Підсумки 2020 року – рейтинг музичних подій і персоналій 2020 року від ©Аделіни_Єфіменко
Кожний митець плекає «людську, надто людську» надію на визнання і захоплення публіки. І чекає на оплески, оплески, оплески! Як їх бракувало цього року! Але нові імена, події і артефакти не залишаться у затінках, не стануть бігцем прочитаною сторінкою пандемійного року. Авторський рейтинґ музичного критика Аделіни Єфіменко вшановує визначні мистецькі явища 2020 року, але, як і будь-який рейтинґ, не претендує на всеохопність, а є лише суб’єктивним досвідом пережитого і почутого, а також – важливим підсумком року, що минає, і подякою митцям за їх творчість.
ОПЕРНИЙ SURPRISE-ПРОЄКТ-2020 / OPERNPROJEKT-SURPRISE DES JAHRES 2020
(ПЕРФОРМАНС+ОПЕРА+ВІЗІО-АРТ+МОДА-ДИЗАЙН=?.../ PERFORMANCE + OPERA + VISION ART + FASHION DESIGN=?...)
Сучасна оперна практика дедалі вражає і відкриває ‛нові істини’ на кшталт : «Якщо хочете зробити оперу повноцінним і конкурентноспроможним онлайн-продуктом – будьте готові до трансформації уявлень про те, якою взагалі може бути опера». Свого часу Ваґнер з усією відповідальністю відмовився називати свої музичні міфодрами операми. Натомість тепер усе навпаки: будь-які музично-театральні артефакти, експериментальні вистави з симфонічним оркестром, електронікою, інструментарієм зі сфери U-Musik називають операми. Деструкція жанру як барочно-класико-романтико-модерного явища відбулася вже давно. Композитори і раніше представляли на суд публіки і музичних критиків цікаві експерименти у напрямі фолк-, рок-, реп-перформенсів, квазі-опер. Опера-реквієм «IYOV», опера-цирк «BABYLON» формації Nova Opera (Роман Григорів, Ілля Разумейко, Влад Троїцький), опера-апокриф «Іуда і Магдалина» Олександра Щетинського, цьогорічна опера-міф Марії Олійник і Уляни Горбачевської «Ukraine – Terra Incognita» з посвятою Василю Сліпаку – «новітньому Мамаю» (2020) – далеко не повний перелік трансформ-опер в Україні на фоні режисерських артефактів більш поміркованої оперної Європи[1].
Опера в Україні переживає справжній ‛бум’ і дедалі стає утаємниченим кодом. Дотримання канонів жанру – щонайменше академічного оперного вокалу – поступилося новим звуковим, драматургічним і, у першу чергу, змістовним пошукам. Сучасні українські композитори творять оперні артефакти, котрі поки що не вкладаються у рамки будь-яких жанрових канонів, а тим паче, рейтингів. Але не помітити ці артефакти – неможливо, а відзначити – обов’язково. Це і опера «Ніч» Максима Коломойця на лібрето Тараса Фролова – нова сюжетно-інтонаційна версія пісні «Ніч яка місячна». Це і археологічна опера композиторів формації Nova Opera Романа Григоріва і Іллі Разумейка «Чернобильдорф» про постапокаліптичні поселення нащадків людства на руїнах атомних станцій – Цвентендорфскої (розташованої недалеко від Відня) і Чорнобильської. Це і перенесена на наступний рік із-за пандемії постановка опери «Вишиваний. Король України» Алли Загайкевич на лібрето Сергія Жадана про ерцгерцога з династії Габсбурґів, полковника Легіону Українських Січових Стрільців і неофіційного кандидата на український престол у разі встановлення монархії. Це і нова опера Юрія Ланюка «Чуже обличчя» – ексклюзивний зразок нової літературної опери на тексти японця Кобо Абе, німця Франца Кафки, француза Оноре де Бальзака. Це і сучасна дитяча опера Івана Небесного за поемою Івана Франка «Лис Микита» на лібрето Василя Вовкуна.
