Кардинал і Карденаль

Василь МАХНО

У 2012 році, отримавши запрошення на Міжнародний поетичний фестиваль в Нікарагуа, щоби якось підготуватися до поїздки, почав шукати що-небудь про національну літературу цієї країни. Про модерніста Рубена Даріо, звичайно, що чув, а-от про Ернесто Карденаля краєм вуха. В першу чергу, Карденаль зацікавив мене прізвиищем, яке було схоже до прізвища мого діда Василя Кардинала. А згодом, коли я прочитав різні джерела – нікараґуанський поет дивував незвичною біографією: священник, лівак, міністр культури в уряді сандіністів, прихильник революцій тощо. Мені захотілося обіграти цю подібність прізвищ. Сам вірш – це склеєні поетичною слиною деталі дідового життя, а оскільки він працював шахтарем в Кривому Розі, то головним символом його життєпису міг би слугувати рядок «йшов наосліп у напрямку штольні». В Ґранаді я побачив вісімдесятилітнього Ернесто Карденаля в чеґеварівському береті та білій, навипуск, сорочці. Він сидів на пластиковому стільці й готувався до виступу. Кортіло мене прочитати йому цей вірш, але оскільки він ще не був перекладений іспанською, то хосен з цього був би невеликий. Тоді я подумав: може, колись. Головне, що мій дідо-шахтар став поезією і, можливо, що Карденалю від такого знання було б ні тепло, ні зимно. З собою я прихопив книжку Карденаля «The Origin of Species and Other Poems», передмову до якої написала Енн Волдмен. Читаючи включені до цієї збірки вірші – відзначив, що нікараґуанець писав про Штати не гнівні антиамериканські інвективи, які почую з його уст на ґранадській площі Незалежності, а точні й деталізовані пейзажі південних штатів, зокрема про будинок, перед яким на шворці тріпотить й сушиться білизна. Пізніше з’ясується, що Америка була в його житті під час навчання й під час чернецтва. Цю видану в Техасі Карденалеву збірку я подарува австралійській поетці Бронвин Лі. Ми сиділи в ресторанчику на готельній терасі. Теплий нікараґуанський лютий цвів усіма барвами місцевої рослинності, а на площі Незалежності цілий день крутили пісню “Nicaragua, Nicaragüita” у виконанні Карлоса Мехії Ґодоя. Я сказав їй про подібність прізвищ. «Про це варто написати вірш», – порадила Бронвин, перепитуючи назву українського шахтарського міста, і смішила мене, перекручуючи ту назву своїм австралійським акцентом. Мені хотілося розповісти Бронвин про гірничі криворізькі селища, які, з’єднавшись в одне ціле, утворили місто. Про вигорілі серпневі трави, достигаючі абрикоси, про ховрашині нори, які ми, дітлахи заливали водою, принесеною з протікаючого поруч каналу. Про річку Саксагань, вода якої інколи бувала рудуватою, бо, очевидно, підземні її джерела протікали через рудоносні жили. Також – про шахтарський будинок, з якого ми щодень бачили крутіння великих коліс на металевих копрах. Зрештою, усього цього ніколи б я не побачив і не відчув диму цього індустріального міста, якби не мій дідо, що вирішив уникнути колгоспу і податися в шахтарі. У нашій школі був, щоправда, недовго один переросток – місцевий ром. Де він тинявся і як жив – мені невідомо, але його примусили, оскільки середня освіта була обов’язковою, сісти з нами за парту. Він знав три мови – ромську, російську та українську, а коли з горем-навпіл відповідав на уроках, то лаявся ромською і нас того вчив. Довго він не затримався і зник так, як з’явився – несподівано. Наступної чверті зникло з класного журналу також ім’я і прізвище. Він упізнав мене, коли ми з хлопцями зі свого двору нипали по одній балці, шукаючи нори ховрахів й метикували, як краще викурити їх звідти. Зустріч із ромською ватагою, що примчала на мопедах, не віщувала, принаймні нам, нічого доброго. Він упізнав мене, й посміхнувшись, сказав щось по-ромськи своїм супутникам. Газнувши, вони подалися геть. Наш будинок стояв на протилежному від рудника з кількома копрами боці Саксагані. Він був останній, далі вдолину до русла річки збігали дрібні хатки приватного сектора. До кожної шахти було проведені колії і тепловози – і вдень, і вночі – подавали характерні гудки. До нас вони доносилися першими, пролітаючи над низькими дахами хаток, сповіщаючи про безперервний процес видобутку та відвантаження руди. Якщо б я розповідав про діда