Поїздивши по близькій Європі, зокрема по Польщі, я раптом зрозумів, що ми у Львові доволі щасливі. Щасливі в тому сенсі, що наше існування (життя?) у концентраційному таборі під назвою СССР почалося... ні, не 39-го року, а, так скажімо, 1944–1945-го або й 1946–1947-го. Це коли почався черговий Голодомор і загалом чергова Велика депортація українців після Другої світової війни, якщо завгодно — “Великої вітчизняної”.
Вважається, що перше знайомство Галичини, а зокрема Львова із совєтскою владою стосувалося таки 1939-го, 17 вересня. За неповних два роки суть нової влади стала повністю зрозумілою. Пригадайте тюрму “на Лонцького” та зрозпаченого Шухевича...
Насправді ні. Перше “знайомство” відбулося ще 1914-го року¹. Того року, коли російська окупаційна влада вперше закриває (“розпускає”) Наукове товариство імені Тараса Шевченка (як “мазепинський” осередок...), намагається знищити освітні осередки, репресує Церкву.
Вдруге і таки вже остаточно цей “мазепинський осередок” мирно замкнули таки 14-го — 14 січня року 1940-го. Про це є відповідні документи і свідчення².
Отож коли я спілкувався з колегами-науковцями у Польщі про проблему російської експансії й окупації (що, зрештою, не було основною темою мого перебування на стажуванні у цій країні), йшлося насамперед про те, що “ви ще щасливі, бо у вас там — у Львові — все почалося значно пізніше, аніж у нас тут”. “У них там” (ішлося про Варшаву) ближче знайомство з російською окупацією почалося ще 1785 р. (принагідно нагадаю українському читачеві, що це рік остаточної ліквідації російським урядом Січі Запорозької).
Тоді я й зрозумів, чому власне польські науковці і маса простих поляків вважають Львів “Меккою”. Вони переконані, що над нами набагато менший час тривав “совєтський” експеримент, вони вважають, що носії польської мови зі Львова є носіями “справжньої польщизни” (так само, як дехто з українців вважає, що “американський” або ж “канадський” носій української мови є носієм “чистої”, не “зросійщеної” української).
Так само поляки вважають, що науковці зі Львова, які намагаються займатися проблемами філології, історії і культури (незважаючи на те, що ми це робимо сьогодні мовою українською), є продовжувачами колишніх ЛЬВІВСЬКИХ наукових і культурних традицій — традицій Речі Посполитої, скажімо, університету Яна Казимира...
Отож мешканці Центрально-Східної Європи мають цілий шерег асоціацій з поняттям “39-й рік”.
Скажімо, мешканець Польщі асоціює 39-й рік з німецькою окупацією. У їхній пам’яті є Вестерплятте, Катинь, пізніше гетто і Варшавське повстання.
Скажімо, мешканець Галичини, зокрема Львова, з виразною іронією згадає “асвабадітєлєй” і дату 17 вересня. Колись один білорус на стажуванні у Варшавському університеті — ми сиділи дружною інтернаціональною (білоруси, поляки, росіяни, українці) компанією аспірантів і студентів (класичні філологи, історики, славісти), кожен говорив своєю власною мовою (так було заведено на тих посиденьках-кольоквіумах) — здивовано приглядався-прислухався і раптом промовив: “Цяпер я зразумеў: калі ўкраінцы кажуць на рускай — гэта іронія!” Це стосувалося власне галичан.
Скажімо, українець центральних та інших територій України, коли його спитаєш про асоціацію з 39-м роком, або не може нічого взагалі про це сказати, або стверджує: “Так, нас тоді знову об’єднали. В одній українській державі. І це добре, бо здійснилася українська мрія...”
Постколоніальна свідомість свідомо чи несвідомо рефлексує над травматичними подіями, які так чи інакше у тій чи іншій формі вцементувалися у пам’яті. На жаль, цей дуже тривкий фундамент слабо надається для конструктивного конструювання себе у довколишньому світі, навіть якщо цей світ уже цілком змінився. Ця пам’ять, як повні води чоботи, не дає випливти, топить своєю вагою.
Проте і ця дата-топос — 39-й рік — та й інші подібні мають і зворотний бік медалі. Аверс.
