Витинати по-живому

Роксолана Жаркова. Ножиці, папір [повість] . — Брустури : Дискурсус, 2024. — 160 с.

Разом зі звісткою про вихід у світ нової книжки Роксолани Жаркової, де письменниця продовжує дослідження жіночих доль, виміру жіночих почуттів та вчинків, вважаю за необхідне нагадати: читати тексти Жаркової — це добровільно віддати струни власної душі в пальці її слів. Вони торкають, чіпляють, розбурхують, збентежують і ти вже не контролюєш власних почуттів, доки пальці слів самі не відпустять твої душевні ниточки. Відпустять? Облишать розсмиканими? Накривши теплою долонею, стишать вібрацію? Правду кажучи, з ними гірко. З ними боляче. Але не самотньо. Бо хоч поділ чиїхось смутків і трагедій ніяк не може зменшити їх, і додивляння не робить їх збагненнішими, але це дивним чином олюднює того, хто співпереживає. Як і годиться якісній літературі на цій чудернацькій планеті. Авторка витинає історії своїх героїнь зі зболеного паперу життєвостей, оживлюючи тих, чиї тілесні долі обірвані, але чий слід у історії триває, проступаючи в сьогоденні дедалі сильніше.

Українська письменниця Роксолана Жаркова.

Віддатися новій повісті Роксолани Жаркової “Ножиці, папір” — це дозволити різати себе по-живому, стаючи витинанкою особистих рефлексій на кшталт якогось з паперових метеликів, мешканців шухляди однієї з героїнь повісті.

“Нестача правди гостріша, ніж нестача кисню. Відчиніть дверцята. Дайте нам вийти з газових камер непам’ятання!”

Героїня повісті, Лілька, живе одночасно в дитинстві (подумки), а в дорослій реальності подорожує по нацистських концентраційних таборах. Вони, разом із тим продуктом, для виробництва якого їх створювали — усім неосяжним болем і простою доконаністю смерті — стають об’єктами її професійних досліджень. «Як одні люди можуть вбивати інших, як і чому вони почали це робити…» Навіщо? Вона намагається зрозуміти незбагненне й невиправне, прагне відповідей так, наче вони наблизять її до розуміння пояснюваного якимись холодними аргументами, але незрозумілого для дитячого серця вчинку її матері. Дівчина топить свій особистий біль у океані глобальнішої трагедії. Зрештою, немов на унаочнення відповідей на її питання, в життя вдирається повномасштабна навала модерних убивць — рашистів.

Разом з історією сучасної українки, біженки до сусідньої Польщі від жахіть російської окупації та ракетних обстрілів, на сторінках чи то пак зі сторінок повісті “Ножиці, папір” витинаються долі молодих єврейок часів Голокосту, яким судилося залишитися навіки молодими на сторінках історії. Та з них, що проступає найвиразніше, змальована зі Зузанни Ґінчанки — яскравої красуні і поки що маловідомої в Україні молодої талановитої польськомовної поетки міжвоєння. Власне уривок вірша Ґінчанки “Граматика” в перекладі Жаркової став епіграфом до самої повісті.

“Война закончиться, одєну шляпу і…”

Одна з біженок на речовому складі гуманітарної допомоги чекала закінчення війни, щоб одягнути капелюшка. Тоді ще чекала. Скільки чекала? Чи чекає досі, чи вже одягала капелюха? Я була такою ж “відкладенкою до…” Тисячі нас, сотні тисяч… мільйони? З якоїсь миті вже ні. Якась із митей належить капелюшкові. Обов’язково мусить належати. Капелюшок затіняє невиспані очі. Заплакані теж. І усміхнені. Аби ніхто не заздрив усміхненим очам. Бо війна — це злий і ґвалтовний стимул встигнути. Встигнути (радше принаймні спробувати) наговоритися, насміятися, накохатися, нажитися — якщо не вдосталь, бо точно не вдосталь, то хоча б трохи бальше. Ще трохи.

“На допитах мовчить. А що казати? Навіть на мовчання їй кажуть: Nie kłam! Тому вона мовчить ще сильніше, мовчить усім тілом, мовчить волоссям й очима, які мовчать так відверто, що ніхто з них не має най меншого сумніву у цілковитості її мовчання. — Хто був з вами? — Ніхто. — Ім’я? — Ніхто…”

На фронті зникає безвісти той, кому Лілька не встигла зізнатися, що зрадила його. Бо збайдужіла до нього. Зникає той, чийого повернення насправді вже не чекаєш — у своє життя. Й гірко найбільше від того, що не зуміла до кінця бути з ним чесною.