Усі ці експерименти обіцяють тотальне переосмислення музично-театральної практики. Знадобляться зусилля не одного покоління музикознавців для дослідження нових вимірів і векторів буття сучасного музично-театрального феномену, який по інерції ще називається оперою. Мимоволі згадується праця Ріхарда Вагнера «Музика майбутнього» і його крилатий вислів Kinder, schafft neues (з нім. – Діти, творіть нове!), почутий новим поколінням оперних композиторів. Час покаже, якими номінаціями в галузі музичного мистецтва і, зокрема, оперного мистецтва, збагатяться майбутні рейтинґи (а це і мотивація для молодих музичних критиків поміркувати над створенням рейтинґів музичних подій на наступні роки).
А поки що пропоную варіанти формулювання того синтетичного продукту в оперний рейтинґ 2020: ПЕРФОРМАНС+ОПЕРА+ВІЗІО-АРТ+МОДАДИЗАЙН=? 2020. Таку довгу і незручну дефініцію спровокували дві постановки, котрі не вкладаються у відзнаку за спрощеними критеріями світових рейтинґів *найкращий *, адже констатують яскраві оперні продукції, які, на мій погляд, пішли шляхом діалектичного закону «заперечення‑заперечення», і тому дуже цікаві з точки зору вивчення перспектив цих феноменів, а також причин суперечливої, часом протилежної реакцій на них оперної публіки, в тому числі, музичних критиків.
7 Deaths of Maria Callas (Сім смертей Марії Каллас) – оперний проєкт всесвітньовідомої перформансистки Марини Абрамович, у якій музика Бізе, Верді, Доніцетті, Пучіні і молодого талановитого сербського композитора Марко Нікодієвіча виконує фонову роль, натомість інтер’єр-дизайн і костюми від Burberry – бренда британскої люкс-моди – рельєфно оточують і презентують передсмертну добу легендарної оперної Діви Марії Каллас. Сценічна концепція перформансистки не нова – злиття архетипів жіночого і чоловічого (Каллас–Онасіс, Віллем Дефо–Марія Каллас). Але суть так званого оперного проєкту у сенсі заперечення заперечення – справді інноваційна. І, поза сумнівом, мета вочевидь продуманої акції мисткині – роз-чарувати публіку, про-гнівити опероманів і музичних критиків –успішно досягнута. Всі, хто очікував на радикальний перформанс (типове явище для Абрамович), як і ті, хто сподівався на оперний вечір часів Марії Каллас – були розчаровані. Вихідні жанри проєкту – опера і перформанс – стикаються, конфронтують, переживають злиття і вмирають. Еротичний акт єднання опери і перформансу маніфестує сім разів (Марина Абрамович акцентує при цьому сакральний сенс числа «7») мистецький феномен тривалої пафосної смерті під музику і кіно. Протагоністи вмирають під хіт-арії з репертуару Каллас і фрагменти кіно-кліпів у різних жанрових версіях від трилеру до фентезі. Життєтворче нутро радикальної перформансисики, що пережила різні стадії ненависті до опери (sic!) і, до речі, зізнавалася у цій своїй ненависті майже у кожному інтерв’ю, раптом вирішила відкрити світові свій давній (з 14 років) прихований сердечний зв'язок з оперою. Все свідоме життя мисткиня жорстко витісняла цю любов (як і любов до митця перформансу Улая), але їй це не вдалося…, так само, як і Марії Каллас – великій жінці, великій оперній співачці, великій перформансистки. Вражає сцена з 7 Deaths of Maria Callas: героїня (три в одній: Абрамович-Каллас-Норма) рука об руку прямує у полум’я з вогняним Янголом – Віллемом Дефо у люксово-люрексовій суконці від Burberry. Наприкінці відбувається не Liebestod, а суцільна діалектика заперечення заперечення – смерті смерті в образі воскреслої Каллас-Абрамович у тій самій вогняній суконці.
