Мої-твої-наші-ваші: кровотеча війни у збірці Юлії Ілюхи «Мої жінки» (Книга року ВВС 2024)
Вона залишає дім, або залишається в ньому (лічить дні, як злущені квасолини, і ночі, як сховані патрони), задихаючись від ненависті. Боїться сусідів більше, ніж рятувальників: докорятимуть їй за все те, що змогла і не змогла ніколи. Ви бачили її нігті, — такі кров’яні, такі збагрянілі? Світ побачив і жахнувся. Він казав голосами людей у вузьких коридорах міністерств і відомств: ми засуджуємо цю агресію, цей конфлікт, ми співчуваємо жертвам. А поки він говорив, з неї витікала війна, ніби при позаматковій вагітності, коли ніяк не приймеш оце «щось», не впустиш у себе. Кровотеча варилася в ній непосоленим борщем: хто такий їстиме? Кровотеча пропалювала її кислотою зсередини, пропалювала все, і цей світ пропалювала до дірок, світ, що бачив гель-лак кольору крові і замикався щільніше, на всі замки.
А потім була половина жінки, бо вона «щодня їла себе за те, що поїхала, а інша жінка по той бік кордону щодня їла себе за те, що залишилася» (с.18). А потім жінки зосталося чверть, або й менше, бо вона їла себе далі: Ще одну ложечку! за маму, за тата, за сина, закопаного на городі, за чоловіка у братській могилі, за покинутих котів в під’їзді дев’ятиповерхівки, за коров’ячий скелет, біля якого можна вдосталь плакати… За дім, який був і якого нема, бо тепер чорніє пусткою, як вибитий зуб у роті, повному не слини, а крові.
Жінка їла себе спочатку чайною, потім столовою ложкою, намагаючись зрозуміти смак — своєї скорботи й безнадії, солоної жаги помсти. Жінка боялася спати у місті, якого нема, біля тих, яких вже нема, на тому, чого нема, під тим, чого нема, з тим, кого… чий витатуюваний вовк на холодній руці востаннє їй усміхнувся. А потім із жінки лишилася крихта (скільки ж можна себе отак їсти?!). Крихта-крик, крихта-мить, крихта-ми, крихта-я… Хто вони, мої-твої-наші-ваші жінки? Хочеться вірити, що крихта стане зерном і проросте між вирвами, купами цегли, могилами, на якомусь розораному снарядами городі, біля закопаного у скляній банці синьо-жовтого прапора.
Ця книжка кровить й не піддається жодним кровоспинним засобам, жодне знеболювальне не здатне пом’якшити спазмів від читання цих історій. Жодна марлева пов’язка не сховає ані цих ран, ані їх просочування на верхній одяг вдаваного оптимізму. Жоден турнікет не стисне вам душу так, як зроблять це жінки своїми (молодими й тонкими, як голки, чи згрубілими й порепаними старечими) пальцями зі землею-і-кров’ю під нігтями.
Ці жінки потопають у цій війні, ніби в ванні, що парує, де температура (води? крові) зростає у шаленій прогресії болю. Надто мало сил, аби вони (ці жінки), серед яких вона (ця жінка) «щодня твердою рукою вела довгу лінію кардіограми» (с.28) тих (ці чоловіки), серед яких і він (її чоловік). І вона, готуючи йому набої, щоранку і щовечора (щохвилини, якщо бути взірцево точною), згадувала «географію його тіла, немов власноруч намальовану контурну карту України» (с.62).
Те, що є в цій книжці, тобто ті жінки, які там є (або були, а потім їх не стало), торкаючись свідомості (українських й особливо — закордонних) читачів, лишатимуть руді плями на білизні розумінь і відчуттів, які потім ніяк не відіпрати, ніякими суперуніверсальними відбілювачами: порошкоподібними, рідкими чи у спреї. Жоден режим машинного прання не впорається. Делікатне ручне не допоможе. Ні надшвидке, ні сповільнене очищення не дасть вам спокою, не допоможе забутися від цих історій, забути цих моїх-твоїх-наших і ваших теж! жінок. Їх усіх — дочок, сестер, дружин, матерів, бабів…
і цю, у якої нікого нема у задимленому будинку, у якої просто нема нікого і вперше в житті, вона рада, бо нікого нема — ніхто й не помре,
і цю, що «навчилася жити в чужих домах, двічі втратила власний» (с.36),
і цю, дитинство якої «ще нещодавно жило в цих стінах, перетворилося на попіл» (с.66),
і цю, що «слухала, як тріщить і ламається, вириваючись із землі, її коріння» (с.146),
і цю, дивакувату бабу, що любила кіз більше, ніж людей, і вже «давно хотіла померти. вона щоночі благала про це бога, який жив у її голові і якого вона ще не забула. але бог її забув. він не взяв її ні в першу війну, ні в другу» (с.90),
і цю, Господи, і цю…
Ця книжка, як густа кровотеча, заливатиме вас з кожної сторінки, прориватиметься болісними сенсами, ледве чутними зойками і хрипкими видихами. Вас лихоманитиме сторінка за сторінкою, вам сльозитимуться очі, нападатиме кашель, у легенях застрягне дим, ви хворітимете, як і одна з героїнь цієї книжки, що «хворіла містом, хворіла його чорними випаленими будинками, які витріщалися у вічність сліпими вікнами, хворіла його мертвими, які лежали на вулицях і в братських могилах, хворіла його болем, його відчаєм і його безнадією: жінка котилася вперед за інерцією, мов м’яч, не знаючи, як пережити кожну наступну ніч» (с.69). А потім ця жінка міркуватиме про грим часу на її ранах, про сили жити далі. Бо і її місто, і її країна проростатимуть у ній не зернами, а метастазами. Ця книжка теж про метастази незабувальності, про різні стадії ураженості війною, про різні досвіди, зовсім безіменні, зовсім дрібні, крихкі досвіди, надто особисті, інтимні, кровоточиві досвіди цих жінок.
І цієї, що…
І цієї, яка…
І цієї, Господи, і цієї…
15.12.2024