Схоже почувається єврейська дівчина Зу. Дуже схоже почувається. Либонь, так само дивною і невдячною бачили її люди. Ті, що не розуміли. Ті, що заздрили. Ті, що зрадили.

“…ми тікаємо від когось, та перед усім від себе. Вибігаємо з осель наших безпорадності, зі шелтерів наших очікувань, з гнізд наших дрібних перемог і невдач”.
 

Лейтмотив втечі у прозовій творчості Жаркової проходить крізь усі її твори. Так само й війна є чи фоном, чи навіть героїнею кожної з книжок письменниці. У повісті “Нуль цілих, нуль десятих”, герой якої тікає від себе, від свого болю, від рідного міста, в якому ніколи не почувався цілком своїм, аби після внутрішнього “обнулення” повернутися “на нуль”, себто доєднатися до українського війська у боротьбі за звільнення свого окупованого дому. В збірці коротких прозових текстів “Біжи, Евридико!” заклик до втечі відчитується вже в самій назві. Але й тут герої, утікачки чи вигнанці, долають свій марафон болю і його переосмислення саме для того, аби фінішувати поверненням, відбудеться воно насправді чи залишиться недосягненою метою.

“Ножиці часів і політик залишать нам мало правди, залишать нам колекцію витинанок.

Ми будемо дивитися крізь них, крізь силу чужих ножиць і слабкість чужого паперу, крізь міць гостроти і беззахисність ніжності. Ми будемо завжди дивитися крізь..”.
 

Жаркова водночас сміливо й обережно розгортає згорточки історій різних воєн. Інших воєн. Інших геноцидів. Кожна війна інакша. Але кожна огидна й смертоносна. Жоден окупант і убивця не має людського обличчя. Воно стяте косою смерті ще до того, як відібрані життя його жертв. Відтяте ножицями “часів і політик”, які обрали його своїм знаряддям? Чи його обрали знаряддям саме за відсутністю людського обличчя?

Витинальниця історій жіночих доль Роксолана Жаркова.

Зрештою ця книжка не про вбивць, а про окремі витинанки жіночих доль: тих, кому не вдалося втекти від катів, і тієї, якій поки що вдалося втекти від ракет і чоловіка, що став чужим. У якої ще є вибір: куди тікати чи до кого повертатися.

“Всі навколо чекають когось або чогось і знають про все це так мало, аж нічого. Війна лише загострила наші чекання, зняла з них тонку захисну шкірочку замаскованості, тому тепер ми оголені в нашому чеканні.”

Історія покинутого чоловіка-вояка на прикладі Лільчиного нареченого — емоційно найсвіжіша рана, бо серед багатьох схожих живемо ми в нинішній війні. Чуючи подібну історію, мимоволі тягне стати разом з більшістю на бік вояка. “Він же її захищати пішов, ту невдячну, щоб вона мала куди повернутися, він і заради неї віддав у бою своє здоров’я, а вона…”. Щось таке думає мама, сестра, однокласниця, сусідка кожного солдата Саші. Я схоже чула й, мабуть, щось подібне промовляла, шкодуючи покинутих дружинами знайомих військових. Але правду не завжди розуміють навіть ті двоє з подружжя. Бо навіть учасники відчуження не конче підозрювали, що стали чужими задовго до. Або й ніколи не були рідними, погодившись — усвідомлено чи ні — на прийнятні ролі в спільній постановці.

“Війна та сама, звична, її сахаєшся, її ненавидиш, проклинаєш її і тікаєш від неї й від себе. Вагаючись перед тим мільйони разів, я таки подякувала їй, цій війні за себе-нову, хоч це надто гріховно і надто смертельно — дякувати війні за те, що існуєш...”

“Дякувати війні” за будь-що звучить єрессю, але будь-якому випробуванню є за що подякувати — кожному по-своєму. Хтось подякує за зближення з кревними, за кардинально нові досвіди, в яких ми не спробували б себе у затишку, за те, що війна зірвала й продовжує зривати маски. За своїх людей, яких у цьому оголеному світі легше впізнати.

“Нам завжди потрібні свідки наших тріумфів”.

Радію читацькій насолоді стежити за зростанням письменницької майстерності Роксолани Жаркової, не лише розгортанням поля її досліджень, але й поглибленням і ускладненням її персонажів. Коли стаєш співучасницею витинання по-живому й пройшовши зрізами чужого болю, стаєш духовно місткішою, а отже затишнішою для самої себе. Проза Жаркової — це саме той парадоксальний випадок, коли важка історія легко читається, коли бути свідком дедалі майстернішого оголення болю дарує втіху і надію.