вертається на рівну дорогу, знову сходить… К. Девдера пригадує нам, як непросто жилося феміністкам наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття, вустами й думками своїх персонажів озвучуючи печальну неоднозначність, двоякість того часу: «Жінкам у мистецтві не місце. З них добрі натурниці й коханки, а не мисткині» (с.140). Додає гостроти сюжетові мотив рятувального маскування, ризикованого перевдягання, – такий крос-дресинг теж стає своєрідним викликом суспільним нормам і патріархальній догматиці. У тексті він дарує Марті Кравченко (вона ж – Августин Закревський) чудодійний шанс кар’єрного розвитку, про який дівчата й жінки тоді могли хіба що помріяти. Марта є собою і водночас собою не є – десь так змальована подвійність образу у романі: фемінна й маскулінна, свята і грішна, цнотлива і спокуслива, поміркована й радикальна водночас, мріє чи то помандрувати до Африки, щоб малювати левів і кавові плантації, чи то до Швеції або Норвегії, аби малювати сніг…
У романі легко прочитується інспірованість К. Девдери текстами українських модерністок. Впізнаємо тут взорування на екзистенційні основи жіночого письма Ольги Кобилянської: образ Марти і привабливо нагадує Наталку Варкович з «Царівни», що над усе прагне розвою, життя вповні, і подекуди майже ідентичний з артистичним типом художниці Ганнусі з «Valse mélancolique». Можна простежити навіть деякі фабульні паралелі: пошук компаньйонки в кімнату-студію; несподівана поява дівчини, життя якої оповите таємницями; рана нещасливого кохання в минулому (бо хіба «ми обираємо, кого нам любити?» (с.163)) і відчайдушна потреба «залікувати» цю рану в теперішньому; культ мистецтва як «туга за чимось недосяжним» (с.83); дискусії жінок «про значення штуки в житті кожної з них» (с.83) та ін.
Делікатну поетику світовідчуттів, розуміння вищості духа над тілом, потребу творчого «самоспалення» і т.д. роман Катерини Девдери «успадкував» з текстів Лесі Українки: «волію радше вмерти, ніж жити рослинним життям. Не хочу бути рослиною» (с.23) – скрушно зізнається Марта, коли лікарі з огляду на «розбурхані» нерви приписують їй постільний режим, адже «фроляйн Кравченко з тих, що радше помре чи збожеволіє, аніж зупиниться, щоб перевести дух» (с.26). Тому й вельми шанований у віденських колах медик Антоній, кузен Мартиної компаньйонки Анни, рятує дівчину лікувальними ваннами від виснаження, а казками і турботою – від нав’язливих болісних спогадів.
Впізнається в образі Марти й невтишима тужливість героїні повісті «Хризантеми» Уляни Кравченко: до речі, обидві ці Марти – музикантка (у тексті Шнайдер) й художниця (у тексті Девдери) – типові натурфілософині, пристрасні шанувальниці Ваґнера, надчутливі особи, спраглі знань, освіти й мистецького самовираження. Не обійшлося, на наш погляд, і без впливу ранньої неоромантичної прози Ірини Вільде з мотивами дорослішання дівчини, «що виростає відлюдницею й фантазеркою» (с.99), спостерігаючи за власним «я», бажаючи знайти й (по)любити справжнє і справжніх…
Вражає естетична мозаїчність роману: центральні урбаністичні топоси (Відень, він же – Віндобона, і Київ) в поєднанні з маргінальними – такими колоритними подільськими й карпатськими локаціями. Усі ці міста й місця дуже зримо вплетені у канву тексту – через кольори, запахи, смаки, що пов’язані з додатковими гастрономічними контекстами (цей роман, думаю, зможе спокусити вас описаними наїдками й напоями в стилі «Фелікс Австрія» Софії Андрухович). Також тут під однією обкладинкою злагоджено співіснують русини, поляки, австрійці з румунськими коренями, євреї, роми. Тут зібралися вчені міщани й неписьменні селяни, вища аристократія та щедрі душею гуцули.
