Днями до рук потрапив штамбух. І то не один.
Сьогодні вже ніхто не вживає такого визначення для альбомів та щоденників, але мода робити приватні записи відома ще з XV сторіччя. Чисті, гарно оправлені альбоми продавали на ярмарках, їх любили купувати юні панни, шляхтянки або попівни, які оздоблювали сторінки вичитаними сентенціями, власними спостереженнями й чужими або й своїми віршами та малюнками. Штамбуху звірялися у своїх почуттях, ділилися сокровенним і потаємним, тому рідко який пережив своїх власників. Зазвичай їх перед смертю спалювали.
Коли в гості до панночок потрапляв письменник, то його обов’язково прохали «зробити впис». Із таких «вписів» походить чимало віршів Франка, Пачовського, Карманського, Лепкого і багатьох інших галицьких письменників.
Я тут пишу про Галичину, але мода на штамбухи панувала всюди, і завдяки цьому дійшли до нас фривольні віршики самого Кобзаря.
Звісно, що не лише панни заводили собі приватні альбоми, а й поважні матрони і паничі, особливо студенти. Найбільшого поширення ці альбоми в Галичині набули з кінця XVІІІ сторіччя разом з приходом австрійців. А найвищий їхній злет припав на епоху романтизму.
Раніше до провадження такого альбому всі ставилися дуже поважно. Будь-хто не міг «зробити впис» до чужого альбому – лише людина відома або ж близька. То вже у міжвоєнний час цінність штамбухів змаліла, і туди принагідно «робили вписи» шкільні колежанки, не особливо стараючись.
А в ХІХ ст. багато хто намагався зблиснути не лише афоризмом, а й дотепним вершиком. Якщо автором такого вершика був кавалер з кола власниці альбому, то вже інший кавалер, прочитавши витвір свого суперника, мусив йому підіграти, і таким чином розпочинався римований флірт. А хто умів малювати, то ще й оздоблював свою римованку квіточками і пташечками.
В романі «Танґо смерті» Ярош знаходить альбомчик покійної тети. Він «перегорнув кілька сторінок, серед різноманітних візерунків – переважно метеликів, пташечок, квіточок і витких стебел – красувалися виписані каліграфічним почерком вірші або такі штудерні сентенції: «Хто тебе любить дужче від мене, нехай підпишеться нижче від мене!»
Окрім альбомів, книгарі торгували ще й книжечками з готовими віршованими вітаннями та побажаннями. Кожен міг завчити чи виписати собі кілька таких «незабудьок», як їх називали, а потім вписати до альбому господині.
На горі ружі, вдолині фйолки,
Ми ся кохаєм, як два янголки.
Кілько разів, ївши зрази, трафиш на цибулю,
Стільки разів без образи згадай о мні чуло.
На горі ружа, на долі рогіз,
Най житє твоє плине без сліз.
Дорогая (Галю) я тебе кохаю,
Серце в грудях б'ється
І до тебе рветься.
Кров у венах бушує
І любов мою до тебе шурує.
Коли я вчився на філології, усі однокурсниці теж заводили собі альбоми. Рідко оздоблені малюнками, частіше то були записники. Туди вони записували переважно любовні вірші. І так сталося, що серед віршів Симоненка, Сосюри, Єсєніна, неймовірно популярного графомана Едуарда Асадова, чиї віршидла видавали шестизначними накладами, а виступи збирали тисячі слухачів, опинилися і мої. Особливою популярністю тішився вірш «Лемківські яблука». Чому саме лемківські? І де я міг бачити ті лемківські яблука? Та ніде. Просто був під враженням Антонича. Хоча вірш геть не антоничівський, а хутше асадівський.
Студенти юрбами переписували цей вірш зі стінної газети, ба навіть викладачі. А професор Павло Нісонський на лекції, наводячи приклад метафори, цитував два останніх рядки. Ось цей вірш.
Обвисали гіллями яблуні,
Урожай був такий рясний,
Продавали дівчата яблука
Біля шляху увосени.
Ясне сонце у неба тиглях
Дозрівало, мов помідор.
Дивували нас яблука стиглі
Досконалістю своїх форм.