Отож, під 39-м роком зустрінемо і цілком інакшу інформацію. Це інформація про перше посольство до європейських країн від Української держави. Саме того далекого 839 року в п’ятнадцяті Календи червня “Venerunt etiam legati Grecorum a Theophilo imperatore directi, Theodosius videlicet Calcedonensis metropolitanus episcopus et Theophanius spatarius, ferentes cum donis imperatori dignis epistola; quos imperator quinto decimo Kalendas Iunii in Ingulenheim honorifice suscepit.
Quorum legatio super confirmatione pacti et pacis atque perpetuae inter utrumque imperatorem eique subditos amicitiae et caritatis agebat, necnon de victoriis, quas adversus exteras bellando gentes caelitus fuerat assecutus, gratificatio et in Domino exultatio ferebatur; in quibus imperatorem sibique subiectos amicabiliter Datori victoriarum omnium gratias referre poposcit.
Misit etiam cum eis quosdam, qui se, id est gentem suam, Rhos vocari dicebant, quos rex illorum// chacanus vocabulo ad se amicitiae, sicut asserebant, causa direxerat, petens per memoratam epistolam, quatenus benignitate imperatoris redeundi facultatem atque auxilium per imperium suum toto habere possent, quoniam itinera, per quae ad illum Constantinopolim venerant, inter barbaras et nimiae feritatis gentes inmanissimas habuerant, quibus eos, ne forte periculum inciderent, redire noluit. Quorum adventus causam imperator diliqentius investigans, comperit, eos gentis esse Sueonum.
Exploratores potius regni illius nostrique quam amicitiae petitores ratus, penes se eo usque retinendos iudicavit, quoad veraciter inveniri posset, utrum fideliter eo necne pervenerint; idque Theophilo per memoratos legatos suos atque epistolam intimare non distulit, et quod eos illius amore libenter susceperit, ac, si fideles invenirentur, et facultas absque illorum periculo in patriam remeandi daretur, cum auxilio remittendos; sin alias, una cum missis nostris ad eius praesentiam dirigendos, ut, quid de talibus fieri deberet, ipse decernendo efficeret”.
По-українськи:
“А також прибули посли греків від імператора Теофіла, а саме Теодозій, єпископ і митрополит Халкедонський, та спатарій Теофан, які вручили разом з дарами, гідними імператора, листа; імператор з почестями прийняв їх в Інґуленгаймі у п’ятнадцяті Календи червня.
Це посольство вело переговори про затвердження угоди і зміцнення миру, і про вічну дружбу і приязнь поміж обома імператорами та їхніми підданими, а також, повідомивши про перемоги, які [Теофіл] здобув з ласки небес, воюючи з чужими народами, висловило подяку і радість в Господі і закликало й імператора [Людовіка] і його підданих по-приятельськи теж сотворити подячну молитву Подателеві всіх перемог.
[Теофіл] прислав з ними ще якихось [людей], які повідомили, що вони, тобто їхній народ, називається Рос, що іхній володар іменується каганом і послав їх, як вони стверджували, для укладення дружніх стосунків. У згаданому листі [Теофіл] просить, щоби ті люди могли одержати з великої ласки імператора [Людовіка] можливість повернутися через його імперію і підтримку, бо шляхи, якими вони прибули до нього у Константинополь, пролягали поміж варварами і численними надзвичайно жорстокими племенами, тож він не хотів би, щоб вони, повертаючись, знову наражалися на небезпеку.
Імператор [Людовік], ґрунтовніше розвідуючи про причину їхнього прибуття, довідався, що вони з народу свеонів. Запідозривши, що вони не шукають дружби, а вважаючи їх швидше шпигунами у його [Теофіла] і своїй державі, а не посланцями миру, постановив затримати їх у себе, доки докладніше не довідається, чи прийшли справді з тими намірами, про які [оповіли], чи ні. Про це, не зволікаючи, повідомив Теофілові листом через згаданих його послів: що прийняв тих людей приязно через повагу до нього [Теофіла]; якщо виявиться, що вони щирі, то відпустить їх, надавши можливість і допомогу, щоб безпечно повернулися на батьківщину; якщо ж ні, то відправить назад до нього в супроводі своїх людей, щоб він [Теофіл] сам вирішив їхню долю”.
Тут, звичайно, треба подати коментар. Насамперед — ідеться про Бертинські аннали, Annales bertiniani — літопис Франкської держави.
Отож, Інґуленгайм (Ingulenheim) — тепер Інґельгайм-ам-Райн (Ingelheim am Rhein), місто, де була одна з імператорських резиденцій Людовіка І Побожного (у російський інтерпретації — Благочестивого).