У романі є все: християнські ремінісценції (сцени з Благовіщення тощо), фольклорні елементи (напр., вже в епіграфі маємо рядки з народної пісні «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?»), казкові мікросюжети (поряд з традиційними слов’янськими казками функціонують казки братів Грімм), міфологізація особистості й того простору, який вона витворює для себе (садиба діда Мартина з хатинкою в горах – відмежований від міщанського галасу дім Антонія; замкнений для чужинців карпатський світ сільського парубка Гриця; вищий рафінований світ Мартиної бабусі графині Ліхтенштейн; власна кімната Марти, в якій вона «знімає» шкіру й оголюється для автопортрета з трояндою тощо). Є і любовні драми, яким безконечно вірні персонажі, ці драми кочують часопростором, всемогутньо впливаючи на хід подій. «Тиша стає снігом – сніг притрушує пам'ять, у якій були рідні, кохані лиця» (с.75). Для Марти любов – це (перед/над)усім пам'ять, тож якогось одного дня вона налякано «ловить себе на тому, що не може пригадати голос Майстра» (с.75), ніби гублячи цей містичний символічний зв'язок з ним, тим чоловіком з минулого, ніби постійно запитуючи в себе: «Як ті, кого ми любили всім серцем, випаровуються з пам’яті?» (с.92). Сама любов тут має різні імена й умовні позначки: це стихійне лихо, це смертельний вирок, це тихий промовляючий погляд, це бути благословенним, це любов-свобода, це ідеальна платонічна любов, «з якої добре малювати картини» (с.85), це врешті-решт, нестримний сексуальний потяг на березі любові, що метафорично названа Латорицею…
Хто ж такий цей сакральний Майстер, про якого ледь не забуває в паруючих трав’яних ваннах і солодких казкових снах Марта? Кого обере вона: зниклого привида з дитячих (у)яв, що бачив у ній юну Богородицю і геніальну Ученицю, чи цілком земного в усіх сенсах, практичного чоловіка, здатного на турботу й відданість? Чи таки залишиться самітною художницею зі своїми полотнами і мріями про визнання, як екзальтовані штукою героїні прози Ольги Кобилянської?
Перед нами роман про людину з її протиріччями, про жінку з її протиріччями, про модернізм з його протиріччями, з усіма його ангелами й демонами. У «Віндобонському апокрифі» модернізм – це патріархальні забобони й емансипаційні виклики, істерія й меланхолія, психоаналітичні «розкопки» Фройда, бунтівне фемінне ніцшеанство і мистецтво-як-релігія (як у Кобилянської), музика Ваґнера, опозиції свого й чужого, дуже щільне поєднання асонансів й дисонансів… Письменниця попереджає читачів про певну не(до)достовірність цих історій, іменуючи свій текст (та й Марту в ньому) апокрифом: «апокрифи, коли ніхто не знає, як насправді було… […] Ти сама – апокриф» (с.162). Один з героїв навіть читає її, ніби символічне писання: «Він на мить заплющує очі – і перед ним зринає чорна сукня зі срібними ґудзиками, а тоді – ніби розгортається книга чи то записник, вітер гортає білі аркуші» (с.28).
Катерина Девдера, авторка збірки «Листи до Майстра».
Можна тільки здогадуватись про певну автобіографічність чи автотематичність цього роману, оскільки в доробку вінничанки Катерини Девдери серед ранніх поетичних збірок («Співприсутність» (2011), «Літери і стихії» (2015), є одна під назвою «Листи до Майстра» (2018), де вірші написані у формі листів-одкровень до коханого чоловіка. Як зазначила в передмові до цього видання Світлана Привалова, це «довгий монолог, який триває кілька сезонів, і всі тексти – це можливість для героїні осмислити себе завдяки почуттям до майстра». У післямові сама К. Девдера пояснює: «Якщо говорити про витоки, то на мене вплинула Емілі Дікінсон. Точніше, одна згадка, пов’язана з нею. Після смерті американської поетки серед її паперів було знайдено три листи, адресовані «Майстрові». Досі ніхто не знає, ким він був і чи був узагалі. Образ Майстра значить для мене дуже багато. Це і Середньовіччя з цеховою культурою, і «Старі майстри», і Езра Паунд («il miglior fabbro»), і Григір Тютюнник, котрий заявляє гордо: «Я – людина, я буду майстром!», і, звісно ж, Олег Лишега з його прагненням досконалої мови, вмінням залишатись вірним собі. Водночас мій Майстер має реальний прототип. І всі ці слова – звернення до нього, описи, освідчення – були не літературною грою, а інтенсивним внутрішнім життям. Я не ставила собі за ціль змайструвати книжку про любов. Ця книжка створювала мене. Вона починалася з болю, з ідеалізації «Майстра» і применшення себе, з великого невміння любити. Врешті, вона повернула мені мою впевненість і розуміння того, що я таки теж Майстриня і моя дорога в мистецтві буде світлою» (з кн.: Листи до Майстра, с.76-77).
Образ загадкового Майстра не лише емігрував з поезії у прозу, яка в Девдери, без сумніву, наскрізь поетична, але й отримав у прозовому сюжеті «конкурента» – цілком земного чоловіка, який теж плекає в собі теплі почуття до Марти. Чи є героїня Марта творчим автопортретом самої письменниці? Хтозна, хоча… Тишком малюючи себе у дзеркалі, Марта Кравченко ніби виправдовується за свій намір, кажучи, що «автопортрет завжди дає можливість краще пізнати саму себе, побачити збоку власне життя, досвіди й людей, що пройшли крізь тебе» (с.204)…
22.03.2024