Фото : ©Wilfried Hösl
А тим часом, наче з небес, лине під стелею напівпорожньої зали Баварської Staatsoper звучання голосу справжньої Каллас – Casta diva. Процес смерті смерті композитор Ілля Разумейко описав так влучно, що заслужив би на перше місце у рейтинґу текстів серед рецензій музичних критиків на подію, аби такі рейтинґи існували у природі (цікаво, може хтось би взявся і за таку невдячну працю?). А поки що на підтвердження моєї відзнаки 7 Deaths of Maria Callas процитую фраґменти тексту Іллі Разумека, опублікованого на його FB-сторінці: Перформанс, який ось-ось мав врятувати театр останні 40 років, ‹…› помирає півтори години у кетчупі на сцені баварської опери ‹…›: In theater, blood is ketchup; in performance, everything's real. Theatre is fake... The knife is not real, the blood is not real, and the emotions are not real. Performance is just the opposite: the knife is real, the blood is real, and the emotions are real. Втомлена від перформансу, його богиня та мати-засновниця сім разів помирає у Мюнхені в оточенні самого театрального театру ‹…›. У відео-епізодах її смерті з її обличчя стікає саме цей кетчуп та акрил, з яким вона боролась усю свою нелегку кар’єру. ‹…› Кетчуп яскраво стікає із пораненої Кармен, кетчупом обмазує своє обличчя божевільна Лючія. Сім ‛смертельних’ оперних арій у виконанні сімох солісток вмонтовані в оригінальному вигляді у п'єсу для того, щоб було про що написати оперним критикам, і для того щоб бюргерська публіка мюнхенських абонементів перебувала у звичній для себе матерії італійського бель канто. Artist is still present. Performance is dead.
Фото : ©Wilfried Hösl
* Україна / * die Ukraine
«Турандот» Дж. Пуччіні у рамках проєкту «Український прорив» Василя Вовкуна і Львівської національної опери ім. Соломії Крушельницької.
Перша постановка «Турандот» на львівській сцені здається традиційною. І справді, опера з розряду репертуарного канону світових театрів у режисурі поляка Міхала Знанецького – яскравий, кольоровий, розкішний артефакт, начебто, витриманий у традиціях «музейних» постановок. Але не все так просто. «Технологічний прорив» теж очевидний, але після візуальних атракцій каталонської групи La fura dels Baus, напевно, вже складно когось здивувати. Ефектний світло-дизайн, машинерія, барвисті декорації – все це вже було. Тоді чому «Сім смертей Марії Каллас» і «Турандот» потрапили в одну номінацію і взагалі, як можна порівнювати оперні проєкти Марини Абрамович і Василя Вовкуна? Питання далеко не риторичне. Обидві вистави невипадково означені як ПРОЄКТ. Очевидно, хоч і не з першого погляду, що обидві постановки окреслюють одну зі сучасних тенденцій тотального, часом взаємовиключного синтезу, за яким слідує знак запитання (?). А це вже інтрига з точки зору подальшого конфлікту між деструкцією і анти-деструкцією у сучасних оперних постановках. Що буде після низки заперечень заперечень оперних проєктів – перформенс-мінус-опера або візіо-арт+плюс+мода-дизайн? Згадаймо принагідно сентенцію української співачки, солістки Віденської опери Зоряни Кушплер: «сучасна опера живе в аурі перформенсу». Що це означає? По-перше, залучення до оперної продукції відомих митців, які на світовій арені комплексно апробували різновиди синтезу мистецтв, наприклад, видатних дизайнерів моди, світла, інтер’єру. Це вже не новий, а доволі розповсюджений європейський тренд, апробований різними оперними театрами. Засновник італійського бренду Valentino Валентіно Гаравані особисто шив костюми для постановки римської «Травіати» Софії Копполи, японська дизайнерка моди Рай Кавакубо (Modelabels Comme des Garçons) – вдягала у Відні протагоністів опери Ольги Нойвірт «Орландо», нідерландський дизайнер моди Ян Таміняу (улюблений модельєр королеви-консорт Нідерландів Максіми і леді Ґага) фантазував над костюмами опери «Рітратто» голландського композитора Віллема Джетса. Помпезні костюми до вистави «Турандот», кожен з яких міг би стати окремим мистецьким об’єктом і окрасити музеї і подіуми fashion show, розробила відома польська художниця Малгожата Слоньовська.