Як все спродали, перед заходом
Йшли дівчата назад в село.
Крався вечір за ними птахою
З перебитим важким крилом.
Всіх вражали дівчата вродою
З того лемківського села.
По два яблука нерозпроданих
Кожна в пазусі понесла.
Нарешті комсорг інституту Домбровський заклеїв два останні рядки. Та це викликало ще більший ажіотаж, студенти наліпку відклеїли, а переписувати вірш збігалися вже й з інших факультетів. Тоді ті рядки хтось замалював, але поруч хтось інший написав їх від руки. Так тривало доти, доки врешті стіннівку не зняли.
Звісно, що я і сам «робив вписи» до тих інтимних дівочих альбомчиків та записників.
Але одного разу мені довелося зазнайомитися з дуже оригінальним штамбухом. Це було у 1973 році, коли працював у редакції газети «Прикарпатська Правда». Пропрацював я там у відділі культури всього два місяці, бо каґебісти мене звідти витурили. Не помогло втручання доньки відомого художника Осипа Сорохтея, яка працювала зі мною і задля свого щастя вийшла заміж за чекіста.
І ось одного зимового вечора в кабінеті я сидів сам. Хтось постукав. Потім двері відчинилися і зайшла молодиця років тридцяти. Вбрана була недбало, хоч і доволі симпатична. В руці тримала сітку з продуктами. Сказала, що принесла в газету вірші, і вийняла з сітки грубий загальний зошит в клітинку. Вірші там були і українські, і російські, а під кожним підписано... Єсєнін, Сосюра, Тичина, Євтушенко і т. д. Всюди красувалися, як і належиться, розмаїті візерунки, а часом і відбитки напомаджених вуст. Почерк був каліграфічний, а від сторінок бив у ніздрі запах духів.
Я витріщився на диво, впізнаючи окремі давно відомі тексти, і не міг второпати, про що мова. «Це ж, – кажу, – не ваші вірші?». – «Ні, – каже вона, – мої. Якщо будете друкувати, підпишете мене так...». Тут вона назвала своєї ім'я і прізвище, яке я давно забув, зате не забув, як вона себе означила: «викладач».
– Перепрошую, – промовив я, бо не виглядала вона навіть на викладача технікуму кулінарії, – а де ви викладаєте?
Наступна фраза округлила мої очі.
– Я викладаю вірші, – промовила вона скромно, але цілком поважно.
– Добре, – відповів я. – Прошу залишити їх мені. Може, щось виберу.
Я провів її до дверей, а коли зачинив за нею двері, почув гуркіт. Я вискочив на коридор і побачив, що вона незграбно піднімається з підлоги. Як вона могла зашпортатися на рівній долівці, важко сказати. Продукти розсипалися, я поміг зібрати. З інших дверей висунулися зацікавлені голови, але ніхто не кинувся на допомогу. Врешті вона пішла. Виглядало на те, що на хвилю втратила свідомість.
Я проглянув увесь той штамбух і не знайшов жодного оригінального вірша. Вочевидь, то була божевільна. Пізніше вона прийшла за ним, коли мене не було, й забрала.
А тепер зазирнемо до штамбухів, які потрапили до мене. Вів їх Михайло Стецкевич, уроджений в 1868 р. біля Перемишля. Навчався у Львові та Відні, працював писарем у Відні на цісарській службі. Пізніше служив ад’ютантом у львівського намісника та достарчав депеші від намісника цісареві і назад. Скакав на коні і в сніг, і в дощ, і в хурделицю, і в зливу. Пізніше саме цю причину, чому він не може мати дітей, назве йому лікар.
Коли він одружився з панною Олімпцею, то оселився на Голоску, збудувавши каменицю на три поверхи, – зараз це вулиця Волошкова, – і заопікувався церквою святої Анни та сиротинцем. Андрей Шептицький, який теж опікувався сиротинцем і часто обідав у Стецкевича, дав йому на виховання троє сиріт – двоє хлопців і дворічну дівчинку Павлінку. Хлопців віддали до школи, а дівчинка, поки була мала, пасла курей, щоб не шкодили грядки.