Quinto decimo Kalendas Iunii — у п’ятнадцяті Календи червня, це день 18 травня за нашим календарем.
Rhos/Рос — насправді це йменування українського народу в ті давні часи. Ґеорґ Вайц (Georg Weitz), редактор-упорядник тому Аnnales Bertiniani видавничої серії Monumenta Germaniae Historica, у цьому місці подає коментар: «Rhos — i. e. Russi» — «Rhos — тобто руси» (MGH, Annales Bertiniani, Hannoverae, 1883, S. 19). Михайло Грушевський у цьому контексті подає пояснення: «Рос» (͑Ρῶς) […] є звичайне ім’я Русі у давніх візантійців» (Грушевський М.С. Твори у 50 томах. Львів: Світ, 2004. Т. 6. С. 25).
Chacanus/каган. Ґеорґ Вайц у цьому місці подає коментар: «Non nomen proprium, sed titulus populis Asiae septentrionalis usitatus, hic perperam ad Sueones translatus esse videtur» — «Це не є ім’я особи, а титул, який уживають народи Північної Азії, його безпідставно перенесли на свеонів». Михайло Грушевський в цьому контексті подає пояснення: «Щодо "хакана" (rex, chacanus vocabulo), то деякі об’ясняли його, як ім’я особи, норманським іменем Гакон, але з філологічного погляду се досить трудно […] і далеко правдоподібніше, що маємо тут титул – хакана, або кагана, як звався король у хозарів, а від їх перейшло те і на Русь: так митроп[олит] Іларіон зве Св[ятого] Володимира каганом, так звуться князі руські в «Слові о полку Ігоревім» (Грушевський М.С. Твори у 50 томах. Львів: Світ, 2004. Т. 6. С. 25).
Sueones, um m/свеони — латинська назва ґерманського племені свеїв (швед. svear, sviar), одного із племен, на основі яких сформувався шведський народ; саме цей етнонім ліг в основу назви країни Швеції. Suiones у Тацита (Germania), Suehans і Suetidi у Йордана (De origine actibusque Getarum; скорочено Getica). Михайло Грушевський в цьому контексті подає пояснення: «…якби справді посли руські показалися норманами (а норманів на дворі Людовика дійсно тоді добре знали, бо вони розпочали вже свої напади на Францію), то се не доводить, що нарід русь був скандинавський, бо то могла бути служебна дружина, з вихідців скандинавів набрана, як і пізніше між дружиною руською за часів Олега та Ігоря багато було скандинавів. Другий довід, що дорога послів серед великих і диких народів і їх поворот через Францію мають показувати на скандинавів, не має великої ваги, бо дорога із Києва, наприклад, також не була вільною і безпечною і, як показує приклад Святослава, часами ставала цілком непрохідною; і в часи того посольства в степах чорноморських мешкали угри, болгари, печеніги» (Грушевський М. С. Твори. У 50 т. Т. 6: Серія «Історичні студії та розвідки (1895–1900). Львів: Світ, 2004. С.26.).
Отож до появи на світ Божий Росії, яку ми завжди знали як агресора на наші землі (чи ж тільки на наші власні, чи ж тільки на землі?..), у тодішній світовій історіографії було два поняття, нині загальновідомі: ʽΡῶσια μικρὰ та Ρῶσια μακρὰ, де перше ʽΡῶσια μικρὰ — Мала Росія — означало власне Україну, а друге ʽΡῶσια μακρὰ — Велика Росія — означало землі, підлеглі отій самій Малій Росії, тобто Києву як адміністративному центрові.
За аналогією до термінології Греції-Візантії: Ήλλάς μικρὰ — власне Греція (Пелопоннеський (Грецький) півострів, Еллада менша, Graecia minor) та Ήλλάς μακρὰ — Велика Греція (Graecia maior, інакше Οἰκουμένη, тобто всі завойовані Олександром Македонським землі, які ввійшли згодом у склад Римської імперії).
Мушу звернути увагу допитливого читача на “маленьку” похибку у Вікіпедії російського розливу: слово Росія (ʽΡῶσια) у них, себто у москалят, має постійно (може, я й помиляюся: свічки над усіма вікіпедичними російськими статтями не тримав, але що зауважив, про те й кажу) наголос на букві “і” (тобто “ι” по-грецьки), то виходило б Росìя, натомість у грецькій мові звук, який відповідає букві “ω” — довгий, а у цій позиції наголос повинен падати саме на нього.