Цікаво, що британский бренд Burberry, візитівкою якого є, між іншим, кольорові парасольки ‛в клітинку’ перекочував вже без ‛клітинок’ у львівську «Турандот», але вже у якості живописних паперових китайських парасольок.
Фото : Burberry Group. Парасольки від Burberry.
Фото: Кравс Євгеній. Парасольки від «Турандот» на сценіLVIVOPera .
Водночас ідея сценографії з парасольками (Луїджі Скольйо) – вдала алюзія і з етнокитайськими пейзажними реліктами, і зі суто львівським літнім вуличним дизайном на вулиці Коперника. Паралелі і асоціації можна продовжувати і далі, наприклад, чудово виглядав декор теракотової армії. Остання часто виступала елементом сценічних декорацій, але не пригадую постановок, де вона так органічно би оживала завдяки оригінальному режисерському рішенню мізансцен з хором.
Отже, суть обох оперних ПРОЄКТІВ, – з одного боку, комплексний підхід до пафосної презентації історичної декоровано-костюмованої оперної традиції, але вже із застосуванням нової техніки (Даріуш Альбрихт, Олександр Мезенцев), з іншого – ексклюзивне шоу з голлівудським кіно, fashion show, світловим дизайном тощо. Найголовнішим, однак, в обох постановках став пієтет до феноменальної оперної традиції – пафосної смерті, вирішеної в обох постановках як тотальне злиття опери і перформанса як тіла і душі, як невід’ємних складових музичного театру. Обидва проєкти – «Сім смертей Марії Каллас» і «Турандот» – вклоняються її Величності Опері та її реальним і сценічним жертвам – Марії Каллас і Лю. Марина Абрамович у своєму проєкті буквально втілює смерть і вічність оперної Діви, «Турандот» у вирішенні оперної смерті Лю нагадує про заперечення заперечення самого Пуччіні – а ця таїна останнього творіння композитора цікавіша за всі три загадки Турандот, разом узяті. Таємниця незавершеного шедевру залишається нерозкритою. У своїй останній опері композитор зупиняється перед порогом традиційного lieto fine (з іт. – щасливого кінця).
Дж. Пуччіні не встиг (чи не зміг?) оспівати щастя і любов Турандот і Калафа після смерті Лю. І смерть у новій львівській постановці «Турандот», як і у „7 Deaths of Maria Callas“ – була і залишається пафосною.
І митці, і публіка споконвіку целебрують пафосну смерть смерті в опері. Але навіщо нам цей пафос сьогодні? Напевно, щоб втамувати у душі кожної людини страх і біль неминучого небуття?
Фото: Садовий Ігор. Львівська національна опера ім. Соломії Крушельницької. Авторка костюмів до вистави «Турандот» Малгожата Слоньовська.
Трейлер постановки «Турандот» – тут .
*Остання номінація спровокувала мене забути, що цей текст – лише рейтинг. Але як одноосібний автор рейтингу вирішила текст не скорочувати, адже навмисне дозволяю собі порушення жанрових канонів, традицій і форм, а особливо штампів музично-критичних текстів. Притримуюся позиції: музична критика – це творчість.
[1] Про проблеми і перспективи оперного жанру більш детально див. інтерв’ю з українською оперною співачкою – солісткою Віденської Staatsoper Зоряною Кушплер. (Опера в аурі перформенсу: Зоряна Кушплер: сучасна опера живе в аурі перформенсу «Збруч». 2.9.2020. URL: https://zbruc.eu/node/100030)
31.12.2020