Під час Листопадового зриву Михайла разом з дружиною арештували за підтримку повстання і вивезли в Домб'є. Місяців за два дружину звільнили, але Михайло ще якийсь час залишився за ґратами. Служниця Олімпці возила йому у тюрму харчі. Але одного разу відправила з харчами обох хлопців, котрі вже виросли. Однак слід по них пропав. Що з ними було, ніхто не знав. Лише по війні знайшлися: один у Польщі, а другий в Англії.
Михайло помер в 1930-х роках, Олімпця в 1940-х, поховані на Янівському цвинтарі. Найкращими роками для них були ті роки, що за Австрії, коли вони балювали, їздили з візитами. Про це свідчить колекція візитівок, багато телеграм з привітаннями українською, польською та німецькою мовами. Штамбух відображає всі найважливіші моменти в життя його власника – людні гостини, іменини, уродини, похорони, весілля. Традиційними були обіди для священників на церковні свята, а часто й по неділях після служби Божої.
Михайло заповнив усі три штамбухи своїми віршами. Вони прості, без поетичного запалу, звичайні римованки на всі випадки життя. Але деякі цілком надаються для пісеньок, а що Михайло грав на фортеп'яні, то сам і ноти складав, а Олімпця співала.
Віршами він описав свій шлюб, де розповів і про те, що то був його другий шлюб, а перший був з полькою.
Колись везли мене до шлюбу
В панських каретах араби,
А десь мене і мою любу
Везли в дриндах худі шкапи.
Весільний обід по другому шлюбі був скромний:
Чотирнадцять осіб засіло
До весільного обіду...
Але батько, що приїхав з Бойківщини на шлюб, застудився і зліг з запаленням і швидко помер. А тут ще одна халепа:
Обдурили молодого
Кревні його жінки.
Замість частки приданого
Звергли то дві жінки.
Тобто дружини шваґрів поцупили придане. Після того, як Михайло всиновив дітей, то і про них почав писати. Але усі ці родинні історії та проблеми не заступали патріотичних тем. Михайло відданий патріот, а тому пише вірші і про війну, і про Україну, і про її долю, і про Кобзаря в роковини його смерті:
Поховали тихесенько...
Україна плаче.
Поховали Тебе, Батьку,
Із серцем болячим.
Поховала Наша Мати
Найкрасшого сина.
Вічну пам'ять заспівала
Уся Україна.
Та не всього поховали
З Тобов в домовині,
Твоє слово животворне
Живе в нас донині.
Твоя пісня, Твоя дума
Повік не загине,
Поки Дніпро своїм руслом
В Чорне море плине.
Твоє слово в захоронках
Люблять малі діти,
Як в цвітучім огороді
Ті пахучі цвіти.
Моли Бога з-за могили
Над Дніпром ревучим,
Щоб воскресла Україна
Велика, могуча!
Павлінця вийшла заміж за Петра Матчака, що працював у друкарні видавничої кооперативи «Червона калина», членом управи якої був брат Михайло Матчак (1895 – 1958), військовий і політичний діяч, ад’ютант Євгена Коновальця та книговидавець. У 1947 р. Михайла, який втік від московитів до Відня, викрали смершівці, вивезли до Москви і засудили на 25 років. У 1956 р. начальник табору повідомив йому, що він може повернутися до Відня. Однак його не випустили, він потрапив до будинку інвалідів у Потьмі і там помер. Брат Петро з великими зусиллями викупив тіло покійного, перевіз до Львова і поховав на Личакові.
Більше про нього в статті Ігоря Мельника «Михайло Матчак – ад’ютант Євгена Коновальця».
Павлінця за совєтів працювала паспортисткою і помагала партизанам з документами. Хтось її видав чекістам, дістала 25 років і опинилася у Воркуті. Відсиділа весь термін, а коли повернулася, то діти її не впізнали і сахалися, бо були ще малими, коли їх розлучили. Але згодом звикли.
Такі родинні штамбухи, листи й світлини дуже важливі, і не важить, наскільки та чи інша людина була відома й заслужена. Все це варто передавати дослідникам або в архіви. А хтось рано чи пізно знайде там здорове зерно.
П. С. Автор висловлює глибоку вдячність пані Ромі з Голоска.
13.01.2021