Кардинала, то криворізький пейзаж, дім, школа, мої однокласники та гра у футбол на пустирі неодмінно мусіли б прийти сюди, до вулички, що наче впирається у вулкан Мумбачо, а він пахкає час-до-часу димом сиґари. Я сумнівався, що мої криворізькі оповіді під час вечері зацікавили б Бронвин, тому через столик передав Карденалеву збірку. Тепер, пишучи це, я розумію, що шахта, рудники, ховрахи і переросток ром не мають нічого спільного із життям та поетичною творчістю Ернесто. Ні мій дідо Кардинал, ні поет Карденаль також не мають нічого спільного, – хоча ні, одна деталь усе-таки їх якось, хоча доволі слабо, але пов’язує: вийшовши на шахтарську пенсію, у тому віці, що в якому тепер я, дідо часто згадував, що, зважаючи на його голос та інші природні дані, місцевий священник твердо намовляв батьків віддати сина до семінарії у Станиславові. Це була одна із солодких нездійсненних мрій, коли дідо вдавався до розповідей, що було б, якби батьки відпустили його на науку і він став священником. «Уявляєте, – звертався дідо до присутніх родичів під час празнику на Покрову, – як би це було: ксьондз Кардинал?». Тоді він говорив: якби він одягався в стихарі, якби читав Євангелія, якби освячував паски... Коли хто з гостей натякав на повоєнні репресії серед духовенства і гостро ставив питання: «А перейшов би-с, Василю, на православіє?», то дідо замовкав, покашлював і за деякий час починав іншу тему: «От, у нас на проізводстві, єсли...». Ернесто Карденаль – типовий представник свого покоління й заможних верств латиноамериканців. Спочатку навчався в Мексиці, згодом у Колумбійському університеті, а також, як свідчать джерела, в штаті Кентукі подався до монастиря, зустрівши там американського поета-ченця Томаса Мертона, прихильника об’єднання християнства з буддизмом. А що вже точно роз’єднує мого діда з Ернесто, то це поезія і ставлення до соціалізму. Маючи за собою всього чотири класи польської народної школи, Василь Кардинал не знався на поезії, хоча був краснослов, неперевершений оповідач, народний філософ. А забравши до колгоспу в 1946 році обидвох улюблених коней, соціалізм назавжди в його очах втратив будь-яке виправдання своїх дій. На цьому пункті соціальної справедливості Кардинал з Карденалем ніколи б не порозумілися. Священичий сан нікараґуанського поета не заважав, на думку Ернесто, брати участь в боротьбі проти режиму Сомоси. Життя на острові християнською комуною, яку влада розігнала, показала молодому поетові й священникові реалії життя бідноти та утвердила його у переконанні, що християнство та марксизм цілком можуть уживатися і жодного антагонізму чи протиставлення між ними не існує. Після відвідин Куби у 1970 році Карденаль запалюється ідеєю революційних і соціальних змін та боротьби. Згодом, після перемоги сандиністів, увійде до уряду, здобувши портфель міністра, але втратить сан священника, про що подбає Папа Іван Павло ІІ. Я прилетів до Нікараґуа у той час, коли колишній лідер сандіністів Даніель Ортеґа уже змінив військовий камуфляж на європейський костюм, а соціалізм, за який велася, по суті, громадянська війна, мляво, як колихання вітру під час сієсти, повіявся за цінностями капіталізму. Ось чому колишні борці за соціальну справедливість, включно із Ернесто Кардиналем, почуватимуться зрадженими. Недаремно вони, люди певних переконань, до сих пір носять на головах чорні берети, і, звичайно, що не заради лівацької моди. У 2016 році я вдруге прибув на фестиваль до Нікараґуа. За цих кілька років моєї відсутності особливих змін не помітив – може, побільшало реклами на вулицях Ґранади і частіше зустрічалися банери з Ортеґою. Можливо тому, що насувалися вибори. Ернесто Карденаль знову перебував серед учасників поетичних читань у тій же білій сорочці і в тому ж чорному береті. Помітно було, що постарів, більше згорбився. Цього разу я мешкав в іншому готелі біля церкви La Merced, де вечорами, як і на площі Незалежності, відбувалися читання. І цього разу я не подбав, щоби «Шахтар» переклали іспанською, принаймні зробили б з англійський переклад, бо, коли надсилав вірші на прохання оргкомітету, «Шахтаря» чомусь не включив. Ну що ж, принаймні такі різні Кардинал з Карденалем зустрілися у строфах вірша.