Пригадую виразно, як у моїй Галичині (яка була таки доволі близько знайома не лише зі своїми питомими літописами, а й із бодай початковою освітою в австрійських та польських гімназіях) мої дід і бабця, та й мама і тато (хоч він з Галичини не був) знай говорили РОсія, а не РосІя, думаючи про “ту саму” Росію, хоча навряд чи це рудимент давньоукраїнської фонетики з часів, коли ще пам’ятали питомо грецьку назву. Радше вплив польської мови (Rosja) з її наголосом на передостанньому складі.
До речі, мене дуже дратує назва “руський мир”, коли йдеться про експансіоністську політику Росії стосовно України. Мав одну розмову на конференції з молодим, цілком, скажімо, нормальним росіянином, який тепер вчиться у Швеції, знає шерег мов і мислить адекватно. Я його запитав, чи правильно вжив у російськомовній статті (написаній свого часу для Петербузького академічного видання) визначення “россійскій язык”. Він винувато посміхнувся і сказав, що мало б бути таки “русский”. Тому мене й дратує, коли бачу “руський мир”, бо “руський” — це український, а мир, по нашому — громада. “Всім миром”... Отака зрадлива фонетика, вірніше — підла фонетика, щоби зрозуміліше — фейкова.
Після цієї фрази у мене аж рука сіпнулася і зависла, але таки продовжу.
Для нас, нинішніх, важливо те, що 18 травня 839 року до володаря одної з наймогутніших держав Західної Європи прибуло посольство — імовірно, з Києва — з наміром укласти договір між обома державами. Що й було відображене в офіційному історіографічному документі Франкської держави, який нині в науковому обігу іменується “Бертинськими анналами”, тобто Бертинським літописом. Скан рукопису доступний в інтернеті: Saint-Omer, BA, ms. 706, арк. 176-зворот.
Ця інформація була відомою вже у XIX столітті, як вище зазначено, за науковою публікацією у томі Аnnales Bertiniani видавничої серії Monumenta Germaniae Historica (1883 р.), була добре відома Михайлові Грушевському (Виїмки з жерел до історії України-Руси до половини ХІ віку), актуалізована у видавничій серії ХХІ століття: Грушевський М. С. Твори у 50 томах. — Львів: Світ, 2004. Т. 6. С. 25. (яка, щоправда, вже помирає на півдорозі — як завжди, за браком коштів...) і, врешті, місяць тому у фундаментальному (660 сторінок) фотолітописі “Українська державність: витоки, етапи становлення та розвиток”. Зрештою, про цю книгу потім і окремо.
Перед тим, як згадане посольство потрапило до Інґельгайму, воно було певний час у Константинополі — столиці другої найпотужнішої держави середньовічної Європи. У тому самому Константинополі, з яким активні торговельні контакти мав свого часу і Львів. Свого часу — тобто до 1453 року, а саме 23 квітня, коли турки завоювали столицю Візантії, інакше Ромейської імперії (це грецька назва Римської імперії), інакше Священної Східної Римської імперії. Отож німецькі колоністи, які замешкували до вікопомної дати площу Ринок у Львові, втратили свої активи у Візантії й поступилися впливом іншим етнічним групам.
Проте 839 року саме імператор Візантії Теофіл протеґував цьому руському посольству. На жаль, не маємо на сьогодні свідчень про перебіг перемовин у Константинополі, які мали б відбутися роком раніше (мова йде про можливості навіґації Чорним морем). Очевидно, потрібно шукати інформацію у візантійських архівних джерелах, зокрема грецькою мовою. Це завдання на перспективу — хоча, мабуть, нездійсненне з відомої причини: нема коштів...
І принагідно. P.S. Участь етнічних українців — офіцерів і рядових бійців — у польському війську у 1939 році свідчить про те, що для нас, українців, ця війна почалася таки 1 вересня 1939 р. з початком Другої світової війни, WWII.
_________________________
¹ Не згадуючи раніших батально-політичних подій поміж українцями та “росіянами”, але це окрема монографія.
² Див. про це “156-й том записок Наукового товариства імені Шевченка, який не вийшов друком у 1939 році” // ЗНТШ. Т. CCXXII. Праці історико-філософської секції. С. 427–434.
29.05.2019